Вплив соціально-політичних та економічних зрушень на освіту і педагогічну думку україни В XIX столітті

Педагогічна теорія і практика в цей період характеризується настільки різноманітними подіями, прогресивними і реакційними тенденціями, напрямками в педагогічній думці, діяльністю великої плеяди українських просвітителів і педагогів, які прагнули внести свій вклад у розвиток вітчизняної педагогічної науки, поліпшення стану народної освіти.

XIX століття посіло особливе місце в розвитку культурно-освітніх процесів та педагогічної думки в Україні, яке умовно можна поділити на два періоди — перша і друга його половини, кожна з яких характеризується різним соціальним устроєм суспільства, різними темпами розвитку виробництва, науки, інших суспільних сфер. Своєрідною межею, що розподіляла ці два періоди, була відміна кріпосництва, яка сприяла зародженню і розвитку в Україні капіталістичних відносин, а, отже, і зміни характеру виробничих відносин. Це була епоха двох великих війн (1812 р. та Кримська), зміни декількох російських царів, кожний з яких намагався всупереч своєму попереднику внести щось «нове» в організацію державного устрою. Для України властивим було й те, що після придушення польського повстання 30-х років і переходу Польщі у підпорядкування Росії, український народ західного регіону почав зазнавати утисків з трьох боків: польської шляхти, українських магнатів та російського царського уряду.

Усі ці та інші чинники безпосередньо впливали на мету, зміст, форми, методи навчання і виховання та на педагогічну думку, яка в середині століття виділилася в окрему галузь науки. Педагогічна теорія і практика в цей період визначається рядом загальнодержавних та освітніх реформ (1804 р., 1828 р., 1835 р., 60-х та 70-80-х років), заснуванням першого державного керівного органу — Міністерства народної освіти (у 1817 році воно було перейменоване на Міністерство духовних справ і народної освіти, що означало підпорядкування школи церковним установам), прийняттям заковів про безкоштовне навчання, з одного боку, і законів, які стояли на перешкоді поширення освіти серед простих верств народу — з іншого; введенням демократичних засад організації навчально-виховного процесу в усіх типах навчальних закладів, визначення його змісту і методів аж до обрання науковою радою ректорів і деканів університетів, ліцеїв, гімназій і крайньої їх полярності — заборони вивчення природничих дисциплін, філософії, введення казарменого режиму, поліцейського нагляду за діяльністю вчителів, професорів, учнів, студентів.

Україну, як і інші території Росії, було поділено на навчальні округи— Харківський, до якого входила переважна більшість губерній, а Київська, Волинська і Подільська губернії входили до складу Віденського (Литва) навчального округу» як це було передбачено реформою 1804 року. Відповідно до цієї реформи, в кожному окрузі було відкрито університет, в обов'язки якого входило не лише підготовлювати кадри вищої кваліфікації, але й здійснювати загальне і методичне керівництво всіма типами навчальних закладів, що функціонували. Упродовж століття кількість навчальних округів в Україні збільшувалася. В Західній Галичині, на Буковині і Закарпатті диктувала свої закони в соціально-політичному і освітньому житті австрійська монархія, що зумовило своєрідність розвитку там освітньої системи, характеру і змісту навчально-виховної роботи.

Загалом XIX століття позначається відкриттям: різних типів навчальних закладів, зокрема, було відкрито ряд університетів (Харківський — 1805 р., Київський —1834, Одеський — 1865 роки). Функціонувало декілька ліцеїв, які прирівнювалися до вищих навчальних закладів, збільшувалася кількість гімназій (серед них і жіночих), відкривалися різноманітні народні школи і училища, церковно-приходські школи, земські, недільні школи, кадетські корпуси, інститути шляхетних дівчат, різні, професійні училища. Однак, у зв'язку з тим, що переважна їх більшість передбачалася для навчання дворянських дітей, дітей поміщиків, а пізніше — промисловців, інших багатих соціальних верств, то рівень поширеності грамотності на території України був надзвичайно низьким. Наприклад, за переписом 1897 року середній, процент грамотності в Україні становив 19,8% а, в деяких губерніях він був ще нижчим: у Харківській – 16,8%, Подільській, — 15,5%; у Галичині цей показник був дещо вищим — 30,2%, на Закарпатті — менше 28%..Ще нижчим був рівень освіченості серед жінок. Так, у Полтавській губернії письменних жінок було 4,1%, у Харківській — 4% [26, 141, 180). Для багатьох населених пунктів усієї України властива була повна неписьменність. Причиною такого стану було й те, що майже всі національні школи, які функціонували в попередні століття, були закриті.

