Пізній протестантизм (адвентизм, п’ятидесятництво, єговізм)

На початку XX ст. пізній протестантизм поступово втрачає позиції в Східній Україні. Його діяльність переноситься у західноукраїнський реґіон. Така течія як єговізм діє тільки в Західній Україні. Саме тут у 20-х роках XX ст. відновлюють діяльність лютеранство й кальвінізм, які, на противагу XVI-XVII ст., набирають уже виразних українських рис.

Ця географічна поляризація вітчизняного протестантизму знову пов’язана із особливостями історичної долі України. Більшість території країни у 20-х роках знаходилася під більшовицькою владою, її населення насильно “атеїзували”, численні релігійні організації змушені були припинити діяльність. Західна Україна, незважаючи на політичні та ідеологічні утиски польської влади, у цей період зазнала економічного і національно-культурного піднесення, що зумовило активізацію та урізноманітнення релігійного життя краю. Найбурхливіший розвиток протестантизму в Західній Україні відбувається у 20-30-х роках XX ст.

Проте це не означає, що пізній протестантизм — явище локальне. Нашу думку підтверджує, насамперед, розвиток адвентизму і п’ятидесятництва.

Адвентизм (від лат. — пришестя) — пізньопротестантська конфесія, що виникла у першій половині XIX ст. у США в середовищі дрібних фермерів та середнього прошарку міста і села. Безпосереднім поштовхом до її появи стало так зване друге Велике пробудження, пов’язане з початком кризи капіталізму, масовим розоренням дрібних підприємців, черговою активізацією пієтичних та есхатологічних проповідей. Засновник конфесії — колишній баптистський проповідник Уільям Міллер у книзі “Свідчення із Святого Письма та історія про друге пришестя Христа у 1843 р. і Його особисте царствування упродовж 1000 років” спробував встановити конкретну дату другого пришестя Господа. Він виходив із текстів Апокаліпсису (Об’явлення св.Івана Богослова) та старозавітної Книги пророка Даниїла. Оскільки ця подія, на думку Міллера, повинна відбутися за життя існуючого покоління, його твір набув великої популярності, зокрема, серед баптистів, методистів, квакерів та інших протестантів.

Автор нових пророцтв двічі зазнав фіаско (він знайшов помилку у своїх розрахунках і встановив точнішу дату пришестя — 1844 рік), проте есхатологічні проповіді не вщухали. Прихильники Міллера у 1845 р. скликали конференцію й оголосили створення спільноти адвентистів, тобто тих, хто вірив у швидке пришестя Христа. Після смерті засновника спільнота розпалася на декілька угруповань. Найбільше отримує назву адвентизму сьомого дня (АСД). Його прихильники, згідно з поглядами проповідниці Олени Уайт, ґрунтуючись на текстах Біблії, днем спокою оголосили суботу (звідси назва течії). У другій половині XIX ст. виникли нові течії — адвентисти першого дня, євангельські адвентисти, адвентисти майбутнього віку, адвентисти Церкви Божої, адвентисти-реформісти та ін. Однак наймасовішим і найвпливовішим залишився адвентизм сьомого дня. У першій чверті XX ст. течія переростає у світову церкву із значною кількістю філантропічних та господарських організацій, видавництв, радіостанцій. Наприкінці 80-х років церква АСД налічувала близько 5 млн. членів, 22 тис. церков у 184 країнах, 5 тис. навчальних закладів, 50 видавництв, 160 лікарень. Вищий орган — Генеральна конференція АСД з центром у Вашингтоні.

Другою за поширеністю течією є адвентизм-реформізм. Він виник у Німеччині у 1920 роках внаслідок розколу АСД, викликаного відмовою деяких віруючих від служби в армії. Відмовники виступили також з вимогою перегляду позиції співробітництва з органами влади, якої дотримувалось керівництво АСД, наполягали на посиленні дисципліни у громадах, обмеженні позарелігійних потреб віруючих тощо. Звинувативши багатьох єдиновірців у порушенні окремих засад вчення О.Уайт, вони оголосили себе (знову виявляється загальнопротестантський принцип повернення до “ранньої чистоти”) реформаторами адвентизму.

Віровчення адвентистів сьомого дня, що повністю збігається з догматами адвентистів-реформістів, ґрунтується на головних принципах протестантизму. В центрі їхнього вчення — ідея близького пришестя Христа, точну дату якого встановити дуже складно. Це може знати тільки Бог. Але людина щохвилини повинна бути готовою до такої події. Христовий прихід, на думку адвентистів, супроводжуватиметься знищенням світу і воскресінням праведників (перше воскресіння). Буде створена нова земля, де вони разом із Христом царюватимуть тисячу років. Після цього Христос оживить і неправедних (друге воскресіння), однак не для царства, а для суду над ними. Після суду наступить Армаґеддон* — війна Христа з сатаною, в якій усі, кого буде визнано на суді грішниками, загинуть. Шлях до праведності, отже, і до спасіння — прийняття кожним адвентистської віри.

