ЗАРОДЖЕННЯ РЕФОРМАЦІЇ. ВІРОСПОВІДНА СУТНІСТЬ ПРОТЕСТАНТИЗМУ



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

ЗАРОДЖЕННЯ РЕФОРМАЦІЇ. ВІРОСПОВІДНА СУТНІСТЬ ПРОТЕСТАНТИЗМУ



Лекція 1

Лекція 2

Лекція 3

Лекція 4

Лекція 5

Лекція 6

Лекція 7

МІСЦЕ ПРОТЕСТАНТИЗМУ В НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНОМУ РУСІ XVI - ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XVII ст. (ЛІТЕРАТУРА І НАУКА)

Суттєвий внесок у національно-культурні процеси в Україні зробили протестанти науковою і літературною діяльністю. Вона, з одного боку, була наслідком внутрішніх потреб протестантизму, який відчував зростаючу опозицію з боку католицької і православної церков. В цій ситуації піднесення теоретичного рівня нововірчої пропаґанди набувало особливого значення. З іншого боку, протестантські вчені, учителі, літератори, перекладачі, книговидавці відчували себе не лише представниками певної конфесійної спільноти, а й культурними діячами. Оскільки у цей ранній період своєї історії в Україні протестантизм був ще глибоко зв’язаний із східноєвропейським реформаційно-гуманістичним рухом, то літературна і наукова діяльність багатьох його представників мала прогресивне значення.

Відомо чимало протестантських літераторів, полемістів, учених, які так чи інакше пов’язані з Україною. Дехто залишив кілька творів, декого знаємо завдяки згадкам у антипротестантських виданнях. Окремі автори написали досить багато, хоча не всі їхні твори мають високий літературно-науковий рівень. Однак були в протестантському середовищі особи, котрі зробили чимало для духовного відродження східнослов’янських народів.

Саме такою постаттю є Симон Будний (бл.1530-1593) — теолог, філософ, історик, філолог, мислитель-гуманіст, знавець грецької, єврейської, церковно-слов’янської та руської мов, один з найвідоміших діячів кальвіністської, а потім антитринітарної церкви. Про місце його народження і національність ще досі ведуть дебати дослідники. Однак цілком доведені участь Будного у протестантських синодах на Волині, Берестейщині, в Підляшші та тривале проживання у білорусько-українському пограниччі. Тут він працював пастором на запрошення Миколи Радзивілла Чорного і близько зійшовся з феодосіанами, Андрієм Колодинським, братами Кришковськими (допомагаючи, зокрема, Лаврентію у польськомовному перекладі праці Юстина “Розмова з Трифоном Жидом”1). Будний не тільки добре володів і перекладав руською мовою, а й був обізнаний з багатьма православними виданнями, творами Франциска Скорини. Доведено факт безпосереднього знайомства Симона Будного з друкарями Іваном Федоровим і Петром Мстиславцем. Так, пояснюючи текстуальні зміни, котрі він вніс у Новий Заповіт після порівнянь з іншими перекладами, Будний зазначав, що найкращими з них є переклади Федорова і Мстиславця. “Знаю, що свіжі й менші помилки ті друкарі, як самі мені вони про те розповідали, виправили на підставі старих книг.., — пише Будний, — ... і мало для цього голів Івана Федорова і Петра Тимофійового Мстиславця. Зробили те, що змогли, і за це їм інші мають бути вдячні, але це ще тільки малий початок”2.

Будний залишив чи не найбільшу серед антитринітаріїв літературно-публіцистичну спадщину. Це, насамперед, богословські твори (“Про головні засади християнської віри”, 1576; “Коротке доведення того, що Христос не є таким же Богом, як Отець”, 1574; “Спростування доказів Чеховича”, 1575; а також передмови і коментарі до окремих частин Біблії, 1572, Нового Заповіту, 1574 тощо). Автор висловлював радикальні філософські погляди, розвивав релігійно-раціоналістичне тлумачення догмату Трійці, обґрунтовував положення про природне походженння Христа, заперечував окремі християнські учення (про безсмертя душі, потойбічний світ та ін.).

Висвітлюючи гостру ідейну полеміку між різними напрямами у протестантському русі, праці Будного мали загальносвітоглядне значення. Це зазначали вже його сучасники. Так, збереглося кілька листів до нього старця Артемія. Зокрема, в “Послании до Симона еретика Будного”, Артемій засуджував нововірця за спробу самостійного тлумачення Біблії, що, на думку старця, надзвичайно небезпечно — призводить до підриву віри, сумнівів у християнській істині. Артемій добре усвідомлював вільнодумний потенціал творів Будного: вони змушують людину замислюватися над загальноприйнятими істинами, стверджують необхідність критичного аналізу усталених понять, постійного пошуку нових істин.

