Суспільно-політичне й економічне становище в перші роки незалежності

22 серпня 1991 р. Президією Верховної Ради було прийнято рішення про скликання 24 серпня позачергової сесії Верховної Ради України. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада прийняла історичний документ, значення якого для України важко переоцінити, – «Акт проголошення незалежності України». Наводимо текст цього доленосного для України документа: «Виходячи зі смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною у зв’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року,

– продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні,

– виходячи з права на самовизначення, передбаченого Стату­том ООН та іншими міжнародно-правовими документами,

– здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Респу­бліки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави – України.

Територія України є неподільною і недоторканною.

Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України».

Чому прийняття цього документа мало таке важливе значення для нашої держави? Із проголошенням Акту про незалежність України розпочався новий етап в житті українського народу. Переможно завершилася боротьба українців за національну незалежність та вільне життя на рідній землі.

Всеукраїнський референдум на підтвердження акта проголошення незалежності України відбувся 1 грудня 1991 р. – понад 90% громадян, що взяли в ньому участь, висловилися за незалежність України. Тоді ж було обрано Президента республіки – Л. Кравчука (понад 61%).

На політичній карті світу з’явилася нова держава – Україна, що відповідає історичним традиціям. Проголошення незалежності стало початком перехідного періоду в історії України, суть якого полягала в переході на якісно вищий ступінь суспільного розвитку, побудови державної системи, заснованих на принципах демократії.

З моменту проголошення незалежності почалася розбудова атрибутів державності, без якої не існує жодна суверенна держава. 4 вересня 1991 р. над будинком Верховної Ради з’явився синьо-жовтий прапор, а 28 січня 1992 р. він отримав статус державного. 15 січня 1992 р. державним гімном України стала музика композитора М. Вербицького на слова П. Чубинського «Ще не вмерла України ні слава, ні воля». У повному обсязі гімн було прийнято лише 6 березня 2003 р. 19 лютого 1992 р. Верховною радою було затверджено тризуб як малий герб України. У постанові було зазначено, що тризуб буде головним елементом майбутнього великого державного гербу України. Таким чином, національна символіка перетворилася на державну.

8 жовтня 1991 р. було введено в дію закон «Про громадянство України» і незабаром розпочався обмін радянських паспортів на українські.

7 листопада 1991 р. Верховна Рада затвердила Закон «Про державний кордон». 12 грудня 1991 р. Президент України Л.Кравчук підписав Указ «Про утворення державного митного комітету України». Почалося формування прикордонної та митної служб.

На початку січня 1992 р. в Україні було започатковано обіг купонів багаторазового використання. 1 вересня 1996 р. вони були замінені на гривні. Так відбувся перехід на власну грошову одиницю.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада прийняла Постанову «Про військові формування на Україні», якою підпорядковувала собі усі війська, дислоковані на території республіки. 11 жовтня 1991 р. Верховна Рада затвердила Концепцію оборони та будівництва Збройних сил України. Процес створення власної армії та флоту мав іти шляхом поступового реформування військ Київського, Одеського та Прикарпатського військових округів, частин протиповітряної оборони і Чорноморського флоту. 6 грудня 1991 р. було прийнято «Закон про Збройні сили України», у якому офіційно проголошувалося створення власної армії та флоту. Поступово була створена правова база для реформування війська. У жовтні 1993 р. Верховна Рада прийняла «Військову доктрину України». Вона мала чітко виражений оборонний характер. Тому чисельність збройних сил була скорочена. Якщо наприкінці 1991 р. вони становили 726 тис. осіб, то на грудень 2003 р. – 355 тис. Принципи ненападу, поваги територіальної цілісності і національної незалежності інших держав, відмова від використання збройних сил як інструмента зовнішньої політики покладеш в основу української оборонної політики і цілком відповідають основним положенням документів ООН та Гельсінських угод. Поряд із Збройними силами, Україна створила частини спеціального призначення, Службу безпеки та інші силові структури держави.

