Педагогічна думка Київської Русі

 

Педагогічна думка Київської Русі фіксувалася і дійшла до нас у найрізноманітніших джерелах: у пам’ятках писемності та літератури різних жанрів, у творах образотворчого мистецтва, в засобах народної педагогіки (в усній народній творчості), в церковній та побутовій практиці тощо. Вона включала офіційні педагогічні концепції та народні педагогічні погляди. Перші виступали важливою складовою державної ідеології, а другі виражали верховну мудрість народу в цілому. Обидві ці сторони були тісно пов’язані, взаємодіяли і доповнювали одна одну.

Вперше педагогічна думка Київської Русі прослідковується у творах древньоруської літератури. Найдавніші пам’ятки, де піднімаються питання виховання і освіти, датуються ХI ст.

Серед них є твори перекладні і оригінальні (вітчизняного походження). До перекладних належать "Пчела", "Златоуст", "Златоструй", "Ізборнік" Святослава 1073 р., "Ізборнік" Святослава 1076 р. і ін. Оригінальні твори: "Слово про закон і благодать" Ілларіона, "Слово деякого калугера про читання книг" Іоанна, "Повість временних літ" Нестора, "Повчання дітям" Володимира Мономаха і ін.

"Пчела" – складений у Візантії і перекладений на Русі в кінці ХI ст. збірник цитат із святого письма, афоризмів і висловлювань отців церкви, античних філософів Демокріта, Сократа, Платона, Арістотеля, Плутарха та інших філософів, поетів, істориків, політичних діячів тощо. Збірник вміщував 71 розділ, кожний з яких присвячувався різним темам. "Пчела" мала на меті настановити читача "як жити християнинові". Серед інших тут є думки і щодо виховання й навчання.

"Златоуст" (за прізвищем грецького проповідника Златоуста) – це збірка окремих промов і висловлювань отців церкви.

"Ізборнік" Святослава 1073 р. – збірник текстів античної літератури пізнавального характеру з різних областей знань (всього 383 статті). Написано у формі запитань і відповідей, має філософсько-богословську оболонку. В цілому призначений для розширення знань. Для історії педагогіки цінний тим, що тут зроблено спробу викласти основи тих наук, які складали зміст візантійської освіти.

"Ізборнік" Святослава 1076 р. – збірник статей (44 статті), які мають виховний, повчальний характер. Повчання дано у різних формах: у вигляді притч, невеликих життєвих оповідань тощо. Вони часто звернені до дітей. Наприклад, "Повчання Ксенофонта дітям" і т. п.

Автором "Ізборніка" 1076 р. був древньоруський книжник і монах Іоанн, який вибирав статті з рукописів у Київській великокняжій бібліотеці. До "Ізборніка" Іоанн написав передмову, яку історики розглядають як окремий твір. Вона називається "Слово деякого калугера про читання книг" (калугер – монах). "Слово..." є першим вітчизняним педагогічним твором.

Найдавнішою літературною пам’яткою вітчизняного походження, у якій звучать питання педагогічного змісту, був філософсько-педагогічний трактат "Слово про закон і благодать". Твір написаний київським митрополитом Іларіоном між 1037-1050 рр. Це був виступ Ілларіона перед Ярославом Мудрим та прихожанами Київського храму Софії. Твір має морально-патріотичне спрямування.

Вищим досягненням педагогічної думки Київської Русі є "Повчання дітям" Володимира Мономаха (1096 або 1117 р.). Твір написаний за аналогією до "Повчання дітям" Ксенофонта. Воно є перший у середньовічній Європі педагогічний твір, написаний світською особою.

Тут вперше у Європі було обґрунтовано необхідність переходу від релігійно-аскетичного виховання до виховання, яке пов’язане з практичними потребами людини. Мономах також вперше у вітчизняній літературі вказав на зв’язок освіти з потребами життя і діяльністю особистості. До нього в давньоруській книжності проблеми виховання та навчання розглядалися в аспекті "пізнання волі божої". Мономах вважав, що основою всіх успіхів людини є її праця. Виховання необхідно здійснювати не шляхом повчань, а в процесі діяння добрих справ.

У своєму "Повчанні..." Мономах дає важливий матеріал для суджень про виховний ідеал Київської Русі. Викладаючи думки про гуманні відносини між людьми, він вперше закладає гуманні начала, які згодом стали основою педагогіки українського народу.

У творі піднімаються важливі проблеми морального, трудового, патріотичного, релігійного виховання. Мономах вказує на важливу роль освіти у вихованні. Наводив приклад свого батька, який умів розмовляти п’ятьма іноземними мовами, за що його поважали й за кордоном.

Значне місце у вихованні дітей відводив ролі прикладу старших. Тактовно ілюструє свої настанови прикладами із власного життя.

