Демографічні та етнокультурні процеси

У боротьбі за незалежність України етнокультурні процеси в ХІV – першій половині ХVІІ ст. розвивалися в складних умовах іноземного гніту. Незважаючи на це, етнокультурний розвиток України розвивався по таким напрямкам: шкільництво, друкарство, література, письменство та мистецтво.

Найважливішою ознакою нації й необхідною умовою розвитку національної культури є наявність єдиної загальнонародної мови. Уже в другій половині ХІV ст. українська мова чітко простежується у державних актах, літературних пам’ятках, історичних піснях. Державною мовою Великого князівства Литовського була «руська» мова, яка склалася на основі староруської мови часів Київської Русі. «Руська» мова стала важливим етапом формування української національної мови, до якої дедалі активніше приєднувалися елементи народної, «посполитої» мови, якою розмовляли народні маси. Цікавою пам’яткою, в якій відбився процес формування української мови, є Пересопницьке євангеліє – рукописний переклад євангелія «из язика болгарського на мову рискую», тобто з книжної церковнослов’янської мови на мову «просту», близьку до тодішньої народно-розмовної української мови. Його переклад здійснений у 1556-1561 рр. у м. Пересопниці на Волині (нині село на Рівненщині) поповичем з м. Санока Михайлом Васильовичем і архімандритом Пересопницького монастиря Григорієм. Від назви монастиря, якому Євангеліє довгий час належало, воно й дістало свою назву.

Мало відомо про стан шкільництва в литовсько-польській добі. Безперечно, в монастирях, при церквах школи існували по старому, в кращіх школах можна було не лише навчатися читати та писати, але й набути деякі відомості з теології, літератури, грецької мови.

Зокрема, перша українська школа виникла у Львові в 1546 р. Школи відкривалися в Галичині, на Правобережжі, в Закарпатті, переважно при монастирях і церквах, де викладачами були священнослужителі. У початкових школах навчалися діти різного віку, їх навчали читанню, письму, початкам арифметики, молитвам, співу. Серед шкіл одне з перших місць належало Острозькій школі, відкритій близько 1576 р. зусиллями й коштами князя К. Острозького (1526-1608). Першим ректором цієї школи був відомий письменник Герасим Смотрицький, учителями – видатні культурні діячі – Іов Княгиницький, Дем’ян Наливайко та інші. Навчальний процес в Острозькій школі знаходився на рівні тодішніх вищих протестантських і польських шкіл – академій. У ній викладалися грецька, латинська, польська, слов’яно-руська мови, а також «сім вільних наук» – трівіум (граматика, піїтика, риторика) і квадрівіум (діалектика, математика, астрономія, музика). З Острозької школи вийшло багато видатних письменників, учених, політичних діячів, зокрема Мелетій Смотрицький, Петро Сагайдачний.

Етнокультурному піднесенню в Україні в кінці ХІV – на початку ХVІІ ст., зокрема розвитку освіти, сприяли братства – громадські православні організації міщан. Першим разом із школою та друкарнею виникло в 1586 р. Львівське братство. Першим ректором Львівської братської школи став відомий учений Іов Борецький, викладачами – Стефан і Лаврентій Зизанії, Кирило Ставровецький, Памва Беринда та інші Пізніше виникали й діяли братства в Рогатині, Красноставі, Городку, Галичі, Перемишлі, Дрогобичі та інших містах. У 1615 р. оформилося Київське, а в 1617 р. – Луцьке братства. При кожному з них була заснована школа. Навчання у братських школах було регламентоване статутом, що мав назву «Порядок шкільний». Братські школи мали демократичний характер. Тут навчалися діти заможних міщан, козаків, нижчого духовенства, дрібної шляхти, старшини, а також сироти. У братських школах вивчали старослов’янську, а часто й народну українську мову, польську, латинську мови та «сім вільних наук».

У 1631 р. архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила заснував при лаврі нову школу, яка в 1632 р. була об’єднана з Київською братською школою, внаслідок чого виник Києво-братський, або Києво-Могилянський колегіум, який згодом був перейменований на академію. Цей вищий навчальний заклад знаходився на рівні західноєвропейських університетів, тут викладали філософію, математику, риторику, слов’янську, грецьку, латинську, польську мови. Вихованці академії часто продовжували навчання в університетах Парижа, Рима, Відня, Гейдельберга.

Крім братських шкіл, в Україні в другій половині ХVІ – в першій половині ХVІІ ст. при церквах у селах і слободах існували численні парафіяльні школи, в яких навчалися діти селян і козаків. Подібні школи виникали і на Запоріжжі.

