Античні міста Північного Причорномор’я та їхня роль у тогочасному світі

Дослідження пам'яток античної культури на території України почалося ще наприкінці 18 ст. Спочатку це були візуальні обстеження, викладені в загальних описах Північного Причорномор'я (Я.П.Сумароковим, І.Потоцьким, І.М Муравьйовим-Апостолом, Г.Е Кепером, П.І Кеппеном. Вже на початку XIX ст. створюються музеї в м.Миколаєві (1806), м. Феодосії (1811), м. Одесі (1825), м. Керчі (1826). Їхня діяльність спрямовувалась на вивчення переважно античних пам'яток. У 1801 р. П.К.Сухтелен проводить в м. Ольвії перші археологічні розкопки, трохи пізніше розпочинаються розкопки поблизу м. Керчі й у м. Херсоні. Регулярного характеру розкопки пам'яток античної культури Півдня Причорномор'я набули у кінці XIX ст. Крім історико-археологічних описів названих авторів, в першій половині XIX ст. були створені карти і плани залишків античних північнопричорноморських міст. Згодом були зроблені спроби звести археологічні матеріали а також розвідки з історії Боспорського царства й Ольвії.

З кінця XIX ст. розгорнулися систематичні розкопки трьох найбільших античних міст-держав та їхніх некрополів на території України – Березані та Ольвії (Б.В. Фармаковський, Е.Р. Штерн), Херсонеса (Одеське товариство старожитностей; К.К Костюшко-Валюженич, Р.І. Лепер), Пантікапея (К.Є. Думберг, В.В. Шкарпіл), курганів Боспорського царства. Були відкриті оборонні споруди, житлові квартали, терми (лазні) й монетний двір у Херсонесі, десятки монументальних поховальних споруд. У пожовтневий період, а особливо після Великої Вітчизняної війни, археологічні дослідження античних пам'яток України набули дуже широкого розмаху.

Завдяки цьому ми тепер маємо досить повне уявлення про археологію та історію всіх чотирьох центрів поширення античної культури в Північному Причорномор'ї – Тіри, Ольвії, Херсонесі і Боспора.

Цінним джерелом для дослідження історії античних північнопричорноморських держав є також свідчення давніх авторів. Насамперед це "Історія" Геродота. Відомості про Північне Причорномор'я залишили також Діодор Сицілійский, Страбон, Полієн, Демосфен, Єсхін, Діон Хрисостом, Птолемей, Овідій, Пліній та інші стародавні вчені, філософи, письменники, поети. Але найконкретнішими є різні археологічні джерела, які здобуваються при розкопках міст, поселень і некрополів (могильників).

Проаналізований матеріал дає можливість стверджувати, що в VII ст. до н.е. на території Північного Причорномор’я були засновані грецькі колонії у формі самостійних міст-держав. Так у 2-й половині VII ст. до н.е. на о. Березань греки заснували місто Борисфеніду, перше еллінське поселення у цьому регіоні. За ним з’явилися Ольвія, розташована в гирлі р. Буг, Тіра на Дністрі, Херсонес (Севастополь) та Феодосія на узбережжі Криму, Пантикапей (нині Керч), Тірібака, Німфей, Кіммерик на Керченському півострові, Фанагорія та ін. міста, що дало підставу сучаснику „Великої грецької колонізації” Платону стверджувати, що греки обсіли Чорне море „наче жаби ставок”. Колонії постачали в Грецію продовольство, особливо багато хліба, якого в метрополії не вистачало. Вони виступали посередниками в торгівлі Греції з сусідніми країнами. Засновниками цих міст були переважно вихідці з Мілета та Гераклеї Понтійської, хоч певну роль відігравали вихідці з Ефеса, Колофона, Теоса та інших міст.

У 480-ті роки до н.е. в Північному Причорномор’ї утворилася велика рабовласницька держава – Боспорське царство. Її кордони охоплювали територію Керченського і Таманського півостровів, а також пониззя Дону. Правляча династія Археанактидів об’єднала в одну велику античну рабовласницьку державу міста Фанагорію, Гермонассу та ін. Столицею держави було місто Пантикапей. Крім греків, значну частину населення Боспорського царства становили скіфи. За соціальною ознакою населення держави поділялося на знать, купців, ремісників, землеробів і рабів.