Головна суперечність у поглядах двох мислителів, які дотримувались протилежних світоглядних концепцій (християнсько-апологетичної та вільнодумно-раціоналістичної), полягала у їхньому тлумаченні співвідношення віри і розуму. За Артемієм, розум потрібно спрямовувати на Божественне пізнання і при цьому не суперечити йому, не сумніватися, а смиренно вклонятися. Людський розум для Артемія — плотський, недосконалий. Вищий розум — розум віри, єдино істинний. Будний, натомість, вважає, що розум можна називати Божественним лише тоді, коли він не суперечить буденній людській мудрості. Розум треба спрямовувати не тільки на Божественні проблеми, а й мирські. Від цього його цінність не зменшується. Артемій заперечував необхідність світської освіти, що відволікає від віри та надає перевагу мирським інтересам особи: “Но не въ словеси, рече апостолъ, царство Божіе, но въ силъ добрых дълъ! И паки глаголетъ: совъсть помышленія мудрыъ, яко суетна. И паки: мудрость міра сего буйство отъ Бога. Се бо обрътаемъ многи научены во всъхъ языцъхъ напротивъ стоящихъ правыя въры и въ нечестія и хулы и различныя ереси уклоншихся... По чистотъ бо ума когождого разумъваетъ Божественная тайноученія, а не человъческими науками... можетъ бо истинное слово просвътити и умудрити въ благое правымъ сердцемъ безъ грамотикіа и риторикіа”3. Гуманістична позиція Будного спрямована на обґрунтування необхідності всебічної освіти (“... и паки о науцъ писалъ еси, якъ бы многи языки имъти учителемъ добро”4), звернення до спадщини античної та ренесансної думки. В цьому він мав чимало однодумців не тільки серед протестантів, а й православних. Не випадково твори Будного зустрічаємо у реєстрі книг за 1601 р. Львівського братства.

Симонові Будному належить спроба біблійних перекладів національними мовами. Це, зокрема, польський переклад Нового Заповіту (1574). Здійснюючи видання, він продовжував справу свого видатного попередника Франциска Скорини, переклади якого стали цінною культурною пам’яткою епохи Відродження. У них, по суті, вперше Святе Письмо постало як історико-літературне джерело. Воно виявлялося цілком придатним і для читання, і для наукового аналізу. Саме аналітичний метод у бібліїстиці наслідував Симон Будний.

Для протестантського ученого не існувало абсолютних авторитетів — і він піддає критичному розглядові чимало біблійних перекладів попередників. Для нього і біблійний текст — не абсолют. Біблія — Слово Боже, що виклали звичайні люди, котрі можуть помилятися. У багатьох текстах і перекладах Нового Заповіту, що дійшли до XVI ст., Будний знайшов помилки, перекручення, сумнівні твердження. Акцентуючи на застосуванні розуму при дослідженні Святого Письма, Будний вважає за можливе відкинути все, що, на його думку, у текстах неістинне, помилкове, зосередивши увагу на безперечних свідченнях Христа та його учнів. На думку ученого, людина не лише здатна осягнути глибину Біблії, вона може втручатися у зміст, роблячи його досконалішим, істиннішим, очищенішим від часових архаїчних напластувань, позбавленим перекручень. Тобто протестантський принцип автономії людського розуму Будний спрямовував до логічного висновку про свободу особи в пошуку істини і навіть власних можливостей творення істини.

Мислитель застосував історико-логічний підхід до оцінки і розуміння біблійних текстів, який доповнював і філолого-семантичним аналізом. Здійснюючи переклад Нового Заповіту, він пропонував водночас радикальніше тлумачення його окремих віршів. При цьому викинув із текстів саме те, що, на його думку, не відповідало достовірному знанню людини і здоровому глуздові. У вступі до перекладу Будний, зокрема, писав: “Є багато нерозумних людей, які читають Святе Письмо, інші його навіть викладають, але змісту не розуміють”5. Важливим принципом пізнання Божественної істини, а через неї — світу і самої людини, він вважав сумнів. “Необхідно піддавати випробуванню все, з чим ви маєте справу. Інакше ми не тільки не позбудемося хибності, але ще більше піддамося їй”6. Будний переконував, що людина не повинна сліпо сприймати і саму віру. Сила переконань залежить від їх перевірки буденним життям, постійних доказів у реальній дійсності.