Для розвитку культури велике значення мало книгодрукування, яке набуло поширення в Україні в другій половині ХVІ ст. У 1573 р. у Львові була відкрита перша українська друкарня, одним із засновником якої був Іван Федорович (Федоров). В 1574 р. вийшла друком його книжка «Апостол». Переїхавши до Острога, на кошти князя К. Острозького І. Федорович заснував другу друкарню, в якій у 1578 р. видив „Буквар” – посібник для паралельного вивчення слов’янської та грецької мов, його неодноразово перевидавала в Україні та Білорусі. Надрукована Іваном Федоровичем у 1581 р. «Острозька Біблія» стала першою Біблією, надрукованою слов’янською мовою. Вона була розповсюджена не лише в Україні, а й у ряді інших країн, надійшла навіть до бібліотеки Оксфордського університету та до королівського двору Швеції. Наприкінці ХVІ – в першій половині ХVІІ ст. виникли й діяли інші друкарні – Дерманська, Рахманівська, Луцька братська, Кременецька на Волині, Чернігівська та ін. На 1654 р. в Україні налічувалося 24 друкарні. Центром осередку культури на Наддніпрянщині на початку ХVІІ ст. була Києво-Печерська лавра, її архімандрит Єлисей Плетенецький заснував друкарню та папірню і видав у 1616-1624 рр. кілька значних творів, до яких написав передмови. Головним друкарем у Лаврі був Памва Беринда, який зробив вагомий внесок у розвиток науки і мистецтва. Йому належить перший друкований словник «Лексикон славеноросский и имен толкование», надрукований у 1627 р. У цій книзі було перекладено зі слов’янської на тодішню українську мову 8 тисяч слів.

В Україні ХVІ – початку ХVІІ ст. у зв’язку з посиленням польсько-шляхетського гніту, наступом католицизму, насильницьким насадженням унії набуває розвитку полемічна література. Відомо близько 140 полемічних творів цього періоду, з яких близько 80 написано католиками та уніатами і близько 60 – православними. Першим визначним полемічним твором була книга Герасима Смотрицького «Ключ царства небесного», що вперше вийшла в Острозі в 1587 р. Автор зосереджує увагу на викритті ворожості щодо українського народу папства, католицизму, на достовірному показі соціальних протиріч, тяжкої праці поневолених селян, людей «бідних і убогих». Видатним полемістом кінця 80-90 рр. ХVІ ст. був Стефан Зизаній (Тустановський), який виступав з антикатолицькими та антиуніатськими усними проповідями та з полемічними творами. Особливо гострою стала полеміка між православними й католиками та уніатами після проголошення в 1596 р. Берестейської унії. У 1597 р. у Вільні польською, а в 1598 р. в Острозі тогочасною українською літературною мовою вийшов один з найвизначніших полемічних творів – «Апокрисис», підписаний псевдонімом Христофор Філалет. Це була відповідь на книгу єзуїта Петра Скарги про Берестейській собор. Спростовуючи твердження Скарги, автор виступає проти зазіхань Папи Римського і католиків на українські й білоруські землі, засуджує користолюбство, моральний розклад та розбещеність українських магнатів і зрадників-єпископів, відстоює права українського й білоруського народу на демократичне вирішення як світських, так і церковних справ. Серед відомих полемічних творів тих часів варто згадати трактат «Пересторога» (1606 р.) невідомого автора, «Тренос» («Плач») Мелетія Смотрицького, опублікований у 1610 р., «Протестація» (1621 р.) Іова Борецького, полемічні твори Івана Вишенського, що стали вершиною розвитку полемічної літератури. Збереглося 17 творів І. Вишенського, найголовнішими з яких є: «Извещение краткое о латинской прелести», «Посланіе до всех обще, в Лядской земли живущих», «Писаніе к утеклим от православное веры єпископом», «Обличение діавола-миродержца». У своїх творах І. Вишенський викриває всі вади укладу життя Речі Посполитої. З презирством і сарказмом він змальовує розкіш, розбещеність світських і духовних феодалів, пограбування, гноблення українського народу, рішуче виступає на захист православ’я проти унії, католицизму та єзуїтів.