Досліджуючи особливості внутрішньої політики України на початковому етапі розбудови громадянського суспільства, слід згадати про становлення в державі багатопартійної системи. 30 серпня 1991 р. президія верховної ради України прийняла указ про заборону діяльності Комуністичної партії України, але вона не зникла з політичного життя України. 26 жовтня 1991 р. ряд колишніх членів партійного апарату та рядових членів Компартії України провели в Києві установчий з’їзд нової партії, яка залишилася на комуністичній платформі, хоча й була названа Соціалістичною партією України. її лідером став О.Мороз. У червні 1992 р. було прийнято закон «Про об’єднання громадян», який визначив правові основи діяльності політичних партій. Впродовж 1992-1994 рр. виникло понад 30 партій (пізніше деякі з них розкололися, інші, навпаки, об’єдналися), найпотужнішими серед них стали Комуністична Партія України (1993 р., П.Симоненко, 140 тис. членів), Народний Рух України (1993 р., В.Чорновіл, 50 тис. членів), Селянська Партія України (1992 р., С.Довбань, 80 тис. членів).

Чи були новоутворені партії значною силою в ієрархії інститутів політичної системи держави? Можна стверджувати, що в 1992-1994 рр. політичні партії України (за винятком тих, що мали власні фракції в парламенті), займали другорядне місце в державотворчих процесах України. Їхній вплив на політичні процеси в державі обмежувався можливостями окремих представників у структурах державної влади, організацією масових акцій протесту для тиску на органи державної влади (як правило, це стосується партій лівого спрямування), створенням відповідної громадської думки через виступи своїх лідерів у засобах масової інформації. Не відіграли політичні партії вирішальної ролі ні в парламентських, ні президентських виборах 1994 р.

Загострення політичної ситуації в Україні на початку 90-х рр. ХХ ст. мало безпосередній вплив на погіршення економічної ситуації в країні. Якими ж були об’єктивні чинники небувалої за розмахом економічної кризи молодої української держави? Ось деякі з них:

– тотальне одержавлення економіки (95% власності, розташованої в Україні, розпоряджалися загальносоюзні міністерства), панування монополізму (75-80% української промисловості вироблялися підприємствами-монополістами) і, як наслідок, низька конкурентоспроможність промисловості України на світових ринках;

– надмірна централізація управління;

– екстенсивність розвитку господарства (спрямування капіталовкладень не на модернізацію виробництва, а на нове будівництво і розширення існуючого);

– структурна та територіальна диспропорційність економіки (частка групи „А” – галузей, що виробляють засоби виробництва – становила 70%, групи „Б” – галузей, що виробляють предмети споживання – 30%);

– застарілість матеріально-технічної бази (як правило, базових галузей промисловості, таких як вугільна та металургійна), наслідком якої була низька якість продукції, перевитрати сировини та палива, погіршення екологічної ситуації;

– відсутність завершеності технологічного циклу (близько 80% усього виробництва), а отже, залежність від імпорту комплектуючих деталей та сировини; залежність від енергоносіїв, відсутність енергозберігаючих технологій;

– значна мілітаризація промисловості (на території України містилося близько 30% воєнно-промислового комплексу колишнього СРСР, 80% машинобудівних підприємств республіки було підключено до виробництва зброї).

Звичайно, такі стартові умови мало чим могли посприяти процесу переходу української економіки на ринкову основу. Внаслідок розпочатої в 1992 р. Росією політики лібералізації цін і повної залежності української економіки від російських енергоносіїв, ціни на газ в Україні зросли в 100 разів, на нафту – в 300. Зростання цін на енергоносії привело до підвищення рівня інфляції, розвалу фінансової системи, стрімкого спаду виробництва й зростання собівартості продукції, постійного зростання бюджетних витрат. Інфляція поступово переросла у гіперінфляцію. За 1992 р. українські купоно-карбованці знецінилися в 21 раз, а в 1993 р. – у 103 рази. Це був найвищий у світі рівень інфляції. Швидкими темпами зростала заборгованість України перед іншими країнами. На середину 1994 р. вона склала 7 млрд. доларів, або 25% від річного обсягу валового внутрішнього продукту. Спроба уряду припинити знецінення купоно-карбованця за допомогою фіксованого курсу останнього по відношенню до долара призвела до зростання «тіньової» економіки і перетікання капіталів за кордон. Наприкінці 1994 р. в Україні зберігалося 2-4 млрд. доларів, а за її межами 10-20 млрд.

За 1991-1993 рр. вироблений національний прибуток України скоротився на 39%. За 1991-1994 рр. значно знизився життєвий рівень населення, зокрема купівельна спроможність зменшилася в 5 разів. Майже кожен третій із працюючих державного сектора економіки у 1994 р. перебував у категорії прихованих безробітних.

