Становлення педагогічної теорії і практики в Україні в другій половині ХШ-ХVШ століття

Означений період, як у загальнодержавному розвитку, так і в галузі освіти та педагогічної думки, позначається важливими історичними подіями, які зумовили форми, зміст, ^:методи навчання і виховання, розвиток педагогічних ідей, їх напрямок і характер. Серед цих історичних чинників, насамперед, слід назвати феодальну роздробленість Київської Русі і монголо-татарську навалу на неї, які перервали активні освітні процеси і в ХШ-ХV століттях були причиною занепаду не тільки освіти і педагогічної думки, а й усієї культури — духовної та матеріальної. Монголо-татарами були знищені культурні центри, монастирі, школи і бібліотеки при них, зруйнована система освітніх закладів підвищеного типу, фізично знищені люди, які створювали духовні і матеріальні цінності. Київ, як освітньо-культурний центр, був знищений і довгий час стояв у руїнах. Лише в середині XV ст. у Києві став формуватися гурток учених-перекладачів, діяльність яких поклала початок відродженню освітніх процесів.

Феодальна роздробленість була причиною того, що значна частина південно-західних земель України перебували у складі Польщі, Литви, Угорщини і Молдавії, що також негативно позначилося на культурно-освітньому відродженні. Активізація процесу становлення української народності проходила у гострій боротьбі за збереження соціальної і національної незалежності своєї мови, культури, традицій. Особливо гострий характер на західних землях України носила боротьба проти релігійної агресії Ватикану; який з метою утвердження католицької віри ефективно використовував і таку зброю, як освіта і виховання, за допомогою яких прагнув окатоличити спочатку українську, а пізніше і весь народ.

У цей період відбуваються певні позитивні зрушення в економічному житті України — розвиваються ремесла, відроджується землеробство, тваринництво, торгівля, зовнішні відносини, зростає роль міст, як економічних і культурних центрів, які не могли не вплинути на освіту і педагогічну думку. Зовнішні взаємозв'язки сприяли проникненню в культуру й освіту ідей епохи Відродження та Реформації.

Однак ці позитивні елементи в розвитку української державності і культури пригнічуються угорськими та польськими феодалами, які, починаючи з середини XV століття, прагнули підкорити український народ, що викликало хвилю народних протестів. Прийняття Брестської унії (1596 р.), виникнення і зростання класу української знаті, посилення експлуатації простого народу було однією з причин роздвоєння, розшарування українського народу на ворогуючі класи, що викликало різні напрямки в освіті і вихованні підростаючого покоління, а в політиці – призвело до війни під проводом Б. Хмельницького, Це змінило становище і його договори з Росією, які відкрили шлях до експлуатації українського народу російськими дворянами і поміщиками.

Упродовж всього ХVIIІ століття до складу Російської централізованої держави входила вся Лівобережна Україна. Правобережжя належало Польщі, Буковина — Турції (до 1774 р.), Закарпаття — Австрії. Український народ терпів знущання з усіх боків. Однак прагнення відстояти і захистити свою незалежність завжди були притаманні українському народу, що й позначилося на характері мети, завдань, змісту, освіти і виховання підростаючого покоління

Поступове відродження освітніх традицій в Україні, започаткованих у період Київської Русі, супроводжувалося, хоч і повільним, але зростанням шкіл, поширенням грамотності не тільки серед панівних класів, але і серед простого народу, що відрізняло тривалий час у цьому плані Україну від Росії. Певною мірою поширенню грамотності в ХIV-ХV століттях сприяла діяльність «майстрів грамоти», «книжників», «мандрівних учителів», які ходили по селах і містах, об‘єднували у невеликі групи дітей і навчали їх читання, письма, лічби.

У ХIV-ХV ст. виникають школи у Києві, Львові та інших регіонах України. Є свідчення, наприклад, що вже на початку XV ст. були засновані школи в Києві при Києво-Печерському та Михайлівському монастирях [1,69]. Збереглися грамоти, дипломатична переписка Галицько-Волинського князівства, які дають підстави вважати, що там існували освітні центри. Крім того, е незаперечні докази щодо існування в XV ст. у Львові шкіл при Богоявленській церкві та в інших передмістях, в той же час там з‘являються і католицькі школи. На Закарпатті існувала школа ще в середині XIV ст. при Грушевському монастирі, де були виготовлені рукописні букварі, функціонувала бібліотека. У Львові існувала також вірменська школа [1,70-72]. Однак ці школи не могли задовольнити зростаючу потребу в освічених людях. Економічний і політичний розвиток вимагав людей з вищою освітою, але, оскільки вищих навчальних закладів у ХШ-ХIV ст. на території України не існувало, то частина української молоді їхала здобувати її в закордонні університети. Дослідники цієї проблеми свідчать, що у ХV-ХVІ ст. за кордоном лише у Краківському університеті навчалося більш, ніж 800 українців [26, 33]. Частина молоді поверталася на Україну, а частина залишалася працювати у тих же зарубіжних університетах.