107 р. до н.е. в Боспорському царстві відбулося повстання. Повстанці убили царя, захопили владу і проголосили царем свого ватажка Савмака. з великими зусиллями боспорська знать придушила повстання, закликавши на допомогу іноземні війська.

Розташована на перехресті між Європою та Азією, територія сучасної України з давніх часів нерідко ставала об’єктом впливу різних культур та цивілізацій. через Причорномор’я вона відчувала благотворний вплив грецької цивілізації – античної та візантійської. разом з тим, знаходячись на заході величезного євразійського степу, ці землі зазнавали майже систематичних нападів войовничих кочівників.

Персоналії

 

Геродо́т Галікарн́аський (грец. Ἡρόδοτος), (між 490 і 480 до н. е.– бл.425 до н. е.) – давньогрецький історик, названий Цицероном «батьком історії». Один з перших географів і вчених-мандрівників. На підставі побаченого на власні очі і почутих розповідей створив перший загальний опис відомого тоді світу. Автор «Історії» в дев'яти книгах, присвячених опису греко-перських воєн з викладом історії держави Ахеменідів, Єгипту та ін., містить перший систематичний опис життя і побуту скіфів. Традиція приписує Геродоту тривалі подорожі країнами Сходу: він відвідав Єгипет, був у Месопотамії, Палестині, Фінікії, добирався до великих просторів північного узбережжя Чорного моря, відвідав грецькі колонії на території сучасної України, оглянув більшу частину північного узбережжя Африки та більшість островів Середземного моря, відвідав Персію. Сам Геродот описує як очевидець особливості більш суворого, ніж у Греції, клімату Скіфії, йому відоме планування Вавилона і те, яким способом зведені його стіни, наводить дані про відстані між єгипетськими містами в долині Нілу і докладно розповідає про звичаї єгиптян. «Історія» обривається описом облоги Сеста (478 до н. е.) і виглядає незавершеною; на підставі чого вважається, що Геродот помер між 430 і 424 до н. е.

Хвойка Вікентій В'ячеславович (чеськ. Vincenc V. Chvojka; 1850–1914, Київ) – український археолог чеського походження. Вікентій Хвойка народився в 1850 році в с. Семин на Ельбі, тепер Чехія, у старовинній шляхетській родині. Закінчив комерційну школу в Чехії, a у 1876 р. переїхав до Києва, де жив i працював учителем. З 1890-х років почав займатися археологією, здійснивши низку розкопів у Києві та на Наддніпрянщині; співпрацював з культурними діячами Києва, що гуртувалися в Товаристві шанувальників старовини та мистецтва. 1893 – відкрив і дослідив пізньопалеолітичну Кирилівську стоянку, що існувала близько 20000 років тому на Подолі в Києві, де виявлено скупчення великих кісток (мамонтів). Розкопи палеолітичних стоянок, крім Кирилівської, в урочищі Протасів Яр у Києві, у селі Селище на Черкащині та інші тривали 10 років. 1896 – відкрив пам'ятки трипільської культури в селах Трипілля, Жуківці, Стайки на Київщині, як також на березі Дніпра в Києві. Визначив місце цієї культури, зробив класифікацію пам'яток і встановив час її виникнення (4–3 тисячоліття до н. е.). Власне назва “трипільська культура” з’явилася у праці Вікентія Хвойки про розкопки поселень 1901 р. біля міст Канева та Ржищева на Київщині. Досліджував пам'ятки бронзового віку, городища й кургани скіфів, зокрема Пастирське (1898) і Мотронинське городища на Черкащині. 1898–1900 рр. – відкрив і провів розкопи на Середньому Придніпров'ї могильників з трупоспаленнями в урнах, так звані поля поховань, які належать до Зарубинецької (II століття до н. е. – II століття) і Черняхівської (2–5 століття) культур. Значну увагу присвятив дослідженню Київської Русі, особливо Києву, де здійснив розкопи на горі Киселівці (1894), Старокиївській горі (1907–1908), де були виявлені житла і майстерні ремісників та вироби з кістки, заліза, срібла, скла. Йому належать розкопи давньоруських міст – городищ з оборонними спорудами і руїнами храмів Білгорода на Ірпені, Витачева на Дніпрі, Шарки на Київщині, с. Кононча на Черкащині. В. В. Хвойка був дійсним членом 11 наукових товариств: Імператорського Московського археологічного товариства, Імператорського Одеського товариства історії та старожитностей, Київського товариства охорони пам’яток старовини та мистецтва; членом-співробітником Російського археологічного інституту в Константинополі. Здобуті В. Хвойкою колекції, а також рукописні матеріали зберігаються та експонуються в Національному музеї історії України (Київ) та в Державному історичному музеї Москви. Помер 2 листопада 1914 р. й був похований на байковому кладовищі в києві.