В адвентизмі сьомого дня здійснено переосмислення пророцтв Міллера, який, на думку Олени Уайт, був не таким уже й далеким від істини: 1843 і 1844 роки потрібно розуміти не як дати фізичної з’яви Христа. В ці роки відбулося пришестя, та не на землю, яка поки що не готова до цього, а на небо — з метою очищення небесного чистилища, його приготування для спасіння праведників та розгляду діянь кожної людини перед Армаґеддоном. Земне життя дане людині для підготовки до цього. Вся ж історія людства — постійна боротьба Христа із сатаною; кожна людина повинна на землі зробити свій вибір: або Христос, або сатана. Послідовники церкви АСД вибір уже зробили, але вони повинні переконати у ньому інших людей, довести своє спасіння конкретними вчинками, змістом власного життя, яке передбачає неухильне дотримання адвентистської віри, культу, моралі.

Одна з головних догматико-культових вимог — сповідування четвертої заповіді, тобто святкування суботи як дня відпочинку, коли категорично забороняється будь-яка праця. Цікавим є обґрунтування цієї вимоги. Субота — печать, яка відзначає обраних Богом віруючих, відрізняє праведників від неправедників. У такому тлумаченні знову виявляється прихильність протестантизму до старозавітної традиції у християнстві, що найбільше втілилася у Кальвіновому догматі про передвизначення. Порівняймо: в іудаїзмі — ізраїльський народ вважається обраним; у протестантизмі — всі, хто дотримується кальвінізму, адвентизму тощо, — обрані.

Адвентисти сьомого дня заперечують безсмертя душі, пекло і рай. Вважають, що після смерті душа людини ніби занурюється у сон, щоб пробудитися у судний день, коли вона або отримає вічне блаженство, або остаточно загине. Проте, заперечення безсмертя душі було властиве й раціоналістичним протестантським течіям XVII ст., наприклад, социніанству. Таким чином, адвентисти і тут виступають спадкоємцями попередніх віросповідних традицій.

Важливий елемент адвентистського вчення (водночас і церковної практики) — дотримання десятини: кожен член церкви повинен вносити на користь громади частину своїх доходів, що є наслідуванням не тільки протестантської, а й ранньохристиянської традицій. В адвентизмі актуалізується насамперед соціально- етичний підтекст десятини. Віруючий впевнений у своєрідному поверненні свого внеску: в різних формах матеріальної допомоги від громади, у поліпшенні умов задоволення його релігійних потреб, навчанні дітей у суботній школі тощо. В цьому своєрідному соціальному страхуванні є певний сенс заповіді та її привабливість для віруючих. Так здійснюється глибинний зв’язок релігійної ідеї з конкретною життєвою практикою особи, що властиво протестантизмові.

І ще один, чи не найспецифічніший елемент адвентистського вчення — санітарна реформа. Це своєрідний кодекс правил з охорони здоров’я, згідно з яким, віруючому забороняється вживати свинину (що вважають “нечистою” їжею), каву, спиртні напої, курити. Рекомендується вести здоровий спосіб життя, займатися фізичними вправами, уважно стежити за своїм здоров’ям і піклуватись про здоров’я інших членів суспільства. На думку Уайт, кожна людина має надану їй Богом життєву силу, якої вона може позбутися при недотриманні цих вимог. (Саме тому, до речі, у діяльності світового адвентизму чільне місце посідає медико-профілактична та лікувальна практика; церкви АСД фінансують лікарні, клініки, санаторії; чимало прихильників течії мають середню і вищу медичну освіту). В теологічному плані санітарна реформа ґрунтується на розумінні тіла людського як Божого храму, а земного життя — як стану постійної готовності до другого пришестя. Це вимагає від віруючого щоденного прагнення до моральної та фізичної досконалості. Отже, догмат виступає і як моральне вчення: віруючий прагне вести такий спосіб життя, який сприятиме духовній чистоті, “щоб тіло і душу в усій цілісності зберегти без пороку до пришестя Христа” [1].

Ориґінальністю вирізняється організаційна структура адвентизму. Згідно із “Засадами внутрішньої будови Церкви АСД”, група громад, створених на невеликій території (наприклад, в області), називається полем. Поля у межах великих реґіонів (країни) складають уніони. Уніони, поширені на весь континент або його частину, об’єднуються у дивізіони. Сучасна церква АСД має три дивізіони: Європейський, Американський, Азіатський. До 1907 р. громади АСД в усій Росії входили у Німецький, потім — Східноєвропейський уніон. Від 1908 р. вони отримали самостійність в межах Російського уніону. Сьогодні церква АСД в Україні є окремим уніоном Європейського дивізіону.