Серед останніх були Павло Русин із Кросно (нині територія Польщі) та Юрій Дрогобич (Котермак), який народився в м. Дрогобичі. Павло Русин (роки життя приблизно 1470-1517) навчався і закінчив Грейфсвальдський університет у Німеччині. Його педагогічна і наукова діяльність пов‘язана з Краківським університетом. Там же в Кракові; він видавав книги слов'янського мовою, які використовувалися для навчання у школах України, Білорусії, Росії. Свої твори він писав латинською мовою. Можливо це та знаходження переважної їх кількості за рубежем є причиною того, що творчість його почала вивчатися зовсім недавно. Будучи вихідцем із лемків — одна з етнічних українських груп, що проживає в Закарпатті, П. Русин присвятив низку своїх творів мріям про поширення освіти і розвиток культури лемківців, про поліпшення їхнього життя і визволення від угорських феодалів. Він з жалем розповідає, як з метою мадяризації та полонізації чужоземці спалювали українські книгозбірні, школи, знищували вчителів. В його віршах («Говорить книга...», «Похвала Валерію Максиму», «Похвала поезії» та ін.) звучать ідеї щодо значущості освіти та її ролі у розвитку суспільства, відображено його гуманістичні погляди на виховання моральності в молоді, формування позитивних якостей особистості, особливо чесності. Він підкреслював виховне значення античної літератури і філософії, вважаючи, що тільки справжня наука містить у собі «... світлий образ правди святої» [1, 75].

Юрій Дрогобич (Котермак) — (рік нар. невідомий — 1494), на честь міста, в якому народився, взяв псевдонім «Дрогобич», і з ним пройшов усе своє життя. Вищу освіту здобув у Краківському університеті, працював у Болонському і в тому ж Краківському університетах, викладаючи астрономію і медицину. Твори його зберігаються у зарубіжних бібліотеках. Вся його творчість пронизана любов'ю до батьківщини, прагненням принести їй користь і славу, відродити традиції Київської Русі в галузі освіти і культури. З великої спадщини Ю. Дрогобича, написаною латинню, до нас дійшли лише окремі праці, серед яких відома для багатьох учених світу «Прогностическая оценка текущего 1481 года», в якій підкреслюється роль знань, освіти, наукової книги, відображені гуманістичні ідеї щодо виховання, властиві для епохи Відродження. Ю. Дрогобич — учений світового значення. Його учнями були відомий польський астроном Миколо Копернік, німецький поет-гуманіст Конрад Цельтис та інші відомі вчені [1, 76]. Діяльність і творчість Ю. Дрогобича і П. Русина свідчать про існування культурно-освітніх взаємозв'язків між Україною і Заходом у той період, що сприяло проникненню в українську педагогічну думку ідей раннього гуманізму. Особливо активно почала розвиватися освіта в Україні в другій половині XVI та в XVІІ століттях. Потреба наукового обґрунтування переваг православ'я для збереження мови, традицій українського народу і відродження його культури, забезпечення ідеологічного підґрунтя боротьби українського народу проти поширення католицизму сприяла розвитку шкіл, в тому числі і підвищеного типу, передусім у Західному регіоні України. Серед них передусім слід назвати Острозьку школу-академію. Історія її заснування і діяльності була об'єктом багатьох наукових досліджень вітчизняних і зарубіжних учених, але не всі сторінки її функціонування і ролі в розвитку української культури прочитані. Так, донині чітко не встановлено рік її заснування, зміст навчання та інші питання. Водночас, досконало відомо, що особливого розвитку і слави, значущості у тогочасних подіях Острозька школа-академія набула за період життя і діяльності князя Костянтина Костянтиновича Острозького (1526—1608) — українського магната, київського воєводи, політичного діяча, активного захисника православ'я, покровителя багатьох учених з інших країн, які у себе вдома зазнавали переслідувань. Саме завдяки йому Острозька школа за своєю структурою і змістом навчання набула значення вищого навчального закладу, який істориками вважається першим вищим навчальним закладом на території України [10, 273]. За сприяння князя при школі було засновано науковий гурток, членами якого, крім вітчизняних, були вчені інших країн — Ян Чех, відомі грецькі вчені, «доктори наук латинських і еллінських» Кирило Лукаріс і Никифор, польський математик і філософ Ян Лятос та інші. Членами наукового гуртка були всесвітньо відомі і талановиті вчені слов'янської, грецької, латинської мов, видатні математики, астрономи, філософи, про що засвідчив Захарія Копистенький в одному з перших вітчизняних творів історичного характеру «Палинодия или Книга обороны». Основне завдання членів наукового гуртка полягало не лише в підготовці висококваліфікованих діячів культури і освіти, але і в написанні наукових трактатів, полемічних літературних творів. Очевидно, саме останнє й дозволило називати цю школу «школою-академією». При школі функціонувала друкарня, заснована за активної участі І. Федорова - російського першодрукаря, який втік від переслідувань царя, оселившись спочатку у Львові, пізніше — в Острозі. За короткий період існування в друкарні було надруковано понад 20 книг, серед яких всесвітньо відома «Острозька біблія», «Часослов», який в той час використовувався і як навчальна книга, другий варіант «Азбуки» І. Федорова та інші, не менш значущі для української культури книги.

