Система шкільної освіти в Україні до 1930 року

У 1917—1919 рр. влада в Україні неодноразово змінювалася, і кожний уряд вирішував питання розвитку української освіти по-своєму. Так від часу Лютневої революції до проголошення І універсалом Центральної Ради 10 червня 1917 р. автономії України влада була у Тимчасового уряду. Оскільки він не виявляв активності в питаннях освіти, його заміняли громадські організації, серед яких найважливішу роль відігравало Товариство Шкільної освіти. Воно організувало Всеукраїнський з'їзд учителів (квітень 1917 р.), на якому було створено Всеукраїнську учительську спілку та Головну Шкільну Раду, що опікувалися справами освіти. Під тиском цих організацій Тимчасовий російський уряд змушений був дозволити впровадження української мови. Російська стала другою, але обов'язковою для вивчення, мовою.

В часи Центральної Ради (з 10 червня 1917 р. до 30 квітня 1918 р., другий період), яка утворила Генеральний Секретаріат Освіти, проводилася інтенсивна робота з українізації школи, що полягала в організації навчання українською мовою, запровадженні українознавчих предметів, підготовці навчальних посібників та підручників українською мовою, відкритті нових українських шкіл та реорганізації російських в українські, підготовці вчителів-українців тощо. Українська школа будувалася на принципах єдності та наступності всіх шкіл, праві всіх на безплатну освіту, обов'язковості та світськості освіти.

У третій період (від 30 квітня 1918 р. до ліквідації Гетьманату 15 грудня 1918 р.) відбулися такі зміни: замість принципу децентралізації запроваджується централізоване управління освітою; уповільнюються темпи українізації школи. У цей час створено Академію Наук, її першим президентом було обрано Володимира Вернадського.

У четвертий період — в часи Директорії (з середини грудня 1918 р. до початку листопада 1919 р.) приймаються постанови про запровадження в Україні всенародного і безплатного навчання, про поліпшення матеріального становища вчителів, про децентралізацію управління освітою. Було підготовлено «Проект єдиної школи в Україні», який передбачав створення такої системи загальноосвітньої школи: молодша школа (4 роки), старша школа (4 роки), колегія (4 роки). Перших два ступені утворювали основну школу, а третій — середню. Директорія видала декрет про державну українську мову в УНР.

Створена Західноукраїнська Народна Республіка у цей час надавала значної уваги становленню національної школи. Передусім було створено Державний Секретаріат Освіти і Віросповідань, законом «Про основні уладження шкільництва на Західній Області Української Народної Республіки» передбачалося, що всі школи на цій території стають державними, а вчителі, що у них працюють, — державними урядовцями. Державною мовою в усіх державних школах було проголошено українську; неукраїнське населення здобуло право на школи з навчанням рідною мовою. На жаль, історичні події розгорталися так, що реалізувати ці ідеї не вдалося.

Остаточно радянська влада в Україні встановилася з грудня 1919 р. Спершу українські більшовики не мали чіткого плану розбудови системи освіти в Україні й усю свою діяльність спрямували на ліквідацію старої системи освіти, відокремлення школи від церкви, формування нового апарату управління освітою. Нову українську систему освіти вони намагалися будувати за російським зразком. У травні 1919 р. було видано «Положення про єдину трудову школу УРСР», в основу якого було покладено чинне в Радянській Росії «Положення про єдину трудову школу». Воно передбачало запровадження безплатного і спільного навчання дітей обох статей з восьми років; загальноосвітній і політехнічний характер освіти, заборону релігійного виховання; запровадження продуктивної праці дітей. Скасовувалися перевідні та випускні іспити, домашні завдання, п'ятибальна система оцінювання знань.

