МIСЦЕ ПРОТЕСТАНТИЗМУ В НАЦIОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНОМУ РУСI XVI - ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XVII СТ. (ШКІЛЬНИЦТВО, КНИГОДРУКУВАННЯ, РОЗВИТОК МОВИ)



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

МIСЦЕ ПРОТЕСТАНТИЗМУ В НАЦIОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНОМУ РУСI XVI - ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XVII СТ. (ШКІЛЬНИЦТВО, КНИГОДРУКУВАННЯ, РОЗВИТОК МОВИ)



У духовному життi України наприкiнцi XVI - у першiй половинi XVII ст. спостерiгається розвиток книгодрукування, освiти, лiтератури. Це вiдбувається у контекстi iдейної полемiки, що охоплює всю Україну. Полюсами в нiй виступають католицька i православна церкви, а її головним мотивом, як уже пiдкреслювалося, — загострення соцiально-полiтичних та нацiональних протирiч, зростання самосвiдомостi народiв Речi Посполитої, їхнє прагнення до полiтичної незалежностi. Наслiдком боротьби стає духовне пiднесення українського народу, яке вилилося в першу хвилю нацiонально-культурного вiдродження. Участь в ньому прагнули взяти i протестантськi осередки, насамперед кальвiнiстськi та социнiанськi.

Культурно-освiтня мiсiя протестантiв в Українi найбільш повно виявилася у шкiльництвi, видавничiй i перекладацькiй дiяльностi, а також у лiтературi та науцi.

За оцiнкою багатьох дослiдникiв, налагодження i широке впровадження вже з другої половини XVI, а ще бiльше — на початку XVII ст. шкiльної справи стало важливим здобутком протестантизму. Й.Лукашевич, аналiзуючи освiтню дiяльнiсть протестантiв, зазначав, що саме через неї вiдбувалася популяризацiя нової вiри, оскiльки їхнi школи “засновувались насамперед для цього”1. Однак таку ж пропагандистсько-виховну мету у своїй просвітницькій практиці висували i католики, i православнi. Школа стала основною iдейною зброєю єзуїтiв у їхньому контрреформацiйному наступі. Натомість важливою прикметою протестантських шкiл, що у XVI ст. вiдрiзняла їх вiд багатьох релiгiйних навчальних закладiв (а iнших тодi взагалi не iснувало), була особлива присутнiсть свiтського начала: нововiрчі школи створювались не як вузько богословськi заклади, а спрямовувались, передусiм, на виховання широко освiченої, ерудованої людини, готової для участi у полiтичному i культурному життi. За словами В.Бiднова, “знання, що давали католицькi й протестантськi школи, були значно вищі тих, що виносила наша молодь зi своїх православних шкiл, i бiльше вiдповiдали практичним потребам Польсько-Литовської держави, а тому нашi молодi люди, особливо з вищих верств громадянства, охоче йшли до тих шкiл, щоб пiдготуватися до замiщення адмiнiстративних, судових та iнших посад”2. Це згодом взяли на озброєння передовi дiячi православної церкви у справах реформи шкiльної освiти в Українi.

Нас цiкавлять, передусiм, протестантськi заклади, що iснували у XVI-XVII ст. саме в Українi. Однак варто згадати про декiлька шкiл, розташованих у сусiднiх польсько-бiлоруських землях. Адже, по-перше, у них навчалося чимало українцiв або вихiдцiв з України (наприклад, серед студентiв кальвiнiстської школи у Вiльні були дiти родiв Гарабурд, Головищинських, Сапєгiв, Гулевичiв, Ходкевичiв, Глiбовичiв, Бучацьких, Потоцьких та iн.). По-друге, деякi з цих шкіл вiдомi на той час не лише як навчальнi, а й культурно-науковi центри, що мали неабиякий вплив на реформацiйний рух у Схiднiй Європi.

В усiх протестантських течiях України та найближчих земель iснувала розгалужена мережа шкiл, якi створювались майже при кожнiй громадi. Безумовно, переважна бiльшiсть шкiл вiдкривалась у мiстах i мiстечках, що були власнiстю патронiв. Перше мiсце за кiлькiстю шкiл посiдали кальвiнiсти i социнiани.

Лютерани мали навчальнi заклади, переважно, у Великiй Польщi (головний дiяв у Торунi). Декiлька лютеранських шкiл iснувало в Литвi i Бiлорусi — у Вiльні, Вiтебську, Меречi.

Бiльшiсть кальвiнiстських шкiл розташувалась у Малiй Польщi, на литовських, бiлоруських i захiдноукраїнських землях. Оскiльки вони створювалися майже при кожнiй громадi, то назвати всi неможливо. Андрiй Венгерський, наприклад, згадує лише про головнi з них, i його список налiчує близько сорока назв. Це, здебiльшого, школи початковi або середнi: у них навчали граматицi, риторицi, дiалектицi, арифметицi, геометрiї, астрономiї й музицi (так званi сiм вiльних наук).