Протягом усього століття український народ у галузі освіти зазнавав утисків щодо розвитку української культури, вживання рідної мови, виховання дітей на народних традиціях. Уже в 1804 році було видано царським урядом наказ, яким заборонялося видання навчальної літератури українською мовою та використання її, як мови навчання. На території Київської, Волинської, Подільської губерній тривалий час навчання в усіх типах навчальних закладів здійснювалося польською мовою, а з 1830-1831 років царський уряд запровадив навчання російського мовою. У «Положенні про початкові народні школи», прийнятому у 1864 році, відзначалося, що навчання в усіх школах має здійснюватися лише російською мовою. За рік до прийняття означеного «Положення...» міністр Валуєв відверто заявляв, що ніякої малоросійської (української) мови ніколи не було, немає й бути не може. Одночасно на Буковині, Закарпатті, в Галичині насаджувалася німецька, румунська, угорська та молдавська мови, в окремих місцях — польська.

Репресії щодо української культури і мови не ослабили зусиль прогресивних діячів освіти щодо навчання дітей рідної мови. Незважаючи на переслідування, багато з них порушували це питання на сторінках педагогічної преси, висловлювали обурення у своїх статтях, виступах, продовжували друкувати підручники українською мовою, серед яких поширеними були «Граматика» П.О. Куліша, «Українська граматика» І.П. Деркача, «Українська абетка» М. Гатцука, «Читанка» Т.Г. Лубенця під псевдонімом Т. Хуторного та інші. У 1876 році царським урядом був виданий ще один указ — Емський, за яким українська мова повністю заборонялася не лише у школах, але взагалі в суспільному житті.

Ущімлення прав українського народу викликало протидію з боку кращих синів нації. Так, у середині XIX сторіччя їх опір знайшов своє виявлення в ідеях Кирило-Мефодієвського братства, публікаціях журналу «Основа» (Санкт-Петербург), науково-популярних книжках «Селянської бібліотеки», що побачила світ у І860-1862 рр. завдяки петербурзькій українській громаді.

Характерною особливістю цього періоду була поява напівлегальних об'єднань української демократичної інтелігенції – громад, які прийшли на зміну поодинокій просвітянській роботі. Після розкріпачення селянства громади відкривали безкоштовні школи, видавали дешеві популярні книжки.

У Галичині (Австро-Угорщина) кріпацтво було скасовано у 1848 р. На той час в селах почали засновуватись перші народні школи, так звані тривіальні, що давали початкову освіту.

Для вищої освіти духовенства України за розпорядження цісаря Йосифа II було створено спеціальну семінарію у Львові та окремий відділ при Львівській академії, де навчання відбувалось українською мовою.

У 1869 р. на Західних землях для освіти селян було засновано товариство «Просвіта», почала активно розвиватися видавнича справа, виходило близько 80 періодичних видань, що сприяло відродженню національної свідомості.

Не менш гостро турбувало прогресивних педагогічних діячів питання скасування станового характеру освіти в Україні, де ще з часів Київської Русі утверджувалися традиції поширення писемності серед людей недворянського походження.

Незважаючи на те, що функціонували в Україні школи для народу (парафіяльні, земські, недільні), в яких навчатися мали право всі діти, але вчителями більшості з цих навчальних закладів мали право бути лише священики, диякони, дячки, отже, весь навчально-виховний процес носив явно виражений релігійний характер. Згідно з «Положенням...» 1864 р., в народних училищах вивчалися Закон Божий, читання церковних книг, письмо, чотири арифметичні дії та церковний спів. Становий характер освіти чітко був виражений ще в «Статуті гімназій і училищ, підвідомчих університетам» (1828 р.), відповідно до якого кожний тип навчального закладу повинен буй обслуговувати певні соціальні прошарки. Так, приходські народні училища розраховані були на дітей найнижчих станів, повітові — на дітей купців, ремісників, міщан; у гімназіях мали право навчатися діти дворян, чиновників. Для дітей дворянства відкривалися кадетські корпуси, для дівчаток — інститути шляхетних дівчат, жіночі гімназії, хоч за статутом 1864 року всі гімназії формально було проголошено безстановими навчальними закладами, але вже за статутом 1874 року вони були реорганізовані в класичні гімназії і фактично стали виключно дворянськими.

