Сучасний протестантизм в україні: динаміка і тенденції розвитку

Сучасний протестантизм в Україні, як уже зазначалося, — це переважно пізні течії. Вони продемонстрували живучість за умов чужих їм соціально-економічних відносин, відсутності ідейного плюралізму та релігійної свободи. За кількістю прихильників протестантизм сьогодні поступається тільки православ’ю, в західних областях — і греко-католицизму. В останнє десятиліття XX ст. конфесія вступила з певними надіями на перспективу подальшого існування і навіть зростання своїх церков, зміцнення позицій у релігійному житті України.

Повоєнний час був одним з найскладніших в історії протестантизму, з якого він вийшов із серйозними втратами, що позначилися на структурі, характері діяльності громад, житті багатьох віруючих. Цей час можна поділити на декілька етапів, тісно пов’язаних з соціально-політичними змінами у колишньому Радянському Союзі та виникненням на його місці молодих незалежних держав.

Перший — повоєнний (середина 40 - середина 50-х років), який умовно назвемо етапом “відлиги”, відносного пом’якшення політики режиму у релігійному питанні. Він позначився пожвавленням церковного життя, спробою релігійних осередків, зокрема протестантських, відновити свою практику, колишні організаційні структури. У ці роки, як і під час війни, відбулось помітне збільшення кількості віруючих. Протестантські громади Західної України, яким вдалося зберегти пропаґандистський потенціал, активізували місіонерську діяльність у східних та південних районах України.

У 40-х роках утворюється протестантське об’єднання — Союз євангельських християн-баптистів (СЄХБ), до якого увійшло чимало пізньопротестантських громад України. Процес утворення СЄХБ відбувався поетапно: у 1944 р. — через об’єднання баптистів та євангельських християн; 1945 — приєднання до них частини п’ятидесятників (християн віри євангельської та християн євангельської віри); 1946 — дарбістів (або вільних християн) Закарпаття; у 1947 р. — п’ятидесятницьких громад євангельських християн у дусі апостольському. У 1963 р. до Союзу ЄХБ увійшли братські менноніти.

Об’єднання, з одного боку, було підготовлено давніми інтеґраційними тенденціями євангельсько-баптистського середовища, відсутністю принципових розходжень у віросповідній та культовій практиці його течій, тривалою історією їхньої співпраці. З іншого боку, воно було бажаним для влади, оскільки єдину релігійну організацію значно простіше контролювати, отже, й управляти нею. Цей, так би мовити, зовнішній чинник утворення Союзу ЄХБ не викликає сумніву, оскільки всіх євангельсько-баптистських й п’ятидесятницьких громад, котрі не погодились на об’єднання, автоматично позбавляли права на автономну реєстрацію у місцевих органах влади.

Однак так звана “відлига” не призвела до перегляду політики держави стосовно церкви і віруючих. Їх існування “в умовах соціалізму” було оголошено “пережитком капіталізму”, “продуктом впливу буржуазної ідеології”, релігійність особи — “суспільним антиподом”.

Прийняття постанови ЦК КПРС “Про великі недоліки у науково-атеїстичній пропаґанді та заходи її поліпшення” (1954), а також “Інструкції щодо застосування законодавства про культи” (1961) стало новим етапом переслідувань віруючих у колишньому СРСР, який охопив кінець 50-х — кінець 80-х років. Це був, по суті, наступ на існуючі конфесійні структури, спричинений міфічним проголошенням швидкої побудови комунізму та форсованою штучною атеїзацією населення країни.

Політика державного атеїзму, що, безперечно, болісно позначилась на всіх конфесіях, найруйнівніше відбилась на тих течіях, церквах, громадах, які чинили протидію репресивним заходам влади. До особливо “небезпечних” потрапили, передусім, греко-католицькі громади, більшість протестантських і певна частина православних (так звана катакомбна церква). У згадуваній “Інструкції”, приміром (а вона призначалась, звичайно, для “службового користування”), містився конкретний перелік релігійних громад, яких позбавляли права на реєстрацію. Характер офіційного ставлення до них визначався прийняттям чи запереченням членами громади законодавчих актів влади, її внутрішньої політики.

Законодавство з питань релігії та церкви з кожною новою редакцією, черговим з’їздом чи пленумом партії зазнавало антидемократичніших змін. Релігійним осередкам у колишньому СРСР забороняли будь-яку позарелігійну практику, а власне релігійну — серйозно обмежували. Релігійні об’єднання не мали права створювати каси взаємодопомоги і вести благодійницьку практику, надавати лікувальну допомогу, влаштовувати екскурсії, дитячі чи спортивні заходи, організовувати гуртки, спілки, відкривати бібліотеки тощо. Висуваючи численні заборони, державні органи водночас систематично звинувачували віруючих у пасивності, відсутності активної життєвої позиції, релігійні ж громади — в ізоляціонізмі, екстремізмі, ворожому ставлені до радянського ладу.

