Ранній протестантизм в україні (лютеранство, чеське братство, кальвінізм)

Вивчення історії раннього протестантизму традиційно вважають справою складною, пов’язаною з великими джерельними пошуками. У ХVI-ХVII ст. конфесію чи не найбільш переслідували у Східній Європі. Тому з великої кількості середньовічних протестантських пам’яток, що їх масово знищували католицька і православна церкви, до нас дійшло небагато джерел. Хоча, за свідченням І.Буковського, в другій половині ХVI ст. у Речі Посполитій протестантська література кількісно переважала католицьку [1].

Першою організаційно оформленою нововірчою течією в Україні стало лютеранство, що з’являється у 30-40-х роках ХVI ст. І хоча до цього часу зафіксовано існування інших протестантських осередків, якихось даних стосовно їхнього членства та характеру діяльності не збереглося. Йдеться, зокрема, про громаду анабаптистів, яка у 1536 р. існувала у Володимирі-Волинському [2]. Зустрічаємо відомості і про гуситів у колі Яна Спитка з Мельштина — володаря селищ і містечок в Галичині [3].

Небагато інформації збереглося, по суті, і про лютеранство в Україні. Його сліди відшуковуються у західноукраїнському реґіоні, передусім, на Волині, що межувала з білорусько-литовськими землями, які вже у 20-30-х роках стали центром протестантських впливів у східнослов’янському реґіоні. 1539 року у Вільні відкривається школа на 50 учнів при існуючій лютеранській громаді, ректором якої був Авраам Кульва (Кульветіс), литовець, колишній ксьондз, згодом доктор церковного і державного права, слухач Краківського та Сієнського (в Італії) університетів, близько знайомий з Філіппом Меланхтоном і гуманістом з Нідерландів Еразмом Роттердамським. Після едикту польського короля Сиґізмунда I проти лютеран у 1542 р. Кульва еміґрує з Литви, а на його місце прибуває новий проповідник — Ян Вінклер, котрий пропаґує лютеранство ще з більшою енергією. Вінклер знаходить заможного патрона, віленського купця Івана Морштина, в будинку якого засновує новий збір (синонім кірхи або ширше — протестантської громади у польсько-литовських землях) та школу, звідки через декілька років виходить 60 учнів. Андрій Венгерський, пізніші польські й німецькі автори наводять цілу низку імен лютеранських проповідників, добре відомих у ХVI та ХVII ст. в усій Речі Посполитій: Станіслав Рапеґелан, Георгій Мартін Московідій, Мартін Глосса, брати Глічнери, колишній домініканець Андрій Самуель та інші.

Центрами лютеранських впливів на Україну були також Краків і Люблін, з яких дисидентська пропаґанда спрямовувалася у Холмщину, Підляшшя та Галичину. На відміну від північних земель Польського Королівства, лютеранство в Україні не мало успіху, оскільки поширювалося переважно серед німців.

Відомо, що вже з ХIII ст. українські землі, зокрема, Сяноччина, Холмщина, пізніше Волинь і Галичина, підтримують зростаючі торговельні зв’язки з німецькими князівствами. Польський король Казимир проводив відверту пронімецьку політику і заохочував іноземну колонізацію Західної України. У подібний спосіб діяв намісник Галичини Володислав Опольський (70-ті роки ХVI ст.), який „нехтував зовсім місцевим населенням, оточував себе самими чужинцями, головно шлезькими німцями, поляками, волохами, мадярами; з його 120 привілеїв, що збереглися до нашого часу, тільки 15 відносяться до місцевих бояр, всі інші — до чужоземців“ [4].

Отже, нічого дивного не було у тому, що лютеранство, яке пропаґували переважно німецькі місіонери і німецькою мовою, насамперед, через німецьку літературу і проповідь, поступово поширювалося і в українських землях. Національний характер лютеранства визначив особливості його соціального складу. На відміну від шляхетського кальвінізму ауґсбурзьке сповідання (за назвою головного лютеранського твору) охоплювало купецькі, міщанські та ремісничі стани, тобто ті, що переважали серед німців-колоністів, які мешкали, здебільшого, у містах — головних центрах реформаційних рухів Західної та Східної Європи.

В Україні лютеранство не отримало підтримки шляхетської верхівки. Суттєвою причиною цього, крім зазначеного національного чинника, була політично-державна орієнтація конфесії. Лютеранство, допомагаючи німецьким князям звільнитися з-під влади Священної Римської імперії, підтримувало абсолютну монархію. Прагнення шляхетської вольниці йшло всупереч зміцненню королівсько-князівської влади. Лютеранство, намагаючись утримати позиції у північних німецьких землях, зробило певні поступки католицизмові, особливо у культі та організації. Православному ж населенню Речі Посполитої ближчими були демократичні принципи церковного життя. Лютеранство залишалось байдужим до національних традицій народів Східної Європи, проповідуючи у ХVI-ХVII ст. переважно німецьку культуру. Тому й не дивно, що на тлі плеяди впливових патронів кальвінізму та антитринітаризму ми не бачимо жодного українського лютеранського роду. Навіть у Польщі їх було небагато (Остророги, Ґурки, Лютомирські).