Першим ректором Острозької школи-академії був Герасим Смотрицький – відомий український письменник-полеміст, громадський діяч, автор гострополемічного трактату («Ключ царства небесного...», в якому різко засуджував католицьку експансію. У програму навчання Острозької школи-академії входили предмети, які вивчалися й у західноєвропейських університетах. Так, крім слов'янської мови, вивчалися грецька, польська, латинська мови та їх граматики, риторика, діалектика, математика, астрономія, філософія і богослов'я. Наявність останніх двох класів — філософії і богослов'я – є прямим доказом належності Острозької школи до вищих навчальних закладів. Вихованцями цієї школи були такі відомі державні і культурно-освітні діячі України, як Мелетій Смотрицький (син Герасима Смотрицького) –талановитий педагог і просвітитель, автор славнозвісної «Грамматіки славенския правильное синтагма», яку російський учений М. Ломоносов назвав «вратами» і своєї вченості; Гаврило Дорофеєвич — поет і перекладач; Андрій Римша – білоруський поет; Петро Конашевич-Сагайдачний — гетьман реєстрового запорізького козацтва; Іов (Іван) Борецький — талановитий педагог, громадський і церковний діяч, перший ректор Київської братської школи та багато інших.

У наш час Острозька школа-академія відроджується і функціонує як вищий навчальний заклад, колектив якого намагається відродити славні традиції своєї праматері.

Острозька школа-академія відіграла велику роль у поширенні освіти в Україні, Білорусії, Роси, її вихованці очолювали навчальні заклади, розробляли підручники, а статут цієї школи, як свідчать дослідники, був покладений в основу Статуту Львівської братської школи, визначивши цим самим структуру і зміст навчання у братських школах.

Братські школи України — це особливо знаменна сторінка в історії української культури і педагогічної думки. Назва їх походить від назви громадських організацій — братств, які виникли в другій половині XVI ст. Тривалий час вважалося, що вони були виключно релігійними об'єднаннями» а, отже, і школи, засновані ними, теж такими. Сучасні дослідження довели, що братства, до складу яких входили переважно представники світського міського і сільського населення, в тому числі із бідних верств, були громадськими організаціями, які відіграли важливу роль у розвитку духовної культури українського народу, сприяли утвердженню гуманістичних і демократичних ідей в українській педагогічній теорії і практиці і, звичайно, виходячи з того, що в той час релігія була основною ідеологічною силою, відстоювали і захищали православну віру: очолювали боротьбу проти поширення католицизму на території України і інших слов'янських держав. Братства створювали школи, засновували при них друкарні, госпіталі і притулки для бідних людей, видавали навчальну і полемічну літературу, готували вчителів та ін.

Знову ж таки, суперечливим є питання про заснування перших братських шкіл і найбільш важливих серед них, таких, як Львівська, Київська братські школи. Богоявленське братство у Львові, наприклад, існувало вже в другій половині XV століття. Є припущення, що вже в той час при ньому функціонувала братська школа. В більшості ж історико-педагогічних джерел роком заснування однієї з перших братських шкіл — Львівської — вважається 1586 рік, тобто рік, коли було прийнято Статут цієї школи, а в передмові До своєї «Азбуки», виданої у 1574 році в друкарні Львова, Іван Федоров зазначав, що вона написана для «учеников» Львівської братської школи. Отже, очевидно школа була заснована раніше загальноприйнятого року.