Більшість протестантських осередків зайняла позицію неприйняття політики влади, незгоди з антидемократичними законами, які унеможливлювали свободу совісті в країні. Впродовж 50-60-х років у протестантизмі поступово сформувалося розгалужене підпілля. Функціонування конфесії до кінця 80-х років відбувалося, по суті, на двох рівнях. Перший — офіційний, або леґальний; до нього належали громади, що сприйняли законодавство, були зареєстровані в органах влади (юридично їхня діяльність формулювалась як законна). Другий — неофіційний, або нелеґальний. Сюди входили частина лідерів та віруючих громад євангельських християн-баптистів, п’ятидесятників, а також всі адвентисти-реформісти. Їхню діяльність було оголошено протизаконною. Це стосувалось громад свідків Єгови, котрі з самого початку будували свої відносини з радянським режимом на відверто антагоністичній основі. І хоча, безперечно, ці “поверхи” існували як взаємозв’язані складові сформованого протестантського середовища, конкретизованого у певні відгалуження та структури, його штучна розірваність за ідейно-політичною ознакою призвела до багатьох небажаних процесів у еволюції конфесії.

По-перше, посилилися тенденції дезінтеґрації в протестантизмі, який все більше подрібнювався на численні угруповання; втрачав свою стабільність внаслідок розколу в керівному апараті, розмежування рядових віруючих; послаблювалися внутрішні резерви для подальшого формування церковних інститутів. За таких нестабільних умов процес церквобудівництва все-таки продовжувався, хоч і повільнішими темпами, часто у вимушено прихованих формах. По-друге, посилювались антисуспільні настрої у протестантському середовищі, що позначалось на зниженні активності релігійних громад у громадському і культурному житті країни, а також освітнього, культурного, професійного рівня віруючих, їх віддистанційованості від нерелігійного оточення. Актуальні проблеми суспільного життя, питання політики, національних відносин, духовних пріоритетів, місця особи у світі, до чого традиційно виявляли інтерес протестанти впродовж усієї своєї історії, у 50-80-х роках XX ст. втратили для них самоцінність. Приналежність до незареєстрованої громади позбавляла віруючого надій на реальну участь у суспільних процесах. Приналежність до зареєстрованої громади робила її декларованою: протестантові практично неможливо було отримати вищу освіту, керівну посаду, високий професійний розряд, публічну подяку та матеріальну винагороду за працю, хоча “сектанти” вирізнялися дисциплінованістю, ретельним виконанням обов’язків. Протестант був позбавлений також права на анонімність свого сумління. Якщо, скажімо, приналежність особи до православної церкви юридично не фіксували, то від протестантських пресвітерів місцеві органи влади вимагали обов’язкових звітів про кількість, склад, місце роботи і проживання всіх членів громади, їх конкретні прізвища та адреси. По-третє, протизаконне втручання у життя віруючих, позбавлення протестантських осередків нормального правового статусу, поступове поглиблення розриву між зареєстрованими структурами і релігійним підпіллям спричинили новий витук (особливо з середини 70-х років, внаслідок хельсінґських процесів й активізації правозахисного руху в країні) еміґрантських настроїв у протестантизмі. Вони не припинилися і сьогодні.

Безумовно, вказані процеси позначились на житті протестантів усього колишнього СРСР. Однак Україна у цьому — найпоказовіший приклад. Передусім, через існування на її теренах майже всіх коли-небудь існуючих у Росії протестантських течій. І не лише пізніх, які у другій половині XX ст. остаточно випередили ранні в колишньому СРСР (окрім Прибалтики), а й лютеранства, кальвінізму, чеського братства тощо. Лютеранські парафії, наприклад, відновили діяльність у Західній Україні (Луцьку, Рівному, Львові, Івано-Франківську), започатковуючи її на східних теренах та в Києві.
У 1999 р. в Україні діяло 42 німецькі лютеранські громади, одна — шведська. Поступово формуються українські лютеранські громади (15), для потреб яких відкрито семінарію у Тернополі. У 1994 р. розпочала свою діяльність у Запоріжжі й перша відновлена меннонітська громада, а в селищі Богемці Миколаївської області цього ж року зареєстровано церковний осередок чеських братів. Спостерігається тенденція на утвердження в Україні позицій кальвіністів. У Закарпатській області існує вже понад 100 реформатських громад, членами яких є переважно угорці. Україна, разом з тим, має найпредставницьку кількість пізньопротестантських осередків. Тут, скажімо, зосереджено 60-70% громад баптистів та євангельських християн колишнього СРСР, понад 50% п’ятидесятницьких та адвентистських громад (причому, деякі їхні течії традиційно поширені тільки в Україні). Свідків Єгови ще більше — до 80%.

