Відбудова Народного господарства України в 1946 – на початку 1956-го років. Голод 1946-1947 рр.

Основні напрями програми відбудови республіки були викладено в “Законі про п’ятирічний план відбудови та розвитку народного господарства УРСР на 1946-1950 рр.” прийнятому в серпні 1946 р. на сесії Верховної Ради. Особливу увагу в даному законі було приділено відродженню вугільної та металургійної промисловості, залізничного транспорту, ГЕС.

Розпочинаючи відбудову народного господарства з важкої промисловості, правлячі кола СРСР керувалися насамперед політичними мотивами стратегічного значення: створити такий військово-промисловий комплекс, який служив би не тільки гарантом оборони країни, але й базою перемоги світового соціалізму над капіталізмом, тобто інструментом втручання у внутрішні справи інших держав.

Серед «теоретичних» доктрин, покликаних виправдати такий підхід, були сталінські ідеї про переваги планової соціалістичної економіки перед капіталістичною, про випереджаючі темпи розвитку промисловості групи «А» по відношенню до промисловості групи «Б». На ділі це означало, що задоволення найнеобхідніших матеріальних і соціальних потреб трудящих (житло, продукти харчування, одяг, взуття, товари широкого вжитку) відсувалося на другий план.

Відбудова економіки УРСР проводилася на основі єдиного загальносоюзного плану. Пріоритети віддавалися галузям важкої промисловості, перш за все машино- і приладобудуванню. Водночас Україна служила сировинною базою, її промисловість і сільське господарство насильно прив’язувалися до союзного комплексу, який все більше ізолювався від світової економіки.

Виступаючи у лютому 1946 р. на передвиборних зборах у Москві, Сталін оголосив про необхідність досягти у перспективі високого рівня розвитку важкої індустрії і назвав як орієнтир конкретні цифри видобутку палива й виплавки металу. Згадав він і про народний добробут, але конкретних цифр не назвав. Виходило так, що обійтись без «тимчасових труднощів» СРСР не може.

У зв’язку з потребою в централізації влади здійснювалася реорганізація системи управління промисловістю та сільським господарством. Кількість відомств продовжувала збільшуватися, розростався управлінський апарат. 15 березня 1946 р. Рада народних комісарів УРСР була перетворена у Раду міністрів УРСР, слухняно копіюючи зміну назви за союзним урядом. Створення союзно-республіканських міністерств призвело до звуження суверенних прав республіки. Уряд України ще з 1942 р. очолював М.Хрущов. З 1947 р. до 1953 р. Головою Ради міністрів України був Д.Коротченко. З початку 1954 р. на цю посаду призначили М.Кальченка.

Державно-політичний розвиток України найбільше страждав від незважених, волюнтаристських рішень політичного керівництва СРСР. Принцип номенклатурного підбору кадрів не допускав участі освічених, національно свідомих представників українського народу в управлінні державою. Більш того, їх гостро критикували й переслідували за націоналізм, винищували будь-які намагання відродити суверенність України. Правда, після смерті Сталіна 5 березня 1953 р. кампанія проти українського націоналізму дещо вщухла. Значно зросла кількість українців у складі керівних органів України. Так, у вищому законодавчому органі республіки українці вже складали 75%, а серед керівників великих підприємств – 51%.

У СРСР ігнорувався світовий досвід виходу з кризи, яким скористалися країни Західної Європи. Відбудову економіки здійснювали у такій послідовності (цей досвід не втратив для нашої держави, як і для всіх країн СНД, практично-політичного значення і сьогодні): стабілізація національної валюти, відбудова інфраструктури, розвиток сільського господарства, харчової та легкої промисловості, реконструкція і технічне переозброєння промисловості на базі прогресивних технологій і науки.

Наголосимо, що у повоєнний період СРСР ще більше посилив орієнтацію на переважний розвиток важкої промисловості, насамперед воєнної, що вимагало прискореної відбудови гірничодобувних, металургійних та енергетичних галузей.