Звернімо увагу, насамперед, на школи вищого ступеня (тобто п’ятикласнi). В них, окрiм згаданих предметiв, викладали теологiю, фiлософiю, право, етику. Однiєю з них була Вiленська школа, заснована, ймовiрно, на початку або в серединi 60-х рокiв XVI ст. Вже у 1568 р. вiйт мiста Ротундус Мiлевський писав кардиналовi Станiславу Гозiю: “Спробуйте переконати провiнцiала ордену єзуїтiв, щоб вiн негайно ввiв своє братство у Вiльно, перш нiж прибудуть до нас вченi єретики, покликанi для навчання Бландратою, тому що вони, швидше за все, притягнуть до себе усе литовське юнацтво”3. Вiленська школа була побудована за взiрцем Кролевецької академiї. У нiй, окрiм юнакiв, навчалися i дiвчата, що най той час було явищем прогресивним. При закладi у 1612 р. вiдкрили гуртожиток для учнiв i педагогiчного персоналу. Найкращим студентам виплачували стипендiю. З учнiвського осередку школи вийшла плеяда вiдомих в Речi Посполитiй лiтераторiв i вчених. Христофор Миколайович Радзивiлл Рудий, котрий у 30-40-х роках XVII ст. запросив сюди групу європейських професорiв, хотів перетворити Вiленську школу на академiю. Однак саме напередоднi цього, у 1640 р., через активну протидiю єзуїтiв, школа була заборонена королiвським едиктом.

Неабиякою популярнiстю користувалась чеськобратська школа у Лешні, заснована Якубом Остророгом у 1553 р., яку можна вважати одним з найперших освiтнiх центрiв польсько-литовської держави у XVI ст. В нiй поряд з чеськими братами навчались кальвiнiсти i католики, нiмцi та мадяри, поляки i русини; серед її учнiв на початку XVII ст. були шляхтичi з Перемишля, городяни зi Львова, купецькi дiти з Белза. У 1626 р. новий володар мiста Рафал Лещинський переводить школу у ступiнь вищої, власноручно склавши її програму за захiдноєвропейським взiрцем. Серед ректорiв закладу у першiй половинi XVII ст. вирiзняються лiтератор i вчений Ян Рибiнський, мислитель i педагог Ян Амос Коменський, серед викладачiв — iсторик i теолог Андрiй Венгерський, математик, архiтектор, письменник Ян Декан, ученi Мартiн Крузiус, Ян Кiрiлус, Ян Лаубман, Ян Борович, Данiєль Яблонський та iн. Надзвичайно вiдомим викладачем був також Ян Йонстон (1603-1675), дiяч чеського братства, виходець з сiм’ї шотландського емiґранта, філософ і натуралiст, автор наукової працi свiтового значення “Постiйнiсть природи”. Окрiм дiтей шляхетського стану, в школi навчались дiти мiщан, причому дванадцять найздiбнiших учнiв з бiдних родин утримували безкоштовно. Тут вчились й дiвчата. Одна з випускниць — Ганна Мемората, котра знала польську, латинську, нiмецьку i грецьку мови, стала авторкою латиномовних поезiй4.

Взiрцем для навчальних закладiв у Захiднiй Українi в другiй половинi XVI ст. була школа у Пiнчувi, заснована 1552 року Миколою Олесницьким з участю Франциска Станкара. ЇЇ першим ректором став Григорiй Оршак, один з перекладачiв Радзивiллової Бiблiї, а вчителями — Петро Статорiй та Iван з Батурина. У 1560 р. вона переходить до социнiан, а з 1586 року, пiсля смертi патрона, її забирають католики. У школi навчали читанню, письму i катехизису польською мовою, латинської граматики i самостiйного перекладу з латинських текстiв Вергiлiя, Гомера, Iустина та латинського “Катехизису” Жана Кальвiна. Учні вивчали також дiалектику, риторику на основi творiв Ціцерона. Грецьку мову викладали за граматиками i творами Ксенофонта, Лукiана, Демосфена, а також за грецьким катехизисом, виданим Робертом Стефаном. Чiльне мiсце у навчальнiй програмi посiдало оволодiння майстернiстю проповiдi та проведення обряду. Реформатськi школи “давали значно вищий розумовий розвиток, нiж католицькi школи того часу, яких до того ж було небагато”5.

Безпосередньо в українських землях також iснувало чимало кальвiнiстських закладiв. Найперший з них — школа у Ланцутi, вiдкрита ще у 1550 р. (за 26 рокiв до Острозької школи, вiдомої як академiя). Заснував її володар мiстечка Христофор Пiлецький, котрий разом зi С.Стадницьким, С.Дрогоєвським i М.Житном належав до пiонерiв протестантського руху в Галичинi. Спочатку заклад був нижчого ступеня (дво-трикласний), та з 1578 р., при синовi володаря Станіславi, переходить у вищий. У цей перiод ректором школи став Андрiй Перштайн. Заклад у Ланцутi проiснував до 1629 р., коли мiстечко перейшло у володiння католика Станiслава Любомирецького.

