Особливості функціонування політичної системи радянського суспільства. Зовнішня політика

Командно-адміністративні методи управління пагубно вплинули й на функціонування політичної системи радянського суспільства. її розвиток носив суперечливий і складний характер. Основною була суперечність між демократичною формою і бюрократичною сутністю політичної системи. Зазначене значною мірою пов'язувалось із замкненим характером політичної системи радянського суспільства, який полягав у тому, що вичерпний перелік усіх складових елементів цієї системи визначався в конституційному порядку (спочатку це була Конституція СРСР 1936 p., а згодом – Конституція СРСР 1977 р.). Так, за Конституцією СРСР 1977 p. складовими елементами політичної системи радянського суспільства виступали КПРС, Радянська держава, профспілки, комсомол, кооперативно-колгоспні об'єднання, громадські організації. Згідно зі ст. 6 Конституції СРСР КПРС проголошувалась «керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи, державних і громадських організацій». Насправді це означало повне панування КПРС, точніше її партапарату, над усіма сферами життя радянського суспільства, в тому числі над державою і державними органами, громадськими організаціями як складовими елементами політичної системи. Усередині ж самої КПРС в період застою відбувалися негативні процеси, що згубно відбивалося на політичній системі радянського суспільства. Партійні лідери у деяких випадках відновлювали старі сталінські методи керівництва і управління. Як і раніш, партія діяла усередині командно-адміністративної системи управління, піднімаючись над усім, даючи незаперечні установки і команди, підміняючи державні та господарські органи і втрачаючи специфічність як політичної організації. Практично існувало змішання функцій партійних і державних органів, зрощення партійного і державного апаратів. Для стилю і методів партійної роботи були характерними формалізм і бюрократизм, виконавчо-наказний стиль в житті партії. Однією з уразливих сторін у функціонуванні КПРС виявилась кадрова, політика. Імітація багатьма керівниками своїх службових функцій, підміна організаторської діяльності демагогією, поширення протекціонізму, хабарництва, кумівства дозволяли людям, не гідним довіри, десятки років займати високі та відповідальні посади. 70-80-ті роки були відзначені міцною стабілізацією еліти та припиненням її поповнення знизу. Система ставала замкненою і закритою. Усіляко підтримувався культ Брежнєва, зберігалась і зміцнювалась система вождізму на всіх рівнях. Славослов'я на адресу Брежнєва, розпочате ще на XXIV з'їзді КПРС, посилюється на XXV і досягає апогею на XXVI з'їзді КПРС. Культ Брежнєва вимагав підтримання певних якостей особистості, відсутність яких відшкодувалась насадженням суто зовнішніх аксесуарів: чотири рази Герой Радянського Союзу, Герой Соціалістичної праці, маршал Радянського Союзу, лауреат Ленінської премії в галузі літератури, золота медаль ім. Карла Маркса, орден Перемоги тощо.

Непослідовною виявилася й зовнішня політика СРСР. Так, у 60- ті та 70-ті роки Радянський Союз виступив як один з ініціаторів політики «розрядки», взяв участь у Гельсінському процесі (1975 p.). У зазначеному руслі миролюбної політики у міжнародних відносинах брала участь й УРСР, використовуючи свої конституційні права в цій сфері. Вона була членом ООН, деяких її спеціалізованих установ, організацій, комісій, комітетів і конференцій, входила до складу багатьох міжнародних організацій – Дунайської комісії. Міжнародного бюро виставок. Міжнародного Червоного Хреста та ін., була учасником понад 100 міжнародних договорів. Разом з тим основні напрямки зовнішньополітичної діяльності КПРС і Радянської держави, практика її реалізації, як і раніш, визначалися ідеологією конфронтації, твердженням про неможливість тривалого співіснування соціалізму і капіталізму, а тим більше їх широкої та глибокої взаємодії задля розв'язання глобальних проблем. Звідси випливає намагання підтримувати революційно орієнтовані суспільні сили, особливо в країнах так званого «третього світу», що призводило до розпалювання регіональних конфліктів. Один із прикладів зазначеному – введення радянських військ в Афганістан у 1979 p. У той час міжнародна атмосфера різко «похолодшала». Радянська командно-адміністративна система застосовувала силові методи й щодо союзників по соціалістичному табору: припинення Радянським Союзом «відлиги» у 1968 р. в Чехословаччині за допомогою військ Організації Варшавського договору.