Найрозгалуженішим осередком офіційного (леґального) протестантського середовища в Україні у 50-80-х роках був Союз євангельських християн-баптистів. Він будувався на федеративних принципах, тобто його окремі осередки мали право на місцеві, реґіональні, республіканські утворення, однак підпорядковувалися єдиному центрові — Всесоюзній раді євангельських християн-баптистів (ВРЄХБ), що знаходилась у Москві. Раду обирали на з’їздах Союзу, які відбувалися щоп’ять років; на першому після з’їзду пленумі обирали президію, яка керувала кількома відділами: благовістя й християнської єдності, підготовки служителів, видавничим. Президія, у свою чергу, обирала генерального секретаря, голову і його заступників. Для підготовки церковних кадрів у структурі Союзу з 1968 р. відновили діяльність Біблійні курси. Видавнича практика полягала у виданні журналу “Братский вестник” (виходив шість разів на рік), церковних календарів, біблійної літератури та релігійно-навчальних посібників. Союз ЄХБ входив до Всесвітньої ради баптистів та Всесвітньої ради церков*. На початку 90-х років він об’єднував 2500 громад і близько 300 тис. віруючих.

Власне, саме цей конґломерат п’яти протестантських течій тривалий період офіційно називали в Україні баптизмом, а у популярній та науковій літературі подавали як приклад реалізації принципу свободи совісті. Насправді всі громади, що увійшли до Союзу, втратили самостійність і суверенність, більшість з них реєструвалася як баптистські. Хоча, наприклад, тільки на Волині майже 80% громад ЄХБ були або суто п’ятидесятницькими, або змішаними. Невеличкі громади дарбістів вже у середині 60-х років повністю розчинилися у баптизмі. Організація, таким чином, сприяла поступовій уніфікації протестантського різнобарв’я, що сформувалося в Україні. Оскільки ж йдеться не лише про історичну традицію, а й про генетику самої конфесії — її існування у режимі постійних внутрішніх модифікацій, то Союз ЄХБ водночас став чинником дестабілізації протестантизму, окремі течії та розгалуження якого не піддавалися зовнішньому згладжуванню, зведенню до єдиного знаменника.

У межах Союзу ЄХБ, так би мовити, “законно” відбувались також й елементарні порушення прав віруючих. Наприклад, зареєстрованим в ньому п’ятидесятницьким громадам забороняли видавати свою літературу (згадаймо, які різноманітні видання друкували вони до 1939 р. у Західній Україні), відкривати навчальні заклади, створювати окрему церковну структуру. Ще болісніша ситуація склалася у віросповідній сфері: за умовами об’єднання, ті ж п’ятидесятники змушені були офіційно відмовитися від деяких висхідних догматів та елементів культу (передусім, хрещення Святим Духом і глосолалії). Тут, підкреслимо, йшлося про відмову віруючих від своїх релігійних цінностей, що становлять не лише зміст віри, а й сутність світогляду людини, часто — самого життя (невіруючому це іноді важко зрозуміти). Натомість питання про істинність чи неістинність, доцільність чи недоцільність баптистського вчення в ході утворення Союзу взагалі не порушували. На компроміси змушені були йти п’ятидесятники, потім — дарбісти, братські менноніти, щоб узаконити свою діяльність, вберегти віруючих від переслідувань.

Створення Союзу ЄХБ, таким чином, відбувалося певною мірою на політичній основі, або інакше, за принципом благонадійності. Це спричинило розкол і в самому баптизмі, який завжди вирізнявся згуртованістю, мобільністю, гнучкою адаптацією до соціальних змін, зумівши зберегти єдність навіть у важкі 30-ті роки. У 60-х утворилась опозиційна Союзові ЄХБ баптистська організація — Рада церков євангельських хритиян-баптистів (РЦЄХБ), що активно діяла на теренах України. Прихильники РЦЄХБ вимагали свободи релігійної пропаґанди і місіонерства, права на організоване релігійне навчання юнацтва і благодійницьку практику, створення євангельських кас, вільний друк і розповсюдження біблійної літератури, релігійної періодики. Зусиллями РЦЄХБ було налагоджено нелеґальне видавництво “Христианин”, випуск невеличких часописів “Братский листок”, “Бюллетень совета родственников узников”, журнал “Вестник спасения”, перейменований згодом у “Вестник истины”. Безперечно, діяльність церкви з самого початку заборонили, її літературу конфісковували, чимало лідерів та віруючих було арештовано.