Не вдаючись детально в історію заснування братських шкіл, відзначимо, що вони відіграли велику роль у поширенні освіти не лише в Україні і Білорусії, але і в Росії, оскільки їх вихованці їхали до Росії і там створювали школи, в яких навчання здійснювалося за підручниками, написаними вчителями братських шкіл. Братські школи існувати в багатьох містах і великих селищах України, але серед них слід особливо виділити Львівську школу, яка, за твердженнями вчених, також була школою підвищеного типу і одним з перших навчальних закладів, який готував учителів. Статут Львівської братської школи, який послужив зразком для Статутів Луцької, Київської та інших братських шкіл, є своєрідним педагогічним твором, який дає можливість не тільки ознайомитися із структурою, формами і методами навчально-виховної роботи, її змістом, але й прослідкувати за тим, як розвивалися в українській педагогічній думці гуманістичні, демократичні принципи, які забезпечували високу моральність вихованців, їхній патріотизм, взаємозв'язок між виховними впливами школи, сім'ї і громадськості. При братських школах існували так звані «скудопитательные дома» (типу сучасних гуртожитків), в яких проживали бідні діти і з віддалених населених пунктів. Широко було запроваджено патронування дітей, тобто, коли дітей розміщали в заможних сім'ях, які зобов'язані були турбуватися про їхнє виховання, як і про рідних дітей. Крім того, при братських школах існували «младенческие братства», членами яких були всі учні школи, основним завданням яких було моральне виховання. Школою призначалися наставники учнів, обов'язком яких було слідкувати за поведінкою, навчальною діяльністю учнів, а також супроводжувати дітей до церкви, вчити з ними церковні обряди, пісні, молитви тощо.

Основне місце у навчальних програмах братських шкіл відводилося гуманітарним наукам, зокрема, вивченню рідної (української або; як тоді її називали, простої мови), слов'янської, грецької, латинської, польської мов. Крім того, у школах підвищеного типу вивчалися граматика, діалектика, філософія, риторика. Багато уваги приділялося музичному вихованню, що сприяло підготовці відомих музикантів-композиторів (Чернушин, Шаваровськвй, Яжевський та ін..), а також розвитку хорового співу в Україні. Саме у Львівській братській школі був надрукований Йосипом Городецьким перший посібник з нотного письма. Відомо, що викладалося малювання, давалися учням відомості з історії та географії, які були складовою частиною богослов'я, курс змішаної математики, який вивчався і у школах підвищеного типу, охоплював відомості з цивільної і військової архітектури, механіки, гідростатики, геометрії та інших галузей науки. У школах, що належали до типу початкових, давалися елементарні знання з арифметики. Приділялася увага трудовому вихованню, у школах впроваджувалося самоврядування, самообслуговування [26, 41-43].

У Статутах братських шкіл утверджувалися такі прогресивні форми навчання, як класно-урочна; серед методів — дискусії, які готували вихованців шкіл до полемічних боїв з єзуїтами. Ці посоли були безстановими— всі учні були в усьому рівними: «багаті перед убогими, — записано в Статуті Луцької братської школи, — у школі нічим не можуть бути вищі, як тільки наукою... Учитель повинен і вчити, і любити всіх однаково, як синів багатих, так і сиріт убогих». [29, 23]. Були чітко сформульовані вимоги до вчителя: «даскал, або вчитель цієї школи, має бути благочестивий, розсудливий, смиренно-мудрий, лагідний, стриманий, не п'яниця, не блудник, не хабарник, не гнівливий, не заздрісний, не сміхотворець, не лихослов, не чародій, не басносказатель, не посібник єресей, але прихильник благочестія, в усьому являючи собою взірець добрих діл» [29, 23].

Братські школи, що сприяли бурхливому піднесенню рівня грамотності в Україні, в кінці XVII — на початку XVIII ст. почали занепадати. Причин цього було декілька: частина братств почали приймати унію, посилилося переслідування вчителів і учнів з боку польського уряду і багато вчителів стали переїжджати до Києва, який в той час виділявся, як політичний і культурно-освітній центр. Ті, що залишалися функціонувати, були закриті в XVIII ст. в результаті освітніх реформ царського уряду.