Хоч українська школа й будувалася згідно з прийнятими на той час єдиними принципами «Про єдність освітньої політики», але система освіти в Україні дещо відрізнялася. Так, якщо в Росії школа була політехнічною, то в Україні всі навчально-виховні заклади, поєднуючись з виробництвом, уже з першої ланки утворювали єдину систему професійної освіти; у Росії єдина трудова школа була дев'ятирічною, в Україні — семирічною; у Росії технікум був підготовчою ланкою до інституту, а в Україні — інститут і технікум вважалися рівноправними вищими навчальними закладами з тією різницею, що технікум випускав вузьких фахівців-інструкторів, а інститут — висококваліфікованих спеціалістів-практиків; на відміну від російської, українська система вилучала зі своєї схеми університети, перетворивши їх у 1920 р. на інститути народної освіти; підготовку вчених в Україні здійснювали академії та різні інститути теоретичного знання. З погляду наукової педагогіки, українська система освіти стояла нижче від російської. Ці відмінності свідчили про певну незалежність української освітньої політики, вони збереглися до 1930 р.

Радянська влада приділяла серйозну увагу проблемам розвитку освіти. Її керівництво добре розуміло, що освіта відіграє надзвичайно важливу роль у розбудові держави. У травні 1921 р. уряд Радянської України видав декрет про ліквідацію неписьменності. До цієї справи було залучено багато вчителів, грамотних людей інших професій, швидкими темпами створювалася мережа пунктів і шкіл ліквідації неписьменності (лікнепів). Вся робота Наркомосу здійснювалася під безпосереднім керівництвом більшовицької партії.

Протягом перших тридцяти років радянської влади основним держав­ним документом про народну освіту в Україні служив "Кодекс законів про народну освіту в УРСР", прийнятий 2 листопада 1922 р. "Кодекс" визначав наступну систему шкільної освіти, яка існувала до 1930 р.:

Професійна школа (15-17 р.)
Трудова семирічна школа (8-15 р.): I концерн 4 роки; II концерн 3 роки	Дитячий будинок (4-17 р.)
Дитячий садок (4-8 р.)

У зв’язку з великою кількістю безпритульних дітей і поширеною дитячою злочинністю у "Кодексі" вказувалося на необхідність відкриття виховних закладів для малолітніх правопорушників: дитячих будинків, трудових колоній і комун, дитячих прийомників і розподільників. Вказувалося і на необхідність створення закладів соціального виховання: дослідно-педологічних станцій, лікарсько-педологічних кабінетів і ін.

В основу роботи всіх освітніх і виховних установ були покладені трудо­вий процес та гармонійне виховання дітей шкільного віку. Вказувалося на велике значення дошкільного виховання, професійної освіти, пролетари­зації вищої школи, поширення політичної освіти серед усього народу тощо. Основними принципами системи народної освіти визначалися:

– єдність мети і завдань на всіх ланках;

– обов’язковість, безплатність і спільність для обох статей навчання в трудових і професійних школах до 17-річного віку;

– перевага у прийомі до всіх установ для дітей робітників і селян;

– відокремлення школи від церкви, заборона релігійного навчання і виховання дітей.

Українська система народної освіти продовжувала зберігати відмінності стосовно тієї системи, яка діяла в Росії: професійний характер освіти, семирічна школа, відсутність університетів, рівний статус технікумів з інститутами. Але ці дві системи об’єднували: спільна мета – через школи до соціалізму; один принцип – державна монополія в освіті.

До кінця 20-х років у Радянській Україні спостерігається диференціація існуючих та поява нових типів шкіл. Семирічки у містах і селах ділилися відповідно на фабрично-заводські (ФЗС), що набирали індустріального ухилу, та агрономізовані семирічні школи, орієнтовані на сільське господарство. З кінця 20-х років почали з’являтися фабрично-заводські десятирічки (ФЗД) шляхом доповнення ФЗС третього концерну (15-17 р.). Для обслуговування сільської молоді 16-17 р., яка мала попередньо початкову освіту, створювалися школи селянської молоді. З метою реалізації принципу поєднання освіти з виробництвом почали утворюватися школи фабрично-заводського учнівства (ФЗУ) для молоді віком 15-16 р.