І все ж лютеранська церква прагнула активного впливу на корінне населення польсько-литовської держави. Це засвідчує і факт відкриття прусським князем Альбрехтом відділення для учнів з Польщі, Литви і Русі у лютеранському Кролевецькому університеті, і систематичні відвідування слов’янською молоддю інших лютеранських центрів Європи, насамперед Віттенберґа (тут „у 1530-х роках вчилися студенти Poloni, Rutheni або такі, що подавали про себе, що вони з ех Russia, отже, що були українці та білоруси“ [5]), і влаштування шведським королем Густавом Адольфом Вазою друкарні у Стокгольмі, де у 1562 р. побачив світ „Катехизис“ Мартіна Лютера російською мовою.

Зростаюча пропаґандистська активність лютеран непокоїла католицьку церкву. В першій половині ХVI ст. польський уряд вдається до низки державних заборон щодо коронних та українських земель. Йдеться, зокрема, про численні едикти проти ввезення, продажу і купівлі лютеранських творів. Якщо за едиктом 1520 р. за це передбачалися конфіскація майна і вигнання з держави, то за едиктом 1523 р. — спалення всієї власності нововіра і навіть його страта. У 1525 р. тільки у Кракові засуджено 16 осіб „за визнання засад Лютера“, впродовж першої половини ХVI ст. — понад 60 осіб. За розповсюдження лютеранської літератури були ув’язнені друкарі та викладачі шкіл Бартоломей, Матвій, Міхал і Петро (прізвища не збереглися), звинувачені у єресі відомі друкарі Ієронім Вієтор та Філіпп Вінклер. Однак кількість прихильників лютеранства збільшувалася. У 1523, 1527, 1530 роках і пізніше скликаються синоди, що розробляють заходи, спрямовані на „приборкання єретиків і самої єресі“ [6].

Найбільших клопотів урядові та церкві завдавав Краківський університет, який в середині ХVI ст. став головним центром релігійного вільнодумства. Серед його викладачів і студентів було чимало прихильників нововірства, розповсюджувачів дисидентської літератури. Один із перших — професор мов Вавржинек (Лаврентій) Корвін Неофорензіс. Ще два викладачі — доцент Ян з Козьмінків і бакалавр Лаврентій з Пражниць (за свою діяльність отримав прізвисько Дискордія, тобто Розбрат) увійшли в коло катехизаторів Сиґізмунда I та його сина, майбутнього короля Сиґізмунда-Авґуста. Приїхавши з останнім у Вільно, вони стають активними діячами місцевого протестантського осередку, авторами полемічних латиномовних творів. З кінця ХVI ст. провідним діячем лютеранського руху в усій польсько-литовській державі стає Еразм Ґлічнер (1528—1603), енергійний проповідник, плідний літератор, реформатор шкільної освіти.

Перебував у Речі Посполитій і відомий в Європі місіонер П’єтро Верджеріо (Петро Вергерій). Колишній католицький єпископ у Капо д’Істрії та папський нунцій на Ауґсбурзькому сеймі (1530), згодом — палкий прихильник Лютера, Вергерій у 1556 р. приїхав до Польщі. Він проводив літературну полеміку з тодішнім папським нунцієм Антоніо Ліппомано та кардиналом Станіславом Гозієм, активно пропаґуючи ідею національного церковного собору з участю всіх християнських течій у країні. Ця ідея у ХVI ст., як відомо, охопила частину католицької верхівки, що під впливом національно-визвольних рухів у Центральній Європі, а також реформаційних гасел політичної й духовної свободи прагнула створення не залежної від папського престолу католицької церкви, яка б усупереч проімперській політиці Риму проводила діяльність в інтересах польської шляхти. Відгомін ідеї, а через неї — загальноєвропейських національно-визвольних процесів, відчувався у середовищі частини української православної ієрархії, котра мріяла про міцну національну церкву.