У ХІV – першій половині ХVІІ ст. в українській культурі продовжувалися традиції історичного літописання. У літописах подано матеріали з історії України, Білорусі, Литви. Найбільш значимим для української історіографії ХV – початку ХVІ ст. є так званий Короткий Київський літопис, що становить частину Супрасльського рукопису (від назви Супрасльського монастиря поблизу Білостока, якому належав рукопис), він охоплює 862-1515 рр. Серед літописів кінця ХVІ – першої половини ХVІІ ст. чільне місце посідає Густинський літопис, список якого знайдено в Густинському монастирі поблизу Прилук на Полтавщині. Невідомий автор, творчо використавши значну кількість давньоруських літописів і польських хронік, виклав історію від часів Київської Русі, описав зародження козацтва, розповів про введення унії та нового календаря і довів виклад до 1597 р. Він засуджує польсько-шляхетське гноблення України, виступаючи на захист українського народу та православної віри. Важливими є також літописи, в яких оповідається про події першої половини ХVІІ ст., зокрема про селянсько-козацькі повстання – це Львівський і Хмільницький літописи, написання яких було завершено приблизно на початку другої половини ХVІІ ст.

У ХІV – першій половині ХVІІ ст. в Україні відбувався розвиток мистецтва, в якому дедалі більше виявлялися національні риси. Зароджується театральне мистецтво. З’являється віршована шкільна драма, в якій переважають релігійні та міфологічні сюжети й акторами в якій були переважно учні братських шкіл та студенти колегіумів. Особливого розвитку шкільна драма набула в Острозькій школі та Києво-Могилянській академії. Зароджується також комедія у формі інтермедій на побутові теми, які виконувалися в антрактах між актами драми. Вперше дві українські інтермедії були виконані між актами польської драми Якуба Гаватовича «Про усікновення голови Івана Предтечі», поставленої в 1619 р. на ярмарку в містечку Кам’янці-Струмиловій на Східній Галичині. В ХVІІ ст. з’являється вертеп – ляльковий театр. Вистави відбувалися у своєрідній двоповерховій дерев’яній скриньці, де на верхньому поверсі показували вистави на релігійні теми, на нижньому – з народного життя.

Розвивалася також і музична культура, основою якої була усна народна творчість. Тексти і мелодії до народних дум та історичних пісень складали переважно народні поети та композитори – кобзарі, бандуристи, які й були виконавцями цих творів. Кобзарі оспівували героїчну боротьбу та перемоги українського народу над турками, татарами, польською шляхтою, показували відвагу козаків та їхніх ватажків – Байди, Сагайдачного, Дорошенка, Сулими, Павлюка, Острянина та інших. Музика широко вивчалася в братських школах. У школах при церквах, монастирях, у деяких маєтках існували хорові капели. Церковний спів, починаючи з ХVІ ст., став багатоголосим, партерним (від латинського partes, тобто ноти окремих партій для окремих голосів мішаного жіночого і чоловічого хорів).

Архітектура й образотворче мистецтво України ХІV – першої половини ХVІІ ст. розвивалися на самобутній давньоруській основі. Характерним для архітектури та живопису цього періоду є зменшення церковних впливів та збільшення світських елементів, заповнення релігійних сюжетів образами, взятими з реального життя, зображення природи, почуттів і переживань людини, більш гуманістичний зміст і реалістичні форми художніх творів. В Україні широко будувалися замки та укріплення. Кам’яні замки споруджували здебільшого на Правобережжі (Луцьк, Володимир-Волинський, Кам’янець-Подільський, Острог, Львів та ін.), на Лівобережжі, де не було багатих покладів каменю, але вистачало лісів, зводилися дерев’яні та земляні укріплення міст (Чернігів, Новгород-Сіверський, Путивль та ін). Як фортеці часто будували й культові споруди – церкви й монастирі. Українські архітектори вміло поєднували в будівництві український національний стиль з кращими надбаннями європейського ренесансу.

Значного поширення набувають скульптура і різьблення, зокрема різьблення іконостасів. Живопис, який раніше був присвячений виключно релігійній тематиці, значною мірою набуває світського характеру. В Україні з’являються художні школи, найвідомішою з яких була Львівська. В ХVІ ст. маляр В. Стефанович отримав звання королівського художника. Він та його побратими створили прекрасні портрети польського короля С.Баторія, князя К. Острозького, громадського діяча, книговидавця і письменника Я. Гербурта та інших. Центрами живопису були Києво-Печерська лавра, а також міста Львів, Перемишль. На картинах вперше зустрічаються підписи малярів (Матвій, Яків, Владика та ін.). Розвивається книжкова мініатюра («Пересопницьке євангеліє»), гравюра, особливо по дереву (початок покладено гравірованими ілюстраціями в «Апостолі» та «Букварі» Івана Федоровича.

Значних успіхів було досягнуто в Україні в литті міді та олова і художній обробці металу. Особливого розвитку це набуло у Львові. Відливали й художньо оформлювали гармати, дзвони, ліхтарі, чаші, свічки, зброю, посуд. Оздоблювали їх за допомогою інкрустації золотом, коштовним камінням, гравіруванням, шліфуванням тощо.