Така політика царського уряду, а також Польщі, Австро-Угорщини в галузі освіти на території України викликала обурення прогресивних політичних діячів та просвітителів XIX ст. як України, так, до речі, і Росії. Загальновідомим е факт, що декабристи, в тому числі і члени Південного товариства, яке функціонувало на Україні, у програму своєї політичної боротьби включили питання, пов'язані з освітніми проблемами, і вимагали скасування становості навчальних закладів, доступу дітей народу в усі типи навчальних закладів. Вимоги щодо надання прав навчання рідною мовою, впровадження безстанового характеру освіти, рівних прав на освіту дітей різних соціальних станів пронизують педагогічні твори усіх прогресивних педагогів цього періоду. Серед наболілих питань, що все більше привертали до себе увагу, були питання ліквідації платні за навчання і боротьба проти засилля іноземних (французьких, німецьких, угорських та ін.) систем виховання і навчання, пропаганда ідей народності школи.

У першій половині XIX століття та в середині його проти існуючого в освіті становища гостро виступали А.А. Прокопович-Антонський, В.Н. Каразін, В.В. Капніст, І.Ф. Тимківський, О.М. Максимович, Т.Г. Шевченко, О.П. Потебня, І.П. Котляревський, П.П. Білецький-Носенко та інші.

Антон Антонович Прокопович-Антонський (1762-1848) народився на Полтавщині, освіту здобув у Києво-Могилянській академії. Був педагогом-практиком, деякий період — ректором Московського університету. У своїх педагогічних творах («Про виховання», «Читання для серця і розуму» та інших) багато уваги приділяв загально-педагогічним проблемам. Він особливо підкреслював роль освіти і виховання в розвитку суспільства і намагався переконати, що суспільство, яке недооцінює цієї ролі, приречене на загибель. Він палко захищав права народу на навчання рідною мовою, виховання дітей на народних традиціях, високо ставив роль прикладу, особливо батьків, у виховному процесі. Прокопович-Антовського цікавили проблеми розумового і морального виховання, і на ці питання-він мав власну точку зору. Так, він критично ставився до думки Ж.-Ж. Руссо, що розум дитини до дванадцяти років спить, а, отже, розумове виховання слід починати після досягнення такого віку. Розум, вважав він, є найголовнішою перевагою людини над іншими живими істотами і його потрібно розвивати з раннього дитинства. У цьому, процесі він відводив певне місце природженим задаткам, але не переоцінював їх, а вважав, що й ці задатки; розвиватися лише, у процесі навчання і.виховання. Щодо морального виховання, то педагог особливого значення надавав формуванню у дітей доброти, чесності, милосердя, співчуття, співпереживання, працелюбності та інших позитивних якостей.

Василь Васильович Капніст (1768-1823 рр.) — письменник, поет, драматург, педагог; працював учителем у своєму селі на Полтавщині, був директором народних училищ, Полтавської гімназії. У одній з своїх основних праць «Ода на рабство» він різко засуджував царський уряд і його політику в галузі освіти дітей народу, вимагав скасування.становості освіти, висловив цінні, з педагогічної точки зору, думки щодо трудового, патріотичного, морального виховання дітей, яке повинно базуватися на принципах демократизму і гуманізму. В.В. Капніст розвивав ідеї Г.С.Сковороди щодо «сродної праці», надаючи трудовому вихованню одне з основних місць у процесі формування особистості.

Василь Назарович Каразін (1773-1842 рр.) народився на, Харківщині і, як багато з його сучасників-українців, тривалий час працював у Росії. Він — учений, винахідник, учасник перебудови державного управління і господарства в Росії і в Україні; займався проблемами селекції, агрономії, метеорологи, був конструктором, організатором Філотехнічного товариства, діяльність якого поширювалася в багатьох губерніях України. Активну участь брав у підготовці освітньої реформи 1804 року, яка істориками вважається однією з найпрогресивніших. Йому належить ідея, створення Міністерства народної освіти та її реалізація; він.був призначений керівником Головного управління училищ, заснованих унаслідок цієї реформи брав участь у підготовці і виданні першого педагогічного збірника «Ежемесячного сочинения об успехах народного просвещения», який започаткував, по суті, процес виділення педагогіки в окрему галузь науки; порушував питання налагодження жіночої освіти. Однією з найголовніших його заслуг перед українською культурою є активна участь у заснуванні Харківського університету, розробці його статуту; налагодженні навчально-виховного процесу, якому він надавав великого значення у боротьбі проти засилля іноземної культури.