Велику кальвiнiстську школу вiдкрив Станiслав Стадницький у Дубецьку в Галичинi. Дата її заснування невiдома, однак вже 1560 року тут налiчувалось 300 шляхетських дiтей i п’ять викладачiв. На думку С.Творека, вiдкриття школи можна вiднести до 1554 року6. У 1558 р., коли сюди прибув Франциск Станкар для роботи над її новою програмою, школа вже дiяла. Приїзд iталiйського гуманiста та групи його однодумцiв, серед котрих були випускники навчального центру в Пiнчувi та його колишнiй ректор Григорiй Оршак, сприяв піднесенню наукового рівня школи. Сюди прибувала молодь не лише з Галичини, а й усiєї Малопольщi. З викладачами школи, передусiм її ректором Оршаком (вiдомим вже на той час лiтератором i вченим, знавцем латинської, грецької та давньоєврейської мов, випускником i доцентом Кракiвського унiверситету, автором постилли, польськомовного перекладу Псалмiв Давидових) спiвпрацювали Андрiй Тржецеський, Станiслав Сарницький, Станiслав Орiховський-Роксолан (який, до речi, вiддав на навчання в цю школу сина). Серед випускникiв дубецького закладу був вiдомий фiлософ-арiстотелiст, уродженець Львова Христофор Пшехадка (на прізвисько Парипатетик). Однак проiснувала школа недовго. Пiсля переходу Григорiя Оршака до партiї антитринiтарiїв, загострення суперечок у кальвiнiстському середовищi i смертi патрона вона закрилася.

У Панiвцях (на Подiллi, у мiстечку брацлавського воєводи Яна Потоцького) 1590 року засновано кальвiнiстську школу (вiдома ще як академiя), що проiснувала до 1611 р. На початку XVII ст. її ректором став Балтазар Панкратiус Палятин, конректором (проректором) — Ян Маюс, вчителями — Якiв Мiлiтiус, Самуель Пелзель. Перелiк навчальних предметiв (а це, крiм семи вiльних наук, ще фiлософiя, теологiя i право) засвiдчує вищий ступiнь школи. В нiй iснувала своєрiдна спецiалiзацiя: учнi, якi готували себе до церковної служби, пiсля катехитичного класу переходили у теологiчний; хто прагнув продовжувати освiту за кордоном, навчався переважно у класах фiлософiї та права7. До свого переїзду у Литву в школi працювали Андрiй Добрянський та Ян Зiгровський. На початку XVII cт. школа дiяла вже як культурно-освiтнiй центр. При нiй вiдкрилася друкарня, що випускала антикатолицькi памфлети. Був створений осередок лiтераторiв, куди ввiйшли Петро Лазарович з Верушова, диякон мiсцевого збору, проповiдник Ян Кшикавський, студент школи Лука Вандловський (брат Андрiя Добрянського), котрий працював тут над перекладом Послань апостолів.

У 1611 р. закрилася кальвiнiстська школа у Краснобродi (спочатку — власнiсть родини Лещинських, потiм Яна Потоцького, пiсля смертi якого син Станiслав на мiсцi закладу влаштував конюшню). Скiльки рокiв iснувала школа — невiдомо, але, ймовiрно, тривалий час, бо збереглися iмена цiлої групи ректорiв: насамперед, вiдомого у XVI ст. фiлолога, знавця Цiцерона i грецької мови Матвiя Белоблоцького, а також Франциска Парула, Якова Мiлiуса, Христофора Якубеша, Мельхiора Россiжа. Ректором краснобродського закладу був i Станiслав Заянчкович (або Заянчковський, син Iвана, ректора школи у Верушовi), який отримав освiту в Торунi, потiм за кордоном (подорожуючи Нiмеччиною i Голландiєю разом з Миколою Добрянським, братом Андрiя). У 50-х роках Заянчкович став пастором у Лiщинах Житомирського повiту.

До початку XVII cт. діяла школа в Туробинi, заснована Андрiєм Гуркою (її опiкуни — вiдомi протестантські дiячi Ян Козьмiнчик та Станiслав Гурка). Першим ректором школи був доктор медицини Валентин Гослiцiй, його 1580 року змiнює на посадi Войцех з Калiша (або Калiш), який у цей час повернувся з навчання зi Страсбурґу. I хоча у 1588 р. володарем Туробина став католик Ян Замойський, школа залишається ще певний час протестантською. Її останнiм ректором був Станiслав Петрiцiй з Верушова — знавець давньоримської лiтератури i латини, перекладач творiв Катона Старшого. У 1599 р. Петрiцiй переїздить у Коцьк, де також дiяла кальвiнiстська школа. Вiдтодi, фактично, вiдомостей про ректорiв чи вчителiв туробинського закладу не знаходимо. Щодо школи у Коцьку, яку заснував каштелян радомський Андрiй Фiрлей, то серед її вчителiв найбiльш вiдомi iсторик Данiєль Нейгебан, Войцех Пiльцем, Самуель Лiборцен, Мартiн Крупалiн, Стефан Светлицький8.

1593 року вiдкрилася школа у Криловi (на Побужжi), у приватному мiстечку Миколая Остророга, який тодi повернувся з Європи, де навчався у Вiттенберзi i Страсбурзi (був учнем нiмецького гуманiста, вiдомого вченого-педагога I.Штурма), потiм в Англiї, Францiї, Iталiї. В Альтдорфi (Голландiя) впродовж року виконував обов’язки ректора унiверситету. В перiод його ректорування там навчалася група студентiв з Малопольщi, зокрема чеський брат Ян Йонас, один з ректорiв кальвiнiстської школи у Вiльні. Програма навчального закладу у Криловi, яку розробив Остророг, була побудована на передових європейських засадах i передбачала п’ятикласний курс навчання. Першим ректором школи (її також iнодi називали академiєю) став Матвiй Белоблоцький, потiм (у 1597, а пiсля перерви — у 1602-1603 роках) Балтазар Крозневицький, вiдомий кальвiнiстський освiтнiй дiяч, лiтератор, вчений (у 1598-1601 роках був учнем кiлькох закордонних унiверситетiв, отримавши звання доктора теологiї, професора права; автор кiлькох фундаментальних праць з фiлософiї). В 1609 р. ректором школи обирається Ян Музонiй, колишнiй ректор чеськобратської Лешнiвської школи. Останнiм ректором (з 1611 р.) був вiдомий уже Балтазар Панкратiус Палятин, також випускник кiлькох зарубiжних унiверситетiв, автор полемiчних творiв. Iснувала школа у Криловi до 1635 р.9.

