Розвиток культури в Україні на початку XX ст. (1900-1914 рр.)

Після поразки революції 1905–1907 рр., українська культура знову зазнала утисків. Поновилися гоніння на українську пресу, літературу, були грубо обірвані спроби запровадити українську мову у навчальні заклади. Індустріальний розвиток потребував письменних, освічених працівників, спеціалістів промислового виробництва, фінансово-економічної сфери, транспорту і зв'язку. Уряд змушений був розширяти мережу навчальних закладів, збільшувати кількість учнів та студентів, однак поступок національній освіті не робив. У 1914/15 навчальному році в Україні налічувалося 26 тис. загальноосвітніх шкіл, у яких навчалися 2,6 млн. учнів. Працювали також 80 середніх спеціальних навчальних закладів (механіко-технічні, гірничі, залізничні та інші училища), в яких навчалися 12,5 тис. учнів, і понад 60 нижчих професійно-технічних училищ і шкіл, у яких здобували освіту і ремесло близько 5 тис. чол. У 27 вищих навчальних закладах, у тому числі в трьох університетах – Харківському, Київському і Новоросійському, навчалися 35,2 тис. студентів.

Однак, майже 70 % населення підросійської України не вміли читати і пи­сати. На кожну тисячу осіб у початкових, неповних і середніх школах навчалося всього 67 чол. У 1914-1915 рр. в українських губерніях було всього 452 середні школи, в яких навчалось лише 140 тис. учнів. Щорічно близько 50 % бажаючим учитися відмовляли в прийомі до середніх шкіл.

Тяжким був стан освіти в західноукраїнських землях. У 1911 р. у Східній Галичині в 500 селах не було шкіл, 150 тис. залишалися поза початковою освітою. У 1900 р. у Галичині було неписьменних 63%, у Закарпатті – понад 70%, а в гірських районах – навіть 90 %. Взагалі рівень освіти в західноукраїнських землях був нижчим, ніж в усіх інших провінціях Австро-Угорської імперії. Однак тут були українські освітні установи, як державного так і приватного характеру. До початку Першої світової війни у Галичині діяло 6 українських державних гімназій, засновувалися також приватні українські школи середньої ланки. У 1908 - 1911 рр. було засновано 6 приватних гімназій, 1 ліцей і 4 учительські семінарії. Напередодні війни буковинці мали 2 українські гімназії, 2 змішані

українсько-німецькі, 1 учительську семінарію. У 1908 р. зусиллями депутата М.Василька відкрита гімназія у Вижниці.

Надзвичайно вагому національно-культурну і науково-організаційну діяльність у Львові розгорнув М.Грушевський. У 1894 р. він очолив нововідкриту кафедру історії Східної Європи у Львівському університеті, яку практично перетворив на першу університетську кафедру історії України. Вчений проводив значну публіцистичну, видавничу і науково-організаційну діяльність. У лютому 1987 р. він очолив Наукове Товариство ім. Т.Шевченка, яке завдяки серійним і періодичним виданням планувалося перетворити у 1916 р. на Українську академію наук. Того ж року мав бути реалізований проект утворення окремого українського університету у Львові.

У 1911 р. серед студентів Львівському університету українці становили 21%, у Політехнічному інституті – 4,4 %, в Чернівецькому університеті – 17,6 %. Визначні українські учені електротехнік Іван Пулюй та хімік Іван Горбачевський працювали за межами краю, у вищих навчальних закладах Праги.

Значних успіхів у розвитку природничих наук і техніки досягли учені Харківського, Київського та Новоросійського (Одеського) університетів. Багато зробили вчені – епідеміологи і мікробіологи М.Ф.Гамалія, Д.К.Заболотний, бактеріолог В.К.Високович для подолання таких тяжких хвороб, як чума, холера, тиф, сказ, туберкульоз. Борючись проти епідемій, вони брали участь в експедиціях до Індії, Китаю, Аравії, Месопотамії та інших країн і регіонів.