1921 року вперше в Україні з’являються робітфаки – нові навчальні зак­лади, у яких навчалися делеговані профспілками, партійними органі­заціями та армією робітники. Робітфаки існували здебільшого при вищих учбових закладах, але іноді і самостійно. Вони були індустріально-технічними та сільськогосподарськими. Термін навчання 2-4 роки.

Робітфаки виступали засобом реалізації принципу пролетаризації вищої школи, оскільки їх випускники могли туди потрапити без вступних іспитів. Проголошенням цього принципу держава відкривала двері до вузів дітям робітників і селян, обмежуючи вхід туди дітям інтелігенції і священиків. Пролетаризація забезпечувалася також специфікою вступних іспитів для різних категорій населення, коли діти робітників і селян складали їх за спрощеними програмами. Також існували регулярні перереєстрації ("чистки"), у ході яких безжалісно викидалися з вищої школи студенти, які приховали своє справжнє соціальне походження, замінивши його на робітничо-селянське.

Радянська влада ліквідувала академічну свободу вищої школи, що рівно ліквідації свободи наукового дослідження. З погляду більшовиків нема чистої науки і знання, тому й автономія вищої школи, як вияв духу науки, є абсурдом: все повинно бути підпорядковане державі. На цій підставі вважалося, що на чолі вузу повинен стояти ректор-комуніст, призначений владою.

До 1923 р. Наркомос України не мав визначеного плану організації роботи трудової школи. Було проголошено принцип творчості, що давало можливість учителям вільно вибирати зміст і методи навчання і виховання. З 1921 р. видавалися "Порадники соціального виховання", за допомогою яких у вигляді загальних вказівок здійснювалося загальне регулювання навчально-виховного процесу.

Лише 1923 року Наркомос видав "Єдиний виховно-навчальний план в установах соцвиху для дітей до 15 років в УРСР". Він окреслював три головні аспекти підготовки учнів: трудознавство, культурознавство та природознавство. Через надмірний вплив "Декларації про соціальне виховання дітей" його автори надавали освіті другорядне значення, вона, на їх думку, сама прикладеться у процесі виховання, а традиційне навчання у школі визнавалося "буржуазною педагогічною мудрістю".

На основі "Плану..." були розроблені комплексні навчальні програми (теми-комплекси), що будувалися за принципом синтетичного узагальнення всього навчального матеріалу за схемою: природа–праця–суспільство. Ок­ремі навчальні предмети не виділялися. Вибрані комплекси знань (нап­риклад, про Землю) вивчалися вказаними вище трьома блоками: 1-й блок – елементи природничих знань, 2-й блок – знання з різних галузей вироб­ництва, техніки і ін., 3-й блок – матеріали суспільствознавчого характеру. Вчителі-предметники повинні були одночасно і максимально узгоджено роз­кривати окремі сторони визначеного комплексу знань (явище колективного викладача). Позитивним у цих програмах було наближення змісту навчання до життя, реалізація міжпредметних зв’язків, формування активного став­лення учнів до природи тощо. Найголовнішим недоліком було те, що комп­лексна система освіти не давала учням систематичних знань з основ наук. Існувала проблема знань позакомплексного простору (Чи поєднувати роботу по засвоєнню звуків мови або дробів з вивченням теми "Тварини"? і ін.).

З 1930-1931 н.р. комплексну систему навчання замінили на комплекси-проекти (метод проектів). Нова система включала дві частини: постійну (зміст основного матеріалу, який треба вивчити) і динамічну (ланцюг завдань (проектів), через виконання яких засвоюється основний зміст освіти). Динамічна частина розробляється щорічно залежно від конкретних умов, контингенту учнів тощо. Метод проектів реалізовувався у формі цільових завдань учням (наприклад, зробити електропроводку в будинку), які вони виконували після відповідних інструкцій і під наглядом учителя. Часто назви проектів являли собою своєрідні політичні лозунги "За...", "Включимось...", "Допоможемо..." і т. д. ("Включимось в електрифікацію села"). Основними недоліками методу проектів були: безсистемність і поверховість знань, шматкоподібний виклад матеріалу, знання і уміння учнів підпорядковувалися проектам.