Політичні зміни у колишньому СРСР активізували критичну стосовно режиму позицію багатьох зареєстрованих протестантських громад. Вони все голосніше вимагали права на повнокровне релігійне життя. Це значною мірою стимулювало вияв внутрішніх протиріч, що супроводжували створення та існування Союзу ЄХБ. У кінці 80-х років відкриту тенденцію ізоляції щодо нього демонструють братські менноніти. 1989 року відбувся масовий вихід з об’єднання всіх п’ятидесятницьких громад.

Поза межами Союзу ЄХБ у повоєнний період існувало ще дві леґальні протестантські структури. Перша — автономно зареєстровані п’ятидесятницькі громади, які отримали на це дозвіл тільки на початку 70-х років і впродовж наступних десяти років діяли переважно у східних і південних реґіонах України. Саме вони відображали “парадне обличчя” течії в Україні, оскільки їхня кількість подавалась як офіційна цифра всіх п’ятидесятників. Наскільки ж вона була далека від реальності, засвідчують хоча б такі дані. Станом на 1 травня 1989 р. з 652 п’ятидесятницьких громад, діючих у республіці, більшість (300 громад) були зареєстровані як баптистські, 186 діяли без реєстрацієї (нелеґально) і лише 166 (тобто очевидна меншість) були зареєстровані. Отже, офіційна статистика охоплювала тільки четверту частину всіх п’ятидесятницьких громад України.

Третє після СЄХБ місце у леґальному протестантизмі посідали громади адвентистів сьомого дня (АСД). До кінця 80-х років кількість віруючих у них, за офіційними даними, становила в Україні близько 20 тис. осіб. Внаслідок штучного припинення у 30-х роках їхнього членства у Генеральній конференції адвентистів сьомого дня (що офіційна пропаґанда подавала як зв’язок “сектантів” з міжнародним імперіалізмом), адвентистські громади в Україні діяли у повоєнний час окремим осередком, маючи статус Республіканського об’єднання церков АСД. Останнє працювало у спілці з іншими республіканськими об’єднаннями, підпорядковуючись загальному органові — З’їзду (або нараді) церков АСД в СРСР. На з’їзді обирали церковну раду та її голову. У грудні 1988 р. у с. Заокському Тульської області створено адміністративно-навчальний центр, що об’єднав усі громади АСД колишнього Радянського Союзу в єдину Всесоюзну церкву адвентистів сьомого дня.

Протестантське підпілля в Україні за різноманітністю та кількістю віруючих не поступалося леґальним осередкам. Воно об’єднувало частину євангельських християн-баптистів (громади РЦЄХБ), п’ятидесятників (окрім громад християн віри євангельської та християн євангельської віри, також п’ятидесятників-сіоністів і п’ятидесятників-суботників), всіх адвентистів-реформістів та свідків Єгови. (Адвентисти-реформісти донедавна діяли в межах Всесоюзної церкви вірних і вільних адвентистів сьомого дня, яка не підпорядковувалася жодній зарубіжній церкві). Нелеґальний статус вказаних осередків, їхня “непідзвітність” місцевим органам влади і цілком природне бажання неоприлюднення конкретної інформації про себе не дає можливості докладно з’ясувати кількісний склад протестантського підпілля. Водночас з цими незареєстрованими осередками у 50-80-х роках в Україні діяла низка менших сект і навіть просто груп (іноді — декілька десятків віруючих), визначеної або напіввизначеної конфесійної орієнтації. Однак вони не мали серйозного впливу на розвиток протестантизму та загальну релігійну ситуацію в Україні.

На початку 90-х років більшість протестантських громад країни стала леґальними. З цього часу, по суті, розпочався новий етап еволюції конфесії. Його можна назвати етапом подальшого формуванням сучасних протестантських церков. Уже в 20-30-х роках цей процес у деяких течіях розвивався досить активно, однак згодом був штучно призупинений. Радикальні політичні зміни в колишньому СРСР, утворення нової держави України дали змогу протестантам відкрито здійснювати релігійну та позарелігійну практику. Сьогодні перехід більшості протестантських течій у церковний статус знову пожвавився. Це, зокрема, виявляється у структурних змінах, в явищі інституціоналізації, що відображає просування релігійної спільноти до стійкості, стабільності, створення формалізованої структури, розгалуженої організації.