В Україні розвивався інтерес до техніки, зокрема повітроплавання. У 1908 р. в Одесі було створено перший в Росії аероклуб. Його члени С.Уточкін і М.Єфімов у 1910 р. в Одесі здійснили перші в Росії польоти на літаку. У 1909 р. діяло Київське товариство повітроплавання. Ним керував професор політехнічного інституту М.Делоне. Членами товариства були видатні конструктори і льотчики Д. Григорович, І. Сікорський, П. Нестеров, Ф.Андерс. І.Сікорський сконструював перші в світі надпотужні багатомоторні літаки «Російський витязь» та «Ілля Муромець». За 1909-1912 рр. в Києві було створено 40 дослідних зразків літаків різних типів. Військовий льотчик П.Нестеров (1887-1914) – член Київського товариства повітроплавання – 27 серпня 1913 р. над Сирецьким аеродромом у Києві вперше продемонстрував ряд складних фігур вищого пілотажу і, зокрема «мертву петлю».

На початку XX ст. продовжували творчу і видавничу діяльність І.Франко, П.Мирний, І.Нечуй-Левицький, М.Коцюбинський, Л.Українка, на Буковині – О.Кобилянська. На порозі нового століття найбільш значною в Україні була українська трупа М. Кропивницького під керівництвом М.Садовського і П.Саксаганського. Крім названих корифеїв українського театру в цій трупі об'єдналися й інші видатні актори – І. Карпенко-Карий, Г. Борисоглібська, Л.Ліницька, Ф.Левицький та ін. У такому складі трупа гастролювала в 1900 – 1903 рр., маючи багатий репертуар, який включав близько 60 п'єс, Помітний слід у розвитку українського театру залишила трупа українських артистів під керівництвом М.Садовського, яка почала свою діяльність у Полтаві 15 вересня 1906 р. виставою «Мартин Боруля». До її складу ввійшли відомі митці – М.Заньковецька, Г.Борисоглібська, І. Мар'яненко, О.Полянська, Л.Ліницька та ін. У 1907 р., після успішних гастролей цієї трупи в Києві, Садовський там же взяв у оренду Троїцький народний будинок (тепер театр оперети) і заснував перший український стаціонарний театр. Розширився репертуар українського театру. Його основою залишалися класичні п'єси М.Кропивницького, М.Старицького, І.Карпенка-Карого, але театральні трупи дедалі частіше ставили п'єси інших українських авторів – Л.Українки, І.Франка, Г.Хоткевича, Л.Яновської, а також твори російських і західноєвропейських класиків – Горького, Островського, Толстого, Чехова, Ібсена, Гауптмана та ін.

Музичні смаки української інтелігенції формувала створена М.Лисенком музично-драматична школа (1904 р.), яка в 1913 р. була реорганізована в консерваторію. У 1903 р. у Львові з ініціативи А.Вахнянина засновано Вищий музичний інституту ім. М.Лисенка. Важливе значення мало також виникнення багатьох хорових колективів. Для поширення оперної музики багато зробили постійні російські оперні театри, що діяли в Києві, Харкові та Одесі з другої половини XIX ст., та українські драматичні театри, в першу чергу стаціонарний музично-драматичний театр М.Садовського в Києві, в якому поряд з драматичними виставами за період з 1907 по 1915 р. було поставлено близько півтора десятка опер і оперет («Наталка Полтавка», «Чорноморці», «Утоплена», «Різдвяна ніч», «Енеїда» М.Лисенка; «Катерина» М.Аркаса; «Роксолана» Д.Сметани та ін.). На західноукраїнських землях композитором демократичного напряму був С. Людкевич. Активно, як музичний діяч і композитор, працював у Львові А.Вахнянин. Він написав оперу «Купало», створив багато хорових і сольних вокальних творів, обробляв народні пісні, брав участь у створенні музичних товариств, був організатором і першим директором Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка у Львові.

У сфері образотворчого мистецтва на початку XX ст. продовжували свою творчу діяльність К.Костанді, М.Пимоненко, С.Васильківський, П.Левченко, С.Світославський, І.Труш та ін. Нові цікаві картини створив С.Васильківський. Зокрема в 1901-1908 рр. він разом з художниками М.Самокишем та М.Беркосом написав для будинку Полтавського земства три монументальні композиції – «Чумацький Ромоданівський шлях», «Вибори полковником Мартина Пушкаря», «Козак Голота». Автором високохудожніх картин був О.Мурашко. Найкращі з них – «Похорон кошового», жанрові картини з життя селян. Видатним майстром пейзажного, жанрового і портретного живопису був І.Труш, який жив і працював у Львові. Він створив галерею портретів української інтелігенції.