Пріоритетне місце у цих планах займала Україна. Зростаючі капіталовкладення союзного уряду у відбудову паливно-енергетичного та металургійного комплексів республіки були зумовлені необхідністю поставити її потенціал на службу ВПК. Цим можна пояснити варварське використання природних багатств України, її людських ресурсів, ігнорування екологічних наслідків, непропорційний розвиток економіки.

У 1945-1946 рр. Україна одержала устаткування десятків заводів, демонтованих у радянській зоні окупації Німеччини в порядку виплати репарацій. Почало прибувати й устаткування деяких підприємств, евакуйованих свого часу з України в східні райони СРСР. Вже до кінця 1945 р. було відновлено близько третини довоєнного індустріального потенціалу УРСР, який у перший повоєнний рік в основному перевели на мирні рейки.

Командна економіка, в силу своєї природи, могла розвиватися майже виключно за рахунок додаткового залучення робочої сили, а демобілізація армії та флоту затягувалася у зв’язку із початком «холодної війни». Тому на початковому етапі відбудови широко використовувалася примусова праця як полонених (німців, японців тощо), так і місцевого населення (шляхом трудових мобілізацій, у тому числі через оргнабір сільських трудівників, особливо молоді).

Наприкінці 40-х рр. становище з робочою силою в промисловості полегшилося (завдяки демобілізації 2,2 млн. колишніх воїнів) і у 1950 р. чисельність робітників і службовців досягла 6,9 млн. чол., тобто на 720 тис. більше, ніж у 1940 р. Але варто зауважити, що до тяжкої фізичної праці залучалися жінки та підлітки, що призводило до аварій та значного травматизму робітників.

Промисловий розвиток відбувався в умовах триваючої ізоляції від зовнішнього світу, при відсутності внутрішнього ринку засобів виробництва. Статистика свідчить, що повоєнна п’ятирічка (1946-1950 рр.) була виконана достроково, а промислове виробництво в УРСР зросло на 15% порівняно з 1940 р. Проте вартісні показники внаслідок деформації цінових пропорцій втратили надійність в оцінках, а натуральні дані дають підставу вважати, що довоєнного рівня вдалося досягти тільки в наступній, 5-й п’ятирічці.

Слід наголосити, що успіхи індустріального зростання забезпечувалися низькою часткою заробітної плати робітників та службовців у національному доході, нееквівалентним обміном між містом та селом, іншими «соціалістичними» заходами. Показова в цьому плані грошова реформа 1947 р., яка була однією з ланок в комплексі заходів по відбудові народного господарства та зміцненню фінансово-кредитної системи. Вона була викликана масштабною інфляцією, так званими “ножицями” між високими планами та низькою зарплатою, наявністю в обігу великої і знеціненої грошової маси. Для більшості населення грошова реформа мала кабальний характер. Особливо негативно вона позначилася на життєвому рівні колгоспного селянства, яке одержувало на свої трудодні мізерну зарплату. Разом з грошовою реформою відмінили карткову систему на продукти харчування. При цьому черговий раз підвищили ціни. З урахуванням підвищення цін за роки війни їх загальний рівень в 1948 р. був втричі вищий, ніж у 1940 р.

Грошова реформа вирішувала не лише фінансово-економічні, але й, як це часто буває, політичні завдання. Вона була розрахована на «підтягування» карбованця до долара (курс якого за роки війни значно виріс), на стабілізацію радянської грошової системи. Пропагандистська спрямованість відміни карток на продукти харчування стане ще більше зрозумілою на фоні постійної нестачі продуктів і голоду в Україні.

До початку 50-х рр. сільське господарство на Україні, як не дивно, було збитковим. Після війни значно зменшилися посівні площі та поголів’я худоби, знизилися урожайність сільськогосподарських культур та продуктивність тваринництва. Основною робочою силою були жінки та підлітки. Значно ускладнилося становище на селі і в наслідок голоду 1946-1947 рр.