Найважливіші події:

1 млн. р до н. е. – поява людини на території сучасної України;

млн. -10 тис. до н.е. – палеоліт;

IX- VI тис. до н.е. –мезоліт;

VI –IVтис. до н.е. –неоліт;

ІІІ-І тис. до н.е. - бронзовий вік;

І тис. до н.е. – залізний вік

ІV-III тис. до н.е. – трипільська культура;

IX-VII ст. до н.е. – кіммерійський період;

VII –III ст. до н. е. – скіфська доба;

VII-IVст. до н.е. – грецькі міста-держави;

ІІІ ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е. –розселення сарматів;

V-VII ст. – антський період в історії слов’ян

Контрольні запитання:

1. Охарактеризуйте основні теорії походження людини та появу людини на території України.

2. Проаналізуйте еволюцію знарядь праці давніх людей, як чинник розвитку людського суспільства.

3. Визначте основні підходи до проблеми походження та розвитку трипільців на території України.

4. Охарактеризуйте процес зародження перших цивілізацій, протодержавних та державних формувань на території України.

5. Античні міста-держави на території сучасної України: причини виникнення та значення для розвитку регіону.

Рекомендована література:

1. Античные города Северного Причерноморья. Очерки истории и культури, т. I. М— Л., 1955.

2. Бушин М.І., Морозов А.Г., Корновенко С.В., Лазуренко В.М., Мащенко І.Ю. Етносоціальні та державотворчі процеси в України у ІІІ – VІІ столітті н.е. - Черкаси: Ваш дім, 2004. – 119 с.

3. Геродот: Історія в 9-ти книгах. – К., 1993.

4. Головко О.Б. Князь Роман Мстиславович та його доба: Нариси з історії політичного життя Південної Русі ХІІ – поч. ХІІІ ст. – К. 2001

5. Грушевський М. Ілюстрована історія України. — К., 1991.

6. Давня історія України: У 2 кн. - Кн.2 / П.П.Толочко (кер. авт. кол.), - К., 1995

7. Дорошенко Д. Нарис історії України. – Львів, 1990.

8. Історія України. Навчальний посібник (під наук. ред. д.і.н., проф. М.І. Бушина). – Черкаси, 2000.

9. Історія України/Під редакцією В.Смолія. – К., 1997.

10. Історія української культури у п’яти томах. – Т. Історія культури давнього населення України. – К., 2001

11. Крижанівський М. Трипільський світ // Українська культура. – 2003. - №11-12. – С. 27.

12. Мурзин В.Ю. Происхождение скифов: основные этапы формирования скифского этноса. – К., 1990.

13. Мицик В. Хто заснував Трипільську культуру // Українська культура. – 2002. - №2. – С. 32.

14. Шилов Ю. Праслов’янська Аратта // Трипілля (культурологічний вісник). – 2003. - №4. – С. 25.

15. Формозов А.А. Памятники первобытного искусства на территории СССР. – М., 1980 – 136 с.