В Україні діють дві адвентистські течії. Найчисельніша — адвентисти сьомого дня, об’єднані у релігійну структуру церковного типу, значно менше адвентистів-реформістів.

Започаткування АСД в Україні пов’язане з діяльністю європейських центрів течії, насамперед у Гамбурзі. Тут в останній чверті XIX ст. було створено Міжнародне трактатне товариство, що розповсюджувало адвентистську літературу, а також біблійна школа, де готували місіонерів для роботи у Східній Європі. Загалом, відомостей про початкову діяльність АСД в Україні небагато. Основна причина цього — в особливій близькості течії до зарубіжних центрів. Якщо баптизм, котрий значною мірою вийшов із штундизму, поступово виокремився в Україні у самостійну, з потенціалом національного самовизначення протестантську гілку, то адвентизм ще довго залишався “німецькою вірою”, хоч і об’єднував у своїх громадах щороку все більше українців, росіян, поляків. Адвентизм почав формувати свою релігійну структуру в Україні, коли тут вже домінував баптизм, який місіонерством та пропаґандою, кількістю віруючих і церковними ресурсами повністю випереджав інші пізньопротестантські течії.

В Україні перші групи АСД з’явилися у місцях найбільшого зосередження німецьких колоній. У Таврійську губернію у 1886 р. приїхав Луї Конраді (з 1910 р. — голова Європейського дивізіону Генеральної конференції адвентистів сьомого дня). Він “знайшов” тут близько 30 німців-протестантів, котрі сповідували суботній день (увірували після ознайомлення з адвентистською літературою, що надходила в Україну зі США). У 1886 р. Конраді став пресвітером першої громади АСД у колонії Бердубулат (тепер с. Привольне). Дияконом громади обрано П.Перка. Цього ж року обоє потрапили до в’язниці за “розповсюдження єресі іудействуючих”. Після відбуття покарання адвентистські місіонери розгорнули ще активнішу діяльність. Упродовж трьох років виникли громади у Таврійській, Херсонській, Київській, Полтавській губерніях, на Волині, Кубані та Донеччині. Адвентистська проповідь мала вплив і на місцеве населення. Її есхатологічний зміст привернув увагу насамперед міщан, ремісників, а також бідноти, робітників, дещо менше — селян.

Про збільшення кількості прихильників адвентизму свідчать цифри. (Щоправда, вони стосуються всієї Росії; окремо по Україні підрахунків не проводили). Згідно з ними, у 1896 р. у Росії налічувалось 779 адвентистів, у 1906 — 2261, у 1911 — 4 тис. [2]. Це були переважно колишні баптисти, штундисти, православні. У 1911 р. у громадах АСД працювало 58 пресвітерів (13 — з корінних жителів) [3]. Під час Першої світової війни зростання кількості адвентистів дещо призупинилось* у зв’язку з посиленням репресій, особливо через зв’язки течії з німецькими зарубіжними осередками. Налякані діями уряду, лідери адвентизму публічно висловлювали свої патріотичні почуття, лояльність до державної влади і навіть готовність до участі у війні. Голова церкви АСД у Росії, пресвітер Київської громади Г.Лебсак писав: “Одразу ж після оголошення війни Німеччиною та Австрією київські адвентисти 7-го дня передали через губернатора його Імператорської Величності свої вірнопідданські почуття... Адвентисти також брали участь у пожертвуванні білизни для поранених і досі займаються безкоштовним пошиттям білизни для Червоного Хреста... З міста Києва і губернії знаходяться на театрі воєнних дій близько 25-30 братів. Деякі з них потрапили до санітарних загонів, деякі до телеграфних частин, а решта... бере участь у боях” [5].

Буржуазну революцію адвентисти сприйняли позитивно, очікуючи від неї, насамперед, розв’язання питання свободи совісті. “Здійснилася знаменна подія... Деспотизм старої влади герметично закривав усі щілини, через які міг проникнути промінь світла у темряву. Сьогодні він волею Всевишнього сам похований... Божі вісники... Можете бути вільними!” [6]. Однак подальші політичні події, прихід до влади більшовиків принесли нові розчарування.