Найцікавіша постать у лютеранському середовищі Речі Посполитої — Ян Секлюціан (1510/1515-1578), доктор теології Лейпціґської та професор Кролевецької академій. За одними даними, народився у Бидгощі, за іншими — у Секлюках в Галичині [7]. Його перу належать біблійні, теологічні й літературні твори, написані, на відміну від більшості ранніх лютеранських видань, польською мовою. Власне, якраз Секлюціан одним із перших зробив польський переклад Нового Заповіту (побачив світ у Кролівці, 1551) і збірник протестантських канціоналів („Пісні християнські давніші та нові“, там же, 1559). У 1556 р. Секлюціан видав за своїм редаґуванням „Постиллу польську домашню“ — збірник понад дев’яноста морально-повчальних оповідань (казань) на євангельські сюжети, що написав Григорій Оршак (бл. 1520-1567).

Жанр постилли був надзвичайно популярним у біблійній освіті пізнього Середньовіччя. Він популяризував церковні проповіді, що проголошували після літургії, та пояснював зміст використаних у ній уривків Святого Письма. Спрямована на краще засвоєння біблійного матеріалу, постилла у протестантизмі набула особливої ваги. В першій половині ХVI ст. у Речі Посполитій було відомо близько ста постилл [8]. У православних землях Великого князівства Литовського, а згодом Речі Посполитої цю функцію виконували також учительні Євангелія, рукописні збірки яких з’являються у ХVI-XVII ст. в різних (переважно західних) реґіонах України. На сьогодні знайдено близько сімдесяти учительних Євангелій українсько-білоруського походження, серед яких є збірки, що мають виразне протестантське спрямування. Частина з них написана руською мовою, наближеною до народної. Отже, крім освітнього значення, цей біблійно-популярний жанр сприяв впровадженню національної мови, її включенню до системи релігійної пропаґанди і культури.

Стосовно постилли Оршака і Секлюціана, то вона була написана такою чистою мовою, що подекуди перевищувала тодішні взірці польської католицької літератури, наприклад, твори „златоустого“ Петра Скарги. В умовах, коли мирянам забороняли самостійно читати Біблію, подібна діяльність протестантів мала певний вплив і могла викликати симпатії не тільки польського населення. Адже, нагадаємо, польська мова у ХVI ст. була загальноуживаною в Україні.

Ян Секлюціан відомий не лише релігійними творами (а він був плідним автором: окрім згаданих праць, видав польський переклад „Катехизису“ Лютера, теологічний твір „Християнська наука“, коментарі до Послань апостолів, полемічні брошури, збірки молитов тощо), а й науковими. У 1551 р. разом із своїм перекладом Нового Заповіту він опублікував підручник з польської орфографії*, працю „Економія або господарство“ (Краків, 1545). Видавав і популяризував твори Миколая Рея та Еразма Роттердамського. У зверненні до маґістрату Кролівця з клопотанням професорської стипендії Секлюціан запевняв, що його „друки широко відомі в цілій Польщі, Русі, Мазовії та Литві і мають багатьох прихильників”. І хоча це твердження можна сприймати з певною обережністю*, вплив лютеранської пропаґанди на місцеве населення України — факт очевидний. Так, на початку 50-х років ХVI ст. перемиський шляхтич Христофор Пілецький відкрив кірху у своєму маєтку в містечку Ланцуті. Його приклад наслідували ще три шляхтичі-сусіди, а якийсь проповідник намовляв Юрія Язловецького, воєводу руського, вигнати домініканців з Червоногроду (на Поділлі) й у їхньому монастирі відкрити лютеранський збір. У 50-60-х роках сповідував лютеранство (до переходу в аріанство) Станіслав Лютомирський, автор польськомовного „Визнання віри християнської“, колишній перемиський канонік.

За реєстром протестантських осередків в Україні ХVI-XVII ст., складеним М. Грушевським, лютеранські громади діяли у Львові (однак є „тільки глуха згадка“)**, Венгрові, Мордах, Нурці та Найдорфі на Берестейщині, Язлівці на Поділлі [11]. Членами цих зборів (окрім, звичайно, самих патронів та їх родичів-однодумців) обов’язково ставали усі підлеглі й холопи пана-нововіра. Середньовічний принцип — „чия країна, того і віра“ — на теренах України мав свою вітчизняну конкретизацію — право патронату, що було основою для юридичного й економічного підпорядкування церкви світському господареві.

Наприкінці ХIХ ст. знайдено нові праці, видані Секлюціаном. Серед них — віршований діалог польського ксьондза з руським священиком (і хоча його авторство викликало дискусію, однак, як зазначає Грушевський, твір через це не перестає бути цікавим). У діалозі подано актуальні міжконфесійні суперечки щодо целібату, чистилища, примату Риму, форми євхаристії, молитви до святих тощо. Там, де лютеранське сповідання виявляло рудиментарну спорідненість з католицьким, „вигравав“ ксьондз; де автор діалогу згоджувався з православною доктриною, перемагав священик. Там, де лютеранство виступало як цілком відмінна релігійна модель, і ксьондзу, і священикові доводилося визнавати повну безпорадність [12]. Написаний у протестантському дусі, твір, проте, недвозначно спрямований на православного читача, оскільки у суперництві ксьондза і священика моральна перевага залишалася за останнім***. Отже, відчувалася явна прихильність автора передусім до руської, тобто православної, віри аніж до римської. Ця прихильність, загалом, була важливою особливістю протестантського руху в Україні, що у протиборстві з католицизмом шукав союзництва у православному середовищі.