Спочатку — про течії, які найбільш наблизились до церковного статусу. Це євангельське християнство-баптизм, деякі п’ятидесятницькі течії, адвентизм сьомого дня. Йдеться поки що про наближення, оскільки частина пізньопротестантських осередків ще зберігає рудименти організації сектантського типу. Це, наприклад, громади, що діють у сільській місцевості, малочисельні, з незначним відсотком молодих віруючих. У недалекому майбутньому такі громади або взагалі припинять існування як малоперспективні, або приєднаються до інших, у найближчих населених пунктах. Власне, подібний процес вже відбувається у великих індустріальних містах, що постійно розростаються і “поглинають” навколишні села, а з ними — й існуючі громади. Сьогодні можна з впевненістю констатувати: центр діяльності протестантизму остаточно перенесено до міста. У 1985 р. на 10 тис. міського населення припадало 29 протестантів, сільського — 131. На початку 90-х років у містах зосередилась більшість великих, життєздатних громад, що визначають характер пропаґандистської та місіонерської практики протестантизму. Це стосується, передусім, євангельського християнства-баптизму (половина його громад діє в містах), адвентизму (60%), п’ятидесятництва (три чверті від загальної кількості громад). Лише єговізм поширений у селах більше, ніж у містах. Динаміка сучасного протестантизму, як бачимо, відображає загальну тенденцію урбанізації.

Розвинуті ознаки церковної будови мають, здебільшого, ті протестантські спільноти, що існують в обласних центрах (зокрема, у Донецьку, Дніпропетровську, Харкові, Львові, Рівному, Одесі, не кажучи вже про Київ) і налічують близько 2-3 тис. або й більше віруючих. Наприклад, у Львові тільки дві п’ятидесятницькі громади у 1990 р. мали близько 5 тис. членів. Сьогодні їх 6 тис.; окрім цього, у 1994 р. утворилась нова п’ятидесятницька церква з 1 тис. осіб. У підпорядкуванні цих осередків знаходиться більшість п’ятидесятницьких громад, що діють на території Львівської області. Кожна така громада бере участь у розв’язанні загальних питань місцевого п’ятидесятницького братства, причому ступінь її участі залежить від кількості членів (більша громада має право на більше представництво), авторитету пресвітера.

Найінтенсивніше відбувається процес оцерковлення протестантизму у західних областях України, де конфесія зберегла чимало резервів для видавничої, освітньої, місіонерської практики. Скажімо, у Рівному, Луцьку, Тернополі існують великі баптистські церкви, які мають не тільки значні за розмірами культові споруди і чимало віруючих, а й численні гуртки, видавництва, місії з євангелізації, ансамблі, хори тощо. Вони стали своєрідними осередками паломництва протестантської молоді з багатьох міст України і з-за кордону, тут часто бувають віруючі інших конфесій, проводять міжрелігійні симпозіуми, біблійні конференції, концерти і вистави, молодіжні вікторини. При церквах відкрито недільні школи, а також кореспондентські, реґентські, дияконські курси, влаштовано навчання керівників молодіжних груп та гуртків за інтересами (фотосправи, автолюбителів, народних промислів). Безумовно, така діяльність не має нічого спільного з релігійною сектою. Стосовно церкви, то вона не приховує прагнення до розширення сфер впливу в суспільстві. Саме тому будь-який церковний інститут намагається об’єднати віруючих і на нерелігійній основі: у жіночих, молодіжних, дитячих групах, гуртках і громадсько орієнтованих організаціях (місіях, філантропічних групах, пропаґандистських аґітбригадах), щоб, передусім, самі віруючі не відчували обмеженості життя у своєму релігійному колективі.

Процес інституціоналізації сучасного протестантизму активізовано також деяким оновленням у його керівництві. На зміну консервативній ґенерації в кінці 80-х — на початку 90-х років прийшло чимало молодих лідерів. Їх кількість продовжує зростати. У багатьох церквах керівниками стали віруючі, які у 1985-1990 роках завершили навчання у закордонних богословських закладах. Ці сучасні лідери остаточно вибрали шлях релігійного оновлення, екуменізму й соціального служіння. Одним із головних кроків на цьому шляху стало об’єднання розрізнених протестантських громад України, створення їх центрів.