Історія свідчить, що навіть втративши свою державність і незалежність, в період литовсько-польської доби, українці зуміли зберегти найвищі цінності: мову, пісню, народні звичаї та обряди, неповторну українську самобутність.

Так протягом доби підкорення та пригнічення український народ накопичував внутрішні сили, які виявив у наступній боротьбі за незалежність.

Стратифікація суспільства

Населення України доби феодалізму поділялося на кілька станів. Представники панівного стану (князі, пани, бояри, шляхта та ін.), що були підданими Великого князя Литовського або Короля Польського, були зобов’язані відбувати на їхню користь військову службу і брати участь в управлінні державою. За цю службу вони отримували землі у спадкове або тимчасове володіння («вотчини» і «помістя» або «держави»). Поступово зростало феодальне землеволодіння, що вело до посилення експлуатації й закріпачення селянства. Наприкінці ХІV ст. на українських землях було лише кілька десятків великих феодальних володінь, а вже в першій половині ХVІ ст. нараховувалося понад сто магнатських родин, які володіли тут великими маєтками, а також тисячі панських і шляхетських господарств. Великими землевласниками, володіння яких зосереджувалися в основному на Волині, Київщині, Брацлавщині (Східне Поділля), Подніпров’ї були князі Острозькі, Збаразькі, Чарторийські, Вишневецькі, Глинські та інші. У Галичині й Західному Поділлі, що знаходилися під владою Польщі, було багато маєтків польських панів. Зростало також церковне землеволодіння.

Окремим станом населення України було міщанство. Так, міське населення України польсько-литовської доби було зорганізоване на німецький взірець, поділяючись на корпорації, в яких привілейоване становище мало купецтво. Всі категорії людності були об’єднані в цехи: лікарів, аптекарів, співаків, адвокатів, музик, ремісників. В ХV ст. цехи поширювалися по всіх містах України.

З кінця ХІV до середини ХVІ ст. в Україні продовжувало розвиватися ремесло, яке дедалі відокремлювалося від сільського господарства і зосереджувалося переважно в містах. Зростала кількість ремісників, для яких ремесло стало основним заняттям, збільшувалася кількість ремісничих професій: якщо за часів Київської Русі їх було близько 60, то на початку ХVІ ст. нараховувалося понад 200 (ковалі, слюсарі, гончарі, кравці, шевці, кушніри, каменярі, ювеліри та ін.). Міські ремісники об’єднувалися в цехи. З кінця ХІV ст., у зв’язку з інтенсивним розвитком ремесла, цехи почали створюватися в містах Галичини, в ХV ст. виникли в Києві, Луцьку та інших містах. Частина ремісників залишилася поза цехами. Їх називали партачами.

Найбільш чисельним станом в Україні було селянство. Селяни жили общинами, які ґрунтувалися на сусідських, територіальних зв’язках. В общині вони спільно володіли й користувалися лісами, водами, випасами та іншими угіддями, відбували повинності на користь пана і держави. Кілька сільських общин, сіл об’єднувалися у волость. Управління общинними справами було виборним. Очолювали його отамани, тіуни, десятники, у волостях – старці. Сільська община користувалася й судовими правами. Існував „копний суд” – суд селянського сходу, копи (копа, купа – громада), який розглядав різні цивільні і кримінальні справи (про земельні суперечки, крадіжки, вбивства тощо).

Сільська община складалася з дворищ, утворених на основі великих сімейних общин, родин. До дворища входили як родичі, так і прийшлі селяни. Поряд із рівноправними членами дворища – «поплічниками», «потужниками», «спільниками», «сябрами» – були залежні люди – «половинники», «дольники», «під сусідки», «закупні», «люди в пенезях». Дворище складалося з 5-11 „димів”, тобто окремих господарств. Дворище мало у своєму володінні орні землі, ліси, випаси, водойми. Площа земельних ділянок у різних дворищах була неоднаковою, залежно від якості землі та інших факторів, і становила від1-2 до 9 волок орної землі (волока – в різних місцевостях від 16,8 до 21,4 га). Селянство як у майновому, так і у правовому відношенні не становило однорідної маси. У кінці ХІV – першій половині ХVІ ст. серед селянства існували такі групи:

- служиві селяни – слуги, які перебували на тій чи іншій «земській» службі: військовій (замкова або польова «сторожа»), «листівній» (роз’їзди з листами), служили соцькими, десяцькими, землемірами, великокнязівськими мисливцями, рибалками та ін. За службу вони отримували одну-дві волоки землі і звільнялися від інших повинностей; ця група селян була найбільш заможною;