Взагалі, лютеранством під час закордонних мандрів у пошуках за науками захоплювалося чимало шляхтичів з України. Станіслав Оріховський, навчаючись у Віттенберзі, мешкав у будинку Лютера і приятелював з Меланхтоном. Меланхтон мав великий вплив і на Мартіна Кровицького, котрий тривалий час жив у Галичині, обіймаючи посаду плебана у Вишні, перебував на дворі перемиського старости, мецената наук і мистецтв Петра Кміти. Працюючи в нього, Кровицький близько зійшовся зі Станіславом Оріховським, що значною мірою зумовило прореформаційні погляди останнього, його виступи проти папського всевладдя та целібату. Зрештою, і на шлюб Оріховський наважився після того, як це зробив у Журавицях Кровицький. Однак якщо Оріховський врешті переходить на бік опонентів протестантизму, полемізуючи з прихильниками нововірства у Західній Україні, то Кровицький повністю порвав з католицькою церквою (на антипротестантські твори Оріховського відповів знаменитою „Апологією“). Під час виступу на дієцезійному синоді у Перемишлі (1550) Кровицький обґрунтовує своє рішення незгодою з такими засадами католицизму як целібат, неучасть мирян в обряді євхаристії, заперечуючи (що було особливо актуальним для польсько-руського пограниччя) обряд перехрещення, якого вимагали від православних при переході у католицизм. Виступ колишнього плебана мав великий резонанс у Малопольщі та особливо — у Галичині. На думку М. Грушевського, котрий спеціальну увагу приділяв фактові неабиякого впливу творів Кровицького на українську полемічну літературу, свідком цієї гучної історії був юний Іван Вишенський. У його творчості зустрічається чимало паралелей зі змістом і формою протестантської полеміки [14].

У період розриву з католицизмом Кровицький виступав як прихильник лютеранства. Перебуваючи у 1553-1554 роках у Віттенберзі, він під керівництвом Меланхтона пише полемічний твір „Християнські а жалобливі напоминання“, настільки популярний, що церковна влада публічно спалювала його, а за прочитання притягувала до карної відповідальності. Згодом Кровицький схилився до кальвінізму, та врешті став палким прихильником антитринітаризму. Така еволюція сталася у поглядах багатьох протестантів, які тяжіли до радикальнішої реформи релігійного і світського життя.

Доречно доповнити наведений Грушевським список і тими лютеранськими осередками, які існували у ХVI-XVII ст. на Закарпатті. Тут конфесія досягла певних успіхів, маючи державну підтримку з боку угорських та румунських володарів. Взагалі, за деякими оцінками, „початковий крок у справі поширення нової віри в Угрії був зроблений саме в Угорській Русі… євангелицький рух в Угорській Русі в другій половині ХVI ст. був навіть сильнішим, ніж у власне Угрії, котра знаходилась в більшій сфері католицького впливу ґабсбурзького уряду…“ [15]. Перші лютеранські місіонери з’являються у Земплянському окрузі (між Пряшевим та Ужгородом). У 1522 р. нову віру проповідує Михайло Сіклоші, з 1525 р. — Іоанн Фішер у Левочках та Георгій Левдишер у Рознаві, Любицях, Топорці. В 40-х роках активну діяльність розгортають пастори Стефан Копач і Матвій Біро-Деваї, які засновують збори у Пряшеві, Копицях, Уйгеле. У 1549 р. Стефан Копач відкриває лютеранську школу у містечку Шарош-Поток (або Сухий Потік) в Закарпатській Україні, яке з цього часу стає центром зростаючого реформаційного руху в усьому Карпатському реґіоні. З другої половини ХVI ст. рух охоплює також Мараморошський округ (тепер Мараморешська область Румунії), де проживало православне населення із значним відсотком українців. У 40-50-х роках у Закарпатті та угорсько-румунському північному кордоні відбувся ряд синодів; на синоді у Пряшеві (1546) вирішували питання про об’єднання існуючих у Трансільванії нововірчих зборів. З 1557 р. лютеранство поряд з католицизмом визнано державною релігією Семигородського князівства.