Хоча наприкінці 1991 р. Україна мала достатній виробничий і науковий потенціал, відповідний розвиток базових галузей промисловості та сільського господарства, керівництвом держави були втрачені стартові можливості. У 1994 р. наша держава опинилася на межі економічного краху.

Вибори та розстановка сил

Становище в Україні продовжувало погіршуватися. У цих умовах 7 червня 1993 р. розпочався страйк шахтарів Донбасу. 9 червня страйк перекинувся на інші галузі промисловості, охопив 2 тис. підприємств. Страйкувало 500 тис. робітників і службовців. Вони висували не лише економічні вимоги, а й суто політичні – надати Донбасу регіональну автономію, провести у країні референдум щодо довіри Президентові, Верховній Раді і радам усіх рівнів. Страйк досяг свого апогею 14-15 червня. Ситуація ставала дедалі напруженішою.

За таких умов 17 червня 1993 р. Верховна Рада прийняла постанову про проведення референдуму відносно довіри Президенту і парламенту у вересні 1993 р. так вдалося зняти соціальну напругу у країні і припинити страйк. Згодом своє рішення про референдум Верховна Рада відмінила. 24 вересня 1993 р. вона постановила провести дострокові вибори в парламент у березні 1994 р. і вибори Президента у червні того ж року. Уряд Л.Кучми у вересні 1993 р. пішов у відставку. Виконуючим обов'язки Прем'єр-міністра був призначений Ю.Звягільський, а в червні 1994 р. уряд очолив В.Масол. Соціально-економічна ситуація в державі продовжувала погіршуватися.

Після довгого обговорення вибори до найвищого законодавчого органу держави було вирішено проводити за мажоритарною системою, відповідно до якої висування кандидатів здійснювалося за жорстко визначеними територіальними округами, а не за партійними списками. Ця система помітно обмежила вплив політичних партій та громадських об'єднань на виборах. На один депутатський мандат претендувало пересічно по 13 претендентів. Тому передвиборча кампанія відбувалася у надзвичайно напруженій боротьбі.

Вибори 1994 р. до Верховної Ради засвідчили, що 25% місць здобула КПУ, 5,9% – Рух, 5,34% – СелПУ, 4,15% – СПУ. Отримали місця в парламенті також представники Української республіканської партії, КУН, Партії демократичного відродження України, Де­мократичної партії України, Партії праці, Соціал-демократичноїпартії України, Української консервативно-республіканської партії, Громадянського конгресу України. Безпартійних було обрано 221 осіб., або 55,6 % із наявних 397 народних обранців.

Якими ж були наслідки виборів 1994 р. до Верховної Ради України? Вони засвідчили, що політичні сили пропрезидентської орієнтації зазнали значної поразки. Майже третина виборців віддали свої голоси партіям лівої орієнтації. Внутрішня політика попереднього керівництва країни зробили гасла комуністів та соціалістів знову привабливими для мільйонів пограбованих і ошуканих громадян держави.

11 травня 1994 р. нова Верховна Рада розпочала свою роботу. На липень 1994 р. у її складі нараховувалося дев’ять депутатських груп і фракцій: комуністична, рухівська, соціалістична, центристська, аграрна, групи «Реформи», «Єдність», «Державність», міжрегіональна. Частина народних депутатів залишилися поза фракціями і групами. Згодом, у 1995-1998 рр. кількість і склад депутатських груп змінювалися, деякі з них змінили назви, а деякі розпалися.

На посаду Голови Верховної Ради України було висунуто 9 кандидатур. Оскільки у парламенті кількісно переважали ліві групи і фракції, то перемогу здобув лідер СПУ О.Мороз.

Влітку 1994 р. в умовах напруженої боротьби в Україні відбулися президентські вибори. На найвищу посаду балотувалися 11 претендентів – Л. Кучма, Л. Кравчук, І. Плющ, П. Таланчук, Л. Скорик, І. Валеня, В. Лановий, В. Пинзеник, О. Мороз, В. Бабич, М. Рудь. Згодом зняли свої кандидатури Л. Скорик та В.Пинзеник, не змогли зібрати по 100 тис. голосів на свою підтримку М. Рудь та І. Валеня. Кандидатами на посаду Президента України було зареєстровано 7 осіб.