Найрозгалуженішим протестантським центром церковного типу є сьогодні Всеукраїнський союз об’єднань євангельських християн-баптистів (ВСО ЄХБ), який у 1999 р. налічував близько 2 тис. громад — абсолютну більшість баптистів та євангельських християн країни. Союз діє як самостійна, незалежна у своєму внутрішньому житті структура, що водночас підтримує тісні контакти з міжреґіональним об’єднанням, створеним на основі колишнього Союзу ЄХБ, — Євро-Азіатською федерацією союзів ЄХБ. Нещодавно до складу ВСО ЄХБ увійшли українські євангельсько-баптистські церкви діаспори.

Вищий орган ВСО ЄХБ — з’їзд. Він обирає правління, голову і його заступників, а також розв’язує проблеми релігійної та позарелігійної практики братства. У структурі Союзу створено низку біблійних закладів: наприклад, Київська біблійна семінарія, Ірпінський коледж, Львівська біблійна школа. Найбільший заклад — Одеська біблійна семінарія. Її слухачі — баптисти та євангельські християни також і тих громад, які поки що залишаються поза Союзом. Чотирирічний курс семінарії передбачає підготовку проповідників й учителів недільних шкіл; при закладі існує видавничий центр. Він видає історико-богословський альманах “Богомыслие”, навчальну літературу, брошури, збірки духовної поезії тощо. Впродовж 1992-1993 років центр випустив 750 тис. примірників різних релігійних видань.

При ВСО ЄХБ створено молодіжний союз — Всеукраїнське євангельсько-баптистське об’єднання молоді, а також жіночий відділ, які мають свої статути і керівні органи. У межах Союзу і при його матеріальній підтримці діє низка місій з питань євангелізації, створених майже в усіх великих містах України. У їх функції входить проповідування Євангелія невіруючим, пропаґанда ідей баптизму невіруючим і віруючим інших конфесій, місійні поїздки по Україні і допомога місцевим громадам ЄХБ, сприяння відкриттю нових громад, будівництву культових споруд. ВСО ЄХБ видає кілька журналів і газет у різних реґіонах: наприклад, газети “Християнське життя” (Київ), “Слово веры” (Донецьк, окремі статті друкуються українською), журнал “Євангельська нива” (Київ).

Поряд із ВСО ЄХБ у 1999 р. діяло 77 незалежних баптистських громад, 8 громад колишньої Ради церков ЄХБ, 71 громада євангельських християн.

Активний процес будівництва церковного союзу відбувається у п’ятидесятництві. Так, у 1991 р. офіційно оголошено про створення Союзу п’ятидесятників України, що об’єднав майже всіх християн віри євангельської (у західних областях) та більшість християн євангельської віри (на сході й півдні). У 1999 р. він налічував 1060 громад. Майже 200 п’ятидесятницьких осередків України залишились поза Союзом як автономно зареєстровані. Крім цього, існують 80 громад Союзу вільних церков християн євангельської віри, 17 громад Союзу церкви Божої в Україні, 20 — церкви Божої в пророцтвах.

При 624-х осередках Всеукраїнського союзу церков християн віри євангельської (п’ятидесятників) відкрито недільні школи, у Києві, Луцьку, Рівному, Львові — біблійні інститути. Як і в євангельсько-баптистському братстві, у п’ятидесятницькому об’єднанні створено молодіжні осередки, низку місій, благодійних товариств. У Рівному 1993 року відкрито видавничий центр. Крім біблійної та навчальної релігійної літератури, він випускає декілька періодичних видань. Упродовж 1991-1999 років п’ятидесятницьке братство в Україні видало сотні тисяч примірників часописів “Благовісник” (Київ) та “Євангельський голос” (Кременець). Місія у Рівному друкує щомісячник “Свет Евангелия”.

Подібно до євангельсько-баптистського осередку, Всеукраїнський союз на федеративних засадах входить до спільного для більшості п’ятидесятницьких громад колишнього СРСР об’єднання.

Окремий церковний осередок створили також адвентистські громади України — Українську уніонну конференцію церков адвентистів сьомого дня (УК АСД). До неї у 1999 р. увійшло 729 громад (крім 24 громад адвентистів-реформістів). УК АСД існує як складова Євро-Азіатського дивізіону Генеральної конференції адвентистів сьомого дня. При Українському уніоні організовані відділи молоді, служіння жінок, суботньої школи, з питань євангелізації, управління ресурсами та видавничий. Останній керує видавничим центром “Джерело життя” (Київ), де виходять українською мовою журнал “Ознаки часу” та газета “Вісник миру”, інша адвентистська література.