Як у більшості реґіонів Європи, лютеранство поширюється тут серед міщан й у містах, де переважає німецьке населення. Однак історичні документи засвідчують його вплив і на православне населення. Йдеться, зокрема, про звернення князя Януша I Заполья через православного писаря Лацко до афонського протоігумена Гавриїла, відоме як „Послание ко св. отцем Горы Афонской от православных веры руской и земли угорской христиан“ (писане слов’яно-руською мовою і датоване 30-ми роками. ХVI ст.; збережене у пізніших рукописних копіях). У посланні до церковних авторитетів (а самих звернень князя було декілька) міститься прохання розтлумачити окремі засади православної віри, що їх особливо критикують лютерани, й підтвердити наявність деяких спільних рис („ихъ попове да ся женятъ, якоже и наши“) у православних і протестантів. А „то все учитъ одинъ лжепророкъ, именемъ Люфор: онъ победи нъмецкую страну и здъсь на угорской земли многіе къ нему приступиша и его ученіе пріяша“ [16]. Та вже у 60-70-х роках. ХVI ст. лютеранство у Закарпатті, як в Угорщині і Румунії, витісняють кальвінізм й антитринітаризм; чимало православних вертається в лоно церкви.

Історія України має також приклади переходу іноземців-лютеран у православ’я. Згадаймо хоча б видатного українського освітнього та церковного діяча ХVII ст. Іннокентія Гізеля, лютеранця з Пруссії, ректора Києво-Могилянської академії, ігумена Києво-Братського монастиря, а згодом архімандрита Києво-Печерської лаври. Такі факти були непоодинокими, хоча найчастіше трапляються вже у період козацьких воєн. Про це згадується у літописних матеріалах. Постригся у ченці й став ревним церковним діячем Іоанн Ернест Крабе, майстер філософії, кандидат богослов’я з академії Кролевецької. Його приклад наслідують ще два лютеранських богослови [17]. І хоч обрання чернечого життя засвідчує щиру усвідомленість у зміні релігійних переконань, чимало подібних вчинків у період Визвольної війни були вимушеними.

Відомості про чеських братів в Україні також неповні. Фактично тут не існувало їхнього церковного центру, а діяли малочисельні групи віруючих та окремі релігійні, більш чи менш відомі діячі. Останні виконали певну роль у культурно-просвітницькому і конфесійному процесах в Україні.

Діяльність проповідників чеського братства в Україні зумовлюється, насамперед, його появою у Польщі 1548 року, куди вони переселилися на шляху еміґрації (через переслідування влади) до Саксонії. У Польському Королівстві чеські брати знаходять прихильників серед панів і маґнатів, передусім у колі колишніх симпатиків гусизму. Не випадково одним із головних прихильників течії стає Якуб Остророг, представник польського роду, відомого давніми зв’язками з гуситами. Він 1553 року відкриває у містечку Лешні (центр чеськобратського руху у Польщі) церкву і школу для чеських братів, котра проіснувала до початку ХVIII ст.

Першим суперінтендантом братства на теренах польсько-литовської держави був Юрій Ізраель, останнім — Ян Амос Коменський (1592-1670) — видатний чеський педагог і мислитель, який зіграв неабияку роль у поширенні реформаційно-гуманістичних ідей у Східній, а згодом Західній Європі. Виконуючи обов’язки глави чеськобратської громади, Коменський неодноразово відвідував Краків, Люблін, Берестя. Під його керівництвом відбувся міжпротестантський синод у Влодаві 1638 року, на якому було прийняте остаточне рішення про об’єднання чеських братів з кальвіністами, а також про активізацію культурно-просвітницької діяльності протестантів в Речі Посполитій, посилення їхньої участі у політичному житті реґіону. Ці питання обговорювалися і на синоді в Орлі (1644), про який Коменський згадує: „Князь Януш Радзивілл запросив до себе в Орлу наших братів з усіх провінцій, щоб домовитися про спільні дії… я також був тут з моїми братами“ [18].

Відомо, що у своїй культурній та суспільній діяльності Ян Амос Коменський неабияке місце відводив Україні. Це привернуло увагу багатьох дослідників. Деякі з них відзначають політичний авторитет чеськобратського діяча, близьке знайомство з багатьма тогочасними європейськими політиками, а тому його активну участь у дипломатичних зносинах Богдана Хмельницького з шведським королем та угорським князем під час Визвольної війни українського народу [19]. Так, в середині ХVII ст. Коменський жваво листується з протестантськими володарями Європи, обговорює з ними ситуацію в Україні, дає позитивні характеристики діям українського козацького війська, сумує з приводу його поразок і радіє з перемог. Інформуючи своїх адресатів щодо подій в Україні та перебуваючи морально на боці повсталого народу, Коменський дає чимало порад щодо здійснення тих чи інших політичних акцій. Ця діяльність, як вважають деякі автори, була пов’язана із зверненням Богдана Хмельницького (2 липня 1649 р.) до Георгія Ракоці I щодо активізації участі дому Радзивіллів й усіх протестантських сил Польщі і Литви у війні проти польського короля Яна Казимира [20].