На виборах 26 червня 1994 р. вони здобули таку кількість голосів: Л. Кравчук – 37,68%, Л. Кучма – 31,25%, О.Мороз – 13,09%, В. Лановий – 9,38%, В. Бабич – 2,43%, І. Плющ – 1,29%, П. Таланчук – 0,54%. Решта бюлетенів були визнані недійсними або зіпсованими.

Оскільки у першому турі ніхто не набрав більше половини голосів, тому 10 липня 1994 р. був призначений другий тур, в якому балотувалися Л. Кравчук та Л. Кучма. Переміг Л. Кучма, який набрав 52% голосів (14 млн.660 тис.), а Л. Кравчук – 45% (12 млн.100 тис. голосів). Решта бюлетенів були визнані недійсними.

19 липня 1994 р. Л. Кучма склав присягу на вірність українському народові і офіційно став Президентом України.

Тривалий час у центрі політичного життя України були парламентські й президентські вибори, протистояння між парламентською та президентською владою. У березні 1998 р. відбулися чергові вибори до Верховної Ради. Вони вперше проводилися за мішаною мажоритарно-пропорційною системою. У виборах взяли участь 30 політичних партій та виборних блоків, вісім із яких подолали 4 %-вий бар’єр і отримали депутатські місця.

Головою Верховної ради було обрано О. Ткаченка. Вибори Президента України 1999 р. закінчилися переобранням Л. Кучми на другий термін.

Повторне обрання Л. Кучми зумовило значні зміни в керівництві державою. Спершу Президент запропонував Верховній Раді дати згоду на повторне призначення прем’єр-міністром В. Пустовойтенка, але депутати не погодилися. Натомість кандидатура голови Національного банку В. Ющенка 23 грудня 1999 р. була підтримана більшістю правих та центристських фракцій.

Правляче у Верховній Раді ліве крило не підтримало президентський варіант реформаторського курсу. Протистояння між Президентом і парламентом загострилося. Реакцією на політику О. Ткаченка та його однодумців стало утворення 13 січня 2000 р. нової парламентської структури — парламентської більшості. Представники одинадцяти фракцій, груп та позафракційні депутати об’єдналися. Координаційну раду більшості очолив Л.Кравчук. Протистояння призвело до роздільних засідань парламенту. Координаційна рада більшості підтримала Президента та уряд В. Ющенка і заявила про намір змінити керівництво Верховної Ради. 21 січня на засіданні Верховної Ради 242 депутати проголосували за зміни Регламенту, відкликання О. Ткаченка та А. Мартинюка з посад голови парламенту і першого заступника, 1 лютого вже 255 народних депутатів обрали головою парламенту І. Плюща, його першим заступником — В. Медведчука, заступником — С. Гавриша.

Із 8 лютого реорганізований парламент у повному складі продовжив роботу в сесійній залі. Ліві фракції були усунуті від керівництва парламентськими комітетами. Парламентська більшість була сформована головним чином завдяки зовнішньому тиску президентської адміністрації, тому в ній точилася боротьба між проурядовими та пропрезидентськими фракціями.

Важливою подією першої половини 2000 р. став референдум 16 квітня. Згідно з указом Президента про всеукраїнський референдум за народною ініціативою, на голосування було винесено шість питань.

Ідеї референдуму не підтримувалися лівими і частиною правих політичних партій, а багато юристів висловлювали сумнів щодо його конституційності. Указ про проведення референдуму створив серйозні проблеми на міжнародній арені, поставивши під загрозу навіть членство України в Раді Європи. Гостра реакція європейських політиків пояснювалася бажанням запобігти встановленню в Україні авторитарного режиму. Конституційний Суд України визнав неконституційними перше і шосте питання референдуму (про недовіру Верховній Раді та про прийняття Конституції всеукраїнським референдумом), що в певній мірі заспокоїло українців й іноземних політиків. На референдум було винесено чотири питання із шести запланованих. Голосування закінчилося 16 квітня 2000 р. Понад 80 % громадян відповіли «так» на всі питання. Опозиція звинувачувала владу в грубих фальсифікаціях, проте Центральна виборча комісія таких не виявила. Це був серйозний успіх Президента. Однак лише парламент має право вносити до Конституції зміни, передбачені рішеннями референдуму. Імплементація (виконання, внесення в чинне законодавство) рішень референдуму затягнулася, а після подій кінця 2000 р. стало зрозуміло, що, принаймні, цей склад Верховної Ради не зможе набрати необхідних 300 голосів для внесення відповідних змін до Конституції.