Братські школи не були єдиними типами навчальних закладів в Україні. З самого початку їх існування на території України стали з'являтися єзуїтські школи і колегіуми. Ще в 1570 р. була відкрита єзуїтська школа у Вільні, яка швидко отримала права академії. В 1608 р., після смерті Костянтина Острозького, славнозвісна Острозька школа-академія припинила своє існування і була реорганізована нащадками князя в єзуїтський колегіум.У цьому ж році єзуїтські колегіуми були відкриті у Львові, Луцьку, пізніше — в Ужгороді, Кам'янці, Вінниці та багатьох інших містах. У ці школи часто віддавали своїх дітей українські магнати, які, навчаючись чужих звичаїв,поступово стали забувати рідну мову, традиції і звичаї рідного народу. Єзуїтські школи протистояли братським школамяк за своїм змістом, характером, так і за методами навчання і виховання. Так, Іван Вишенський — український письменник-полеміст, просвітитель того часу, палкий захисник православ'я, критикував їх за те, що вихованці цих шкіл повинні бути на стратах єретиків, що вважалося своєрідним видом наочності. Він відзначав, що з єзуїтських шкілвиходили вихованці «горді, величаві, пишні, надуті, марнославолюбці, бундючні, велемовні, самохвальці, чванливі, фарисеї, наклепники, неправдолюбці, правоненависники, обмовці, всіх докірники, що себе вважають за ліпших» [6, 208-209]. Вся система навчання і виховання в єзуїтських колегіумах, як відзначають дослідники, переслідувала головну мету — «виховання фанатичних католиків. Некатоликів усіляко намагалися навернути до католицизму» [10, 275]. На зразок єзуїтських шкіл організовувалися в той час на території України василіанські школи.

Деякий вплив на поширення грамотності в Україні в той період мали протестантські школи організатори яких. виступали тимчасовими союзниками братства у боротьбі проти католицької експансії. Серед протестантських шкіл найбільш поширеними були кальвіністські та соцініанські, які функціонували в Гощі на Рівненщині, в Берестечку на Волині, у Хмільнику на Поділлі та ін.

Особливе місце в розвитку освіти і педагогічної думки в Україні відіграла Києво-братська колегія, яка на початку ХVIII ст. одержала титул академії і стала називатися Києво-Могилянською. Києво-братська колегія була заснована шляхом об'єднання двох навчальних закладів — Київської братської школи, що була відкрита наприкінці XVI ст. групою вчених ченців на чолі з Єлисеєм Плетенецьким при Богоявленському монастирі на Подолі, та Київської лаврської школи, відкритої в 1631 році при Києво-Печерській Лаврі Петром Могилою. Остання була заснована на зразок католицьких колегіумів, що викликало велике обурення у киян. Дослідники відзначають, що корінною відмінністю цих двох шкіл було те, що братська школа відстоювала передусім інтереси всіх прошарків українського народу, а лаврська — духівництва і багатої шляхти [26, 48]. Щоб заспокоїти киян, було запропоновано об'єднати ці дві школи в один навчальний заклад. У процесі їх об'єднання відіграли неабияку роль гетьман Запорізького війська П. Сагайдачний, вищі церковні діячі, громадяни міста. Було вирішено новоутворений навчальний заклад розмістити у приміщенні братської школи на Подолі, а фундатором призначити Петра Могилу, що й дало пізніше привід назвати її Києво-Могилянською колегією, а ще пізніше — академією, хоч у офіційних документах цей навчальний заклад називався Києво-братською колегією.

Принципи організації навчального процесу та структури колегії були взяті з досвіду братських шкіл. Навчання велося словенською мовою, пізніше філософія та богослов'я стали викладатися латинською мовою. За основу була взята групова система навчання, що сприяло утвердженню в українській педагогічній практиці класно-урочної системи. Оскільки Києво-братська колегія від самого початку відповідала вищому навчальному закладу (в ній вивчалися філософія і богослов'я), то у структуру школи були внесені певні доповнення, зокрема, навчання в цілому тривало дванадцять років. Класів усього було вісім. У чотирьох молодших (фара — підготовчий клас, інфіма, граматика і синтаксису), змістом навчання були слов'янська, грецька, латинська мови, їх граматики, катехізис, арифметика, співи. В середніх класах (поетики і риторики) багато уваги приділялося теорії і практиці складання віршів, промов, їх виголошення. У старших класах вивчалася діалектика, геометрія, логіка, астрономія, а пізніше два останніх класи стали класами філософії і богослов'я. У вільний від занять час молодші учні влаштовували ігри, займалися малюванням та іншими видами посильної діяльності, а старші — співали в хорі, вивчали праці філософів і теологів, складали вірші, промови, займалися самоосвітою. В Києво-братській колегії були ті ж принципи організації навчально-виховного процесу, як і у братських школах.