 

ЛЕКЦІЯ 3

КИЇВСЬКА РУСЬ

План:

1. Поява на історичному подіумі та етапи формування Київської Русі.
2. Давньоруська народність – колиска трьох братніх народів. «Міфи та реальність».
3. Спадщина східнословя’нської держави. Галицько-Волинська держава.

1. Поява на історичному подіумі та етапи формування

Формування давньослов’янської держави Київська Русь було й залишається предметом як наукових дискусій так і псевдонаукових міфів. Більше того навіть походження східнослов’янських племен, носіїв давньоруської державності, до цього часу має різне трактування. Так теорії походження слов’янських племен об’єднують в дві великі групи: міграційні і автохтонні, які в свою чергу поділяються на цілу низку версій, зокрема:

1. міграційні теорії;

- дунайська (літописець Нестор);

- прибалтійська (О. Шахматов);

2. автохтонні (місцеві) теорії.

- вісло-одерська (польські дослідники);

- вісло-дніпровська (Любор Нідерле, М. Грушевський);

- одерсько-дніпровська (Б. Рибаков).

Найбільш поширеною версією є та, згідно якої східнослов’янські племена були нащадками стародавнього населення лісової та лісостепової смуги сучасної України. Територія, на якій вони жили, знаходилася між Віслою, Карпатами, Прип’яттю, Дніпром, доходила до Дону і Чорного моря. Витоки слов’янської історії сягають щонайменше ІІ тис до н.е. В цей час праслов’янські племена виділилися із індоєвропейської спільноти (тшинецька, комарівська, білогрудівська археологічні культури).

В цьому контексті постає проблема походження терміну „Русь”. Зокрема, так звана „норманська” (варязька) теорія ґрунтується на припущенні, що фіни називали Руссю одне з племен норманів-шведів (варягів), які наприкінці ІХ ст. заснували давньоруську державу. Однак є чимало підстав для її заперечення. У джерелах VIII-ІХ ст. часто вживається термін Русь для означення південних племен східного слов'янства (полян сіверян). М. Грушевський зокрема зауважує, що у скандинавських сагах, де є згадки про Київ, ніколи варяги не ототожнюються з Руссю: для них вона – чужа земля. Жодне східне джерело не ототожнювало Русь зі скандинавами, так само як і візантійські автори відрізняють Русь від варягів, яких Візантія добре знала.

Ряд науковців схильні вважати етимологію поняття „Русь” не норманською, але й не слов’янською (Б.Рибаков, В.Завітневич, М.Брайчевський), ряд дослідників висловлює припущення, що цей термін з’явився раніше, ніж слов’яни на Північному Заході Східної Європи (О.Мельникова, В.Петрухін). Пояснення семантики назви „Русь” є також багатоваріантним: історико-географічна назва, політична, ознака кольору, етнічна, юридична, соціальна.

Термін «Руська земля» поширився на всю територію розселення східних слов'ян від Чорного моря до Білого, від витоків Дністра і Західного Бугу на заході до верхів'їв Волги, Оки й Верхнього Наддоння на сході. Упродовж ХІІ – на початку ХІІІ ст. етнічна назва Русь, яка досі стосувалася полян та чернігівських і переяславських сіверян, поширюється на захід від Дніпра – на Поділля, Волинь і найпізніше – на Галичину. Причому Руссю в цей період джерела не називають землі Новгорода Великого, Ростовську і Муромську землі, а також Суздальщину з її новим політичним центром – Володимиром на Клязьмі.

Підхід Б. Рибакова, на противагу усталено-авторитетним джерелам (напр., «Повість минулих літ»), містить в собі засновки теорії про походження слов'ян набагато раніше, ніж кінець I ст. н. е. як прийнято вважати. Метод спирання на історичну пам'ять народу – яку слід розшифровувати в його фольклорі, орнаментиці та інших пам'ятках культури – показує, що слов'яни пам’ятають про мамонтів («слонів» та «ящерів»), які вимерли в Європі 14-11 тисячоліть назад.

Східні слов’яни вели осілий спосіб життя. Це сприяло розвитку землеробства, яке тисячоліттями становитиме в них основу господарства. Крім нього, вони успішно займалися скотарством, мисливством, рибальством. Багата природа краю створювала для цього всі умови.

