Процес і сутність входження до складу Литовської держави

Проблематика Литовсько-польського періоду й досі викликає дискусії в колах науковців, адже це досить тривалий період в українській історії, який суттєво вплинув на формування як українського етносу, так і на культурний розвиток українського народу. Незважаючи на широкий спектр досліджень в названій галузі, залишається безліч відкритих питань, які потребують глибокого вивчення. Тож розкриємо вже відомі та загальноприйняті історичні факти цього періоду історії України.

Литовське князівство була створено в ХІІІ ст. Хоробрі литовські племена із давніх часів своїми нападами непокоїли і нищили пограничні білоруські та українські землі, а тому були жорстоко переслідувані всіма могутніми володарями, - від Володимира Великого аж до короля Данила. Врешті вони мусили піддатися Київській Русі, прийняли державну організацію на зразок сусідніх князівств, початки християнства, українсько-білоруську мову як мову аристократії, наблизилися до побуту і культурного життя Білорусії та України. Коли ж Київська Русь почала занепадати, литовські князі взялися приєднувати сусідні, дезорганізовані князівства під свою владу. В 1320-их роках великий князь Гедимін зайняв Берестейщину, дещо пізніше також Пінщину разом з давньою деревлянською землею. Його син, Любарт, в 1340 р. став волинським князем і намагався здобути Галичину. Другий син Гедиміна, Ольгерд, в 1350-их роках опанував чернігівсько-сіверську землю, в 1362 р. зайняв Київ, а в 1363 р. переміг татар над Синьою Водою і поширив свою владу на Поділля.

Отже на початок 60-х років ХІV ст. під владою Литви опинилася велика частина території України – Чернігово-Сіверщина, Київщина, Переяславщина, Поділля, більша частина Волині. За Галичину і частково за Волинь ще велася боротьба.

Приєднавши більшість українських, білоруські та частину російських земель, Литовське князівство стало великою феодальною державою. Українські, білоруські і російські землі за територією й кількістю населення були в п’ять разів більшими, ніж власне Литва. Вони стояли й вище щодо культурного розвитку. Ось чому руські землі мали великий вплив на все політичне і суспільне життя Литовського князівства. Руська мова тут стала мовою державною, нею писалися офіційні документи. Чимало норм руського права, руські назви посад, станів, система адміністрації та інше було сприйнято в Литві. Тому держава часто називалася Литовсько-Руським князівством. Частина литовських князів і бояр розмовляли руською мовою, перейняли руські звичаї й православ’я.

Експансія Литви створила великий простір, захопивши половину території Київської Русі. Литовські князі здобули ці землі майже без боротьби. Населення піддавалося їм без опору, прихильно зустрічаючи нову владу; наприклад, на Поділлі місцеві отамани, старшини сільських громад, відразу ввійшли в приязні зв’язки з литовцями. Литовські завойовники єднали собі прихильність передусім тим, що вели боротьбу з татарами: Литва своїми військовими силами давала Україні забезпечення від орди, а це була найважливіша життєва справа українського народу – вийти з-під татарського ярма. Литовські князі здобували собі довір’я тим, що нічим не відрізнялись від місцевих панів: вони були майже всі православної віри (Любарт, Ольгерд, Ольгердові сини), глибоко перейняті старою українською культурою, повні пошани до місцевих звичаїв та установ. «Ми старини не рухаємо і новини не вводимо», - таке гасло вони часто підіймали у своїх документах, залишаючи народові його господарські установи, правні форми і всякі локальні звички. На перший погляд видавалося, що Литовська держава – це просто продовження давньої української державності.

В дійсності влада Литви внесла ґрунтовні зміни в устрій нашого краю. Велике князівство Литовське відрізнялося від Київської Русі тим, що вся влада була сконцентрована в руках великого князя. Литва щасливо обминула ту небезпеку, яка стала причиною занепаду Київської Русі: вона не розпалась на окремі князівства, а залишилася цілою. Великий князь мав майже необмежену владу – молодші князі не були його співрегентами, але тільки дорадниками і виконавцями його волі. Характерною рисою устрою великого князівства був устрій, подібний до західноєвропейського. Землеволодіння було тісно зв’язане з військовою службою. Землю міг держати тільки той, хто виконував військові обв’язки,- коли ж він занедбував свої завдання, великий князь міг землю в нього відібрати. Різні землі мали свою самоуправу, але вона обмежувалася до господарських справ, судівництва, опіки над церквою і всяких дрібних місцевих питань, а не підривала компетенції центральної влади.