Отже, до середини 80-х рокiв радянське суспiльство дедалi глибше втягувалося в тотальну соцiально-економiчну, полiтичну та iдеологiчну кризу. Загнивання «верхiв» i маразм державної iдеологiї були настiльки очевидними, що навiть серед вищих ешалонiв партiйно-державного керiвництва формувалися ревiзiонiстсько-реформаторськi сили. У «низах» наростало невдоволення, зневiра й байдужiсть. Судорожнi спроби системи утримати хоча б поверхову стабiльнiсть зводилися або до суто адмiнiстративних заходiв (за часiв Ю.Андропова), або до iдеологiчних чаклувань i популiстських загравань (за часiв К.Черненка). В Українi цi процеси набували ще й суто провiнцiйного забарвлення й укорiнювалися глибше, нiж у центрi.

Персоналії

Хрущо́в Мики́та Сергі́йович – перший секретар КПРС (1953-1964), Голова Ради Міністрів СРСР (1958-1964), довголітній перший секретар ЦК КП(б)У. Герой Радянського Союзу, тричі Герой Соціалістичної Праці. Народився у селі Калиновці Курської губернії (тепер Курська область); з 1908 працював робітником — слюсарем на Донбасі. У 1918 Хрущов вступив до Комуністичної партії і з початку 1920-их років став низовим партійним робітником, з 1926 – секретарем Петрово-Мар'їнського районового комітету КП(б)У. Його кар'єра як визначного партійного керівника починається з 1929, коли він, навчаючись в Московській Промисловій Академії, здобув довіру Сталіна, якою користувався до смерті останнього. З 1938 до 1949 (з перервою від березня до грудня 1947 р., коли першим секретарем ЦК КП(б)У був Л. Каганович). Хрущов очолював КП(б)У як перший секретар її ЦК, а в другій половині 1949 р. знову повернувся до Москви, де був секретарем ЦК ВКП(б) і першим секретарем Московського обласного комітету партії. По смерті Сталіна Хрущов став першим секретарем ЦК КПСС, а з березня 1958 зосередив у своїх руках партійне і державне керівництво, ставши головою Ради міністрів СССР. У жовтні 1964 внаслідок внутрішнього перевороту в Політбюро ЦК КПРС Хрущов був позбавлений усіх посад й усунений від державного і партійного керівництва.

Бре́жнєв Леоні́д Іллі́ч (19 грудня 1906 (1 січня 1907), Каменське (нині Дніпродзержинськ), Україна – 10 листопада 1982, Москва) – радянський державний і партійний діяч, Перший секретар ЦК КПРС (1964-1966), Генеральний секретар ЦК КПРС (1966-1982). Народився в родині робітника-металурга. З 1937 року – на керівній радянській і партійній роботі. В роки Другої світової війни був військово-політичним працівником у діючій радянській армії. 1943 – отримав звання генерал-майора. Після війни – знову на партійній роботі (зокрема, перший секретар комуністичних партій Молдавії та Казахстану). 1964 – обраний Генеральним секретатем ЦК КПРС.

Щерби́цький Володи́мир Васи́льович (17 лютого 1918, Верхньодніпровськ, нині місто Дніпропетровської області – 17 лютого 1990) – український партійний і державний діяч. Від 1948 року на партійній роботі. Від 1955 року перший секретар Дніпропетровського обкому КПУ, з 1957 року член Секретаріату ЦК КПУ; з травня 1972 року, після усунення Петра Шелеста перший секретар ЦК КПУ, одночасно з 1961 року – член ЦК КПРС і з 1971 року член Політбюро ЦК КПРС. З 1955 року депутат Верховної Ради УРСР, з 1958 – СРСР, З травня 1972 року член Президії обидвох Верховних Рад. В 1962-1972 рр. – Голова Ради Міністрів. 1989 р. – Щербицький пішов у відставку з поста першого секретаря Компартії України. Двічі Герой Соціалістичної Праці (1974, 1977), двічі кавалер ордена Жовтневої Революції.