Чiльне мiсце серед кальвiнiстських навчальних закладiв України посiдала середня школа у Бучавi (Люблiнське воєводство). Її заснував 1560 року патрон мiсцевого збору Андрiй Мишковський. Ректором школи у 1566 р. став нiмецький анабаптист Петро Пулхранiн, конректором — Ян Соколовський, викладачем — бакалавр, колишнiй домашнiй вчитель у родинi Сененських Мартін з Любліна (прiзвище не збереглося). Кiлькiсть учнiв тут доходила до 80 осiб — як шляхетського, так i мiщанського стану. Чи не найвiдомiший її випускник — социнiанський iсторик Андрiй Любенецький. Бучавська школа була середнього ступеня (чотирикласна), гуманiтарного профiлю. Рiшенням Станіслава Верденсiя, сеньйора дистрикту Руського, вона почала спецiалiзуватися на пiдготовцi служителiв культу для кальвiнiстських зборiв Малої Польщi. З цiєю метою Верденсiй написав листа до Жана Кальвiна i попросив надiслати у Бучаву кiлькох швейцарських професорiв, однак з 1569 р. заклад потрапляє пiд вплив антитринiтарiїв10.

Значна роль в освiтнiй дiяльностi кальвiнiстiв належала “дистриктовiй” середнiй школi у Влодавi, власностi Лещинських, а згодом Бучацьких. Тут навчалися дiти з шляхетських та мiщанських родин, чеськi брати, лютерани i православнi (синод у Влодавi 1630 року спецiально зазначав, що школа повинна служити потребам молодi з “Корони i Литви”). За взiрець програми взято статут Слуцької школи, викладачами були також вченi, що приїжджали сюди з Бiлорусi та Галичини. (Одним з учителiв у 1667-1680 роках став син Андрiя Добрянського Iєронiм, вихованець Слуцької школи).

Заснований у 1630 р., влодавський заклад через декiлька рокiв набув вищого ступеня. У ньому вiдкрився й дворiчний курс семiнарiї для пiдготовки теологiв i проповiдникiв з мiсцевого населення. Першим ректором школи був Христофор Пандловський, з 1638 р. — Данiєль Зеланiус. У 1642 р. серед конректорiв школи зустрiчаємо імена Андрiя Шавловського та Яна Неморецького, якими опiкувався Андрiй Венгерський. По завершенню воєнних дiй, у 1663 р., дiяльнiсть закладу активiзується, особливо за часiв ректорування Христофора Рожановича. У 1679 р., коли патроном школи став Теофiл Дрогоєвський, її очолив доцент Павло Неморецький. Найпiзнiша iнформацiя про школу відноситься до 1683 року, коли її патроном стає Ян Орiховський11.

Маємо вiдомостi також про кальвiнiстськi школи у Бiржах (проiснувала до початку XVII cт.) i Заблудовi (заснована Янушом Радзивiллом 1654 року). Серед ректорiв у Заблудові залишилися iмена Христофора Пандловського i Христофора Країнського; останнiм (з 1732 р.) ректором був Самуель Пуслович12. У Андрiя Венгерського знаходимо також згадку про iснування вищої (“академiчної”) школи у мiстечку Бiла на Пiдляшшi, власностi Радзивiллiв, що 1628 року мала трьох професорiв, серед них — Яна Фальковського13. За даними Й.Лукашевича, iснували кальвiнiстськi заклади на Берестейщинi — у Берестi, Водирадах, Семятичах, на Пiдляшшi — в мiстечку Сiдрі, власностi Головищинських, потiм Воловичiв. Кiлька разiв вiдкривали реформати школу у Венгровi (перша, заснована у 1565 р., згодом перейшла до арiан; така доля, до речi, спiткала школи у Берестi, Туробинi, Бiлій, Дубецьку)14. Щодо кальвiнiстської школи у Кам’янці-Подiльському, яка деякий час дiяла у володiннi Яна Потоцького, то пiсля смертi патрона вона перейшла до єзуїтiв15.

О.Левицький знаходить згадку й про вищий реформатський заклад в Острозi. Вона особливо цiкава у зв’язку з подiбнiстю навчальної програми Острозької академiї до програм захiдноєвропейських протестантських академiй. Це привернуло увагу I.Соколова, який спробував простежити спiльнi риси у дiяльностi протестантських i православних навчальних закладiв. Цю спiльнiсть iсторик вбачав не лише у формi i засобах навчання, а й у самому змiстi, тематичному спрямуваннi навчальних програм, або, як зазначав автор, “у курсi всiх наук (крiм державного права i нiмецької мови, яких не викладали в острозькiй школi)”. Це також стосується братських православних шкiл: “Вплив протестантської педагогіки i лiтератури найочевиднiше вiдчутний в устрої трьох шкiл: львiвської, вiленської та київської”, а також “в дiяльностi луцької греко-слов’янської школи”16. Зрештою, у багатьох братських школах викладали православнi полемiсти, просвiтителi, погляди яких були близькими до реформацiйних. В Острозькiй академiї працювали випускники протестантських шкiл; православний осередок Острога пiдтримував зв’язки з кальвiнiстськими i социнiанськими освiтнiми центрами Пiдляшшя i Волинi, нововiрчими громадами в Лабунi, Острополi, Старокостянтиновi й у самому Острозi.