3 метою активізації навчального процесу в колегії влаштовувалися змагання на кращу творчу роботу (вірш, промову), дискусії, ритуал прийняття в конгрегацію («младенческое братство»), Ректорами Києво-братської колегії та її викладачами були відомі діячі освіти і культури, вчені Інокентій Гізель, Сильвестр Головчич, Ігнатій Гевлевич, Йосип Кононович, Лазар Баранович та інші. Вони, спільно зпрофесорами братських шкіл, не тільки займалися практичною педагогічною діяльністю, але й внесли великий вклад у розвиток української педагогічної думки.

Слід відзначити, щобагатьма вчителями братських шкіл були написані і надруковані в друкарнях при цих школах навчальні посібники. Серед них дві «Азбуки» І. Федорова (перша надрукована в 1574 році у друкарні Львівської братської школи, друга —в 1578 році в Острозькій друкарні). Острозька «Азбука» цікава тим, що в ній вміщено тексти паралельно слов'янською і грецькою мовами. В 1591 році в тому ж Львові було надруковано граматику «Адельфотес» (у перекладі — братство) написаної тодішнім ректором школи, греком Арсенієм Елассонським спільно з учнями Львівської братської школи (як бачимо, педагогіка співробітництва вже тоді впроваджувалася в педагогічну практику українських шкіл). У друкарні цієї ж школи в 1596 році було надруковано книгу Лаврентія Зизанія «Наука по читанню й розумінню письма словенського» (своєрідна «Азбука»), в якій з методично правильною послідовністю рекомендувалося, як навчати дитину читанню. У друкарні Києво-Печерської лаври також видавалося багато навчальних книг; перевидавалися великими, як на той час, тиражами букварі та азбуки (від 500 до 7000 примірників); у 1616 р. надруковано «Часослов», в 1624 р. — «Псалтир», які використовувалися, як навчальні книги. В 1627 році в цій же друкарні було надруковано «Лексикон славеноросскій й імен толкованіє Памви Беринда» — перший вітчизняний тлумачний словник, над яким автор працював понад 30 років. До виходу «Лексикону...» були поширеними в користуванні невеличкі рукописні словники — «глосарії». «Лексикон...» Памви Беринди вміщував сім тисяч слів, що надавало йому енциклопедичного характеру. В 1646 році в Чернігівській друкарні було надруковано перший посібник з риторики — «Перло многоценное» Кирила Транквіліона-Ставровецького, дещо пізніше — в 1659 році — надруковано збірник промов Іоанікія Галятовського «Ключ разумения...», де вміщено методичний трактат «Наука короткая або способ зложеня казаня», тобто методичні поради щодо складання промов; у 1619 р. у м. Єв'є було надруковано вже згадувану «Граматику...» Мелетія Смотрицького та багато інших навчальних книг, які використовувалися у школах України, Білорусії, а також Росії, хоча царський уряд часто забороняв їх, як це сталося, наприклад, з «Катехізисом» Лаврентія Зизанія.

В окреслений період розвивалася не тільки дидактика, як частина педагогічної науки, висловлювалися і друкувалися теоретичні педагогічні ідеї загального характеру, думки щодо формування особистості, соціальної значущості освіти і виховання тощо. Ці думки та ідеї відображалися у статутах братських шкіл, у літературних творах полемічного характеру, в передмовах до тих же підручників, у теоретичних педагогічних працях. Незважаючи на релігійну спрямованість, у переважній більшості їх відображено гуманістичні і демократичні засади навчально-виховної роботи, підкреслювалася провідна роль виховання у формуванні особистості, роль батьків і громадськості в цьому процесі, розглядалися інші загально педагогічні проблеми. Це праці багатьох, уже згадуваних вище, педагогів, письменників, громадських і церковних діячів: Герасим і Мелетій Смотрицькі, Іов Борецький, Лаврентій і Стефан Зизанії, Іван Вишенський, Кирило Транквіліон-Ставровецький, Памва Беринда, Лазар Баранович, Іоанікій Галятовський та багато інших.