Голод 1946-1947 рр. мав об’єктивні і суб’єктивні причини. До об’єктивних можна віднести: несприятливі природно-кліматичні умови, зокрема посуха 1946 р.; викликані війною тимчасові скорочення посівних площ, ослаблення матеріальної бази колгоспів, нестача робочої сили і кадрів.

Однак, не менш важливі причини були зумовлені недооцінкою уваги до сільського господарства; низькою ефективністю колгоспно-радгоспної системи; надмірно високими і нереальними планами хлібозаготівель; досить великими обсягами експорту хліба і продуктів тваринництва за кордон.

Були й чисто політичні мотиви: з допомогою голоду сталінське керівництво намагалося завдати удару по національній самосвідомості українського селянства, робітництва та інтелігенції (яка помітно зросла за роки війни), по силах опору тоталітарному режимові. Звідси намагання партійно-державних структур приховати масштаби і наслідки голоду, ігнорування господарських та медично-профілактичних заходів для попередження смертних випадків через недоїдання. Офіційні дані про масштаби цього голоду і кількість жертв відсутні, але за підрахунками фахівців вони сягають в Україні 800 тис. чол. померлих, в тому числі десятки тисяч дітей.

Обставини, що викликали повоєнний голод дуже нагадували голодомор 1932-1933 рр. Під видом заготівель із села вилучалися практично всі продовольчі ресурси. На початок 1946 р. 43% колгоспників не мали корів, а понад 20% - жодної худоби, навіть птиці. За період голоду 1946-1947 рр. на території України було зафіксовано понад 1 млн. хворих на дистрофію, хворобу, яка є результатом постійного недоїдання. Досить швидкими темпами в цей період поширювалися епідемії тифу та малярії. Не зважаючи на масовий голод уряд СРСР експортував в 1946 р. 1,7 млн. тон зерна.

Отже, в цілому відбудова сільського господарства відбувалася достатньо повільно. Капіталовкладень майже не надходило, технічна база залишалася вкрай слабкою. Досить відчутною була нестача фахівців. Так із 350 тис. спеціалістів з вищою та середньою освітою, зайнятих у системі сільськогосподарських органів, безпосередньо в колгоспах працювало – 18,5 тис., в МТС – 50 тис.

Не змінилася ситуація на селі і в першій половині 50-х рр. Сільське господарство продовжувало залишатися збитковим, а його збитки покривалися державними кредитами.

Досить значними планами радянського уряду відзначалася і п’ята п’ятирічка (1951-1955 рр.). Головна увага в завданнях цієї п’ятирічки зосереджувалася на галузях, які визначали паливно-енергетичний комплекс та металургійну базу. Для України такі плани уряду виявилися досить негативними. Було задумано створити систему ГЕС, початком якої стало спорудження Каховської гідроелектростанції, що передбачало створення Каховського водосховища і Південно-Українського каналу. Автори даного проекту, серед яких більшість були вченими АН УРСР, як пізніше було і з Київським морем, не замислювалися над тим, чи доцільно було знищувати сотні тисяч гектарів чорноземів, порушувати екологічну рівновагу, висиляти сотні тисяч людей. Каховську ГЕС було введено в дію 1955 р., і вже через кілька років сума збитків для природи і населення України від цієї станції значно перевищили її економічний ефект.

Поряд із збільшенням енергетичного потенціалу на території України значного розвитку досягли вугільна, нафтова та газова промисловості. Стрімкими темпами розвивалася металургійна промисловість. В роки п'ятої п’ятирічки виплавка сталі зросла більше як в 2 рази, алюмінію – в 3,7 рази, чавуну – на 81%. В свою чергу розвиток легкої та харчової промисловості як і раніше відставав.