Окремо зупинимось на кальвiнiстськiй школi у Слуцьку, заснованій при маґнатському дворi князя Юрiя Слуцького. Хоч вона iснувала в Бiлорусi, однак вiдомо, що її учнями було чимало українцiв i вихiдцiв з України, а культурний осередок мiсцевої кальвiнiстської громади, школи i друкарнi тiсно спiвпрацював з острозькими освiтнiми дiячами (тут, наприклад, займався публiцистичною дiяльнiстю священик Андрiй Мужиловський, автор творiв “Отпис на лист унiатов вiленских” та “Антидотум”). Фундатор школи Христофор Радзивiлл вперше ввiв слов’яно-руську мову в навчальний процес як окремий предмет. Для цього вiн запросив учителiв також з України. Автором статуту Слуцької школи був Андрiй Добрянський17.

Статут вийшов з друку в 1628 р. Це ґрунтовний шкiльний посiбник з програмою, навчальним планом, методикою викладання окремих предметiв, розробкою позакласних занять. Документ мав гуманiстичне спрямування. Слуцька школа вiдверто заперечувала богословську замкнутість, прагнучи передусiм збагатити учнiв свiтськими знаннями, виховати їх гiдними громадянами, майбутнiми полiтиками, вченими. Основну увагу придiляли гуманiтарним наукам; математику вважали допомiжним предметом, необхiдним у практичному життi людям рiзних професiй, а опанування мовами, переважно латинською i грецькою, — унiверсальним засобом для оволодiння культурною спадщиною та сучасними науками, формулювання власної думки та вмiння її вiдстоювати. В статутi було пiдкреслено необхiднiсть переконливо доводити свою думку з актуальних полiтичних тем. У передмовi зазначалося: “У школi прилучаємо не тiльки до зовнiшнiх благ життя, а головним чином до внутрiшнього, духовного розвитку... Приходьте ж усi, кому дорога батькiвщина, хто правильно оцiнює цiлеспрямованiсть своїх вчинкiв... Розкритi дверi, якi ведуть до наших грацiй i муз, для всiх чесних i щирих людей. Вiк, стан, вiросповiдання не мають для нас жодної рiзницi. Мiсце на цих шкiльних лавах надається бiднякові не менше, нiж Крезу, католикові — не менше, нiж прихильнику реформацiї”18.

Очевидний здобуток навчальних програм кальвiнiстських шкiл — тематична багатоманiтнiсть. Заняття з теологiї тут, по сутi, не домiнували над загальноосвітніми предметами. Навчання мало переважно iсторико-фiлологiчне спрямування. Учнi вивчали латинську, польську, грецьку мови (часто єврейську для екзеґетичної роботи) i, за прикладом Слуцької школи, — рiдну мову. Подекуди в школах звучала “удосконалена народна мова, якою учнi складали пiснi, невеличкi гiмни, сатиричнi твори, розiгрували театральнi дiалоги”19. Вагоме мiсце у програмах належало фiлософiї, iсторiї, риторицi, поетицi, етицi й державному праву. В реформатських закладах викладали i природничi науки (натурфiлософiю), що було важливою прикметою Нового часу, коли великi географiчнi та науковi вiдкриття, успiхи у виробництвi, вiйськовiй справi вимагали вiд людини технiчних i природничих знань. Протестантська школа прагнула йти в ногу з часом.

I ще одна особливiсть вирiзняла протестантськi школи — запровадження фiзичного виховання та високої дисциплiни. Кальвiнiсти, наприклад, розробили численнi настанови про те, як вести здоровий спосiб життя, правильно вживати їжу i рiзнi напої, а також уклали посiбники з гiмнастики i легкої атлетики. В одному з трактатiв Еразма Глiчнера розписаний справжнiй кодекс здорового фiзичного i духовного життя людини.

У статутi Слуцької школи (з ним Андрiй Добрянський виступив на синодi 1629 року у Вільні; присутнi оцiнили програму автора як таку, що виховує у людини “глибоке розумiння життя та його вищих iнтересiв”20) також зустрiчаємо чимало подiбних настанов. Наприклад: “Згiдно з Цiцероном, ми повиннi так користуватися гумором та iграми, як сном i вiдпочинком, тобто помiрковано. Тiльки за цiєї умови вiльний вiд працi час принесе користь i задоволення. Слуцька школа у питаннях вiдпочинку та iгор дотримується двох правил: по-перше, час вiдпочинку повинен бути точним i упорядкованим, по-друге, вiдпочинок повинен бути високоморальним i гiдним... Наказуємо утримуватися вiд всякого роду непристойних вчинкiв i прагнути до стриманостi i шляхетностi у змаганнях, щоб розум вiдпочивав, а тiло ставало мiцним, щоб було живе бажання вчитися i розвиватися. Учням необхiдно пiдбирати iгри цiкавi та повчальнi: попадати у цiль на ристалищах, скакати, споруджувати фортецi, формувати вiйсько, призначати сотникiв i полководцiв... Все це виправдовує себе як корисне i приємне. Учнiв потрiбно виводити за мiсто; там вони зачаровуються садами i полями, збирають рослини, дiзнаються про їх назви, вивчають їх, розподiляють за видами”21. Наведений уривок засвiдчує, наскiльки далекою була Слуцька школа вiд схоластичної методи навчання. Вона будувалася на передових, новаторських принципах, випереджаючи не тiльки чимало інших навчальних закладів, а й сам дух епохи.