Загалом, будова внутрішнього життя адвентистського об’єднання і його позарелігійна діяльність — типові для пізньопротестантських течій. Церкви АСД опікуються створенням навчальних закладів; окрім традиційних шкіл для дітей, що існують при кожній громаді, діють курси вчителів суботніх шкіл, під Києвом — Стаціонарні інтенсивні пасторські курси для пресвітерів, проповідників, їхніх помічників. У межах Української уніонної конференції організовано місію, основна форма діяльності якої — євангелізаційні кампанії. Вони охопили всі реґіони України.

Процес інституціоналізації сучасного протестантизму спричинює витворення у рамках існуючих об’єднань нових спільнот, ініційованих, переважно, молодими віруючими, котрі прагнуть радикальніших змін у релігійній та позарелігійній практиці своїх церков. Виходячи з фундаментальних засад пізньопротестантського вчення, вони, натомість, сповідують лібералізацію церковного життя, прагнуть активнішого оновлення його духовного клімату. Серед цих молодих спільнот вирізняється Собор незалежних євангельських церков України (на початку 2000 р. нараховував 5 громад у різних регіонах країни), що складається з недавніх членів євангельсько-баптистських, п’ятидесятницьких, пресвітеріанських громад. Абсолютна більшість прихильників Собору — молодь, причому, віруючі у першому поколінні. Значний відсоток має вищу освіту. Коло інтересів — культурологія, наука, мистецтво; структурне ядро — біблійні класи, гуртки молоді, місії; форма діяльності — проповідь та євангелізація; позарелігійна практика спрямована у філантропічну та культурно-освітню сферу.

Протестантські церковні структури об’єднують понад 90% прихильників конфесії в Україні. 40% громад належить до євангельсько-баптистського братства, 28 — до п’ятидесятницького, 10 — до адвентистського2; 9% загальної кількості протестантських спільнот становлять реформати, лютерани, а також малочисельні громади меннонітів, методистів, чеських братів, пресвітеріан тощо. На сектантському ступені в інституційній еволюції протестантизму залишилося більшість громад свідків Єгови (13% загальної кількості об’єднань), які продовжують дотримуватися позиції неприйняття “цього злого світу”, обмеження мирських інтересів віруючих, залишаючись невід’ємною складовою міжнародного Товариства свідків Єгови. Останнім часом, однак, спостерігається певне налагодження діалогу керівників цих осередків з державою, більш відкрите ставлення віруючих до оточуючого середовища. Це зумовило навіть ліберальні прояви у середовищі свідків Єгови, де на початку 90-х років відтворена діяльність Місійного руху “Єпіфанія” (переважно у західних областях), зорієнтованого, зокрема, на перегляд окремих засад віровчення єговізму, подолання його суспільної ізоляції. Впродовж 1992-1993 років відбулася леґалізація єговістських громад в Україні, яку на міжнародному конґресі Товариства у Києві у 1993 р. оцінено як факт позитивний, як свідчення нових можливостей течії. Подібний шлях, до речі, у 70-80-х роках пройшли громади свідків Єгови у більшості колишніх соціалістичних країн. Тепер, наприклад, у Словаччині, за даними К.Кагана, течія діє як “впливова, активно діюча релігійна структура з високим рівнем інституціоналізації”3. Вихід з ізоляції спостерігається й в інших сектантських угрупованнях (скажімо, адвентистів-реформістів чи п’ятидесятників-сіоністів). Незначна частина їхніх прихильників вже перейшла в існуючі церковні об’єднання. Консолідація протестантського середовища, поступове подолання внутрішніх протиріч, що накопичувались десятиліттями і не можуть бути вирішені водночас, є закономірним наслідком процесу оцерковлення.

Отже, відмова від опозиційності й самоізоляції, леґалізація громад, процес їхнього укрупнення, формалізація внутрішніх зв’язків, інституціоналізація, а також урахування багатьма лідерами об’єктивних суспільних реалій — все це складові сучасного етапу еволюції протестантизму в Україні. Щоправда, інтеґрація та дезінтеґрація — взаємопов’язані тенденції будь-якого розвитку; церковний статус, як засвідчує історія багатьох релігій, часто супроводжується черговою хвилею сектоутворення. Не випадково в Україні сьогодні виникають чергові сектантські та церковні утворення протестантської орієнтації, котрі вже отримали назву “нового протестантизму”. “Нового” у тому розумінні, що він не є притаманним євангельсько-баптистському рухові, який виник в Україні у середині XIX ст., не зв’язаний історично з протестантськими течіями Західної України, котрі з’явились там у першій чверті XX ст.4 До неопротестантизму належать, наприклад, харизматичні спільноти, новоапостольські громади, християнська місія “Еммануїл” та ін.