У творі “Про головні засади християнської віри” мислитель відтворює цей, покладений в основу протестантської доктрини, принцип в епіграфі, взятому із Біблії: “... і слова прийняли з повним запалом, і Писання досліджували день-у-день, чи так воно є” (Дії. 17. 11). Сформований на основі ренесансного скептицизму, принцип сумніву спрямовувався проти схоластичних методів релігійно-етичного мислення, проти авторитаризму і догматизму. Значна роль в його утвердженні належала сучасникам Будного — філософам епохи Відродження Е.Роттердамському, П.Раме, М.Монтеню, П. Шаррону. Значне місце посів цей принцип у філософії Д.Бруно, Ф.Бекона, П. Гассенді, Г. Галілея. Р. Декарт утвердив його як фундаментальний у філософії Нового часу. Принцип “піддавай усе сумніву” рельєфно виступив у філософських поглядах Г. Сковороди7.

Вагоме місце у спадщині Симона Будного посіли й суспільно-політичні праці. Наприклад, полемічний твір “Про світську владу” (1583), де він підтримує погляди польського гуманіста Андрія Фрича Моджевського (1503-1572). Останній, продовжуючи лінію Яна Остророга, у своєму трактаті “Про удосконалення Речі Посполитої” (опублікований 1577 р.) гостро критикує концепцію Божественного походження права, систему теократії, наполягає на рівноправності всіх соціальних верств перед законом, на відповідальності уряду перед громадянами. Прагнучи проґресивних соціально-економічних перетворень, він змальовує суспільство без рабства і поневолення.

Подібні ідеї розвивав й Симон Будний. І хоча він не піднявся до сміливих висновків та узагальнень Моджевського, обмежуючись тільки поверховою критикою феодального ладу, у його творі також міститься чимало прогресивних соціальних ідей. Він засуджував несправедливі, загарбницькі війни, виступав за демократизацію церкви і гуманізацію суспільних відносин. Особливо гаряче відстоював Будний принцип віротерпимості. У справах віри, на його думку, повинна панувати повна свобода — для вчених і простих людей, для вчителів і учнів, для пастирів і пастви, для багатих і бідних8. Тому вважав ганебним переслідування католиками лютеран, лютеранами інших протестантів, засуджував організоване Кальвіном аутодафе Міґеля Сервета. Таку позицію Будного високо оцінили вже сучасники. На думку автора полемічного твору “О образех, о кресте, о хвале Божей...” (1602), після Сервета його боротьбу з церковною владою продовжили Г. Бландрата і Л. Социн, “а у Литвъ Будный, а в Люблинъ Чеховичъ”9.

Гуманістичну лінію у теологічних і соціально-етичних поглядах розвивав Мартін Чехович (1532-1613), діяч протестантського руху в Люблінщині, Берестейщині та Підляшші. Представник лівого крила антитринітаризму, він висунув радикальніші соціальні погляди, яким надавав форму есхатологічного (есхатологія — вчення про кінець світу) вчення. У творі “Християнські бесіди” (1575) Чехович змальовує світ у знайомій вже богомільсько-дуалістичній проекції — як два протилежні начала. Перше з них — світ антихриста, в якому уособлюється феодальний лад і панівна католицька церква; друге начало — світ знедолених і гнаних, але справжніх послідовників істинного вчення Христа. Між ними точиться постійна боротьба, що зрештою закінчиться загибеллю “царства сатани” і перемогою “вірних дітей Божих”. В образі “дітей Божих” Чехович виводить своїх єдиновірців10.

Майбутнє справедливе суспільство постає у працях Чеховича як традиційна для єретичних футурологій модель Царства Божого на землі, де пануватиме всезагальна рівність і справедливість, не буде ні панів, ані підданних, ні начальників, ані підлеглих. Єдиним господарем стане Христос. Мартін Чехович був рішучим противником кріпосництва і експлуатації. У 1582 р. він звернувся з листом до маґната Яна Кішки, намагаючись переконати його відмовитися від своїх володінь і дати свободу підданим.

Незважаючи на наївність і утопізм, політичні погляди Чеховича мали певний позитивний сенс. В основі його вчення була споконвічна ідея боротьби зі світом зла і досягнення добра, стверджувалась думка про можливість руйнації феодальної державно-церковної машини. Безумовною спорідненістю з ранньореформаційною ідеологією стало заперечення Чеховичем насильства, відмова від досягнення справедливого суспільства шляхом війни, вбивства ближнього. Мислитель вважав, що істинні віруючі ведуть війну із “світом зла”, але війну християнську, тобто моральну. Без етичної основи у взаємовідносинах не може бути щастя. Зброя християнина — це віра, надія, любов, скромність, терпіння, істина, справедливість, мир та інші християнські чесноти11. В умовах нескінченних середньовічних воєн і насильств, знущань над моральною гідністю людини такі погляди сприяли глибинним духовним змінам, зародженню гуманістичного світогляду.