З одного боку, адвентисти були незаможними, а в селі — на відміну від меннонітів — безземельними, отже, не вписувались у категорію класового ворога. З іншого, це були “сектанти”, отже (згадаймо стилістику партійних постанов), “прихильники світового імперіалізму”. Добре проглядається подібний “подвійний стандарт” у ставленні влади до протестантів хоча б у такій цитаті: “У деяких селах Одеського округу значна частина адвентистів живе у жалюгідних землянках... У с. Гальбштадті (Мелітопольського округу), с. Великокняжому (Армавірськ. окр.) й інших місцях... адвентисти переважно бідняки, ремісники і середняки. Щодо бідняків-адвентистів місцеві радянські й партійні працівники часто потрапляють у складні обставини. Звільнені від податків, користуючись різними пільгами, вони, тобто бідняки-адвентисти, дозволяють своїм вождям обдирати їх, сплачуючи в общинну касу десятину... Трудяще населення в деяких місцях (як, напр., у с. Кассель, Одеськ. окр.) виступає з вимогою не звільняти адвентистів-бідняків від податків, оскільки вони все одно викидають свої гроші на вітер. Партійним працівникам дуже тяжко утримувати населення від таких виступів та переконувати, що з адвентистами потрібно боротися іншими методами” [7].

Однак, незважаючи на “боротьбу”, кількість адвентистів до 1929 р., тобто до “найрішучіших дій” уряду щодо церкви, збільшувалася. У 1924 р. офіційна статистика налічує 11500 адвентистів у СРСР, 1925 р.— 12282, 1928 р.— 13404. Причому, йдеться тільки про членів громад. Якщо ж рахувати “по два дорослих адвентиста на сім’ю і визначати середній склад сім’ї у 5-6 чоловік, ми отримаємо загальну кількість осіб, на яких поширюється вплив адвентистських громад, у 40000 чоловік” [8]. В одному із джерел зустрічаємо і дані по Україні: тут 1928 року нараховувалося 5073 члена громад АСД, серед яких більшість “крамарі, ремісники, робітники” [9].

На початку 20-х років утворилося Всесоюзне об’єднання АСД, яке очолили Г.Лебсак, Г.Цират, Б.Шмідт. Воно налічувало 605 громад і до 1929 р. встигло провести шість з’їздів. У 1924 р. (на п’ятому Всесоюзному з’їзді) у середовищі АСД відбувся розкол. Частина віруючих, незадоволених тактикою загравань свого керівництва з радянською владою та позитивним вирішенням питання військової служби, оголосила створення реформістської течії. Об’єднання адвентистів-реформістів — Російське поле адвентистів сьомого дня реформаційного руху — на чолі з Г.Оствальдом створюється у 1929 р. і відразу починає діяти як підпільна релігійна організація. З 1936 р. Російське поле перейменовується у Всеросійський уніон адвентистів-реформістів, керівництво якого переходить до В.Шелкова і П.Манжури.

У 1925 р. розпочало діяльність Всеукраїнське об’єднання АСД за головуванням Г.Лебсака, І.Львова, О.Недоби. Крім вирішення загальновіросповідних та організаційних проблем, метою його було створення біблійного інституту АСД у Києві, короткострокових біблійних курсів у різних містах України, видання адвентистської літератури, розповсюдження українських Біблій і збірників духовних пісень українською мовою. Однак реалізувати задумане члени об’єднання не встигли.

Церква АСД в Україні дотримувалася основних засад загального адвентистського вчення, які оприлюднила на сторінках журналу “Благовестник” — органу Всеукраїнського об’єднання. Крім класичних протестантських (віра в Бога-Творця, Христа-Спасителя, у досягнення благодаті через діяння Святого Духа, у Біблію — єдине джерело життя і вчення, у десять заповідей, у водне хрещення через занурення) кредо АСД містить особливі елементи. Це — сповідування суботи; очікування другого пришестя, що “буде особистісне, видиме і дійсне. Однак ми не визначаємо часу цієї події”; впровадження десятини, якою підтримується справа Євангелія; “як послідовники Христа, ми не наслідуємо світ у гонитві за модою, світськими розвагами... наша мета: сповіщати нинішньому поколінню й усьому світові Вічне Євангеліє або благу вістку про спасіння”; “ми проти будь-яких алкогольних напоїв, китайського чаю, кави та ін. Крім цього, ми оминаємо нечисту їжу”; “пророки відкривають світові плани Божі й показують нам, де ми знаходимось у світовій історії” [10].

Дотримувались адвентисти України й загальнопротестантського культу. Обряд хрещення у громадах АСД не відрізняється від баптистського, як і обряд євхаристії, під час якого адвентисти також вдаються до омовіння ніг. Субота у їхніх громадах часто використовується для спеціальних богослужінь — так званих суботніх бесід, під час яких вони ознайомлюють з своїм ученням не тільки віруючих, а й невіруючих.