17 квітня 2001 р. вперше за весь час незалежності України Верховна Рада заслухала звіт Кабінету міністрів про хід виконання програми діяльності уряду. Верховна Рада визнала роботу Кабінету міністрів незадовільною і 26 квітня більшістю голосів проголосувала за резолюцію недовіри Кабінету міністрів на чолі з В. Ющенком. 28 квітня Президент підписав Указ про відставку уряду.
29 травня 2001 р. Верховна Рада дала згоду на призначення прем’єр-міністром України А. Кінаха. Активність опозиції відчутно зменшилася. Переважна більшість населення залишилася поза акціями протесту. Спроба започаткувати процедуру імпічменту Президента не вдалася — проект відповідної постанови, внесений у Верховній Раді 26 квітня, набрав лише 209 голосів (за необхідних 226). У другій половині 2001 р. опозиція зосередилася на парламентських виборах і розійшлася по різних виборчих блоках.

Кроком до налагодження політичного діалогу між владою і опозицією стала зустріч 11 квітня 2001 р. Президента з представниками 76 партій.
Схвалений у лютому 2001 р. Верховною Радою закон «Про вибори народних депутатів України» передбачав перехід до пропорційної виборчої системи (голосування за партійними списками). Проте Президент наклав на нього вето, мотивуючи це тим, що така система порушує права громадян, які не належать до політичних партій. На думку опозиції, справжні мотиви були інші: в одномандатних округах, де голосування відбувається за мажоритарною системою, адміністративним органам легше контролювати вибори та підпорядковувати їх своїм інтересам. Досвід виборів 1998 р. свідчив, що більшість представників «партії влади» перемогла саме в одномандатних округах. Спроби подолати вето або досягти компромісу з Президентом не вдалися, і в жовтні Верховна Рада погодилася з більшістю пропозицій глави держави. Вибори, як і раніше, відбувалися за мішаною системою: одна половина депутатів обиралися в одномандатних округах, а інша — за партійними списками. У виборчих перегонах взяли участь 33 політичні партії і блоки, які досить чітко поділилися на чотири табори. Головною силою пропрезидентського табору став блок «За єдину Україну», сформований п’ятьма партіями: Аграрною партією України, Народно-демократичною партією, Партією промисловців і підприємців України, Партією регіонів та «Трудовою Україною». Блок очолив голова адміністрації Президента В. Литвин, другим номером у виборчому списку йшов прем’єр-міністр А. Кінах. На позиціях підтримки влади стояли також Соціал-демократична партія України (об’єднана), Партія Зелених України, блок Демократичної партії України і Демократичного союзу та декілька інших партій і блоків.

Десять політичних партій, серед яких Народний рух України, Український народний рух, Партія «Реформи і Порядок» і «Солідарність» утворили Блок В. Ющенка «Наша Україна», учасники якого відносили себе до поміркованої опозиції. Основними силами некомуністичної опозиції стали Соціалістична партія України О. Мороза та Блок Ю. Тимошенко, до якого увійшли чотири партії: «Батьківщина», «Собор», Українська соціал-демократична партія та Українська республіканська партія. Ю. Тимошенко вдалося залучити до свого блоку відомих політиків: Л. Лук’яненка, А. Матвієнка, Г. Омельченка, В. Онопенка, Я. Головатого, С. Хмару. Економічні програми соціалістів і прибічників Ю. Тимошенко істотно різнилися.