Шелест Петро Юхимович (14 лютого 1908 – 22 січня 1996) –партійний і державний діяч УРСР. Народився у селі Андріївці (тепер Балаклійського району Харківської області) у селянській родині. Змалку працював на різних роботах у селі Уланівка на Полтавщині. З 1940 р. – на партійній роботі. Під час Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. – завідувач відділу оборонної промисловості Челябінського обкому партії, інструктор ЦК ВКП(б), парторг ЦК ВКП(б), парторг ЦК на заводах у Саратові, заст. секретаря Саратовського обкому партії з оборонної промисловості. Після XX з'їзду КПРС в квітні-грудні 1956 року очолював Комісію Верховної Ради СРСР з реабілітації незаконно репресованих громадян на території Київської і Вінницької областей. З липня 1963 – перший секретар ЦК КП України. 1963-1972 – член Президії Верховної Ради УРСР. 1966 – введений до складу Політбюро ЦК КПРС. 1966-1972 – член Президії Верховної Ради СРСР і член Політбюро ЦК КП України. У квітні 1973 Шелеста вивели зі складу Політбюро ЦК КПРС «за станом здоров'я» і відправили на пенсію. Йому заборонили оселитися в Україні, тримали під постійним негласним наглядом. 1995 – видав свої спогади «…Да не судимы будете. Дневниковые записи, воспоминания члена Политбюро ЦК КПСС». Помер у Московській області. 13 червня 1996 р. урну з прахом П.Шелеста перепоховали в Києві на Байковому кладовищі.

Найважливіші події:

Р.

14–25 лютого – XX з'їзд КПРС, що накреслив заходи щодо десталінізації.

Серпень – вересень – Початок реабілітації незаконно репресо­ваних українських громадян.

Р.

15 жовтня– Агент КДБ Б.Сташинський вбив С.Бандеру. Грудень – Початок видання “ Української Радянської Енциклопедії».

Р.

Лютий– Введення в дію першого атомного реактора в Україні.

Жовтень – Створення у Києві Товариства культурних зв'язків з українцями за кордоном.

Р.

Січень – Суд у Львові над членами Української робітничо-се­лянської спілки (Л.Лук'яненком, І.Кандибою та ін.).

22 травня – Початок вшанування пам'яті Т.Шевченка у день перенесення його праху в Україну.

Жовтень – XXII з'їзд КПРС схвалив нову програму “побудови комунізму» й проголосив політику “злиття націй».

Р.

11 –15 серпня – Політ навколо землі українського космонавта П.Поповича.

1963 р. Липень – Увільнення М. Підгорного й обрання П. Шелеста першим секретарем ЦК КПУ.

1964р. 14 жовтня – Усунення М.Хрущова з посади першого секретаря ЦК КПРС і призначення на його місце Л.Брежнєва.

Р.

Літо – осінь – Перша хвиля арештів серед передової української інтелігенції.

26 серпня – Арешт братів М. і Б.Горинів, О.Заливахи, С.Караванського, М.Масютка та інших правозахисників в Україні.

Р.

Листопад – Серійне виробництво найбільшого у світі літака “Антей».

16–19 листопада – V з’їзд Спілки письменників України виступив на захист української мови.

1968 р. квітень – Протест 139 діячів української інтелігенції керівниц­тву СРСР проти арештів в Україні й обмежень національної культури.

1971 р. січень – травень – Друга смуга репресій в Україні, жертвою яких стали В.Чорновіл, Є.Сверстюк, І.Світличний, І.Дзюба, В.Стус та ін.

1972 р. 25 травня – Увільнення П.Шелеста від обов'язків першого секретаря ЦК КПУ і обрання на цю посаду В.Щербицького. 1972–1973 рр. – Судові політичні процеси в Україні.

1973 р. травень – Початок наступу компартійних структур проти укра­їнської культури. Критика на адресу Р.Іваничука, С.Плачинди, І.Білика та інших діячів культури України.

1976 р. Листопад – У Києві створено Українську групу сприяння вико­нанню Гельсінкських угод на чолі з М.Руденком.

1978 р. 20 квітня – Верховна Рада УРСР ухвалила нову Конституцію УРСР.

Контрольні запитання:

1. Основний зміст негативних тенденцій в економіці України у середині 50-х років.

2. Початок реформування сільськогосподарського виробництва. М.С. Хрущов і поява волюнтаристських надпрограм у галузі аграрної політики: причини краху надпрограм.

3. Реформа управління. Причини незавершеності економічних реформ. Процес відновлення централізму.

4. Духовне життя в Україні в період хрущовської "відлиги": основні тенденції та характерні риси.

5. "Стабілізація" та її зміст. Основні завдання 8-ї (1966-1970 рр.), 9-ї (1971-1975 рр.), 10-ї (1976-1980 рр.) п'ятирічок: результати, характерні риси, особливості.

6. Сільське господарство в Україні в 1965-1985 рр.: причини відставання.