Адвентизм був поширеним і в Західній Україні. Перша громада АСД виникла 1890 року під Луцьком. Її членами стали німецькі поселенці, а керівником — К.Рейвен, еміґрант з Таврійської губернії, котрий побував у Америці і повернувся послідовником ідеї швидкого пришестя Христа. Два члени цієї громади, працівники столярного цеху К.Фендель та Й.Шледзинський, у 1896 р. приїхали у Лодзь, де заснували новий осередок. Згодом туди переселилася група німецьких колоністів з Південної та Центральної України, утворивши на теренах Польщі адвентистський центр. При ньому на початку XX ст. відкрилися біблійна школа і місія для Західної України. Очолили центр колишній одесит Д.Гайде та адвентист із Житомира Ф.Ремферд. У 1906 р. була організована громада у Варшаві на чолі із Г.Шміцом, яка також виконувала велику роль у поширенні адвентизму в Західній Україні. У перше десятиліття XX ст. до реґіону прибуло чимало зарубіжних місіонерів, переважно із Швейцарії, Німеччини, Північної Америки. Завдяки зусиллям місіонера Ю.Петера у 1901 р. виникла адвентистська громада у Бєльську на чолі з Павлом Недобою. З іменем останнього пов’язують появу громад у Галичині. У 1922 р. адвентисти об’єднуються у Союз АСД в Польщі, що ввійшов до Східноєвропейського дивізіону. Союз розподілявся на вісім полів. Серед них — Сланське з осідком у Луцьку, Східне — у Гродно, Південне — у Львові. В українських етнічних землях основними місцями поширення громад АСД були повіти Підляський (три населених пункти), Брестський (один), Дубенський (чотири), Львівський (один), Луцький (вісім), Пінський (чотири), Перемиський (один), Сарненський (один), Сокальський (один), Слонімський (три) [11]. У Бєльську 1926 року відкрилася біблійна школа, яка готувала проповідницькі кадри для східних теренів Польщі.

У Варшаві й Лодзі Союз відкриває свої видавництва, що, крім загальної біблійної та віросповідної літератури (насамперед, численних творів Олени Уайт; вони, як і Біблія, вважаються обов’язковим джерелом пошуку Божественної істини), випускали журнали “Слуга зборів”, “Знамення часу”, “Світло для просвітництва” німецькою, польською та російською мовами. У Львові на кошти Союзу видавали україномовний часопис “Знаки часу” (виходив у 1927-1933 роках за редаґуванням А.Мащака). Поширювалась українською мовою і література зарубіжних адвентистських центрів, наприклад, річник “Збори для місій”, що видавали у 20-30 роках у Канаді. Важливу роль у розповсюдженні адвентистської літератури серед слов’янського, у тому числі українського, населення виконували й громади, які діяли в цей період у Закарпатській Україні, де у Тячівському та Рахівському повітах мали розгалужений осередок АСД.

У Західній Україні було також чимало громад, що не увійшли до Союзу адвентистів сьомого дня в Польщі. Такі осередки існували у Дрогобичі, Бориславі, Станіславі, Коломиї, Горохові, Ковелі, Володимирі-Волинському, Рівному. Певне поширення на Буковині, Станіславщині, Львівщині мало також вчення адвентистів-реформістів. У Золочеві 1935 року була створена адвентистська секта християн сьомого дня. Вона не визнавала пророків і пророчиць, священною книгою вважала тільки Новий Заповіт.

Визначити загальну кількість адвентистів у Західній Україні дуже складно. Хоча більшість прихильників течії перебувала у Галичині, на Буковині та Закарпатті, збереглися відомості тільки про ті церкви АСД, котрі діяли на Волині. Тут, за православною статистикою, у 1932 р. налічувалося 1103 адвентисти [12].

П’ятидесятництво (від старозавітного свята п’ятидесятниці; у новозавітному варіанті — Зелені свята, або Трійця), як і адвентизм, виникло на ґрунті баптизму, наслідуючи висхідні віросповідні та культові принципи пізнього протестантизму. Вже у першій третині XX ст. ця течія за кількістю прихильників випереджала адвентизм і впритул підійшла до баптизму. Сьогодні п’ятидесятництво — одна з найчисельніших протестантських церков у світі.

Формально її появу датують 1903 роком, коли на членів однієї з громад у Лос-Анджелесі, за їх твердженням, зійшов Святий Дух і вони заговорили незрозумілими мовами. Однак формується п’ятидесятницьке вчення ще наприкінці XIX ст. з багатьох інших протестантських ідей, переважно баптизму та методизму. В їхньому середовищі у цей період виник рух святості, прихильники якого, не задовольняючись звичним тлумаченням спасіння, наполягали на його новому розумінні й додатковій арґументації. З руху святості вийшла така протестантська течія як перфекціонізм (від англ. — досконалість). Її адепти доповнили сотеріологіче вчення ідеєю про духовну освяченість або народження від Святого Духа, що, на їхню думку, дасть змогу людині остаточно звільнитися від першородного гріха і набути духовної досконалості, навіть святості. З руху святості вийшло і п’ятидесятництво, що збагатило перфекціонізм догматом про хрещення Святим Духом як остаточним арґументом у вченні про спасіння.