- данники – за користування землею давали державі натуральну данину (куницями, рибою, медом, воском та ін.) або платили грошовий податок; більшість із них залишалися вільними;

- тяглові селяни – за користування землею виконували відробіткову повинність спочатку на користь держави, а потім і окремих феодалів; зі своїм тяглом (худобою) та інвентарем вони обробляли поля, збирали врожай, гатили греблі, будували млини, палаци, замки і т. ін.; кількість тяглових селян швидко зменшувалася, вони потрапляли під владу феодалів, які їх закріпачували;

За правовим становищем селяни поділялися на:

- «похожих» (вільних), що юридично мали право необумовленого відходу від феодала;

- «непохожих» («отчинні», «люди заседелі»), позбавлених такого права, тобто вже закріпачених;

- залежних селян, що формально мали право відходу, але за певних умов: могли залишити феодала лише в певний час, мусили «посадити на землю» замість себе іншу людину, заплатити викуп і т. ін.

Серед селян було багато збіднілих людей. Це – «сусідки» і «підсусідки», які переходили в залежність до заможних селян або феодалів й інколи селилися при їхніх дворах; коморники, що не мали свого житла і наймали в багатих селян і міщан комори; городники, або загородники, що володіли лише городами, халупники, у яких були тільки хати; дворова челядь та ін.

Усі селяни повинні були платити податки й виконувати повинності на користь держави, а селяни, що жили в маєтках приватних власників, – і на користь феодала (натуральна, грошова, відробіткова рента, панщина).

Посилювалося розшарування міського населення, яке поділялося на такі групи:

- міська аристократія (патриціат), до якої належали найбагатші купці, лихварі, багаті цехові майстри;

- заможне міщанство (бюргерство), яке складалося з середніх купців, дрібних торговців, цехових майстрів, що були незадоволені пануванням аристократії, але займали помірковану позицію;

- міська біднота: наймити, підмайстри, позацехові ремісники, обезземелені селяни, які втікали до міст.

На початку ХІV ст. на території українських земель з’являється новий соціальний стан – козацтво.

В Україні термін «козак» поступово набуває значення вільної, мужньої, хороброї людини, незалежної від офіційних властей, захисника Вітчизни й оборонця православної віри.

В середині ХVІ ст., як пише М. Грушевський, нижче Дніпровських порогів, де ріка ділиться та утворює острови, козаки ставили фортеці – «острожки». Далі на місці дрібних фортець було побудовано одну головну, яку назвали Запорізька Січ (походить від слова засіка, тобто укріплення). В різні часи Січ розташовувалася на різних островах – Томаківці, Базавлуці, Малій Хортиці. Заснування першої Січі, яка з’явилася на острові Мала Хортиця, пов’язують з ім’ям князя Дмитра Вишневецького (Байди, 1516-1563 рр.) – одного з перших в історії українського козацтва гетьманів, старости черкаського і канівського, організатора відсічі татарським і турецьким нападам. У 1563 р. він здійснив військовий похід до Молдавії, де потрапив у полон, був відправлений до Стамбула і там страчений. Пам’ять про нього залишилася в народних думах та піснях (наприклад, «Дума про Байду»). В подальшому козаки змінювали місце розташування Січі, яка відігравала роль столиці на козацькій території. Відомий дослідник історії українського козацтва Д. Яворницький нараховував всього вісім Січей.

Протягом ХVІ ст. в межах козацького стану сформувалися три основні категорії:

1) реєстрове (городове) козацтво – заможні, привілейовані козаки, які перебували на державній службі в Речі Посполитій;

2) запорозьке (низове) козацтво – козаки, які мешкали в пониззі Дніпра в межах військово-політичної організації Запорізької Січі;

3) нереєстрове козацтво, яке виникло внаслідок самовільного «покозачення», і, не маючи офіційно визначеного статусу, вело козацький спосіб життя у прикордонних районах.

На початку ХVІІ ст. серед козацтва позначилися дві течії: радикальна та поміркована. Перша група складалася з незаможних, неосілих козаків, безземельних селян, іноді ремісників, які шукали у війні кращої долі та займали вороже становище до шляхти та поляків. Другу групу становили заможні люди, що мали свої землі, двори, мали зв’язки з заможними верствами – міщанами, шляхтою. Вони старалися поліпшити своє становище шляхом згоди з урядом. Але обидві групи прагнули свободи. Ця друга, поміркована група “городових” козаків оформилася наприкінці ХVІ ст. та в першій половині ХVІІ ст.