В Україні на початку XX ст. чимало архітекторів намагалися поєднати принципи модерну з прийомами народної дерев'яної архітектури і народного прикладного мистецтва (форми дерев'яних хат, господарських будівель, націо­нальний орнамент, барвиста кераміка і т. ін.). У стилі українського модерну споруджено в 1903-1908 рр. за проектом архітектора В.Кричевського будинок Полтавського губернського земства (тепер Полтавський краєзнавчий музей) і школу ім. Котляревського, у Харкові – художнє училище (архітектор К. Жуков, 1913) та ін. На національне свято двох частин України перетворилося відкриття пам'ятника І.Котляревському у Полтаві. До1917 р. талановита молодь з України здобувала вищу мистецьку освіту в інонаціональних навчальних закладах. В Україні крім Одеського училища ім. Б.Грекова діяли лише приватні малювальні школи. Найбільш відомою з них була Київська малювальна школа М.Мурашка, що була перетворена у 1901 р. в училище.

Персоналії

Єфремов Сергій Олександрович (1876 – 1939) – громадський та політичний діяч, літературний критик, історик. Закінчив Київський університет, з середини 90-х років займався літературною діяльністю. У березні 1917 р. увійшов до складу Української Центральної Ради, в квітні 1917 р. на Українському Національному Конгресі був обраний заступником голови Української Центральної Ради. Після створення першого українського уряду – Генерального Секретаріату – займав у ньому пост генерального секретаря міжнаціональних справ. З вересня 1917 р. очолював Українську Партію Соціалістів-Федералістів. У радянські часи Єфремов перебував на науковій роботі, у 1919 р. обраний академіком, а згодом, у 1922 – віце-президентом ВУАН; перебував на цій посаді до 1929 р. Єфремов проводив велику наукову та науково-організаційну роботу, очолював ряд наукових товариств і комісій, зокрема, Комісію для видання пам'яток новітнього письменства України, Комісію для складання біографічного словника діячів України, Історико-літературне товариство при УАН. Був автором монографічних нарисів про видатних українських письменників. Однією з найвизначніших праць С.Єфремова залишається видання "Щоденника" і "Листування" Тараса Шевченка. Його історико-літературні погляди найповніше представлені в фундаментальній двотомній праці "Історія українського письменства" виданій 1911 р. 2 липня 1929 р. Єфремов був заарештований і в березні 1930 р. засуджений у справі "Спілки визволення України" (як нібито один з її керівників) до 10 років тюремного ув'язнення. Помер в одному з таборів ГУЛАГу в 1939 р.

Міхновський Микола Іванович (1873 - 1924) – ідеолог і лідер самостійницької течії українського руху кінця ХІХ – початку ХХ ст. Один із засновників першої політичної партії у Наддніпрянській Україні – Революційної Української Партії (РУП). Борець за незалежність України. Освіту М.Міхновський здобув у Прилуцькій гімназії. У 1890 р. вступив на юридичний факультет Київського університету. Будучи першокурсником університету Святого Володимира, Микола Міхновський долучився до українського національного руху і став членом "Молодої громади". 1891 р. увійшов до таємної студентської організації. Міхновський став ідеологом і провідником «Братства тарасівців». Після навчання зайнявся адвокатською практикою, відкрив власну контору і невдовзі здобув неабияку популярність як успішний адвокат. У січні 1900 р. М.Міхновський взяв участь у створенні Революційної Української Партії (РУП) – першої української політичної самостійницької організації у Наддніпрянській Україні. Видав брошуру, в якій узагальнив ідеї партії – "Самостійна Україна" У 1902 р. Міхновський разом із не багатьма однодумцями вийшов із РУП і на початку 1904 р. заснував Українську Народну Партію (УНП). Великої популярності набув маніфест самостійників "Десять заповідей УНП", написаний 1903 р. Міхновським. 1909 р. завдяки його зусиллям було створено «3-тє Харківське товариство взаємного кредиту». У 1912–1913 рр. Міхновський працював у харківському Товаристві ім. Квітки-Основ'яненка. 15 березня 1917 р. він зібрав своїх однодумців і проголосив створення альтернативної Центральної Ради, яка виразно задекларувала свій самостійницький характер. 16 березня 1917 р. було створено товариство "Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка" на чолі з М.Міхновським. На Румунському фронті М.Міхновський пробув аж до Жовтневого перевороту. До України він повернувся пізньої осені 1917 р., оселився на Полтавщині, де Лубенське земство невдовзі обрало його мировим суддею. 1924 р. М.Міхновський повернувся до Києва, де був заарештований ДПУ. Після кількох днів допитів він опинився на волі. 3 травня 1924 р. Миколу Міхновського було знайдено повішеним у садку в садибі Володимира Шемета. Поховали Миколу Міхновського у Києві на Байковому цвинтарі.