Ілля Федорович Тимківський (1773-1853) освіту здобув у Києво-Могилянській академії і Московському університеті, будучи директором Нрвгород-Сіверської гімназії, вій великий позитивний вплив на формування педагогічних поглядів К.Д. Ушинського; очолював Харківський університет і був його професором. Виконуючи обов'язку інспектора Харківського навчального округу, він брав активну участь у відкритті шкіл, написанні підручників та навчальних програм, допомагав учителям у налагодженні навчально-виховного процесу, розробці нових методів навчання, впроваджуючи і розвиваючи демократичні засади української педагогічної думки. У своїй праці «Загальні думки про навчальні заклади» Тимківський критикував царський уряд у галузі народної освіти, висловив цілий ряд досить цікавих і науково обґрунтованих думок щодо морального, фізичного, естетичного, розумового виховання, організації навчального процесу в школі, зокрема йому належить думка про те, що у школі має бути два підручники з кожної навчальної дисципліни, один з яких — для учнів, а другий, більш розширений— для вчителів. Високу оцінку педагогічній діяльності і педагогічним ідеям Тимківського дав пізніше К.Д. Ушинський, який особливо відзначав демократизм, гуманізм великого педагога, що організовував навчальний процесу Новгород-Сіверській гімназії на принципах поваги до учнів, розвитку їхніх творчих здібностей, інтересу до науки, поваги до товаришів тощо.

Іван Семенович Орлай (1770-1829 рр.) народився на Закарпатті в Ужгородському районі. Освіту здобував у Львові та Пештському і Віденському університетах, медичну освіту — в Петербурзькому медико-хірургічному училищі. Це була людина різнобічних інтересів, широкої енциклопедичної освіти — доктор медицини і хірургії Дерптського університету, доктор філософії Кенігсберзького університету, вчений секретар Державної Медичної Колегії в Петербурзі, займав інші почесні посади. В галузі освіти він також залишив помітний слід: був директором Ніжинської гімназії, де під його впливом формувався світогляд М.В. Гоголя; останні роки свого життя був директором Рішельєвського ліцею в Одесі, багато зробив для вдосконалення навчально-виховного процесу, виступаючи проти схоластизму і догматизму. Ним написано багато творів з медицини, історії, педагогіки. В одній із педагогічних статей — «Думки про перебудову училища в Росії», І.С. Орлай викривав хаотичний стан освіти в тогочасний період та її становий характер, відстоюючи ідею народної школи. Виходячи з нього, основною метою виховання вважав формування особистості, здатної віддано служити своєму народові і батьківщині. Він відстоював ідеї загальної освіти, що, на його думку, сприяло б підвищенню моральності і благочестя в усьому світі.

Павло Павлович Білецький-Носенко (1774-1856) понад 30 років життя віддав вихованню сільських дітей та освітньо-педагогічній діяльності, відкривши на власні кошти двокласне народне училище в м. Прилуки, у власному будинку організував для селянських дітей інтернат. Його педагогічні погляди проникнуті ідеями гуманізму, всебічного і гармонійного розвитку особистості, в якому, на його думку, повинно мати місце моральне, розумове, трудове, естетичне виховання, формування почуття любові до батьківщини, поваги до інших народів. У педагогічній практиці він прагнув використовувати дидактичні принципи Я.А. Коменського, Г.С. Сковороди, інших прогресивних педагогів, ураховувати вікові та індивідуальні особливості дитини. Ним написано твори для дітей (казки, оповідання, пісні), педагогічні теоретичні праці, серед яких одна з перших у вітчизняній педагогіці присвячена проблемам естетичного виховання — «Про смаки естетичні», праці з лінгвістичних питань («Словник української мови»). Це був великий внесок у розвиток української культури, освіти.

На середину XIX століття припадає творчість видатного поета України— Тараса Григоровича Шевченка (1814-1861 рр.). Багато його художніх творів проникнуті педагогічними ідеями, в яких він засуджував політику царського уряду в галузі освіти, виховання, зокрема, різко виступав проти закритих кадетських корпусів, у яких вбивається все людське в дитині, спустошується її душа; критикував сімейне виховання в середовищі поміщиків і дворян: «Прогулянка із задоволенням і не без моралі», «Нещасний», «Варнак» та ін., виводячи образ матері, яка більше дбає про себе, свої дріб'язкові інтереси, ніж про власних дітей, доручаючи їхнє виховання чужим людям. Водночас він протиставляє високу моральність народного виховання, підносить роль матері-жінки, простої трудівниці, вихованню в аристократичних сім'ях. Т.Г. Шевченко високо цінував роль праці у формуванні особистості, яка, на його думку, повинна займати основне місце в житті людини, тому що тільки в праці, яка відповідає внутрішнім потребам і інтересам, людина може бути щасливою. Ці ідеї, як відомо, були характерні для педагогічних поглядів К.Д.Ушинського.