Колегія павла галагана

У 1871 р. дідич з Гетьманщини, нащадок великоземельної козацької старшини на Лівобережній Україні Григорій Ґалаґан заснував у Києві ліцей українського типу – колегію Павла Ґалаґана. Вже сама назва – колегія – пов’язувала цю школу з популярним у ХVІІІ ст. однойменним типом середнього навчального закладу, які існували в Києві, Чернігові, Переяславі та Харкові.

Г. Ґалаґан – один з провідних громадських діячів середини ХІХ ст. Діяч селянської реформи, пропагандист кобзарської творчості і меценат О. Вересая, Г. Ґалаґан був одним із спонсорів Південно-Західного географічного товариства. Новий заклад й був покликаний плекати й виховувати нову українську інтелектуальну еліту. Він не мав традиційного статуту офіційних гімназій. Скориставшись зв’язками у Петербурзі, Г. Ґалаґан домігся затвердження Міністерством освіти Росії спеціального статуту колегії, яка керувалася у своїй діяльності засадами корпоративності й поглибленого вивчення гуманітарних предметів: передусім філології і літератури, а також правничої науки та історії права. Для пошуку талановитої молоді у маленьких містах і містечках України колегіальна рада щороку їздила по державних гімназіях і прогімназіях для відбору юнаків до завершення навчання у колегії П. Ґалаґана. Відбирали переважно дітей українського походження, причому фінансове становище родини не мало значення, головним була успішність у навчанні. Більшість учнів належали до сімей міщан, дрібних дідичів і навіть селян. Великий відсоток припадав на дітей київської професури з університету. Це змушувало учнів, які не мали відповідних освітніх можливостей доколегіального виховання, орієнтуватися на сильних учнів. Навчалося одночасно не більше 80 осіб, причому половина дітей перебувала на пансіонерському утриманні.

Викладачі й директори дбайливо підбиралися членами-засновниками колегії – родиною Ґалаґанів. Практично всі викладачі мали українофільські симпатії і були активними учасниками українського руху в 60-х – 80-х рр. ХІХ ст., поліційно переслідувалися за свої “антиурядові дії”. У колегії викладали такі світила науки і старогромадівці, як П. Житецький, Є. Трегубов, П. Нечипоренко, В. Науменко, А. Дудка-Степовича. Коли на початку 1890-х рр. директором на три роки став відомий російський поет І. Анненський, який намагався вести викладання в офіційно-російському дусі, Катерина Ґалаґан зробила все можливе для звільнення його з посади. І навіть заступництво попечителя Київського навчального округу не допомогло І. Анненському залишитися на посаді. Цікаво, що його наступним місцем праці була така елітна російська гімназія, як колишній ліцей у Царському Селі.

Викладати українською було заборонено, проте практичні заняття і наукові вправи надолужували цей недолік. Учні в позаурочний час могли вивчати українознавчі дисципліни. Історичний предмет не був у викладах превалюючим, тому серед істориків та літературознавців випускниками були ті, хто працював пізніше для російської науки. Згадаймо академіка-медієвіста Д. Петрушевського, Н. Котляревського, Й. Покровського. Але натомість у секторі філології і літературознавства та історії права колегія дала українській науці ХХ ст. найбільше число фахівців. П’ять академіків ВУАН та кілька її членів-кореспондентів були вихованцями колегії. Це майже третина першого складу Української академії наук. Згадаймо сходознавця і філолога А. Кримського, правника О. Малиновського, гігієніста О. Корчак-Чепурківського, президента ВУАН ботаніка В. Липського, правника-міжнародника В. Грабаря, члена-кореспондента ВУАН історика права давньокиївського часу М. Максимейка, поетів і літературознавців М. Драй-Хмару, П. Филиповича. Цікаво, що на роботу викладачами намагалися брати випускників цієї ж гімназії. Колегію кінчали і майбутні військові діячі УНР та державники Андрій Лівицький – наступник С. Петлюри в екзильному уряді УНР та Микола Палієнко – учасник визвольних змагань 1917–1921 рр., командувач гарматного дивізіону дивізії “Галичина” у 1944 р.

Колегія Павла Ґалаґана була негласним освітнім закладом Старої Громади. Не випадково саме в домовій церкві колегії у 1886 р. брав шлюб Іван Франко. А дружиною його стала племінниця багатолітнього викладача колегії і старогромадівця Єлисея Трегубова Ольга Хоружинська. В цілому, наскільки це було можливо у підросійській політичній ситуації, колегія Павла Ґалаґана свою місію виконала. Хоч кількість випускників її майже за п’ятдесят років була незначною – лише близько 1000 осіб, та лише науковцями і професорами гімназій, ліцеїв і університетів стало близько сотні її випускників. Більшість представників історико-правничої школи М. Владимирського-Буданова в київському університеті були вихованцями колегії.