У цей період опубліковані також праці педагогічного характеру невідомих авторів. Особливо слід відзначити дві роботи: «Пересторогу» і «О воспитании чад». Багато було спроб встановити імена авторів цих творів, однак точно визначити їх поки що не вдалося. «Пересторога» (1605-1606 рр.) — гострополемічний твір, спрямований проти католицької експансії. Він написаний під впливом Брестської унії (1596р.), за якою православна церква повинна була підпорядковуватися Ватикану. Автор твору піддав гострій критиці єпископів, митрополитів, українських магнатів, які підтримали унію і, на думку автора, зрадили український народі, який стогнав під соціальним та національним гнітом. Однією з основних причин феодальної роздробленості, ополячення і покатоличення української молоді автор вважав недостатню увагу до проблем поширення вітчизняної системи виховання, яка базувалася на народних традиціях. Це сприяло тому, що українські князі і магнати почали віддавати своїх дітей у католицькі колегіуми, де вони поступово забували своє походження, рідну мову, втрачали інтерес до рідної культури.

Іншим таким твором є педагогічний трактат «О воспитании чад», надрукований в 1609 році у Львівській братській друкарні. Це один з перших, суто педагогічних, друкованих творів в українській педагогіці. Книгу, здебільшого, присвячено проблемам морального виховання дитини, ролі батьків у цьому процесі, значенню освіти в суспільномурозвитку та іншим. Автор заперечує фатальну роль природжених задатків у формуванні позитивних чи негативних моральних якостей особистості, а стверджує вирішальну роль у цьому освіти і виховання. Поряд з цим, він наголошує на необхідності починати виховний процес З «начала возраста», тобто, від народження, оскільки набуті в дитинстві звички впливатимуть на поведінку людини протягом усього її життя.

Кінець XVIІ початок ХVIІІ століття характеризувалися в галузі освіти і педагогічної-думки суттєвими змінами, як у самій системі освітніх закладів, змісті та методах навчання і виховання, так і педагогічних поглядах на процес формування особистості. Передусім слід відзначити, що це період царювання двох реформаторів у галузі освіти — Петра І і Катерини II, діяльність яких корінним чином змінила становище освіти в Україні. Шкільна справа в Україні в цей період розвивається, як одна із складових частин загальнодержавного устрою – на Лівобережній частині устрою Росії, Правобережжя — Польщі, Закарпаття — Австрії та Угорщини. І в кожному з цих регіонів педагогічні процеси мали свої особливості. Так, якщо на території Лівобережної частини України ще певний час продовжувався розвиток прогресивних тенденцій в освітній справі, то в Західному регіоні вже на початку ХVIІІ століття бурхливий розвиток освіти, характерний для ХVI-ХVIІ століть, поступово згасає: братські школи стали закриватися, а ті нові, що відкривалися загарбницькими урядами, задовольняли передусім потреби панівних класів і переслідували мету покатоличення, онімечення та ополячення української молоді.

Освіта Запорізької Січі — до середини ХVIІІ століття в культурно-освітньому житті Лівобережної України велику роль відігравали школи, що відкривалися запорізькими козаками. Дослідники освітніх процесів у Запорізькій Січі (Г.А. Максимович, І.В. Муха та ін.) відзначають високий рівень поширеності грамотності серед запорізького козацтва.

Першу школу на землях «вільностей війська запорожського» було відкрито за наполяганням Коша в 1576 р. недалеко від сучасного Новомосковська Дніпропетровської області. В глушині дикого дубового лісу, на острові на річці Самара запорожці спорудили фортецю, в якій збудували невелику дерев'яну церквицю, а при ній шпиталь і школу, в якій могли навчатися усі бажаючі: малолітні і дорослі.

У 1662 р. в цій фортеці козаки заснували свій військовий монастир (Пустино-Миколаївський), при якому існувала вже монастирська школа. Запорожці відкрили школу і на Січі. В 1659 р. на Чортимлицькій Січі було влаштовано січову військову церкву і при ній відкрито школу, яку називали Січовою, вона вважалася центральною, головною. Існувала вона в так званій Новій Січі, на річці Підпільній. За свідченням очевидців, у цій школі навчалося 50 малолітніх учнів і 30 молодиків.