Столипін Петро Аркадійович (1862 – 1911) – російський державний діяч, реформатор, прем'єр-міністр (1906–1911 рр.). Відзначався крайніми шовіністичними поглядами, активний захисник самодержавства. У 1884 р. закінчив природничий факультет Петербурзького університету. Служив у Міністерстві внутрішніх справ. З 1902 р. – гродненський губернатор. У 1903 -06 рр. – губернатор Саратовської губернії. Під час революції 1905-07 рр. жорстоко розправлявся з селянськими виступами. У квітні 1906 р. призначений міністром внутрішніх справ, а в липні 1906 р – головою Ради Міністрів. У серпні 1906 р. на Столипіна вчинено замах (загинуло 27 осіб), який використано урядом для розгортання репресивної політики (запровадження військово-польових судів, застосування смертної кари тощо). У червні 1907 р. уряд на чолі з Столипіним розпустив II Державну Думу і опублікував новий закон про вибори, який забезпечив повну перевагу у III Думі великих землевласників та підприємців і значно обмежив представництво національних окраїн. Повністю були позбавлені представництва в Думі 10 областей і губерній азіатської частини Росії, Кавказу надавалось 10 місць замість 29. Такий виборчий закон забезпечив у III Думі великоросам 77 % місць і вона стала «істинно російською». Столипін був ініціатором обмеження автономії Фінляндії, натхненником створення націоналістичних російських організацій, у тому числі Всеросійського національного союзу, основною метою якого було сприяння «пануванню російської народності». Столипін проводив антиукраїнську політику. У січні 1910 р. уряд Столипіна заборонив створення національних (у тому числі і українських) товариств, клубів, видання рідною мовою газет. Переслідуючи українську мову і культуру, Столипін розсилав свої циркуляри, в яких наказував боротися з «ідеєю відродження старої України і устрою на національно-територіальних засадах». Антиукраїнська політика Столипіна призвела до закриття низки «Просвіт», припинення видання українських газет («Наша Дума», «Рідний край», «Воля» та ін.), заборонив шанування пам'яті Т. Шевченка тощо. Столипін підготував і провів аграрну реформу, яка мала вирішити земельне питання в Російській імперії. Більша частина реформаторських заходів Столипіна була не завершена. Діяльність Столипіна викликала незадоволення крайніх правих, які в 1911 р. поставили питання про його відставку. У вересні 1911 р. Столипін був убитий у Київському оперному театрі агентом охранки есером Д. Богровим.