7. Соціальна сфера в Україні (1965-1985 рр.): труднощі, досягнення, причини невирішеності проблем.

Рекомендована література:

1. Iсторiя України: нове бачення: У 2 т. Т.2 / Пiд ред. В.Смолiя. – К., 1995. – С. 352-407.

2. Аджубей А. Крушение илюзий. – Москва, 1991.

3. Баран В. Україна 1950-1960 –х років: Еволюція тоталітарної системи. – К., 1996.

4. Баран В. Україна пiсля Сталiна. Нарис iсторiї 1953-1985 рр. – Львiв, 1992.

5. Баран В., Даниленко В. Україна в умовах системної кризи (1945-1980-ті рр.). – К., 2000.

6. Бурлацкий Ф. Вожди и советники. – Москва, 1990.

7. Врублевский В. Владимир Щербицкий: правда и вымыслы. – К., 1993.

8. Грабовський С., Ставроянi С., Шкляр Л. Нариси з iсторiї українського державотворення. – К., 1995. – С. 382-386, 418-446.

9. Дзюба I. Iнтернацiоналiзм чи русифiкацiя? // Вiтчизна. – 1990, – №5-8.

10. Довідник з історії України (А – Я). – К., 2002

11. Жуковський А., Субтельний О. Нарис iсторiї України. – Львiв, 1992. – С. 135-151.

12. Зайцев Ю. Дисиденти: опозицiйний рух 60-80-х рр. // Сторiнки iсторiї України. – Львiв, 1992. – С. 195-235.

13. Історія України: нове бачення: У 2 т. – Т.2. – К., 1996.

14. Калініченко В.В., Рибалка І.К. Історія України. Частина ІІІ: 1917-2003 рр.: Підручник для історичних факультетів вищих навчальних закладів. – Х., 2004.

15. Касьянов Г.В. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960–1980-х роках. – К., 1995.

16. Котляр М., Кульчицький С. Довідник з історії України. – К., 1996.

17. Кульчицький С. Новітня історія України. «Відлига» // Український історичний журнал. – 1991. - № 10.

18. Курносов Ю. Соціально-політичний розвиток УРСР у 50-х – перш. Пол. 60-х років // Український історичний журнал. – 1991. - № 12.

19. Лановик Б., Матисякевич З., Матейко Р. Iсторiя України. Тернопiль, 1995. – С. 343-379.

20. Лук’яненко Л. Сповiдь у камерi смертникiв. – К., 1991.

21. Ляшко О. Микита Хрущов: відлига і заморозки // Вітчизна. – 1994. - № 7-12.

22. Панченко П. Развитие сельского хазяйства Украинской ССР. 1959-1980. – К. – 1980.

23. Панченко П., Плющ М., Литвин В. та ін. Друга половина ХХ століття: Нарис історії. – К., 1997.

24. Панченко П., Плющ М., Литвин В. та ін. Україна: Друга половина ХХ століття: Нарис історії. – К., 1997.

25. Рубан В. На протилежному боцi добра // Київ. – 1992. – №1-3.

26. Савельев В. Чи був П.Ю.Шелест виразником «українського автономiзму»? // У. I. Ж. –1992. – №4.

27. Савельєв В. Чи був П.Ю. Шелест виразником „українського автономізму”? // Український історичний журнал. – 1994. - № 4.

28. Сторінки історії України ХХ ст. – К., 1992.

29. Стус В. З таборового зошита // Днiпро. – 1991. – №9.

30. Стус В. Феномен доби. – К., 1993.

31. Субтельний О. Україна: iсторiя. – К., 1991. – С. 431-460.

32. Чорновiл В. Правосуддя чи рецидиви терору?//Київ. – 1992. – №6-8.

33. Чорновiл В., Пенсон Б. Хронiка таборових буднiв. – К., 1991.

34. Шаповал Ю. М.С. Хрущов на Українi. – К., 1990.

35. Шелест П. Холодна вiдлига // Київ. – 1990. – №8.

ЛЕКЦІЯ 17

КРОКИ ДО НЕЗАЛЕЖНОСТІ

 

План:

1. «Нове мислення» і «гласність».

2. Початок національного відродження. Повернення з небуття.

3. На шляху до багатопартійності.

4. Декларація про Державний суверенітет.

5. Проголошення незалежності та його підтвердження всеукраїнським референдумом.

6. Нові можливості в науці і культурі України в роки перебудови.