Догмат пов’язаний з новозавітним біблійним сюжетом про зішестя Духа Святого на апостолів Христа у день давньоєврейського свята п’ятидесятниці. Більшість християн сприймають цей сюжет як історичну подію, яка сталася лише раз і тільки з апостолами та першими послідовниками Христа. П’ятидесятництво актуалізує ії, оголошуючи можливість хрещення Святим Духом у наші дні, в реальному, земному житті. Звідси — нове осмислення догмату: на думку прихильників течії, духовне хрещення, а через нього й контакт зі Всевишнім, може отримати будь-яка людина, незалежно від її соціального статусу, релігійної приналежності, індивідуальних здібностей. Подібна демократизація догмату, його “заземлення” й особистісна наповненість зробили ідею хрещення Святим Духом надзвичайно привабливою для багатьох віруючих.

П’ятидесятництво розглядає спасіння як поетапний процес. Спочатку віруючий проходить етап водного хрещення, що символізує входження в його серце Ісуса Христа. Потім людина народжується звище, тобто особисто пізнає Святого Духа і досягає святості; нарешті, вона отримує хрещення Святим Духом, отже, духовно очищується і приєднується до Божих обранців, що остаточно ґарантує їй вічне життя. Через хрещення Святим Духом віруючий набуває сили і для земного, буденного життя, і для релігійного служіння, спілкування з Всевишнім. Ця сила передається йому через плоди і дари Святого Духа — харизми*, про які читаємо у Біблії. Вона вказує, насамперед, на плоди Духа, які формують особу християнина. Це — освячення, святість, чистота, досконала любов, чисте серце, які виступають своєрідними символами етичної досконалості особи, ґарантії спасіння. Отримуючи хрещення Духом, п’ятидесятник досягає цих плодів і тим самим уподібнюється Ісусові Христу, стає чистим (у духовному розумінні), святим. Дарів Святого Духа в Біблії є дев’ять. “Одному бо Духом дається слово мудрости, а другому слово знання тим же Духом, а іншому віра тим же Духом, іншому дари вздоровлення тим же Духом, а іншому роблення чуд, а іншому пророкування, а іншому розпізнавання духів, а тому різні мови, а іншому вияснення мов” (1 Кор. 12.8-10). Після духовного хрещення ці дари також стають доступними не лише апостолам, а й віруючим.

Головним даром Духа у п’ятидесятництві вважають глосолалію (від грец. — вимова незрозумілих слів) — дар промовляння мовами, який отримує віруючий від Бога у ході духовного хрещення. Це може бути рідна мова або якісь іноземні мови, незрозумілі вислови. Однак, на думку п’ятидесятників, є люди, котрі отримали від Духа дар тлумачення мов і здатні пояснити зміст розмови віруючого з Богом. Незважаючи на певну екзотичність, вчення про духовні дари має суттєве релігійно-етичне навантаження. Отримання дарів означає для п’ятидесятника не лише ґарантоване, очікуване у будь-якій протестантській течії, спілкування з Богом, а й прилучення до Його таємниць, Божественної мудрості, отже, до розуміння справжнього сенсу життя, кваліфікується як вищий ступінь етичного оновлення й удосконалення людини. Внаслідок хрещення віруючий “більше не є часткою цього світу... він належить Богові і є Божою людиною” [13], “природня людина стає досконалою во Христі” [14].

Зміни у духовному житті віруючого, на думку п’ятидесятників, обов’язково виявляються у повсякденності. Зрештою, це випливає із загальнопротестантської концепції “добрих діл”, за якою віра без діл мертва, отже духовна досконалість вимагає конкретної реалізації. Тут ідея обраності набуває особливого етичного змісту: ти обраний — отже, повинен бути взірцем для інших. На думку п’ятидесятників, хрещена Духом людина стає духовно багатою, мудрою, наділеною багатьма чеснотами і природними здібностями: “Чим більше маємо дарів Святого Духа, тим більшими стають наші здібності, тим більше талантів ми маємо, тим більше зможемо досягнути” [15]. Духовне оновлення виступає запорукою змін у буденному житті: віруючий досягає стабільності у матеріальному статусі (в окремих випадках — навіть добробуту), успіхів у навчанні, праці, особистих і сімейних справах, на соціальній ниві, так би мовити, вибивається в люди. Отже, спрацьовує традиційний для протестантизму соціально-психологічний механізм мотивації релігійного догмату: найдієвішим арґументом на його користь завжди виступають реальні зміни у житті людини.