Шептицький Андрій (1865 - 1944) – повне ім'я – Роман Марія Олександр граф (на Шептичах) Шептицький. Восьмий (після відновлення Галицької митрополії в 1808 р.) Митрополит Української Греко-Католицької Церкви. Початкову та середню освіту здобув удома та в гімназії Св. Анни у місті Краків (Польща). Після закінчення у 1883 р. гімназії деякий час перебував на військовій службі, але через хворобу змушений був її залишити. Навчався на юридичному факультеті Краківського та Вроцлавського університетів. У 1888 р. здобув науковий ступінь доктора права. Того ж року вступив до монастиря отців Василіян у Добромилі. У чернецтві прийняв ім’я Андрій. Згодом студіював філософію та теологію у Кракові. Після закінчення навчання отримав наукові ступені доктора теології та доктора філософії. В 1892 р. був висвячений на священика у Перемишлі, згодом став магістром новиків (молодих ченців) у Добромилі (1892–1896), а з 1896 р – ігумен монастиря святого Онуфрія у Львові. Деякий час був професором теології у Кристинополі (тепер Червоноград Львівської області). Коротке єпископство у Станіславові (1899–1900) Андрій Шептицький почав з відвідування гуцульських і буковинських пара рафій. У 1899 р. імператор Франц Йосиф I іменував Шептицького Станіславським єпископом, а римський Папа Лев ХІІІ затвердив це рішення (хіротонія відбулася 17 вересня 1899 р.). Після смерті митрополита Юліана Сас-Куїловського Шептицький 17 грудня 1900 р. був номінований Галицьким митрополитом. Інтронізація відбулася 17.01.1901 у соборі св. Юра у Львові. Одне з найбільш значущих досягнень Митрополита Шептицького полягає в тому, що він був одним з перших вищих ієрархів Греко-Католицької Церкви, хто почав використовувати народну мову в спілкуванні із вірними. Зараз триває процес беатифікації митрополита Андрія Шептицького. Єврейська громада України визнала митрополита Шептицького Праведником світу.

Шмідт Петро Петрович (1867 – 1906) – капітан Чорноморського флоту, один з керівників Севастопольського збройного повстання. У 1886 р. закінчив Петербурзьке морське училище. Служив у 8-му Петербурзькому екіпажі. Влітку 1889 р. вийшов у відставку і оселився в м. Таганрозі, де працював у Азовсько-Донському комерційному банку. У 1892 р. поновлюється на військовій службі. У 1895 р. одержав звання лейтенанта. Служив у 18-му Балтійському та Сибірському флотських екіпажах. Через особистий конфлікт з керівництвом Владивостоцького порту перевівся на торгівельний флот, де працював ревізором, старшим помічником, капітаном суден “Ігор” та “Діана”. З початком російсько-японської війни 1904-05 рр. звернувся до Морського відомства з проханням про направлення на театр бойових дій. Його було призначено офіцером вугільного транспорту “Іртиш”. У 1905 р. – командир міноносця № 253 Чорноморського флоту, м. Севастополь. Взяв активну участь у революційних подіях 1905 р. Після поразки організував “Союз офіцерів – друзів народу”, від імені якого розіслав відозву, що закликала командирів кораблів підтримати революцію. Був відправлений до Ізмаїлу. Восени повернувся до Севастополя, де розпочав активну агітаторську діяльність, брав участь у мітингах і маніфестаціях. 20.10.(02.09)1905 його заарештували, але 04.11.1905 відпустили під тиском громадськості. Згодом його обрали “довічним депутатом” Севастопольської Ради робітничих, матроських і солдатських депутатів. Після звільнення П.Шмідт продовжував активну політичну діяльність. 11.11.1905 його було відправлено у відставку у званні капітана 2-го рангу. До збройного повстання у Севастополі віднісся негативно, вважаючи його передчасним. 14(27).11.1905 р. на запрошення повсталих матросів прибув на крейсер “Очаків” і фактично очолив повстання. Увечері 15(29).11.1905 крейсер “Очаків”, майже не чинячи опору, був розстріляний вірними урядові кораблями. Ш. був заарештований. Суд над ним відбувся в м. Очаків у лютому 1906 р. 18.02.1906 Шмідту, а також матросам О. Гладкову, С. Частинку та М. Антоненку було винесено смертний вирок. Розстріляний на острові Березань 06.03.1906. У 8.05.1917 – перепохований у Покровському монастирі в м.Севастополі. 13.11.1923 – перепохований на севастопольському кладовищі.

Найважливіші події:

Р.

– утворення РУП, першої політичної партії Наддніпрянської України;

- 14 лютого – у Харкові відбулася перша в Україні велика політична демонстрація робітників;

1902 р., березень-квітень – масові анти поміщицькі виступи селян у полтавській та Харківській губерніях;

- Червень-серпень – у Східній Галичині відбулися масові антипоміщицькі виступи;

- Відбувся І з’їзд РУП;

1904 р.,

- грудень – група членів РУП вийшла з партії і утворила Українську соціал-демократичну спілку як автономну частину РСДРП;

- композитор М.Лисенко відкрив у Києві музично-драматичну школу – перший в Україні театральний навчальний заклад;

1905–1907 рр. – у Росії відбулася перша революція, яка охопила й українські землі;

Р.