В кінці 20-х років в українській школі мав місце бригадно-лабораторний метод навчання, коли та чи інша тема пророблялася самостійно групою (бригадою) учнів у кількості 5-10 чоловік. Цей метод мав ряд недоліків: усувалась керівна роль учителя, облік роботи здійснювався для бригади в цілому, а не для окремих учнів, не проводилася індивідуальна робота з учнями; не було матеріальної забезпеченості шкіл для самостійної роботи учнів; не враховувався вік і підготовленість дітей при комплектуванні бригад; часто матеріал був просто незрозумілий для окремих учнів і навчання перетворювалося у просте зубріння.

У 20-х роках існувала проблема оцінки і обліку знань учнів. педагогічна література критикувала такі види контролю як опитування, оцінка, залік, екзамен. Як колективні форми обліку використовувалися конференції, диспути, реферати, колективні щоденники. Формами індивідуального обліку виступали участь дитини у дискусії, процес виконання учнем певної роботи, врахування якості виконаної роботи. Учні вели облікові картки відвідування кабінетів чи виконаних завдань. Підкреслювалась роль самоконтролю і самообліку. Поступово у школи ввійшла чотирьохбальна система оцінок: незадовільно, задовільно, цілком задовільно, добре.

Якщо період 20-х років для освіти можна назвати періодом творчих шукань, то 30-ті роки являли собою період її уніфікації та жорсткого контролю з боку більшовицької партії. На початку 30-х років було видано ряд партійних постанов, які вносили в існуючу систему народної освіти України відчутні зміни, спрямовані на її уніфікацію, причому на російський зразок.

Партійні постанови "Про початкову і середню школу" (1931 р.) та "Про навчальні програми і режим в початковій і середній школі" (1932 р.) обмежували творчість учителів і встановлювали жорсткі рамки функціонування загальноосвітньої школи. Вони були спрямовані на універсалізацію освіти (змісту, форм, методів навчання), робили акцент на марксистську світоглядну спрямованість шкільних курсів. Вводився індивідуальний облік знань і запроваджувалися екзамени. З метою зміцнення порядку і дисципліни у школах посилювалася керівна роль учителя, вводився чіткий режим. З 1933 р. відмінено практику складання місцевих навчальних планів і програм та затверджено нові уніфіковані навчальні плани для всіх типів шкіл, введено предметність викладання.

1934 року партійною постановою "Про структуру початкової і середньої школи в СРСР" було відмінено всі типи шкіл і встановлено єдину систему освіти: початкова школа (1-4 класи), неповна середня школа (1-7), середня школа (1-10 класи). Групи реорганізувалися у класи. Зміцнювалося єдиноначальство керівника школи, зростали вимоги до його походження.

У зв’язку з рішенням союзного уряду Україна повертається до універ­ситетів (першим відкрився 1933 року Київський університет). Було знижено статус технікуму до рівня середнього спеціального навчального закладу.

1935 року окремою партійною постановою давалися конкретні вказівки про початок і закінчення шкільних занять, тривалість уроку, вводилися правила поведінки і єдина форма одежі для учнів, запроваджувалися єдині норми і 5-бальна система оцінки успішності.

У липні 1936 р. було прийнято партійну постанову "Про педологічні перекручення в системі Наркомосів". Постановою ліквідувалася педологія, яку тоді розглядали як універсальну науку. Вказувалося, що вона ще не склалася і повна шкідливих антимарксистських тенденцій. Ставилася вимога повного відновлення педагогіки, яка через неуцтво її керівників була відсунута педологією на другий план і розглядалася в системі наркомосів, передусім, як емпірична, наукоподібна дисципліна.