Подібна “видимість” відзначає й інші п’ятидесятницькі догмати. Візьмімо догмат зцілення. Більшість протестантських течій розуміє його як морально-психологічне піднесення, духовне очищення. П’ятидесятники — як конкретний акт фізичного оздоровлення людини. Однак для цього потрібні глибока віра хворого, його внутрішня чистота, вплив на нього (через рукоположення та помазання хворого єлеєм) єдиновірців, котрі отримали дар зцілення від Святого Духа. Отже, догмат перетворюється на елемент культу. В багатьох країнах світу п’ятидесятники здійснюють його у великих спортивних і концертних залах, на стадіонах, перетворюючи обряд на своєрідне театралізоване шоу.

П’ятидесятницький культ мало чим відрізняється від баптистського. Окремі п’ятидесятницькі громади, насамперед, ті, що існують у Західній Україні, не дотримуються обряду омовіння ніг під час обряду євхаристії. Щодо хрещення Святим Духом, то його розуміють, передусім, як акт духовного оновлення особи, її радісно-емоційного переживання, що відбувається у процесі молитви віруючого без розрекламованої в атеїстичній літературі “бузувірської екзальтації” (крики, сльози, падіння тощо). Хоча у деяких п’ятидесятницьких сектах на початковому етапі елементи фанатизму та екзальтації, безумовно, мали місце, та в процесі еволюції течії поступово зникли.

Присутність суб’єктивного моменту в п’ятидесятництві, цілком логічного для протестантського індивідуалізму, також зумовила наявність у ньому різних течій, що існують як церковні об’єднання або невеликі громади сектантського типу. До перших серед найпоширеніших в Україні належать християни віри євангельської (Західна Україна) та християни євангельської віри (Східна Україна), що мають незначні відмінності. З п’ятидесятницьких сект відомі в Україні євангельські християни у дусі апостольському, п’ятидесятники-суботники, п’ятидесятники-сіоністи та ін.

На відміну від більшості протестантських церков, п’ятидесятництво не має свого світового центру. В цьому і певна слабкість, і водночас сила. Відсутність єдиного структурного канону дає змогу течії зберігати внутрішню динамічність, виявляти оперативність і нестандартність у пропаґандистській та місіонерській практиці, вміло пристосовувати її до місцевих умов. Натомість існує чимало п’ятидесятницьких об’єднань, деякі з них — світового масштабу. Це, передусім, стосується Асамблеї Божої з центром у США. Її очолює Генеральна рада під керівництвом суперінтенданта. В 20-х роках у структурі Асамблеї було створено Російську та Східноєвропейську місію, внаслідок чого започаткована діяльність п’ятидесятницьких громад в Україні. Серед інших найбільших п’ятидесятницьких об’єднань світу — Церква Божа з центром у Клівленді, Церква Божа з центром в Андерсоні, Назаретська Церква Божа (всі у США). За останніми даними, сьогодні у світі налічується понад 50 млн. п’ятидесятників*.

Перші кроки течії в Україні пов’язані з іменем Івана Воронаєва, який у 1921 р. приїхав до Одеси з Північної Америки, де був у пошуках заробітку. Ставши місіонером Асамблеї Божої, він активно проповідував її вчення серед баптистів, адвентистів і православних та впродовж декількох років привернув на свій бік багатьох неофітів. У 1922 р. в Одесі відкрилась перша п’ятидесятницька громада, члени якої розгорнули місіонерську діяльність, подорожуючи по всій Україні. Вже у 1924 р. створюється Одеський обласний союз, а у 1926 р. — Всеукраїнський союз християн євангельської віри (ХЄВ) на чолі з І.Воронаєвим, В.Колтовичем, М.Гальчуком, І.Підлісним. Союз 1927 року налічував 350 громад і 17 тис. віруючих.

Перші кроки члени об’єднання спрямовували на створення своєї церковної структури: організовували групи благовісників, ареал подорожей яких охоплював і Західну Україну, і Бессарабію, і Кубанщину, і південь Росії; збирали кошти для відкриття біблійних та реґентських курсів; молодь об’єднувалась у хори й музичні ансамблі, численні гуртки (жінки — у гуртки крою та шиття або хатнього господарювання). З 1928 р. почав виходити журнал “Евангелист” та серія п’ятидесятницьких брошур, які видавали в Одесі у 1925-1929 роках російською мовою.