Досить складним залишалося житлове питання. В роки швидких темпів розвитку промисловості, із сільської місцевості в міста переселялося багато людей, що в свою чергу було викликано рядом проблем що існували тоді в селах республіки (низька оплата праці, погані побутові умови, низький рівень забезпеченості продуктами харчування тощо). Темпи житлового будівництва не встигали за темпами приросту міського населення.

Та все ж, незважаючи на ряд труднощів, відбудовчий процес на території УРСР було в основному закінчено на початок 50-х рр., що стало важливою передумовою подальшого розвитку республіки.

3.Посилення ідеологічного тиску на суспільство. Національне питання.

Повернення до мирного життя українського народу, після важких випробувань воєнного часу, проходило у надзвичайно важких і складних умовах. Надії на проведення ряду докорінних змін в суспільному житті державі: припинення репресій, поліпшення матеріальних умов життя – нажаль були марними, зважаючи на те, що влада не поспішала з вирішенням нагальних соціальних проблем, а опікувалась метою ще більше утвердити свої позиції та владні амбіції, при цьому швидко відбудувати промислові об’єкти будь-якими силами, незважаючи на соціально-побутові проблеми народу.

Всупереч очікуванням людей, у державно-політичній сфері продовжувалося подальше посилення тиску адміністративно-командної системи. Правлячий режим, як і раніше, орієнтувався на тоталітарні методи і засоби управління. Це виявлялося у ще більшому обмеженні права українського народу на розвиток державності, в активізації процесу русифікації, особливо в Західній Україні. Москва повністю підпорядкувала своїм інтересам процес переходу влади від органів управління воєнного часу до звичайних органів Радянської влади.

Процес консервації тоталітарного режиму в СРСР у повоєнний період вимагав остаточного утвердження сталінської ідеологічної доктрини, саме тому в цей час, з одного боку, активізується пропагандистська обробка населення, з іншого — посилюється тиск на інтелігенцію. Все, що виходило за межі офіційної доктрини, чи брало під сумнів її постулати, категорично відкидалося системою. Такий підхід обґрунтовував боротьбу не тільки проти «націоналізму», а й проти «космополітизму» та «низькопоклонства» перед Заходом. Ця боротьба велася і в довоєнний період, однак після війни вона набуває особливої гостроти. У суспільстві в цілому і особливо в середовищі інтелігенції досить швидко йде процес формування й усвідомлення нових підходів до оцінки ситуації в країні, до розуміння власного місця в суспільстві, розгортається інтенсивний пошук нових сфер і форм самореалізації в культурі й науці.

Суспільно-політичне життя в Україні наприкінці 40-х на початку 50 х рр. відбивало ті ж процеси, що мали місце в СРСР: ще більше утвердився тоталітарний режим, а культ особи Сталіна досяг апогею. Політична сфера суспільства, громадське життя були монополізовані КПРС та її регіональною організацією в Україні — КПУ. Надмірна централізація влади, застосування виключно командно-адміністративних методів управління, відсутність демократії і свобод громадян, ідеологічний наступ сталінщини, нова хвиля політичних та ідеологічних репресій — все це негативно відбилося на морально-психологічній атмосфері суспільства.

Повоєнні роки були для українського народу часом активної суспільно-політичної діяльності. Її не могла стримати ні важка виснажлива праця, ні злиденний напівголодний побут. Широкі верстви населення продовжували зберігати віру в світлі ідеали соціалізму, які декларувало керівництво більшовицької партії. Люди мріяли про мирне щасливе і заможне життя.

Складовою частиною процесу відбудови і подальшого розвитку України було її культурне життя. У занедбаному стані, особливо на селі, знаходилася система народної освіти. Тих коштів, що виділялися на відбудову і розвиток загальноосвітньої школи, катастрофічно не вистачало. Більшість сільських шкіл відбудовувалося за рахунок коштів колгоспів. За першу половину 50-х рр. було побудовано 1300 нових шкіл на 400 тис. учнівських місць. З великими труднощами вирішувалася проблема учительських кадрів. У 1953 р. Україна перейшла до обов’язкової семирічної освіти.