Соціальний радикалізм, вільнодумна спрямованість антитринітарної літератури робили її об’єктом урядової цензури та церковної анафеми. Чимало творів антитринітаріїв було знищено, окремі дійшли до нас серйозно пошкодженими, переписаними з ориґіналу іншими авторами або у вигляді невеличких уривків. Деякі твори та імена їх авторів ще не відкрила наука.

Вагоме місце у літературній спадщині протестантів належало кальвіністським творам. Їх доля також драматична. Социніанам, скажімо, внаслідок еміґрації вдалося зберегти чимало своїх праць, що виходили у багатьох країнах. Але і до еміґрації вони досить часто друкували їх за кордоном. Твори кальвіністських авторів, котрі жили і діяли у польсько-литовській державі, здебільшого видавали на її теренах, і тому вони першими потрапляли у полум’я інквізиції. Навіть з тих незначних джерел, які збереглися, можна побачити високий науковий рівень кальвіністської літератури. Переважно це суспільно-політичні та історичні дослідження. Відомі, однак, автори, котрі писали ґрунтовні філософські трактати, поезії та канціонали.

У літературі кальвіністів найперше місце посідали, звичайно, власне релігійні (догматичні, літургійні, полемічні) твори — численні сповідання віри, катехизиси, постилли, пісенно-віршовані збірки, памфлети вже згадуваних Христофора та Яна Країнських, Яна Рибінського, Павла і Григорія Зеновичів, Павла Гіловського, Фоми Фальковського та інших, а також менш відомих — Яна Козельського з Межибіжжя (автора латиномовного трактату “Діалоги”, 1565) чи сеньйора дистрикту Руського Якова Біскупа (автора антипапського памфлету “Рахунок правди католицької”, 1610). Здебільшого це не стільки богословські, скільки релігійно-етичні твори, спрямовані на пропаґанду віровчення і підготовку читача до практичної реалізації біблійних заповідей, застосування засад віри в особистому, сімейному, суспільному житті. Характерні у цьому плані, наприклад, трактат Войцеха Венгерського “Антидотум або ліки духовні” (Баранов, 1646), брошура його брата Андрія “Казання про шляхетність” (там же, 1644), присвячена Рафалові Лещинському, життя і діяльність якого автор змальовує як взірець чеснот, проповідуваних людині Христом і акумульованих в основних протестантських принципах.

Перу кальвіністів належить низка філософсько-політичних трактатів, спрямованих проти середньовічної суспільної думки, феодально-церковної моралі. Значна роль у розвитку передових політичних ідей у Речі Посполитій ученого і публіциста Андрія Волана (1530-1610), випускника університетів у Франкфурті-на-Одері та Кролевці, автора 28 трактатів, королівського секретаря, дипломата. Частина його творів присвячена, за традицією тодішнього літературного процесу, релігійній полеміці, відстоюванню істинності кальвіністського вчення*. Але найбільше значення мають його суспільно-політичні праці “Про політичну або громадянську свободу” (1572), “Промова до сенату” (1572), “Про державу та її особливі якості” (1574), писані латинською мовою. У цих працях Волан виступав прихильником передової етико-політичної думки.

Гуманістична спрямованість творчості Волана найповніше виявляється у вченні про вроджені якості людини, серед яких на перше місце він висуває прагнення до свободи і справедливості. Лише держава, спроможна реалізувати ці устремління, виконує, за Воланом, основні функції й має право на існування. Головний засіб дотримання свободи і справедливості кальвіністський мислитель вбачав у праві, розумно налагодженому регулюванні суспільних відносин. Критично оцінюючи політично-правовий стан феодалізму, він висунув ранньобуржуазні погляди на станове суспільство. Останнє подається як модель своєрідних партнерських відносин, прообраз ідеї суспільного договору, що повинен був розв’язати проблему громадянських конфліктів, “зняти” жорстку ієрархізацію станів. Таке поняття суспільної будови привело Волана до заперечення нерівності громадян перед законом (адже “воістину вільним можна називати населення такої держави, де право рівною мірою усім служить”12), розуміння переваги морального начала у соціальних відносинах (особливо виразно звучить у проголошеному ним принципі “шляхтою не народжуються, а стають”), сутності держави як союзу людей задля загального блага. “Всі людські об’єднання, — писав Андрій Волан, — що ми називаємо державами, створювалися з тією метою, аби люди могли у злагоді та взаємодопомозі щасливо і благословенно проводити своє життя”13.