- січень – пройшли масові політичні демонстрації та страйки робітників Києва, Харкова, Катеринослава, Житомира, Чернівців та інших міст і селищ з протестом проти розстрілу властями 9 січня 1905 р. робітників у Петербурзі;

- січень-березень – у губерніях України відбулися масові селянські виступи;

- квітень-травень – у багатьох містах України були проведені Першотравневі страйки робітників під гаслом «Геть самодержавство!»;

- 27 червня – 8 липня – на панцирнику «Потьомкін» відбулося повстання матросів, яке перекинулося на інші кораблі Чорноморського флоту;

- 19 серпня – опубліковано урядовий маніфест про створення в Росії Державної думи;

- вересень-грудень – в Україні розгорнувся могутній селянський рух;

- 20 жовтня – почався Всеросійський жовтневий політичний страйк, у якому взяли участь понад 20 тис. робітників України;

- жовтень-листопад – у містах і робітничих селищах України утворилися ради робітничих депутатів;

- 25 грудня – на II з'їзді РУП, який відбувся в Києві, партія перейменована на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП);

- 13 січня – у Києві вийшла друком газета «Громадська думка» – одна з перших демократичних газет українською мовою на території Східної України;

Р.

- січень – на території Галичини було поширено виборче право, внаслідок чого до імперського парламенту було обрано 21 депутата-українця;

- 24 травня – у Києві з ініціативи М. Грушевського засновано Українське наукове товариство;

- М. Садовський створив у Києві перший стаціонарний український театр;

1908 р. – у Києві створено Товариство українських поступовців (ТУП);

Р.

25–26 лютого – в Україні відбулися масові демонстрації та політичні страйки-протести проти заборони царським урядом святкування 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка;

18 березня – у Львові засновано українське військове товариство «Січові стрільці».

Контрольні запитання:

1. Охарактеризуйте виникнення і напрями діяльності українських політичних партій наприкінці XIX - на початку XX ст. Дайте оцінку їх суспільного впливу.

2. Проаналізуйте причини, характер і національні аспекти революції 1905-1907рр.

3. Охарактеризуйте вплив революційних подій 1905—1907 рр. у Російській імперії на розвиток суспільно-політичного і національного руху українців. З'ясуйте форми, напрями і здобутки українського національного руху.

4. У чому полягали зміст і результати реформ П.Столипіна.

5. Визначте особливості національного руху у західноукраїнських землях.

6. З'ясуйте обставини і особливості діяльності українських політичних партій у підавстрійській Україні та їх вимоги.

7. Охарактеризуйте здобутки і втрати української культури, освіти, науки на початку XX ст.

Рекомендована література:

1. Грицак Я. Нарис історії України, Формування модерної української нації. XIX – XX ст. – К., 1996.

2. Зайцева 3.І. Український науковий рух: інституціональні аспекти розвитку (кінець XIX - початок XX ст.) – К.: КНЕУ, 2006.

3. Історія України / за ред. В.А.Смолія. – К., 1997. – С. 184-243.

4. Історія українського селянства / Під ред. В.Смолія. – К.,2006.

6. Коцюбинский Д.А. Русский национализм в начале XX столетия: Рождение й гибель идеологии Всероссийского национального союза. – М.: РОССПЗН, 2001.

7. Молчанов В.Б. Життєвий рівень міського населення Правобережної України (1900-1914 рр.). – К., 2005.

8. Новітня історія України (1900-2000): Підручник / А.Г.Слюсаренко та ін. – К: Вища школа, 2000. – С. 10-155.

10.Підкова І., Шуст Р. Довідник з історії України. А-Я. – К.: Генеза. – 2002.

11. Українські політичні партії кінця XIX - початку XX ст. Програмні та довідкові матеріали. – К., 1993.

ЛЕКЦІЯ 9

ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА І УКРАЇНА
(1914-ЛЮТИЙ 1917 РР.)

План:

1. Українська карта в міждержавних стосунках.

2. Суспільні сили українства у війні.

3. Національне питання й визрівання політичної кризи.