Звертають увагу дослідники і на безпосередню участь Коменського у налагодженні шкільної освіти в Східній Європі, зокрема в українських землях [21]. Його зусиллями піднесено чеськобратську школу у Лешні на рівень вищого навчального закладу європейського зразка, який зіграв суттєву роль у розвитку української школи. Особливою заслугою Коменського є його організаційно-педагогічна діяльність у закарпатському містечку Шарош-Потоці. Приїхавши сюди у 1650 р. на запрошення князя Ракоці, чеський мислитель протягом чотирьох років створює на базі місцевої лютеранської школи відому кальвіністську академію, котра у другій половині ХVII ст. була головним протестантським закладом у реґіоні. Тут проживало чимало українців, з якими Коменський підтримував особисті стосунки, про що згадує у творі „Щастя народу“ (Шарош-Поток,1654) [22]. У цьому ж році відбулася його зустріч з українським письменником-полемістом Михайлом Андреллою, що довідуємося з документа, знайденого А.Ротом в архіві Мукачевської єпархії. Йдеться про рукописи Андрелли, де він згадує поїздку у Сухий Потік і бесіди з Коменським про розвиток шкіл у Закарпатті [23].

Значний інтерес багатьох дослідників викликає науково-педагогічна спадщина Коменського та її вплив на розвиток культури в Україні [24]. Відомо, що під час перебування у Лешні мислитель написав значну частину своїх найвідоміших творів: основний зміст філософсько-етичного трактату „Велика дидактика“, більшість розділів „Пансофії“ (зведена праця про усі нагромаджені людством знання), збірку релігійно-етичних проповідей „Лабіринт душі й рай серця“, підручник „Відкриті двері мов“, ілюстрований буквар „Світ у малюнках“. У Шарош-Потоці Коменський пише новаторські педагогічні твори: „Про культуру природних дарувань“, „Правила поведінки дітей“, „Закони добре організованої школи“, „Новітній метод мов“, „Школа-гра“ та ін. Чимало цих праць відомі в Україні вже з середини ХVII ст. Так, у передмові одного з видань Львівського братства („Таблиця невидимая сердця чловечаго“, 1666) знаходимо ті ж ідеї та образні порівняння, котрі висловлює чеський мислитель у трактаті „Жива друкарня“ (1657). „Світ в малюнках“, більш відомий українському читачеві під назвою „Коменіуш“, неодноразово перевидавали в Україні, він користувався особливою популярністю. Це стосується й “Постилли” Коменського, примірник якої знайшов Ів.Франко, оцінивши її як “найкращу чеську книгу того роду,... переховану у одній священничій сім’ї від давніх давен” [25].

Залишив Ян Амос Коменський кілька історичних праць. З його хроніки „Історія переслідувань Церкви Богемської“ (Лейден, 1648) дізнаємося про діяльність гуситів та чеських братів у Східній Європі й на теренах Речі Посполитої. Найбільшу цікавість викликають ті сторінки твору, де згадується про таборитів у Молдавії, анабаптистів у Чехії та Моравії. Читаємо у хроніці про перебування в громадах чеських братів вихідців з України: наприклад, про Мартінуса з Подолії, Георгія Балтазара-русина, Іоанна Подільського. Пише Коменський і про свою симпатію до Абрахама Сенюти з Кобиліна, який надавав моральну і матеріальну допомогу чеським братам [26].

Як засвідчують історичні документи, в Литві чеським братам патронував Ян Кротовський, в Малопольщі — Рафал Лещинський, на українсько-білоруському пограниччі — Микола Глібович. Знаходимо згадки про існування громад чеських братів і в Україні. У волинському Берестечку під опікою Єжи Лещинського діяла громада, яку очолював на початку ХVII ст. пастор Ян Турновський, брат Теофіла, поет, педагог, доктор теології Маґдебурзької академії [27]. Існували громади у Влодаві та Венгрові (тут був пастором і помер один з чотирьох братів Венгерських — Войцех). Серед активних діячів чеського братства був також Єжи Ераст, уродженець Межибіжжя на Поділлі, та Войцех Максим з Вишні, колишній ксьондз „на Русі“ [28]. Після чергової хвилі переслідувань протестантів в Чехії і Моравії на початку ХVII ст. в Галичину приїздить відомий діяч чеського братства, сподвижник Коменського у його педагогічній діяльності Ян Фікар, а під Львовом, у Дублянах, оселяється Павло Крокочинський. Як засвідчує лист чеського брата Кароля з Жеротина (датований 1668 роком), в середині ХVII ст. в західноукраїнських землях мешкало ще чимало чеських еміґрантів-братчиків. Існували їхні громади й у Закарпатті: наприклад, у Бенатці, що неподалік Бардієва, на українсько-словацькому кордоні [29].