Близько до Волана — і за гуманістичними переконаннями, і за характером діяльності та напрямом думок — стояв Петро Кохлевський. Прогресивний мислитель Речі Посполитої першої половини XVII ст., професійний юрист, знавець античної філософії, історії, літератури, у 1638 р. земський суддя на Берестейщині (де знаходилися його маєтки), з 1639 р. — сеймський посол. Найважливіший твір Кохлевського — “Попередження і напоминання братам-євангеликам”, де описано життя України, Білорусі, Литви часів католицько-єзуїтської реакції та занепаду Реформації. Головними винуватцями цього автор вважав не тільки єзуїтів, а й короля. Адже саме він потурає сваволі та переслідуванню своїх підданих за віру, нехтує свободою сповідання, яка є складовим елементом громадянської свободи. За Кохлевським, король повинен брати до уваги не сповідання громадян, а їхні заслуги перед державою, доброчесність, розум, керуватися не симпатіями чи антипатіями, а законом. З особливим болем змальовує Кохлевський картини переслідувань протестантів — грабування їхнього майна, погроми домівок, руйнацію шкіл, друкарень, знищення літератури. При цьому автор особливо обурений фактом грубого зневажання постанов Варшавської конфедерації, що гарантували протестантам свободу віросповідання. Таке нехтування законом, на думку Кохлевського, засвідчувало моральний занепад держави14.

Крім теологічних, політичних, філософських творів кальвіністська спадщина у Речі Посполитій багата на історичну й етнографічну літературу. Звернімось до Яна Ласицького, автора твору з історії та віросповідання чеських братів. Тривале перебування Ласицького у православних землях польсько-литовської держави надихнуло його на створення розвідки з релігії, побуту, мови народів Великого князівства Литовського, а також історико-етнографічного твору “Про релігію русинів, московитян і татар” (1582), з додатком-аналізом сучасних подій у Речі та сусідніх державах, описом диспуту Яна Рокити з Іваном Грозним, уривком з твору середньовічного мандрівника і політичного діяча Олександра Гваньїні “Опис європейської Сарматії”. Працю автор присвятив Янові Глібовичу, каштеляну мінському15.

Цікавою є й маловідома хроніка Яна Ласицького “Історія вторгнення поляків на Волощину...” (вийшла латиною у Кракові в 1573 р., перекладена польською у XIX ст.). У ній описується участь галицької шляхти в походах польського війська проти татар під час звільнення від них земель Галичини і Поділля. Цю невеличку локальну війну, яких чимало відбувалось на теренах Західної України у другій половині XVI ст., Ласицький описує, аналізуючи її причини, хід і наслідки. На думку автора, це справедлива війна, яку веде корінне населення за свої землі проти давнього ворога і загарбника. Головний герой подій — шляхта (як довідуємося з хроніки, польське військо, зокрема, очолювали староста стрийський Микола Сенявський і воєвода подільський Микола Мелецький16). Натомість Ласицький віддає належне мужності та героїзмові рядових учасників походу, які перемагають ворога умінням і наполегливістю. У хроніці зустрічаємо цікавий історичний матеріал, скрупульозний перелік подій, дійових осіб, географічних місцевостей Західної України. Твір водночас — цінне джерело з вітчизняної історії, адже чимало подібних невеличких епізодів з минулого залишилось поза увагою багатьох істориків. І хоча Ласицький описує військові операції крізь призму діяча Речі Посполитої, акцентуючи на успіхах польських сил, це не применшує вартості твору: досягнуті перемоги повною мірою поділяла українська шляхта, котра, виступаючи на боці польського короля, боронила свою Батьківщину.

Невеличка за обсягом хроніка Яна Ласицького суттєво відрізняється від інших історичних творів протестантських авторів (наприклад, від згадуваної хроніки Андрія Венгерського або “Анналів польських” Станіслава Сарницького) літературною дохідливістю, простотою викладу матеріалу. Особливу увагу привертає звернення автора не стільки до самої події, скільки до її учасників, до аналізу їх вчинків та дій. У цьому виявляються і ренесансна традиція, і зародки нового суспільного світогляду, що формувався у переддень Нового часу й спрямовувався на особу, соціально-етичне тлумачення історичного розвитку. Особистісний вимір суспільних і релігійно-культурних процесів продовжив вихованець Петра Кміти, учень з Вишні Еразм Отвіновський у творах “Про вторгнення ворога у землю руську” (1590; описано оборону від турків Поділля у 1566 р.), “Про справи або історії відомих наречених” (1589), “Голови і монархи костьолу римського” (1593) та найповніше — в історико-мемуарній хроніці “Богатирі християнські” (життєпис 126 протестантських патронів і 44 міністрів польсько-литовської держави; рукопис вивіз Ст.Любенецький за кордон і опублікував у 1679 р.).