На початку першого тисячоліття східнослов’янські племена знаходилися на етапі розкладу первіснообщинного ладу і зародження класового суспільства та держави. В цей період вони об’єднувалися в племінні союзи, які ряд істориків вважають державними об’єднаннями. І дійсно, анти мали сильну військову організацію, своїх царів. Готський історик Іордан говорить про велике об’єднання антів у IV ст., на чолі якого стояв князь Бож. Тривалий час він успішно воював з готами, але в 386 р. потрапив у полон до готського царя і був страчений.

Після розпаду союзу антів виникли нові племінні об’єднання. Літописець Нестор у «Повісті минулих літ» називав такі союзи племен: поляни, які жили понад середньою течією Дніпра, древляни (між річками Рось і Прип’ять), уличі, тиверці, бужани та волиняни (верхів’я Західного Бугу), сіверяни (понад річками Сула, Сейм, Десна).

Найміцніше державне утворення існувало в полян. Саме цей племінний союз став у майбутньому ядром української народності.

Існує думка, що організатором державного утворення у полян був князь Кий (між 550 і 600 рр.). Він же вважається і засновником Києва.

У VIII ст. кілька племінних союзів Середнього Подніпров’я об’єдналися в своєрідний союз союзів, який і почав називатися Русь. Його столицею був Київ. Це об’єднання свідчило про новий, більш високий етап в процесі державотворення. Відносно походження та значення слова «Русь» дослідники так і не дійшли єдиного висновку. Є припущення, що ця назва пішла від річки Рось, хоча ряд вчених вважають, що росами називали наших предків у зв’язку з русим кольором волосся.

Унаслідок тривалого періоду політичної, економічної та етнокультурної консолідації східнослов’янських племен на зламі VIII – IX ст. виникла могутня держава – Київська Русь.

В історичній науці було сформовано цілий ряд наукових теорій походження Київської Русі:

– прихильники норманської теорії (Г. Байєр, Г. Міллер, Л. Шльоцер, О. Шахматов, М. Погодін, Д.Дорошенко та ін.) обстоювали тезу, про заснування Київської Русі норманами, спираючись на записи літописця Нестора про „закликання на княжіння” новгородцями Рюрика;

– прихильники антинорманської теорії (М.Ломоносов, В.Ключевський, М.Костомаров, М.Грушевський, Б.Рибаков, П.Толочко та ін.) заперечують повідомлення Нестора, вказують на його суперечливість та на відсутність у інших письмових джерелах будь-яких згадок про норманське плем’я „русь”, натомість вказують, що існує цілий ряд місцевих топонімів та гідронімів з коренем „рос”;

– прихильники болгарської теорії на основі збірки давніх болгарських літописів „Історія Джагфара”, поеми Шамсі Башту „Легенда про доньку Шана” (ІХ ст.) припускають, що Київ був заснований принцом Шамбатом, братом хана Великої Болгарії Курбата, а згодом, на їхню думку, утворилася держава-імперія на чолі з Угер Лачині (Ігорем Рюриковичем);

– прихильники хозарської теорії (Г.Еварс, О.Пріцак) стверджували, що у створенні Київської Русі значну роль відіграв Хозарський каганат.

Одночасно з появою державного утворення з центром у Києві іде процес консолідації тих східнослов’янських племен, що жили за межами сучасної України. Їх центром став Новгород. Взагалі, арабські джерела називають три центри державотворення у східних слов’ян: Куявія (навколо Києва), Славія (навколо Новгорода), а також Артанія (в Приазов’ї).

Завершився державотворчий процес відомою політичною подією, коли у 882 р. князь Олег захопив Київ і об’єднав два могутніх слов’янських центри. З цього часу Київ став столицею держави східних слов’ян – Київської Русі.