В основу вчення чеських братів покладені ідеї Яна Гуса і Петра Хельчицького (бл. 1390-1430) — утопічного ранньобуржуазного мислителя, котрий одним із перших обґрунтував догмат про непротивлення всім видам насильства (трактат „Про духовну боротьбу“). Хельчицький відомий також як критик станового поділу й автор програми соціальної перебудови на основі рівності, єдності та братерської любові всіх членів суспільства. Одним із перших Хельчицький висунув також принцип відокремлення церкви від держави, тобто, по суті, сформулював ідею світської держави. Однак влада не вільна від морального закону, встановленого Богом для всіх без винятку людей: „…світська влада… добра, якщо Бог через неї виявляє те, що Він визнає за благо. Коли ж вона служить знаряддям злих людей, тоді я не можу її похвалити. Я визнаю, що світська влада керує світом і влаштовує його у справах часових і земних і тому потрібна світові“. Щодо релігійної віри, то вона повинна бути результатом добровільного й усвідомленого вибору людей. Тому будь-які переслідування за віру суперечать Божим настановам: „Викликати в людині любов до Бога неможливо примусовими засобами: вона заснована на свобідній волі людини і породжується Словом Божим“ [30]. Релігійну громаду Хельчицький розглядав як міні-модель ідеального суспільства, побудованого на демократичних засадах первісного християнства.

Вимоги повернення до чистоти ранньохристиянського братерства, Божественної істини, загального морального закону стали провідними у вченні чеських братів. Вони значною мірою зумовили їхні республіканські симпатії, звернення до передових політичних учень. На думку Д. Дорошенка, „впливи чеських правових понять і гуситського руху далеко глибше відбилися в українському культурному житті ХV-ХVI ст., ніж ми досі уявляли“ [31]. У теологічному плані критика чеських братів була спрямована також проти тверджень про непогрішність папи римського у справах віри і моралі. У культовому плані вони заперечували поклоніння святим, мощам, необхідність індульґенції, пишного богослужіння, наполягали на участі всіх віруючих в обряді євхаристії.

У ранній період діяльності (під час участі в національно-визвольних процесах у Чехії та Моравії) чеські брати поділяли соціальний радикалізм народно-єретичних рухів: заперечували станову нерівність, проповідували поділ майна і бідність, наполягали на непротивленні злу і відмові від державної та військової служби. У пізній період, на який припадає їхнє перебування у польсько-литовській державі, головне вістря діяльності спрямовували у національно-культурну сферу. Одними з перших проводили богослужіння чеською і навіть польською мовами. Зроблений ними переклад Біблії (так звана Кралицька Біблія) покладено в основу чеської літературної мови. Завдяки зусиллям чеських літераторів і проповідників у ХVI ст. на теренах України з’являються видання, що мають виразне реформаційне спрямування і написані зрозумілою населенню реґіона мовою (переклад твору Джона Вікліфа „Триалог“, переклади з латини і польської „О Таудалі рицарі“, „Страсті Христові“, „Повість про трьох королів“).

Чеська Біблія 1506 року стала основою не лише творів Франциска Скорини, а й Пересопницького Євангелія, певною мірою вплинувши і на Євангеліє Василя Тяпинського та деякі інші біблійні переклади кінця ХVI - початку ХVII ст. в Україні. Чеські впливи виявилися й в українській народній творчості, в піснях і віршах. Чимало українських пісень ХVI-XVII ст. були переробками чеських взірців, а найдавніший запис української народної пісні про воєводу Стефана вміщений у „Чеській граматиці“ (1571) єпископа братства, видатного мислителя-гуманіста Яна Благослава (1523-1571) [32].

Залишилися відомості й про діяльність окремих проповідників чеського братства, що безпосередньо пов’язана з історією протестантизму в Україні. Так, його членами певний час були брати Кришковські, передусім Лаврентій — співвидавець „Катехизису“ Симона Будного. Бував на Берестейщині Іван Рокита — активний діяч чеського братства, літератор, знавець латинської, німецької, слов’янських мов. У складі посольства Сиґізмунда-Авґуста до Росії (1570) Рокита відвідав Москву. Під час зустрічі з Іваном IV (Грозним) він намагався проповідувати своє вчення цареві. Іван Грозний, побачивши у цих проповідях спільність з поглядами „люторів“, неприхильно поставився до місіонерства Рокити, і той змушений був повернутися у Малопольщу. Цей випадок, натомість, набув широкого розголосу у Речі Посполитій. Відповідь Грозного „єретику Рокитці“, відома у російських списках під назвою „Відповідь государева“, увійшла в історію як пам’ятка східнослов’янської полемічної літератури [33].