Персоналії

Борецький Іван Матвійович, чернече ім'я Йов (1560 – 1631) – український церковний, політичний і освітній діяч, Митрополит Київський, Галицький і всієї Руси (1620–1631), педагог, ректор Львівської братської школи, перший ректор Київської братської школи, полеміст, святий, письменник. Разом з однодумцем гетьманом П. Сагайдачним та іншими відомими оборонцями української православної церкви Борецький відновив за благословенням патріарха Єрусалимського Теофана українську православну ієрархію (1620), яка після Берестейської унії 1596 р. була замінена греко-католицькою. Став першим по її відновленні митрополитом Київським, Галицьким і всієї Русі і був ним до смерті. Не полишав справ мирських. Підтримував київських друкарів Т. Вербицького й С. Соболя. Брав участь у перекладі з грецької на старослов'янську й редагуванні «Анфологіону», виданного Лаврською друкарнею 1619 р. Прихильник не конфесійної, а широкої народної освіти. Послідовно виступав за її демократизацію, всестановість та за рівність у навчанні. У статут Луцької братської школи, затверджений Борецьким, вписана теза, що стала провідною в братських школах України: «Багатії над убогими в школі нічим вищі не мають бути, лише самою наукою». У творі «О воспитаніи чад» (1609), ймовірно, написаному Борецьким, наука ставиться понад усе, бо «з неї, як з жродла, все добре походить, і през ню чоловік чоловіком ся находить». Вважав, що саме освіта визначає місце людини в суспільстві й спроможна змінити суспільство. В умовах посиленого наступу на Україну Речі Посполитої Борецький гуртує до опору українців. Він збирає на наради світських і духовних православних, виступає на козацьких радах (заслужив славу «козацького митрополита»), пише листи до впливових маґнатів, публікує полемічні твори. Доводить, що українці мають історичні права на власну вітчизну й церкву. Написана Борецьким разом з І.Курцевичем та І.Копинським, «Протестація» (1621) була спрямована на захист відновленої православної ієрархії, в ній захищалося право українців жити на рідній землі, сповідувати батьківську віру. Автори підносили козацтва, за допомогою якого відбувалося становлення ієрархії. Доводили, що козаччина є спадкоємицею «тої старої Русі», старих руських князів, що козаки – це дійсні лицарі Христа, що віра й спасіння душ православних – це провідна мета їхніх подвигів. На думку М. Возняка та інших дослідників, Борецький – також імовірний автор «Перестороги» (написаної 1605 або 1606 році у Львові), одного з найвидатніших творів української полемічної літератури, спрямованого проти католицизму й унії. 1624 р. звернувся до московського уряду з чолобитною про надання допомоги православному населенню України та про приєднання України-Русі до Московської держави. Але царський уряд відхилив цю пропозицію, бо Московська держава, ослаблена недавньою московсько-польською війною, не була спроможна вести війну проти Польщі. Склав два меморіали в оборону православної ієрархії: «Протестація» (1621) та «Юстифікація» (1622). Одночасно Борецький шукав шляхів порозуміння між українцями православними й українцями католиками та греко-католиками. Виступав за зміцнення політичних і культурних зв'язків України, Білорусії та Московії. Ставши митрополитом, продовжував опікуватися Київською братською школою. Допомагав Київському братству в придбанні деяких маєтностей на утримання школи. Добився королівської грамоти (19 лютого 1629), за якою Київське братство було, нарешті, визнане й затверджене Річчю Посполитою. В 1628–1629 рр. був разом із митрополитом В.Рутським прихильником загального замирення української церкви, однак не зміг залучити до своїх планів козаччини. Помираючи, Борецький передав опіку над освітніми справами «превелебнійшому в Бозі отцю Петру Могилі» але застеріг його, щоб «школи в братстві київськім, а не де індей ґрунтовані були». Похований Борецький, за його заповітом, «…при церкві святого Архистратига Михаїла над Києвом» Михайлівського Золотоверхого монастиря, що був на той час резиденцією митрополита.