Назвемо ще одну відмінність церковного інституту від сектантського: наявність розробленої теоретичної системи, де водночас із догматичним ядром певне місце посідають філософські, етичні, політичні, естетичні ідеї, спрямовані на формування світогляду віруючих, їхнього ставлення до соціальної дійсності. Щодо протестантизму, то у ньому відбувається очевидна орієнтація на мирську, насамперед, соціально-етичну проблематику. І не тільки з боку віруючих, так би мовити “знизу” (що цілком природно, оскільки саме вони — головний об’єкт впливу секулярного світу), а й “зверху” — з боку церковного керівництва. Чимало лідерів визнає: церкви сьогодні опинились в неординарній, навіть дещо несподіваній ситуації, яка відкрила для них оптимістичні перспективи. “Час, який зараз прийшов, розцінюємо як шанс, як можливість зайнятися справою, до якої покликані, — творення цінностей, проголошених Святим Письмом, явлених Ісусом Христом”5; “Бог почув молитви мільйонів віруючих і дав можливість нам жити і працювати у нових умовах... не скористатися такими можливостями буде Богозневагою” 6. Тому настійливою потребою дня проголошують “нове бачення служіння церкви у сучасному світі”.

Останнє означає, насамперед, більшу спрямованість ідейних програм протестантських церков у суспільну проблематику, до якої нещодавно вони ставились обережно, скромно окреслюючи коло своїх позакультових намірів. Це, передусім, проблема участі протестантів у окремих галузях громадського життя. Вона пов’язується з поступовим подоланням багатьма віруючими інфантильності соціального мислення, прагнення до самореалізації, що підтримують протестантські лідери, котрі все частіше пов’язують позарелігійну активність віруючих з виконанням їхньої релігійної місії — служінню людині та суспільству. Деякі теологи вважають таку діяльність виконанням Божих заповідей: “...Бути во Христі не означає бездіяльного... стану, а навпаки — активне, пульсуюче, функціонуюче життя”, “Особиста віра нікуди не годиться, якщо вона не відбувається на соціальному рівні”7. Окремі протестантські лідери інтерпретують суспільну активність як свідчення духовного відродження церкви, її невичерпних можливостей, ефективності у сучасній євангелізації.

У центрі подібної просуспільної орієнтації — осучаснена протестантська концепція соціального Євангелія, сенс якої полягає у заохоченні мирської активності віруючих, більшого сприйняття ними суспільних, виробничих, освітніх, культурологічних і навіть політичних сфер буття. Концепція соціального Євангелія, на думку протестантських теологів, повинна допомогти особі у переведенні її християнських етичних переконань у русло конкретних дій на поприщі удосконалення сучасної людини і сучасного світу. Не випадково протестантська література і проповідь окрім релігійно-етичних і власне церковних аспектів звертаються до найрізноманітніших сфер життєдіяльності людини.

Особливий об’єкт їхньої уваги — моральний стан людини і суспільства, який викликає у віруючих виправдане хвилювання. На думку протестантів, головна причина сумнівної моральності сучасної технократичної, урбанізованої, знеособленої людини міститься у ній самій, а вже потім у зовнішніх факторах (політична система, спосіб життя тощо). Адже суспільство — це передусім люди, отже, потрібно йти від людини. “Христос вчить, що головна причина будь-яких вад мирського життя — не матеріальна, а духовна”8. Якщо так, то і засоби розв’язання нагальних суспільних проблем — прероґатива релігії. “Світ перевантажений соціальними, моральними й економічними проблемами. Люди гинуть... Світ потребує Христа. Місія церкви — кинути рятувальний канат тим, хто гине”9.

З цього огляду сучасний протестантизм оцінює більшість соціально-етичних аспектів буття — особистого і колективного. Наприклад, баптистська, адвентистська, п’ятидесятницька церкви дотримуються цілком визначеної загальнохристиянської позиції стосовно абортів. Будь-які втручання у біологічну природу жінки, вважають вони, не можуть бути моральними,бо протирічать Божому замислові. Такий же осуд викликає у протестантів євтаназія (умертвіння безнадійно хворих з гуманних, з погляду медичної етики, міркувань), пересадка органів, генна інженерія і будь-які експерименти у галузі біомедицини. На їх думку, цілісність біологічної природи людини — це, передусім, питання її Божественної природи. Ніхто з людей не пови