Твір Яна Ласицького засвідчив широту суспільних інтересів, науковий хист, характерні для багатьох протестантських діячів. Вони не були засліплені вузькими релігійними чи національними інтересами, свої конфесійні переконання і суто церковну роботу поєднували з науковою і суспільною (Ласицький, наприклад, виконував дипломатичні доручення короля Стефана Баторія). Мабуть, той факт, що автор хроніки був протестантом, зробило її непомітною у вітчизняній історіографії.

Більше пощастило іншим кальвіністським історикам, хоча про їхню релігійну приналежність, здебільшого, просто не згадано. Це — Мартін Бєльський, Мартін Пашковський, Леонард Горецький. Мартін Бєльський (1495-1575)* — автор знаменитої “Хроніки всесвітньої” (Краків, 1551), недописаної “Хроніки польської” та декількох поетичних і прозових творів. Його син Іоахим (1550-1599) на основі батькових творів видав “Польський літопис” (Краків, 1597) — хроніку з життя польсько-литовської держави (з давніх часів до смерті Стефана Баторія), у тому числі українського, білоруського, литовського, російського, молдавського** народів, яка, за оцінкою І.Соколова, “стала основою всіх історичних досліджень про західний (стосовно Російської держави — В.Л.) край”18. Кальвініст Мартін Пашковський (XVI-XVII ст.) переклав польською мовою твір Гваньїні “Опис європейської Сарматії”, а також був автором поетичних творів, де високим стилем популяризував власні науково-історичні концепції (цей метод взагалі широко використовували протестантські історики у Речі Посполитій). Одна з поем Пашковського, особливо цікава описом життя, побуту і військових подвигів українського козацтва,— “Розмова козака запорозького з перським послом у справах військових...” (1617)19.

Почесне місце серед істориків-кальвіністів посів і Леонард Горецький (1530-1582) — автор двадцятитомної історії Польщі, написаної латинською мовою і майже повністю, крім окремих уривків, втраченої*. Її зміст відомий завдяки іншим хроністам, котрі широко використовували цю працю. Матеріали Горецького були покладені в основу видатного джерела з життя Південної Русі у XV-XVI ст. — твору М. Тишкевича “Про звичаї татар, литовців і московитян” (написаний бл. 1550), виданого у 1615 р. під псевдонімом Михалона Литвина.

Описуючи історію і побут Речі Посполитої XVI - першої половини XVII ст., кальвіністські автори певне місце відводили й Україні, котру, як і Польщу, Литву, Білорусь розглядали в контексті не тільки “сарматської”, а й усієї європейської історії. Їхні твори — цінні історичні джерела з минулого нашого краю. Будучи активними суспільними діячами (часто — безпосередніми учасниками драматичних подій), кальвіністи прагнули осмислити описувані процеси, розкрити причини, дати свої оцінки тим чи іншим явищам тогочасного життя. Ці оцінки, переважно, ґрунтувались на передбуржуазному розумінні суспільного процесу. Своєю творчістю протестантські історики сприяли розвиткові передових політичних ідей.

У кальвіністському середовищі були також учені-філософи. Серед літератури філософського спрямування вирізняються праці Андрія (Яна) Белобоцького, мислителя середини-другої половини XVII ст. Походив з Білорусі, певний час перебував на Берестейщині під опікою Христофора і Болеслава Радзивіллів, через єзуїтські переслідування змушений еміґрувати у Росію. Автор творів “Коротка бесіда милості з істиною” (вийшов у 1685 р.), “Риторика” (1690), “Пектатеугум” (1690), “Велика наука Раймунда Люллія” (1698), “Книга філософська” (1699), а також перекладач руською мовою трьох книг з трактату Фоми Кемпійського “Про наслідування Христа”. Потрапивши під нагляд церковної влади у Москві, змушений відмовитися від своїх релігійних переконань, Белобоцький написав твір “Визнання віри”. Намагаючись у ньому довести свою прихильність до православ’я, він мимоволі висловлює реформатські погляди. Це, зокрема, випливає з його відстоювання догмату про передвизначення. За Белобоцьким, Бог наперед знає про наше спасіння, і передбачення Боже ніколи не зміниться. Як представник нового передбуржуазного погляду на людину і послідовник Жана Кальвіна, Белобоцький проте вважав шкідливим опускати руки і пасивно чекати спасіння чи загибелі. Віруючому потрібно жити активним, суспільно корисним, осмисленим життям20.