Не випадково протестантськi школи були в пошані серед шляхтичiв усiх польсько-литовських земель. Все бiльше українських i бiлоруських юнакiв переходило до них iз католицьких шкiл. Деякi русини самi ставали викладачами, i не тільки руської мови, а й різних наук22. Поширеною була також практика виховання юнакiв iз шляхетських сiмей при домiвках протестантських вельмож, де молодь здобувала освiту й водночас готувалася до майбутньої суспiльної дiяльностi. Так, митрополит київський Iов Борецький, в миру маючи дружину i двох синiв, старшого з них — Степана — з товаришем, молодим запорожцем Михайлом Бiлашом у 1629 р. вiддав для виховання на двiр князя Христофора Радзивiлла, щоб вони “пiд княжим оком i крилом” могли навчитися усього необхiдного для свiтської кар’єри23.

Окремо слiд згадати про кальвiнiстськi заклади у Закарпаттi та, передусім, про вищу школу у Шарош-Потоцi. Спочатку це був лютеранський навчальний осередок, однак пiсля шлюбу князя Георгiя Ракоцi з дочкою потокського володаря, школа у 1617 р. переходить до кальвiнiстiв, якi прагнули створити на її основi академiю. Найбiльших успiхiв зазнав заклад у перiод дiяльностi тут Яна Амоса Коменського. Після переїзду у Шарош-Поток, чеський педагог домiгся вiд княгинi вiдкриття при школi кiлькох обладнаних лабораторiй (природничої та технiчної), великої бiблiотеки, друкарнi, сцени для постановки спектаклiв силами учнiв i викладачiв. Коменський сам брав у них участь i писав п’єси для шкiльного театру, сценарiї вечорiв i свят. У шкiльнiй друкарнi видав серiю пiдручникiв та методичних розробок з реформи навчального i виховного процесів.

Серед останнiх — шкiльний статут “Закони добре органiзованої школи” (1653). У ньому Коменський розкриває iдею побудови пансофiчних шкiл — унiверсальних освiтнiх закладiв, де молодь опановуватиме найрiзноманiтнiші знання, отримуватиме гармонiйний духовний i фiзичний розвиток. Школу планував семикласну. У перших трьох класах учнi мали вивчати граматику, риторику, арифметику, мови, у четвертому — фiлософiю, п’ятому — логiку, шостому — полiтику, сьомому — теологiю. При цьому обов’язковими були мистецька освiта (поезiя, музика, малювання), залучення учнiв до художньої самодiяльностi та фiзичної працi, рiзноманiтні екскурсiї та спортивні змагання. “Закони добре органiзованої школи” визначали мiсце i час занять, методи викладання та проведення iспитiв, обов’язки викладачiв i правила поведiнки учнiв, передбачали органiзацiю самоврядування, вiдкриття гуртожиткiв тощо. Незвичними для ХVII ст. були погляди Коменського щодо демократичних принципiв побудови внутрiшнього життя школи. Вона у цiлому та її окремi класи уявлялися чеському педагогові як мiнi-республiки на зразок античних, “зi своїм сенатом, консулом i претором”24. На жаль, подiї Визвольної вiйни, змiна полiтичної та релiгiйної ситуацiї у Трансiльванiї пiсля смертi Георгiя Ракоцi І перешкодили Коменському здiйснити свої реформаторськi задуми. У Шарош-Потоцi вiн встиг налагодити роботу тiльки перших трьох класiв.

Социнiанськi школи в Українi були не менш численними, нiж кальвiнiстськi i також мали високий науковий рiвень. За словами К.Харламповича, “iз 150 социнiанських польсько-руських громад рiдко яка не мала своєї школи i рiдко яка не була керована освiченiшими пасторами, котрi пройшли закордоннi унiверситети”25. На думку А.Савича, навiть тi школи, що “були у Короннiй Польщi, правили за освiтнє вогнище й для руської молодi; отакi, наприклад, як Любартiвська школа, що її заснував люблiнський воєвода Микола Фiрлей, i Люблiнська школа, де навчалося багато української молодi”26.

Найвiдомішою социнiанською школою вважається Ракiвська. Заснована у 1602 р., вона мала вищий ступiнь. Рiвень навчання був таким високим (протягом 36 рокiв тут працювало 18 ректорiв), що це дало пiдстави називати школу академiєю, “Сарматськими Афiнами”. Кiлькiсть учнiв у Раковi сягала у деякi роки тисячі осiб. Значний вiдсоток становили українцi й вихiдцi з України. У школi навчались дiти Чапличiв-Шпановських, Немиричiв, Любенецьких, Войнаровських, Гойських, Арцiшевських, Суходольських та iн. За традицiєю, перше мiсце тут посiдали гуманiтарнi дисциплiни. Латинську мову вчили за пiдручником вченого Матурiна Кордьєра i книгами Яна Амоса Коменського, польську — за граматикою Петра Статорiуса-Стоїнського. Головну увагу придiляли не стiльки її граматичним тонкощам, скiльки практичному вживанню, читанню, письму, живiй мовi27, вмiнню користуватися нею у буденному i суспiльному буттi. Загалом, вся програма Ракiвської школи була спрямована не на схоластичне оволодiння учнів певною сумою знань, а на виховання майбутнiх дiячiв громадського, передусiм, полiтичного життя (тому, до речi, неабияке місце у навчальній програмі відводили правничим наукам), носiїв передових захiдноєвропейських культурних традицiй.