Загалом вибори відбулися без значних порушень, 4%-вий бар’єр подолали 6 партії. У більшості одномандатних округів перемогли кандидати від блоку «За єдину Україну», переважно завдяки використанню адміністративного ресурсу, особливо на рівні обласних державних адміністрацій. Завдяки цьому блок спромігся отримати найбільшу кількість мандатів, хоч на виборах за партійними списками посів лише третє місце, що свідчило про відчутну втрату довіри населення до керівництва держави. Як і на попередніх виборах, жодна політична сила не здобула абсолютної переваги в парламенті. Головою Верховної Ради України було обрано В. Литвина. Однак у червні 2002 р. «Єдина Україна» розпалася на сім фракцій. Парламентські вибори 2002 р. зафіксували серйозні зрушення в політичних уподобаннях українського суспільства. Уперше комуністи поступилися лідерством блокові національно-демократичного спрямування. Фракція КПУ виявилася третьою за кількістю після «Єдиної України» та «Нашої України».
21 листопада 2002 р. новим прем’єр-міністром України став глава Донецької облдержадміністрації В. Янукович: за його кандидатуру, внесену Президентом, проголосували 234 депутати з 237 присутніх на засіданні Верховної Ради. Того ж дня Президент підписав указ про його призначення. У своєму виступі перед депутатами В. Янукович наголосив, що першочерговим завданням майбутнього уряду є подолання бідності народу, посилення середнього класу, із цією метою його уряд планує зниження податків для середнього й малого бізнесу.
У 2002 р. Президент заявив про необхідність проведення політичної реформи з метою створення парламентсько-президентської республіки європейського зразка. 6 березня 2003 р. було прийнято Указ Президента «Про винесення на всенародне обговорення Проекту Закону України “Про внесення змін до Конституції України”».Наближення президентських виборів 2004 р. все більше активізувало політичне життя в країні.

Напередодні президентської виборчої кампанії 2004 року виповнилося 13 років новітній незалежній українській державі. Щоправда, сама ця держава, за яку український народ боровся протягом кількох століть, не була ні соціальною, ані демократичною, як про це писалося в її Основному Законі. Політичний та економічний лад країни був сумішшю решток радянської тоталітарної системи та елементів "дикого" капіталізму.

Нові президентські вбори в Україні, які відбулись в жовтні 2004 року не закінчилися двома турами. Й досі, події, що відбувалися не мають однозначної оцінки, адже досить складно визначити роль Помаранчової революції для подальшої української історія.

Помаранчева революція – кампанія протестів і інших актів громадянської непокори в Україні, організована і проведена прихильниками Віктора Ющенка, основного кандидата від опозиції на президентських виборах у листопаді-грудні 2004 року, після оголошення Центральною виборчою комісією попередніх результатів, згідно з якими переміг його суперник – Віктор Янукович. Основною базою об'єднаної опозиції стали західні і центральні регіони країни, у той час як Віктора Януковича підтримав Схід і Південь України.

Основним результатом революції було призначення Верховним судом повторного другого туру президентських виборів (не передбаченого прямо законодавством). Внаслідок компромісу, досягнутого фракціями Верховної Ради, після призначення повторного другого туру виборів були прийняті зміни до Конституції, які отримали назву Конституційна реформа. Конституційна реформа зменшила повноваження президента, і, таким чином, знизила рівень значущості спірних президентських виборів.

За результатами голосування у повторному другому турі виборів перемогу одержав Віктор Ющенко. Зміна правлячої еліти України, що відбулася в результаті «Помаранчевої революції», призвела до переорієнтація внутрішнього й зовнішньополітичного курсу країни.

17 січня 2010 р. відбувся перший тур чергових виборів Президента України. Основними претендентами на цю посаду були Прем’єр-міністр Юлія Володимирівна Тимошенко та лідер опозиції Віктор Федорович Янукович. Другий тур виборів відбувся 31 січня 2010 р. За результатами обробки 100 % протоколів переміг Віктор Янукович – 48,95% (12 481 268 голосів); Юлія Тимошенко відстає на 3,48 % – 45,47% (11 593 340 голосів). Проти обох кандидатів проголосувало 4,36% громадян. Визнаних недійсними виборчих бюлетенів – 1,19%.

Проте, Юлія Тимошенко не визнала своєї поразки, заявила про масові фальсифікації «в цілому по Україні на понад 1 млн. голосів за різними технологіями» і наголосила на тому, що оскаржуватиме результати виборів у суді. Ю. Тимошенко здійснила спробу оскаржити результати виборів і призначити повторне голосування, надавши у Вищий адмінсуд України дев'ять томів матеріалів про фальсифікації. Проте лідер «Батьківщини» програла суд.

2010-й рік ознаменувався поверненням до старої форми правління – президентсько-парламентської. Таким чином, новообраний президент України Віктор Янукович отримав повноваження, які мав президент Леонід Кучма. 30 вересня Конституційний суд скасував зміни, внесені до Конституції у 2004 році, й зобов'язав владу привести законодавство у відповідність до норм Основного закону зразка 1996 року.

Новий глава держави також докорінно змінив зовнішньополітичний курс України, задекларувавши відмову України від вступу в НАТО.