Слід підкреслити, що процес політичного об’єднання східних слов’ян був прискорений багатьма внутрішніми і зовнішніми факторами: територіальною, етнічною, мовною і культурною спільністю східнослов’янських племен, їх економічними зв’язками, прагненням об’єднати сили для боротьби з зовнішніми ворогами. Тому не випадково багато істориків вважають, що Київська Русь була батьківщиною трьох народів – українського, російського і білоруського. Але в той же час, на думку визначного українського історика Михайла Грушевського, “Київська Русь є першою формою української державності”.

Далі слід охарактеризувати соціально-економічний розвиток Київської держави та основні віхи її політичної історії. Київська Русь була феодальною державою. Східні слов’яни від первіснообщинного ладу перейшли до феодального, оминувши класичне рабовласництво. Особливість розвитку слов’янських народів пояснюється об’єктивними конкретно-історичними обставинами їх життя: по-перше, розклад первіснообщинного ладу відбувається у них в той чаc, коли рабовласництво як спосіб виробництва вже вичерпало себе і не забезпечувало суспільного прогресу, по-друге, умови життя слов’ян не вимагали застосування в широких масштабах трудомісткої праці, як це було, наприклад, в країнах Сходу. Тому східні слов’яни перейшли від первіснообщинного до найбільш прогресивного на той час способу виробництва – феодального. Нагадаємо основні риси феодалізму: основним засобом виробництва є земля (не випадково слово феодалізм веде своє походження від слова феод – земельний наділ); більшість засобів виробництва, в першу чергу земля, перебуває у власності панівного класу – феодалів; головним виробником матеріальних благ є феодально залежний селянин, залежність якого є одночасно і економічною (бо він позбавлений землі), і особистою.

Головною ланкою у економіці Київської Русі було селянське господарство, а основну масу населення складали прості селяни, яких називали смердами. Вони володіли невеликими земельними ділянками. Але поступово все більше землі переходило в руки феодалів, які намагались різними способами її захопити, а вільні селяни-смерди ставали холопами – тобто попадали в залежність, як особисту так і економічну.

Соціальна структура давньоруського суспільства:

Основні категорії соціальної еліти: князі, бояри, дружинники.

Феодально залежні верстви населення: смерди, люди, закупи, рядовичи, челядь, наймити, холопи, ізгої.

Смерди – більша частина селян, що мали приватне господарство, житло, земельні наділи, платили данину князю і були відносно вільними;

Люди – селяни-общинники, які проживали в общинних селах, і взагалі сільське населення, незалежно від його соціального стану.

Закупи – селяни, що через різні причини втрачали власне господарство і змушені йти в кабалу до феодала за купу (грошову позичку);

Рядовичи – селяни, що уклали з феодалом ряд (договір), на підставі якого визнавали свою залежність і змушені працювати за частку продукції;

Челядь – особи, що втратили господарство і працювали на феодала. Їх продавали, дарували, віддавали у спадщину;

Холопи – населення, що перебувало у повній власності феодала;

Ізгої – це люди, які випали із свого соціального середовища і втратили з ним зв’язок

Важливу роль відігравали міста, які були центрами торгівлі й ремесла. П. Толочко зазначає, що на території Київської Русі в ХІІ-ХІІІ ст. було близько 100 міст. Крім Києва відомі на той час такі міста, як Чернігів, Переяслав, Галич, Володимир-Волинський, Новгород, Володимир-на-Клязмі, Новгород-Сіверський, Канів та ін.

За формою правління Київська Русь була ранньофеодальною монархією. На чолі держави знаходився київський князь, якого називали Великим. Він мав досить численне військо – (дружину). Військова сила була необхідна як для захисту і розширення кордонів держави, так і для утримання влади. Правив Великий князь за допомоги ради, до складу якої входили місцеві (племінні, а згодом удільні) князі та дружинники.

Київська Русь за своєю територією та економічним потенціалом займала важливе місце в тогочасній Європі. Вона вела успішну зовнішню політику, торгівлю, змогла зупинити просування на Захід орд кочівників (хозарів, печенігів, половців, а пізніше – монголо-татар).