Це, в свою чергу, вимагало широкої обiзнаностi учнiв з фiлософією та етикою. Вивчення цих предметiв було зумовлене особливостями самого социнiанства, яке переносило центр теологiчних проблем у фiлософсько-етичну площину, розвивало людинознавчу проблематику, висувало актуальнi соцiальнi питання. Тому цiлком закономiрна поява у навчальному процесi Ракiвської школи етичного курсу Яна Крелля “Першооснови етики”, побудованого на Арiстотелевiй “Нiкомаховiй етицi”, що наприкінці XVI ст. стала популярною у навчальних закладах Європи i розглядалася як засiб позбавлення цiєї науки опiки церкви28. Крелль, будуючи курс на домiнацiї свiтських моральних принципiв, запропонував гуманiстичне розумiння етики, надаючи їй практичнiшого, суспiльного значення, далекого вiд середньовiчної моральної аскези.

На таку ж широту претендувало у Ракiвськiй школi й викладання правових дисциплiн, які тiсно пов’язували з практикою полiтичного життя і знанням вiтчизняної iсторiї. Учням пропонували найпередовiші на той час твори ранньобуржуазних теоретикiв держави i права Гуґо Ґроцiя, Юста Лiпсiя, Жана Бодена, Нiкколо Макiавеллi.

I ще одна суттєва деталь — у Ракiвськiй школi запровадили, так би мовити, уроки трудового виховання. Кожен учень, незалежно вiд стану i родинних зв’язкiв, мусив оволодіти конкретним ремеслом, залучитись до фiзичної працi.

Пiсля нагального закриття Ракiвської школи у 1638 р. (через протидiю католицької церкви i на основi судового вироку), социнiани переносять шкiльну дiяльнiсть в Україну, насамперед на Волинь. Тут ще 1614 року у мiстечку Киселинi дiяв социнiанський навчальний заклад, до якого з Ракова переїхали основнi викладацькi сили: Матвiй Твердохлiб, Якуб Риневич-Гужановський (вiдомий пiд прізвищем Трембiцький), Лука Рупньовський. Ректором школи в Киселинi, що, як писав Станiслав Любенецький, “постала з руїн Ракiвської школи”29, був волинський шляхтич Євстахiй Кисiль, вiдомий письменник-полемiст. Цю посаду обiймали також Петро Стегман, Теодор Симонiс, Людвiг Ґолайзен, Ян Козмiус30. Киселинська школа намагалася продовжувати гуманiстичнi традицiї Ракiвської. Сюди приймали учнiв, незалежно вiд їхнього походження, адже, читаємо у трибунальському рiшеннi 1644 року про закриття школи, вона “млодзь розного стану... наукою блудною” заражала 31.

Вiдома також социнiанська школа у Берiзку, де пiд ректоруванням Луки Рупньовського було вiдкрито фiлософське вiддiлення Ракiвської академiї. Добру славу на початку XVII cт. заслужила школа у Гощi, власностi київського каштеляна Гаврила Гойського. Вчителями у нiй були Теофiл Молiтор, Данило Дуроссiус, Войтех Коперiус i доктор медицини Соломон Палюдiус. Школа проiснувала до 1639 р. Цiкава деталь: вiдомий у Росiї старець Варлаам у творi “Извътъ”, описуючи юнацькi роки майбутнього московського царя Лжедмитрiя I (Григорiя Отрепьєва), згадує, що той навчався у Гощi. Сьогоднi цей факт остаточно доведено. Сам Варлаам i ченець Мiсаїл Повадiн у 1602 р. приїхали з Отрепьєвим, який видавав себе за Дмитра — сина Iвана Грозного, у Києво-Печерську лавру, а згодом — до Острога, де самозванець “набував книжної мудростi”. Однак тут вiн потрапив пiд вплив социнiанської пропаґанди i невдовзi “съехалъ в Гощею в городъ къ пану Госкому (Гойському.—В.Л.), да в Гощъ иноческое платiе съ себя скинулъ и учинился миряниномъ и учалъ в Гощъ учитися въ школъ по-латински, и по-польски, и лютеранской грамотъ...”32. Навчаючись тут, Лжедмитрiй заручився пiдтримкою социнiанських патронiв, i деякi з них взяли безпосередню участь в iсторичнiй авантюрi (відомій як Велика смута), поїхавши у 1606 р. разом з Отрепьєвим до Москви33. У цьому “арiанському посольствi” знаходимо українцiв з Волинi — Миколу i Стефана Росткiв34.