П’ятидесятники подібно до баптистів і адвентистів прагнули активного поширення своїх ідей. “Ця робота, — писав М. Гальчук, — величезна. І для її здійснення люди об’єднуються, створюють групи, союзи. Об’єднаними зусиллями досягаються великі цілі, недосяжні окремим людям... Для цього необхідна правильна організація... “ [16]. Однак сформувати церковну структуру в Україні п’ятидесятникам до війни не вдалося. Керівники Союзу ХЄВ були заарештовані (доля І.Воронаєва — від імені якого у 1930-1932 роках органи НКВС публікували у пресі покаянні листи, — достеменно невідома), громади закриті, їхнє майно конфісковане, декілька п’ятидесятницьких комун у Одеській області розпущені. Однак дещо все-таки було зроблено: узагальнено догматичну платформу церкви**, розроблено її статут, накреслено характер існування за умов радянської влади. Це якоюсь мірою дало змогу п’ятидесятникам, незважаючи на багаторічні переслідування, вижити, а у післявоєнний період відновити діяльність.

На початку 20-х років XX ст. під впливом проповідей Пелагеї Коченкової та Леонтія Мельника у Кам’янець-Подільській губернії виникла секта п’ятидесятників-сіоністів, невелика, однак доволі екзотична. У ній знову виявилася спорідненість пізнього протестантизму з релігійним раціоналізмом.

Назва секти пов’язана із вченням, за яким тисячолітнє царство обраних буде існувати на землі, а точніше — у Палестині, на горі Сіон, де відбудеться друге пришестя. Тому істинні віруючі повинні прагнути переселення у Палестину для особистої зустрічі Господа. Про виникнення секти п’ятидесятників-сіоністів читаємо у друкованому органі євангельських християн: “...наприклад, у селі Романівці (коло м. Каменського)... Дух сказав через одну жінку, що вони повинні поїхати зараз на Сіон. Незважаючи на холодну зимову погоду, майже всі бричками (з сім’ями) стали від’їжджати у невідомому напрямку, кинувши будинки і господарку. Їх, звичайно, затримала місцева влада... і під наглядом міліції вернула назад, у Романівку. Двоє з дітей замерзли” [17]. Подібні прояви фанатизму, що часто супроводжували появу нового релігійного руху, надзвичайно шкодили п’ятидесятництву, давали органам влади підстави для втручання у діяльність його громад і особисте життя людей. Репресії ще більше посилювали релігійний фанатизм. У 1929 р. Леонтія Мельника заарештували і вислали за межі Радянської України, однак 1932 року він повернувся назад вже з новими однодумцями (Д.Чайкою, Н.Стародубом та ін.) і продовжував діяльність нелеґально. В умовах підпілля проповідь п’ятидесятників-сіоністів захоплювала ще більше віруючих. У Великій Бубнівці Волочиського району в 1931-1932 роках відбулося три з’їзди прихильників секти. І все ж налагодити якусь організовану діяльність вона так і не змогла: у першій половині 30-х років усіх її лідерів і чимало віруючих репресували.

Найбільше п’ятидесятницьких громад в Україні у 20-30-х зосередилось на Волині і в Галичині. Тут започатковується ще одна п’ятидесятницька течія церковного типу, безпосередньо пов’язана з Асамблеєю Божою, — християни віри євангельської (ХВЄ). Асамблея Божа у 1924 року у м. Данціґу (Ґданську) створює філіал Російської та Східноєвропейської місії, яку очолив суперінтендант Густав Шмідт. Філіал організував місійні поїздки американських та європейських проповідників на теренах Польщі, Західної Білорусі, Західної України. При ньому відкрилась біблійна школа з підготовки проповідницьких кадрів, згодом — короткострокові заочні курси для керівників громад, молодіжних гуртків, реґентів.

До роботи залучалися найактивніші діячі п’ятидесятницького руху в Східній Польщі. У Лодзі діяв чисельний осередок зеленосвятківців (так, від Зелених Свят, називають п’ятидесятників у Польщі). Його очолив випускник Лондонської біблійної школи Артур Бергольц. Разом з тим, увагу Шмідта привертають п’ятидесятники-українці, які на початку 20-х років прибувають із США, — І.Герис, П.Ільчук, Й.Антонюк та ін. Вони активно подорожували по селах і містечках Галичини, Волині і впродовж п’яти-шести років згрупували навколо себе осередок однодумців. У селищі Стара Човниця Луцького повіту у 1929 р. відбувся Перший з’їзд п’ятидесятників Східної Польщі, Західної Білорусі та Західної України. На ньому було прийнято рішення про створення Союзу зборів християн віри євангельської (ХВЄ) з центром у Лодзі. Від українських п’ятидесятників до керівництва Союзу увійшли І.Панько, Г.Федишин, П.Ільчук, Д.Косьма, Т.Нагорний, К.Леонович, С.Ярмолюк, І.Зуб-Золотарьов, М.Вербицький.

Союз, що його активно підтримували Данціґський філіал, а також Асамблея Божа, швидко налагодив місіонерство і пропаґанду. Йому вдалося заснувати три видавничі центри, для роботи в яких на спеціальних курсах готували редакторів. Центр у Лодзі видавав літературу польською мовою, зокрема журнал “Доступ” (виход