Ще відомішим в Україні був суперінтендант Теофіл Симон Турновський (1544-1608) — колишній студент Краківського і Віттенберзького університетів, автор твору „Дзеркало віри християнської в Польщі“ (Вільно, 1594), активний діяч на численних міжпротестантських синодах, один з перших натхненників екуменізму (руху за об’єднання християнських церков), який він розглядав як широкий союз усіх протестантських течій з православною церквою у Речі Посполитій. Цю ідею Турновський вперше висунув на синоді у Торуні (1595), де проголосив близькість „правдивої релігії євангельської грецькому християнству“, що ґрунтувалась на спільності слов’янських народів та їхніх мов [34].

Турновський виступив одним з ініціаторів Віленського синоду (1599) між протестантами і православними та редактором проекту їхньої унії. Проект складався з 18 пунктів догматичного й етичного вчення, в яких, на думку Турновського, протестанти і православні не мали суттєвих розходжень. Основна платформа унії спиралась на догмат Трійці, формулюючись у такий спосіб: „Ми, чини, вельможне панство, радники, вершники та інші жителі Польського Королівства, Великого князівства Литовського та інших прилежних земель, …прихильники як грецької церкви, так і євангелицького сповідання, віруємо і сповідуємо єдиного в Трійці Бога, маємо одне і те ж одкровенне Слово Боже і Господа Ісуса Христа визнаємо єдиним та істинним главою Церкви“ [35]. Все, що роз’єднувало протестантів і православних, запропоновано вважати другорядним, несуттєвим. І щоб ці протиріччя якнайшвидше подолати, Турновський, дотримуючись утопічних поглядів чеського братства, запропонував організовувати міжконфесійні богослужіння, відкривати спільні школи, проводити спільні релігійні конференції. Цей проект підтримали не лише лютерани (яких представляв пастор Еразм Ґлічнер) і кальвіністи (від їх партії на соборі були духовні особи — проповідники Піотровський, Хржанстовський, Яницький та інші, більшість світських — князі Христофор Миколайович, син Миколи Чорного, і Юрій Миколайович, син Миколи Рудого, Радзивілли, воєвода смоленський Іван Абрамович, воєвода берестейський Христофор Зенович, маґнати Андрій Лещинський і Григорій Сапєга, шляхтичі Якуб і Христофор Сененські, Станіслав Стадницький, Ієронім Чижевський, Якуб Семашко, Роман Корсак, Мартін Броневський, ймовірний автор „Апокрисису“, та ін.), а й православні. Серед них — князі Костянтин і Олександр Острозькі, Сангушко, Вишневецький, Корецький, Соломирецький, Рожинський та ін. Однак православний клір не підтримав ідею унії, виступивши з її критикою. Особливо неґативно оцінили рішення синоду львівський єпископ Гедеон Балабан і перемиський єпископ Михайло Копистенський. Чимало ієрархів церкви, по суті, вже визначилося у прийнятті рішень Берестейського уніатського собору (1596), вважаючи головною проблемою зміцнення власної церкви. І хоча угода все-таки була підписана, вона стосувалася тільки політичних питань. Протестантські й православні делеґати зійшлися на відстоюванні прав і взаємній допомозі. Незважаючи на провал їхніх унійних планів, які у ХVI-ХVII ст., безперечно, були утопічними, діяльність Теофіла Турновського мала позитивне значення у справі оборони релігійної свободи.

Такими ж активними були чеські брати і в спробах об’єднання існуючих у Речі Посполитій протестантських течій. Вони виявляли розуміння нагальних потреб тогочасного релігійного життя, що у ньому в середині ХVI ст. назрівали бурхливі міжконфесійні суперечки, котрі згодом активізували соціально-політичні виступи у польсько-литовській державі. У віросповідному плані чеські брати мали чимало спільного з лютеранами, у церковно-будівничому стояли ближче до кальвіністів. Це могло стати дієвою основою протестантського союзу.* Упродовж 1555-1595 років громади чеських братів і кальвіністів (часто й за участю лютеран) провели низку релігійних конференцій, де обговорювали можливі варіанти свого церковного об’єднання (у Хренчицях і Козьмінках, 1555; Пінчуві, 1556; Глухові, 1557; Липніках і Ксьонжку, 1560; Буженінах, 1561 тощо). Рішення про об’єднання було прийнято на синоді у Сандомирі 1570 року (відоме як „Сандомирський консенсус“; текст надруковано у Баранові, 1628), але знайшло остаточне втілення тільки у ХVII ст. на синоді у Влодаві (1638). Однак протестантизм