Крім монастирської та Січової шкіл існували на Запоріжжі парафіяльні школи, які відкривалися при церквах. В той час, коли царський уряд робив все, щоб не давати «черні» освіту, запорозькі козаки на загальній військовій раді (1766 р.) ухвалили утворити майже при всіх церквах парафіяльні школи. Архівні джерела свідчать, що при 16 церквах, які діяли на території Запорізької Січі, існували церковно-парафіяльні школи. На території Лівобережної України, як відомо, до другої половини XVIII ст. діяв адміністративно-територіальний полковий устрій. За даними ревізійних книг у семи полках у 1740 - 1747 роках функціонувало 866 полкових шкіл: у Ніжинському — 217, Лубенському — 172, Чернігівському — 154, Переяславському — 119, Полтавському — 98, Прилуцькому — 69, Миргородському — 37. Звичайно, така кількість шкіл сприяла піднесенню загальної освіти підростаючого покоління. В Січі засновувалися і професійні школи. Так, у 1754 гетьманом Якимом Гнатовичем було засновано школу для підготовки полкових старшин, військових канцеляристів; у 1771 р. було відкрито музичну школу, в якій готувалися музиканти і співаки. Існувала Головна Січова школа в якій вивчалися, крім загальноосвітніх дисциплін, ще й поетика, риторика, математика, географія, астрономія та військова справа. Одним із джерел поширення грамотності на цій частині України була діяльність мандрівних дяків, які навчали дітей заможних селян в домашніх умовах.

Однак цей процес був припинений із ліквідацією Катериною ІІ Запорізької Січі, а також у результаті проведених нею освітніх реформ. Велику роль продовжувала відігравати лише Києво-братська колегія, якій в 1701 році Петром І було надано титул академії, та Чернігівська, Переяславська і Харківська колегії, навчальний процес у яких був організований на зразок Києво-братської колегії. Але вже у другій половині XVIII ст. Харківська колегія змушена була працювати за навчальними планами Московського університету.

Єдиним вищим навчальним закладом на території України до кінця XVIII ст. була Києво-Могилянська академія, яка зазнавала і великого піднесення у своїй діяльності, і великих спадів. Повністю припинила своє функціонування академія в 1805 році, коли було відкрито Харківський університет, а в 1819 році на базі Києво-Могилянської академії було відкрито Київську духовну академію, що дало підставу окремим дослідникам вважати Києво-Могилянську академію взагалі духовною академією, що є вкрай помилковим.

Упродовж усього XVIII ст. Києво-Могилянська академія була культурно-освітнім центром України. Освітньо-виховна робота в ній була, в переважній більшості, так добре налагоджена, що із стін цього навчального закладу вийшли висококваліфіковані спеціалісти багатьох галузей суспільного розвитку. В ній навчалася молодь з багатьох країн світу. Вдосконалював там свої знання і великий російський учений М.В.Ломоносов. Києво-Могилянська академія зробила значний внесок у розвиток освіти Білорусії, Росії, Болгарії, Чорногорії, Сербії, Молдови та ін. Однак були і періоди застою, коли навчальний процес зводився до чистого схоластизму, значно знижувалася кількість студентів, втрачала силу її матеріальна база. Відриву від потреб життя Київської академії до деякої міри сприяло введення навчання спочатку латинською мовою, а з 1784 — виключно російською мовою (українська мова вважалася діалектом). Крім того, послаблення впливу Києво-Могилянської академії на культурно-освітнє життя в Україні пояснюється й тим, що велика кількість висококваліфікованих і вихованців забиралися в Росію для різних цілей: хто, як це С. Яворський і Ф. Прокопович та інші, для участі в підготовці і реалізації царських реформ; хто, як Єпіфаній Славинецький і Симеон Полоцький, для звіряння церковних книг і налагодження процесу виховання дітей царської сім'ї та дітей дворянства; хто — у співацькі придворні капели та інші галузі.

І все ж, всупереч усьому, Києво-Могилянська академія була центром передової, прогресивної, наукової, в тому числі і педагогічної думки. В наш час Києво-Могилянська академія відроджена як університет, який проводить активні пошуки можливостей поєднання традицій колишньої академії з вимогами і особливостями сучасного суспільства.

Аналізуючи освітні процеси кінця ХVIІ-ХVIІІ століть, необхідно відзначити, що спостерігалося до деякої міри розходження між педагогічною практикою і педагогічною теорією. Якщо педагогічна практика, тобто типи навчальних закладів, зміст, форми і методи навчання зумовлювалися освітніми реформами російських царів Петра І і Катерини II, то в педагогічній ду