Вітовт (ще називають – Вітовт Великий) (біл. Вітаўт, лит. Vytautas) (1350 –1430) – Великий князь Литовський (1392–1430), син Кейстута. В 1370–1376 рр. брав участь у походах проти Тевтонського ордену, а 1372 р. – на Москву. Виступав проти умов Кревської унії 1385 р., боровся за політичну незалежність Великого князівства Литовського від Польського королівства. Під час Литовсько-руської громадянської війни (1389–1392 рр.), за підтримки місцевих князів, намагався вибороти політичну незалежність ВКЛ. За угодою, укладеною в 1392 р. в Острові, Вітовт був визнаний польським королем Ягайлом довічним правителем Литовського князівства. Ліквідував на території України найбільші удільні князівства – Волинське, Київське, Новгород-Сіверське та Подільське, створив замість них звичайні литовські провінції, в яких правили великокнязівські намісники, а Західне Поділля змушений був передати Ягайлові. Під час князювання Вітовта значно поширилась українська територіальна колонізація на південь та схід, аж до Чорного моря. Вітовт, виконуючи плани «великого княжіння на всій руській землі», розбудовує на півдні українських земель систему опорних укріплень (в Брацлаві, Черкасах, та ін. містах), ставить фортеці у південних степах (Дністровський лиман), здійснює у 1397–1398 рр. два переможних походи проти Золотої Орди. З 1398 р. Литовська держава стала називатися Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське. Вів тривалу боротьбу з татарами, намагаючись витіснити їх з українського Причорномор'я. 12 серпня 1399 р. литовські війська на чолі з Вітовтом були розбиті татарськими загонами у битві над Ворсклою. Але в 20-х рр. ХV ст. Вітовт все ж зайняв Поділля і зумів розширити свої володіння до Чорноморського узбережжя. Будував на південних кордонах своєї держави велику систему укріплень, яка складалася з фортець: Дашів (пізніше Очаків), Соколець (пізніше Вознесенськ), Каравул (пізніше Рашків), Білгород, Кацюбіїв (пізніше Одеса). Однак, поразка литовсько-руських військ у битві на р. Ворсклі 1399 р. від переважаючих сил золотоординських ханів перекреслила мрії Вітовта про об'єднання в межах литовської державності всієї Русі-України. Після цієї поразки зупинилось становлення самостійної Литовсько-Руської держави, й Вітовт вимушений був йти на зближення з Польщею. Протягом 1406–1408 рр. здійснив три походи у Московське князівство, встановивши в 1408 р. кордони між Литвою і Московією у верхів'ях ріки Ока по річкам Угра, Рьосса та Бриня. Василь I перестав підтримувати Свидригайла й визнав приналежність до ВКЛ Смоленської землі та Верховських князівств. Угорський договір 1408 року затвердив домінуюче положення ВКЛ у Східній Європі, що дозволило Вітовту посилити свою владу над Псковом та Новгородом і полегшило тривалу боротьбу з Тевтонським орденом на заході. Дружина Василя I – Софія Вітовтовна часто та довго бувала у ВКЛ, гостювала у свого батька. Після смерті Василя I (1425 р.) Вітовт суттєво впливав на внутрішні справи Московського князівства і навіть став опікуном дев'ятирічного сина Василя I – Василя Васильовича. Мирні відносини між ВКЛ та Московським князівством зберігались до 1492 року. В 1410 р. Вітовт разом з Ягайлом очолював польсько-білорусько-литовсько-українські війська, які завдали поразки німецьким рицарям у Грюнвальдській битві. Вітовт сприяв розвиткові торгівлі, ремесел, запроваджував у містах, в тому числі і в Україні, магдебурзьке право. В 1413 р. уклав з Польщею Городельську унію, яка обмежувала права і привілеї української православної шляхти у Великому князівстві Литовському. 15 листопада 1415 р. за ініціативою Вітовта собор єпископів у Новгородку висвятив всупереч волі константинопольського патріарха митрополитом київським і литовським Григорія Цамблака.

Була спроба Вітовта отримати королівську корону. 1430 року – він був проголошений королем «Литовського королівства» імператором Священої Римської імперії Сигізмундом. Але освячена корона, що її був послав Сигізмунд до Вітовта була перехоплена польською шляхтою. Незабаром Вітовт помер, так і не будучи коронованим як король.

Могила Петро Семенович (1596/97 – 1647) – діяч української культури та захисник православної віри на Україні. Із 1632 р. – митрополит Київського та Галицького князівства. У 1632 р. заснував Києво – Могилянську колегію.

Ольгерд (Альгирдас) – великий князь литовський (1345 - 77), син князя Гедиміна. 1348,1370 – отримав перемогу над Тевтонським орденом, а в 1363 над військами Золотої Орди. Захищав православну віру на приєднаних українських землях.