З середини IX ст. літописи починають послідовне династичне викладення історії Київської Русі. У 862 р. київськими князями були Аскольд та Дір. Новгородський літопис сповіщає, що Аскольд і Дір „княжили в Києві... й були ратними з древлянами й уличами”. Найвірогідніше це нащадки Кия. У 882 р. на київському престолі відбулася зміна династій. Убивши Аскольда та Діра, владу захопив родич Рюрика – Олег (882-912 рр.), після чого Київ було проголошено „матір’ю міст руських”. П.Толочко висловив припущення, що Аскольд став жертвою опозиції в Києві і захоплення Олегом Києва є не норманським завоюванням, а державним переворотом здійсненим Олегом за допомогою людей з оточення київських князів.

Олег проводив політику інкорпорації – збирання земель, зокрема, підкорив древлян, сіверян, радимичів тощо. Він здійснив у 907 р. успішний похід на Візантію і, як повідомляв літописець, на знак перемоги прибив свій щит на воротах столиці Візантії – Царгорода. Про цю подію згадує О.Пушкін у своїй „Пісні про віщого Олега”.

Наступник Олега князь Ігор (912 – 945 рр.) продовжив успішні походи, які привели до розширення території держави, уклав мир з печенігами. За його правління відбулося перше відоме нам на Русі повстання: під час збирання данини з древлян князь Ігор був убитий (945 р.).

До повноліття його сина Святослава державою правила княгиня Ольга – дружина Ігоря (945-957 рр.). Розправившись із древлянами, вона все ж врегулювала процес збору данини.

За князювання Святослава (957-972 рр.) територія Київської Русі досягла найбільшого свого розширення, до її складу увійшли землі Поволжя і Північного Кавказу. Цей князь усе життя провів у війнах і походах, проте мало уваги приділяв внутрішній політиці і не зміг утримати завойовані території. Під час одного із своїх походів він загинув.

Син Святослава, князь Володимир (978 – 1015 рр.), вів активну зовнішню політику, часто організовував походи, але враховуючи помилки батька, зосередив основну увагу на державному будівництві. В роки його правління починається розквіт Київської Русі. Володимир провів ряд реформ, серед яких було дві релігійні (прийняття так зв. „володимирського шестибожжя” в 980 р. та християнства в 988 р.), військову, грошову тощо.

За князювання Володимира з’явилися перші на Русі книжки й школи. Не випадково Володимира назвали в народі Великим, а церква нарекла Святим.

Найвищої своєї могутності Київська Русь досягла в 1019-1054 рр., коли правив Ярослав Мудрий. Цей князь зійшов на престол після чотирьох років боротьби за владу. Він був розумним і мав хороші здібності державного діяча. Зайнявши київський стіл, насамперед розширив межі держави, зміцнив її кордони. У 1036 р. війська Ярослава остаточно розгромили печенігів. Міжнародний авторитет Русі ще більше зріс, всі європейські держави прагнули встановити з нею дружні відносини. В роки правління Ярослава високого рівня розвитку досягла культура: було збудовано такі шедеври як Софіївський собор, Золоті ворота, засновано Києво-Печерський монастир. Саме в цей час було складено перший на Русі збірник законів „Руська Правда”.

Після смерті Ярослава у Києві княжили по черзі Ізяслав, його брати Святослав та Всеволод і Святополк, син Ізяслава. Після смерті Святополка кияни запросили до себе князем Володимира Мономаха, сина Всеволода, внука Ярослава Мудрого. Володимир Мономах княжив дуже розумно та справедливо. Він знову зібрав у своїх руках усі українські землі (крім Галичини). Володимир Мономах княжив у Києві 12 років і помер у 1125 р.

Київська Русь славилася високим рівнем культурного розвитку. Культура Київської Русі за короткий час збагатилася новими досягненнями. Найважливіше з них – писемність. Для поширення просвіти при церквах, храмах та монастирях, а також при дворах князів засновувались бібліотеки. Була створена бібліотека Софії Київської. На базі монастирських бібліотек розвивалося вітчизняне літописання, література. Складовою частиною культури була усна народна творчість – епічні пісні, перекази, билини. На Русі високого рівня досягла музична культура, живопис і художнє різьблення, а також декоративно-прикладне мистецтво та архітектура.