Такий централістичний лад Литва завела також в Україні. Хоч литовські князі заявляли, що «новини не вводять», проте насправді вони провели основні зміни в Україні тим, що забрали владу з рук українських князів і передали її своїм намісникам. Цю політику розпочав Ольгерд, який всюди усував місцевих князів, а на їх місце управителями земель ставив своїх синів і свояків. Таку саму лінію проводив півстоліття пізніше, в 1390-их роках великий князь Вітовт. Тоді князювали вже не князі українського роду, але зукраїнщені члени литовської династії (Федір Любартович, Володимир Ольгердович, Федір Коріятович), а що вони занадто близько зжилися з місцевими панами і підпирали їх автономістичні тенденції, то великий князь уважав їх небезпечними для цілості держави і відібрав їм князівства «за непослух». Так литовські великі князі намагалися знищити в Україні прагнення до створення самостійного державного життя. Литовська держава не була державою українською.

Утвердившись на великокнязівському столі, Вітовт протягом 1392-1394 рр. За допомогою зброї змістив як у Білорусії, так і на Україні князів, що перестали йому коритися. На Україні Новгород-Сіверське, Володимирське (Волинь), Подільське (Східне Поділля- Брацлавщина), Київське удільні, майже незалежні від центральної влади князівства були ліквідовані і перетворені на провінції Литви, якими стали правити не вічно бунтівні удільні князі, а великокнязівські намісники, переважно з бояр, що беззаперечно здійснювали волю великого князя. Тим часом Західне Поділля з центром у Кам’янці в 1396 р. Вітовт змушений був передати Польщі(хоча воно ще було повернено до складу Литви в 1411 р. і боротьба за нього між Литвою і Польщею тривала до 1432 р.).

Отже за часів князювання Вітовта влада литовських князів на Україні зміцнилася, посилився їх гніт, литовських феодалів, що викликало незадоволення й опір українського населення. За словами сучасника, Вітовт тримав захоплені руські землі в «залізних кайданах». У 1399 р. на р. Ворсклі, при впадінні її в Дніпро, литовські війська зазнали поразки від орд хана Тімур-Кутлука та його мурзи Адигея. Проте Вітовт, спираючись на підтримку місцевого українського населення, що не мирилося з набігами ординців, в третьому десятиріччі ХV ст.. зумів поширити свій вплив на південь до берегів Чорного моря від Дніпра і Криму до Дністера.

Таким чином, приєднання українських земель до Великого князівства Литовського було обумовлено рядом причин, серед яких можна виділити такі:

– власними військовими силами Литва могла захистити українські землі від Орди, що було на той час життєво необхідним для українського народу;

– становлення литовської влади відбувалося під гаслом: «Ми старовини не рухаємо, а новини не вводимо». Литовські князі не порушували українського законодавства, правових норм, судочинство здійснювалося згідно місцевих звичаїв; хоча у більших містах були поставлені литовські намісники, в менших продовжувала діяти місцева адміністрація. Руські князі входили до складу великокняжої ради, посідали високі пости у війську та адміністрації й разом з литовськими панами становили провідну верству держави;

– старобілорусько-українська мова стала державною, нею писалися офіційні документи; українська освіта й культура вільно розвивалися й домінували в Литовській державі;

– правлячою була православна церква: литовські князі, вельможі, воєводи, що осідали в українських землях приймали православну віру (Литва в той час ще не прийняла хрещення). Так, наприклад, десять з дванадцяти синів Ольгерда були православними;

– литовські князі переймали звичаї та культуру місцевого населення, встановлювали родинні зв’язки з українською знаттю.

Виходячи з цього багато українських істориків, зокрема М. Грушевський, О. Єфименко, І. Крип’якевич, О. Русина, В. Щербак вважають, що Литовська держава була безпосереднім продовженням української державності, а єдиною відмінністю було те, що княжий престол та удільні землі належали не Рюриковичам, а Гедиміновичам. Така ілюзія підсилюється тим, що ця держава мала назву Литовсько-Руське князівство, а офіційний титул литовського князя розпочинався словами «Великий князь Литовський і Руський». Насправді ж литовські князі внесли значні зміни в політичний устрій українських земель. Дедалі більше набирали силу тенденції централізму: на відміну від Київської Русі, в Литовській державі вся влада була сконцентрована в руках великого литовського князя, який мав майже необмежену владу, а удільні князі були лише виконавцями його волі. Литовсько-Руське князівство було типовою феодальною поліетнічною литовсько-українсько-білоруською державою з елементами федеративного устрою і певною автономією України та Білорусі.