Позитивні зміни відбувалися в середній та вищій освіті. Відновили роботу Київський, Харківський, Одеський держуніверситети. 18 жовтня 1945 р. вперше в історії Закарпатського краю був відкритий Ужгородський держуніверситет. Відновила свою діяльність Академія наук України. 3 квітня 1951 р. розпочав діяльність філіал АН УРСР у Львові.

Важливі події відбувалися в інших сферах культурного життя. У другій половині 40-х — першій половині 50-х рр. з’явилося багато літературних творів, які були присвячені минулій війні та життю народу в мирний повоєнний час. Плідно працювали поети П.Тичина, М.Рильський, В.Сосюра, прозаїки Ю.Яновський, О.Корнійчук і О.Вишня, художники О.Шовкуненко, Т.Яблонська, композитори К.Данькевич (автор опери «Богдан Хмельницький»), Д.Клебанов (автор симфонії «Бабин Яр»). Народ України захоплювався виконавською майстерністю діячів театру Б.Гмирі, А.Бучми, Н.Ужвій, Г.Юри, М.Романова.

В Україні працювали три кіностудії художніх фільмів — Київська, Одеська та Ялтинська. 7 листопада 1951 р. у Києві почав діяти перший в Україні телевізійний центр.

Під впливом демократичних змін у світі, пов’язаних з розгромом фашизму, значно підвищилася національна самосвідомість та громадсько-політична активність українського народу, посилилося критичне ставлення частини інтелігенції до офіційної пропаганди, зріс опір режимові. У відповідь сталінське керівництво, під гаслом боротьби за чистоту ленінсько-сталінської теорії, проти буржуазної ідеології, космополітизму, плазування перед гнилим, розкладеним Заходом (так звана «жданівщина») оголосило справжню війну вченим, творчій інтелігенції, патріотичним силам. Продовжували фабрикувати різного роду «справи».

Особливістю ідеологічних репресій в Україні у перше повоєнне десятиліття було те, що вони спрямовувалися на викриття «українських буржуазних націоналістів». Режим прагнув придушити могутній національно-визвольний рух, розправитися з будь-якими проявами української самостійницької ідеї.

Так, у постановах ЦК КП(б)У було засуджено нарис історії України академічного Інституту історії України за спроби відродити «буржуазно-націоналістичну схему історії України М.Грушевського», «відірвати» минувшину української культури від російської. Відверто шовіністичній фальсифікації партія піддавала історію національно-визвольних змагань українського народу, починаючи з часів Б.Хмельницького.

Вістря партійної критики спрямовувалося проти «вільнодумців», авторитетних, діячів української культури: О.Довженка, М.Рильського, Ю.Яновського, І.Сенченка, В.Сосюри та ін.

Другий етап кампанії морально-політичного тиску на суспільство відкриває розгорнута наприкінці 1948 р. боротьба проти «низькопоклонства» перед Заходом, а згодом — і проти «космополітизму». Відіграючи роль ідеологічного забезпечення консервації пануючого режиму, кампанія проти «космополітизму» мала на меті посилити культурно-ідеологічну ізоляцію країни; не тільки розколоти інтелігенцію, а певною мірою протиставити її іншим соціальним групам суспільства; розпалити шовіністичні та антисемітські настрої, посилити процес русифікації; відновити важливий чинник функціонування тоталітарного режиму — образ внутрішнього ворога, що в роки війни дещо відійшов у тінь.