У філософських поглядах Белобоцького відображено процес звільнення науки від диктату теології, що активізується ренесансно-реформаційною думкою та найповніше виявляється в епоху Просвітництва. Вчений був прихильником теорії двоїстої істини, за якою філософія і богослов’я досягають істини і наближаються до Бога двома самостійними шляхами. За Середньовіччя та Нового часу ця теорія була однією з важливих світоглядних проблем у боротьбі багатьох протилежних ідей. Відповідно до засад кальвінізму, Белобоцький вважав теологію вищою, Божественною мудрістю, недоступною людському розумові, тільки — самій вірі. Водночас як мислитель деїстичного напряму (він, зокрема, створив учення про “єство”, що діє вічно нарівні з Богом, будучи своєрідним синонімом матерії) приділяв надзвичайну увагу філософському знанню.

Найвідомішим кальвіністським прозаїком і поетом, автором біблійних перекладів і проповідей був Миколай Рей (1505-1569), котрий, по суті, першим у XVI ст. писав свої твори тільки польською мовою, де, поза тим, зустрічаємо чимало руських слів21. Це цілком зрозуміло, адже значну частину свого життя, всю молодість Рей прожив у Галичині*.

Миколай Рей походив з давнього чеського роду Вершовців. Осівши в Галичині, його нащадки змінили прізвище на Окшичи. Народжений майбутній письменник у Журавні коло Жидачева, де його батько-шляхтич мав маєтки. Володіли Окшичи землями й на Волині, а після одруження Рей отримав у спадок землі в Холмщині. У Журавні Миколай виховувався до 18 літ. Два роки навчався у Львові. Згодом поступив на службу до відомого патрона кальвіністів, воєводи руського Миколи Сенявського. Велику прихильність до письменника виявляв польський двір: спочатку королева Бона, потім Сиґізмунд-Авґуст, які шанували талант і активну діяльність письменника в сеймі.

Творча спадщина Рея велика і різноманітна. Писав невеличкі твори на євангельські теми, наприклад, катехизис у формі розмови теолога з учнями, а також пояснення до Об’явлення св.Івана Богослова. З латинської переклав на польську уривки з Псалмів Давидових. Перша частина видана 1535, друга — 1555 року у Кракові. Нагадаємо, що уривки з Псалмів Давидових слов’яно-руською мовою з’явились в Україні лише у 1582 р. Важко уявити, що автор українського перекладу не був ознайомлений з працею Рея, написаною зрозумілою і дохідливою мовою. Як відомо, Рей приблизно у 1555 р. переклав також з латини і Псалтир. Однак твір загублено. За традиціями кальвіністської пропаґанди, Рей значну увагу приділяв релігійним творам, які мали б якнайширше коло читачів. Тому писав багато віршів і пісень духовного змісту (“Про істинне Божество Сина Божого”, “Розквітає ранкова зоря”, “Життя людини-християнина”, “Алілуя”, “Христос — день наш і світло” тощо), а також переклав чимало пісень із західноєвропейських протестантських канціоналів.

Популярністю користувалася релігійна драма Миколая Рея “Життя Іосифа з покоління іудейського” (1545). Вона бере свій початок із середньовічних містерій. Відштовхуючись від біблійного змісту, автор намагався максимально наповнити драму світськими проблемами тогочасного життя. Як протестант Рей прагнув надати релігійній драмі великого етичного звучання, доповнюючи коментарями про буденні проблеми, поведінку особи за різних життєвих обставин. (Тобто з містерії, яка, за законами жанру, покликана лише ілюструвати текст Старого Заповіту та пояснювати таїнства віри, Рей зробив етичну драму з багатьох аспектів суспільного буття, живий літературний твір)23.

У творчості Миколая Рея найповніше відбито глибинний духовний зв’язок ренесансного гуманізму з раннім протестантським рухом у Речі Посполитій. Протестант-гуманіст, він настільки наповнив свої твори світським змістом, що цілком справедливо вважається творцем польської прози. Її початок часто пов’язують з появою головного твору Рея — “Зерцало або життя чесної людини”, написаному у 1560 р. й опублікованому у 1567 р. Цей морально-дидактичний трактат складається з дванадцяти книг, де з іронією описане розпусне, бездумне і марнотратне існування шляхти. Натомість трудове життя для автора — вияв найважливішої християнської доброчесності. У творі сформульовано етичний кодекс гідного буття, наслідування якого, на думку Рея, повинно стати обов’язковим для кожного шляхтича. Автор поділяє буття на три частини, пов’язуючи їх з трьома періодами життя людини — юністю, зрілістю і старістю. У першому періоді головне — накопичення знань, які у зрілості потрібно використовувати на благо людям і батьківщині. У старості людина виховує підростаюче покоління, передаючи йому знання, мудрість і практичний досвід. Етичний кодекс, за Реєм, — головний принцип життя всієї держави, тому його повинні дотримуватися не лише підданні, а й король. Основна місія короля — нагляд за виконанням законів і конституції.