Випадок з Лжедмитрiєм привертає увагу, зокрема, практикою переходiв учнiв з одного навчального закладу в iнший, котра була типовою на теренах України зазначеного перiоду. При цьому чуже конфесiйне спрямування того чи iншого закладу не вважалося суттєвою перешкодою, коли йшлося про здобуття кращої освiти. Так, у Вiленськiй єзуїтськiй академiї у 1578 р. навчалося близько 700 учнiв, з них — третина протестантiв35. До социнiанської школи у Гощу вiддає свого сина службовий шляхтич князiв Острозьких Микола Зоря36. Протестантських педагогiв запрошують до православних шкiл. Досить вiдомий факт 1634 року, коли у цьому звинувачують префекта Києво-Могилянського колеґiуму Сильвестра Косова. В социнiанських школах працювали письменники i вченi, якi не належали до протестантського визнання. Наприклад, видатний польський поет Себастіан Кльонович, який був зв’язаний з освiтнiм колом социнiан у Люблiнi, викладав у Левартiвськiй школi.

Взагалi у социнiанських школах навчались шляхтичi й мiщани з багатьох сусiднiх земель. Слава про них сягала навiть європейських країн. Серед учнiв шкiл були нiмцi, поляки, чехи, угорцi, iталiйцi, волохи, французи, голландцi. Адже, як зазначав О.Левицький, нiхто не зробив так багато для освiти у XVI i XVII cт., як саме социнiани, “в жодному вiросповiданнi не було стiльки вчених сеньйорiв або пасторiв i таких взiрцевих учителiв”37.

Популярнiстю користувалась також социнiанська школа у Хмельнику (на Подiллi), що іі заснували наприкiнцi XVI ст. брати Микола та Самуель Олесницькі. Її пiдтримували патрони Микола Малецький i Симон Хребтович (родич Юрiя Немирича). Першим ректором став Християн Франкен, автор вiдомих полемiчних творiв. Пiсля його емiґрацiї цю посаду обiйняв Войцех Калiш, протестантський дiяч i лiтератор-полемiст, який згодом переїхав у Левартiв. Пiсля Калiша у Хмельнику працювали Самуель Вольф, Станiслав Петрiцiй та вчений, автор социнiанського катехизису, складеного для потреб єдиновiрцiв на Подiллi, Ежи Шоман38.

Щодо елементарних шкiл польських братiв в Українi, то їх мережа тут була особливо великою: до початку XVII cт. найбiльшi з них iснували у Венгровi, Берестi, Бучавi, Белжицях, Семятичах, Сiдрi, а до середини XVII cт. — у Смiглах, Бiлій, Сандичах, Бабинi, Ямні, Суражi, Костровi, Черняховi, Ушомирах (зрештою, майже в усiх маєтках Немиричiв) та ін.

Отже, шкiльна освiта протестантських осередкiв ґрунтувалася на передовiй захiдноєвропейськiй науцi. Водночас вони прагнули використати нацiональнi традицiї народів польсько-литовської держави. I не лише у шкiльнiй, а в усiй культурно-освiтнiй практицi.

Протестанти наприкiнцi XVI ст. розгорнули активну видавничу дiяльнiсть. Друкували найрiзноманiтнiшу лiтературу (навiть католицьку i православну), яку розповсюджували у багатьох мiстах Речi Посполитої та сусiднiх державах. Найбiльшi протестантськi друкарнi iснували у Вiльні (тут налiчувалося вiсiм кальвiнiстських друкарень), Пiнчувi (де замовлення кальвiнiстiв виконував широкознаний друкар Данило з Ленчиць), Берестi (сюди Микола Радзивiлл Чорний запросив кракiвського друкаря Бернарда Воєвудку), Несвiжi (заснована трьома братами Кавечинськими), Лоську (тут працював Iван Карцан з Величок), Кейданах, Раковi, Сейнах, Слуцьку, Лешні, Любечi, Заславлi, Лозках, Ошмянах, Барановi, Шамотулах. Крiм друкарень при школах i зборах було чимало орендованих або приватних протестантських друкарень. Їх продукцiя неодмiнно потрапляла на українськi землi. “В початках друкарства... Україна та Бiлорусь зв’язанi державною приналежнiстю... й тiсними культурними взаєминами, особливо спiльнiстю тодiшньої книжної мови українсько-бiлоруської.., тому натурально провадили й книжний друк спiльними силами — однаково на територiї України й Бiлорусi”39. Вiдомо, що першi українськi книги друкували на бiлоруськiй територiї (наприклад, Учительне Євангелiє у Заблудовi). Бiлоруський кальвiнiст Андрiй Римша у 1581 роцi в Острозькiй друкарнi випустив свою невеличку “Хронологiю которого ся мъсяца што за старых въков дъло короткое описание”. Загалом, за пiдрахунками I.Буковського, у 70-90-х роках XVI ст. протестантських друкарень у польсько-литовськiй державi iснувало набагато бiльше, нiж католицьких (лише кальвiнiстських налiчувалось 57). I хоча, скажiмо, социнiанських друкарень було значно менше, вони могли позмагатися з кальвiнiстськими за кiлькiстю своїх видань. Так, у Ракiвськiй друкарнi (заснована 1574 року; тут працювали вiдомi у Малопольщi та Українi друкарi Олексiй Родецький та Себастьян Стернацький) впродовж 1602-1638 рокiв побачило свiт 240 видань40. Зусиллями социнiан опублiковано православнi полемiчнi твори, зокрема, “Апокрисиc” Христофора Фiлалета (Кракiв, 1597-1598) та “Ектезис” (там же, 1597, пiдготовлений в Острозькій академiї).



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.231.61 (0.014 с.)