Сигналом до рішучої атаки проти космополітів стала редакційна стаття «Про одну антипатріотичну групу театральних критиків», опублікована в січні 1949 р. у газеті «Правда». Відгомоном цієї статті в Україні стало навішування ярликів «безрідних космополітів» на літературних і театральних критиків О. Борщагівського та ін. Кампанія боротьби з космополітизмом призвела до негативних наслідків: у літературі та театрі, по суті, зникло поняття мистецької школи; поглибилася ізоляція від надбань західної культури; остаточно зникла атмосфера творчої змагальності; театральна та літературна критика перетворилася із засобу стимулювання творчого розвитку на засіб втримання митців у рамках офіційного «соціального замовлення»; катастрофічне для мистецтва була обмежена свобода творчості.

Монополія влади на визначення пріоритетних напрямів у науці, на тотальний ідеологічний контроль чітко простежується в процесі широкомасштабних дискусій з питань філософії, мовознавства, політичної економії, які було розгорнуто в 40—50-х роках. Прикладом диктату в науці стала сесія Всесоюзної академії сільськогосподарських наук (серпень 1948 p.), яка піддала нищівній критиці генетику. В Україні жертвами «лисенківщини» стали академік М. Гришко, професори С. Гершензон, Л. Демоне, І. Поляков та ін.

Поштовхом до нової хвилі критики творчої інтелігенції стала редакційна стаття газети «Правда» від 2 липня 1951 р. «Проти ідеологічних перекручень у літературі». У цій статті популярний вірш В. Сосюри «Любіть Україну», написаний ще 1944 p., називається «в основі своїй ідейно порочним твором», під яким могли підписатися Петлюра, Бандера; М. Рильському нагадували про «серйозні ідеологічні помилки»; гострій критиці піддавалася опера К. Данькевича «Богдан Хмельницький».

За короткий строк (1946—1951) було прийнято 12 партійних постанов з ідеологічних питань. І хоча в більшості випадків об'єктом нападок була та чи інша частина інтелігенції, справжньою мішенню для тоталітарного режиму було все суспільство. Саме у цьому контексті слід сприймати заяви Л. Кагановича про те, що кожний випадок невиконання планових завдань у промисловості й сільському господарстві розглядатиметься як прояв українського буржуазного націоналізму.

Зазначимо, що спільною для виступів української творчої інтелігенції та руху опору тоталітарному режимові була ідея суверенітету, державної незалежності України, захисту національних інтересів українського народу, відродження його культури, історичної правди.

Наголосимо, що брутальна шовіністична політика радянського керівництва мала за мету денаціоналізацію не лише українського, а й інших народів республіки.

«Жданівщина» призвела до гальмування розвитку багатьох прогресивних напрямів науки (генетика, кібернетика, гуманітарні науки), що ще більше віддалило країну від досягнень світової цивілізації.

Повоєнний період був пов’язаний з третьою хвилею еміграції українців у Західну Європу та Америку. Близько 500 тис. наших співвітчизників з різних причин опинилися за межами СРСР (полон, примусові роботи в Німеччині, перебування в концтаборах, дезертирство з Червоної армії, участь у визвольних змаганнях ОУН-УПА тощо) і, щоб уникнути сталінських репресій, не повернулися в Україну. Серед нового поповнення західної української діаспори переважали селяни і робітники, хоч було немало інтелігенції, особливо східноукраїнської. До речі, серед третьої хвилі емігрантів була і відомий історик України, росіянка за національністю Н.Полонська-Василенко.

На рубежі 40-50-х рр. еволюція тоталітарного режиму в Україні, як і загалом в СРСР, позначалася кризовими тенденціями. Вони виявлялися у нездатності Сталіна та його оточення відповісти на виклик часу, а саме реформувати політичну систему в напрямку демократії, нормальними, цивілізованими методами здійснити відбудову і розвиток економіки, а також у посиленні шовінізму, в реальній загрозі денаціоналізації всіх народів СРСР, посиленні ізоляції і прогресуючому відставанні країни від передових держав світу. Тоталітарний режим поставив Радянський Союз перед прірвою всеосяжної катастрофи.