“Зерцало” можна вважати і філософсько-етичним трактатом. Так, автор знайомить читача з моральними сентенціями і поглядами мислителів минулого (Заратустри, Солона, Діогена, Епікура, Сократа), передовими політичними ідеями Західної Європи. У творі поданий типово ренесансний ідеал людини, котра піклується не про себе, а про державу, суспільне благо. На прикладах з грецької та римської історії Рей прагне довести, що людину прикрашають, насамперед, її доблесті: “Шляхетство виявляється ні в благородстві походження, ні в красі, ні в гордій статурі, ні у виставлених напоказ гербах... Але хто прикраситься мужністю, поміркованістю, гідними вчинками, той подібний до міцного дерева, яке приносить гарні й смачні плоди”24.

Миколай Рей залишив чимало поетичних творів. Це збірка сатиричних казок, байок та епіграм “Звіринець”. Разом з іншим твором — збіркою анекдотів “Жарти” — “Звіринець” витримав не одне видання (1562, 1564, 1574). Під вогнем сатири Миколая Рея перебувала і шляхта, і придворні, й духовенство. Особливо гостро засуджував він свавілля церкви. Це відображено у його сатиричній поемі “Коротка розмова між трьома особами: паном, війтом і плебаном”, що вийшла у 1543 р. під псевдонімом Авраама Рожка. Поема — своєрідний політичний діалог, світоглядна дискусія з багатьох актуальних тем.

Твори Миколая Рея були надзвичайно популярними в Західній Україні. Майстерно розробляючи жанри сатири і мораліте, Рей домігся значно більшого пропаґандистського ефекту, ніж ґрунтовні трактати інших протестантських авторів. Легкий літературний жанр знаходив широку аудиторію, проникав не лише в елітарні, а й демократичні прошарки.

Особливу популярність в Україні мала збірка проповідей Миколая Рея — “Постилла” (Краків, 1557, 1560, 1566, 1571, 1594), текст якої широко використовувався не тільки у протестантських, а й православних творах. Успіх “Постилли” визначив, насамперед, сам жанр: збірки недільних і святкових проповідей з інтерпретацією фраґментів Євангелія, котрі з’являються у Європі вже з XIV ст., мали неабиякий попит у читацьких колах. Хоча постилла була жанром релігійним, її водночас сприймали і як літературний твір, де містилось чимало алегорій, символіки, образних порівнянь, мальовничих зображень світу. Особливо високий художній рівень мала збірка Миколая Рея. Попри усталену практику написання подібних збірок виключно духовними особами, Рей був першим світським автором постилли. Тому значною мірою відійшов від традиційної форми: в його проповідях відсутні схематичні поділи тексту відповідно до Євангелій, громіздка теологічна арґументація положень, численні посилання на церковні авторитети, дидактичні висновки та ін.25. Це передусім живі євангельські оповідання, спрямовані на моральне виховання читача. Однак “Постилла” — твір протестанта, тому має і безперечне полемічне забарвлення. “У форму, створену католицькою церквою, польський кальвініст вносить виклад нової, істинної (на його думку) віри, різко критикуючи католиків”26.

Сказане й визначило інтерес, котрий виявляли до “Постилли” Рея православні полемісти, церковні особи, які зверталися до неї у літературній та проповідницькій практиці. Як зазначив Я. Янув, з двадцяти досліджених ним списків учительних Євангелій Перемиського капітулу сім текстів є переробкою першого видання “Постилли” Рея27. Ретельний текстуальний аналіз учительного Євангелія, “написаного у Львові рукою попа Андрія, родом з Ярославля” і датованого 1585 роком, також переконав дослідника, що православний священик використав твір Миколая Рея. Вплив польської “Постилли” фіксує Янув у комплексі учительних Євангелій кінця XVI ст., створених у підкарпатському реґіоні, позначених впливом лемківських говорів28. На думку М. Дмитрієва, звернення православних авторів до нововірчих творів “не було несвідомим, але, навпаки, задовольняло сформовану реформаційним кліматом потребу у релігійних концепціях нового типу”29. Я. Янув вважає, що наведені ним приклади літературних запозичень свідчать про неабияке поширення протестантизму в православних землях Речі Посполитої: “Сам факт, що повчання Рея виходили з православних кіл, котрі виразно боронили православ’я, а також пізніше, при використанні по церквах для виховання людей, вказує на загальне піднесення нововірства”30. Причому, твори Рея були відомі у православному середовищі й у XVIII ст.31.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.237.52.11 (0.017 с.)