Острозький Костянтин-Василь (1526 – 1608) – князь (син Острозького Костянтина Івановича), український магнат, воєвода Київський, маршалок Волинський, політичний і культурний діяч, один з найзаможніших і найвпливовіших магнатів Речі Посполитої. Походив з родини Острозьких, найбагатшого і найвпливовішого князівського роду України XVI– початку ст. Серед його предків генеалогічна традиція кінця XVI– початку XVII ст. називає Руса і давньоруських князів – Рюрика, Володимира Святославича, Ярослава Мудрого та Данила Галицького. Батько Констянтина-Василя – Костянтин Іванович Острозький – великий гетьман литовський. В 1559 р. Острозький стає воєводою київським, що значно сприяло посиленню його впливу на політичне життя України. Не прагнучи військової слави, Острозький проводив енергійну колонізаторську політику в порубіжних землях Київщини та Брацлавщини, засновуючи нові міста, замки та слободи. Економічна потужність маєтностей княжого роду та його неабиякий політичний вплив швидко робить Острозького «некоронованим королем Русі», що проводить відносно незалежну політику в руських землях. В 1560-х роках Острозький виступав за рівноправне входження Русі до складу державного утворення Речі Посполитої. У 1569 р. він став сенатором. Він був фактичним провідником Русі-України під час Люблінської унії 1569 р. Коли в 1572 р. вигасла династія Ягеллонів, Острозький в 1573–1574 рр. був одним з можливих кандидатів на польський престол, чию кандидатуру підтримувала і Туреччина (цьому завадило те, що Острозький вважався «вождем схизматиків»), згодом і на московський після смерті останнього Рюриковича царя Федора Івановича, а 1598 р. (Острозький був споріднений з московськими Рюриковичами). Своєрідними були стосунки Острозького і козацтва. Розуміючи важливе стратегічне значення Запорозької Січі, як форпосту проти турецько-татарської небезпеки, Острозький намагався підтримувати з козаками партнерські стосунки, зокрема приймаючи їх на службу. Однак на початку 1590-х рр. Острозький вороже поставився до назріваючих козацьких заворушень, які загрожували розгалуженим земельним володінням князівського роду. Під час козацького повстання Криштофа Косинського у 1591–1593 рр., незважаючи на ряд невдач, військо зібране Острозьким у вирішальні битві під П'яткою нанесло нищівної поразки повсталим. Згодом Острозький виступив рішуче проти повстання Северина Наливайка у1594–1596 рр.

В релігійній сфері Острозький виявився гідним продовжувачем справи свого батька, який ретельно дбав про українське православ'я. За його часів місто Острог, один з двох титулярних центрів єпархії Східної Волині, стає центром православної духовності. Загалом відзначаючись релігійною толерантністю. Характерним було ставлення Острозького до актуального на той час питання про об'єднання католиків і православних. Виступивши спочатку на підтримку такого об'єднання, Острозький волів тримати процес під повним власним контролем. Тому, коли в 1594–1596 рр. частина духовенства здійснило спробу укласти церковну унію оминаючи князя, Острозький виступив її рішучим супротивником, різко засуджуючи рішення Берестейського собору.

Княжіння Острозького позначилося неабияким піднесенням української культури та освіченості, що не в останню чергу було зумовлено намаганням князя зробити свою резиденцію центром культурного опору католицькій та унійній експансії. Навколо князівської резиденції в Острозі утворився гурток (академія) слов'янських та грецьких учених, публіцистів теологів та богословів, до якого зокрема входили Герасим Смотрицький, Василь Сурозький, Христофор Філарет (Мартин Броневський), Еммануїл Ахіллес, Лука Сербин, Кирило Лукарис (майбутній Олександрійський та Константинопольський патріарх), Никифор Парасхес-Кантакузен, Клірик Острозький, Зизаній Тустановський, Дем'ян Наливайко та інші. За сприянням Острозького в Острозі була зібрана велика бібліотека, яка включала в себе грецьку та західноєвропейську богословську літературу, передруки античних творів, словники, космографії, граматики та інше. В 1575 р. Острозький запросив Івана Федорова для організації друкарні в князівській резиденції. Завдяки острозькій друкарні світ побачило більше 20 видань, в тому числі перший повний текст Біблії слов'янською мовою 1580 р. Близько 1578 р. при академії почала діяти школа, де окрім низки традиційних на той час точних та гуманітарних дисциплін, вперше паралельно викладалися латинська, грецька та церковнослов'янська граматики. Досвід та програма острозької школи були запозичені Львівською, Луцькою та іншими братськими школами. Острозький був також засновником шкіл у Турові в 1572 р., Володимирі-Волинському у 1577 р., Острозької школи у 1576 р. і друкарні в Острозі близько 1577 р. При Богоявленській замковій церкві, що мала статус кафедрального собору і була одним з найзначніших православних храмів того часу, виникла власна іконописна традиція. Кіл