Т.Г. Шевченко радісно зустрів появу недільних шкіл, які передбачалися для дорослих людей, утримувалися на громадські кошти, вбачаючи в них справжню народну школу. Для учнів цих шкіл він, власне, й написав «Букварь южнорускій», цікавий своєю структурою, змістом текстів для читання, ілюстраціями. Надаючи великої ролі недільним школам у поширенні грамотності серед народу, Т.Г. Шевченко планував написати для них підручники з арифметики, історії, географії та інших навчальних предметів. Т.Г. Шевченко надавав великого значення у вихо­ванні дитини вчителю. Він вивів два типи образів учителів — образ учителя, який знущався над дітьми, тупу, злу, немилосердну людину, «виховні» методи якого відчув на собі сам Шевченко («Княжна»), та образ учителя з високими моральними якостями, людину щиру лагідну, віддану ідеям служіння народу, прообразом якого був І.П. Котляревський.

Велику роль у розвитку української педагогічної думки в минулому столітті; виділенні її в окрему галузь науки відіграла науково-педагогічна діяльність К.Д. Ушинського, О.В. Духновича, М.І. Пирогова, М.О. Корфа, М. Шашкевича, І. Вагилевича, Я. Головацького, Й. Левицького, К.К. Федьковича, І. Ставровського, С. Коваліва, О. Павловича, П. Грабовського. М. Коцюбинського, Лесі Українки, І. Франка та багатьох інших. Спільними ідеями, які єднали їхню педагогічну думку і педагогічну діяльність, були ідеї народності системи освіти і виховання підростаючого покоління, головними критеріями якої вони вважали навчання рідною мовою, виховання на історії народу, його звичаях, традиціях, обрядах, підготовку народних учителів, які б дбали про свою батьківщину і виховували у своїх вихованців високі моральні якості — чесність, любов до праці, повагу до людей праці, до старших тощо. Усім їм властива була гостра критика царського Уряду в галузі освіти, проникнута догматизмом, схоластизмом, низькопоклонством перед усім чужим — чужою мовою, культурою, яка прагнула виховати з дітей народу слухняних, покірних слуг, а також критика політики Австро-Угорщини, Польщі, які прагнули через освіту і виховання покатоличити, ополячити, онімечити український народ. Вони розвивали ідеї всебічного, гармонійного розвитку особистості. Критикуючи теорію провідної ролі спадковості у формуванні особистості, українські педагоги-просвітителі науково обґрунтовували положення щодо єдності всіх виховних впливів: навчання, виховання,.природжених задатків, ролі сім‘ї, суспільства, громадськості, надаючи особливого значення активній діяльності дитини. В багатьох педагогічних працях розроблялися засади розумового, фізичного, морального, трудового, естетичного, виховання. В основі реалізації.завдань цих складових компонентів, стверджували вони, повинні лежати принципи гуманізму, демократизму, поваги до особистості дитини.

Багато уваги в педагогічній думці того періоду приділялося проблемі змісту, форм та методів навчання і виховання. Реформи 70-80-х років, як і реформа 1828 року були спрямовані на те, щоб навчальні програми перевантажити вивченням латинської, старослов'янської, польської, румунської, німецької та інших мов, вивченням історії релігії, основних її догматів — з одного боку, і на зняття з програм природничо-математичних дисциплін, вивчення української мови, літератури, філософії, історії народу— з іншого. Українські педагоги-просвітителі вимагали перегляду навчальних програм, включення в них таких навчальних дисциплін, які б сприяли розумовому і моральному, патріотичному вихованню учнів. Такою ж гострою була боротьба навколо проблеми методів навчання і виховання. У педагогічній практиці тогочасних шкіл переважали методи зазубрювання текстів, яким властиві були догматизм, релігійність, схоластизм. Прогресивні українські педагоги обґрунтовували необхідність побудови навчального процесу на засадах принципів науковості, доступності, систематичності, послідовності, врахування індивідуальних і вікових особливостей. Великій критиці вони піддавали вживання фізичних покарань учнів, як основного методу виховання.

Ці та інші думки та ідеї українські педагоги-просвітителі висловлювали на сторінках педагогічної літератури, а також педагогічної преси. Відомо, що вже в середині минулого століття українськими педагогами робилися спроби написати підручники з педагогіки. Такими підручникам були «Педагогія» І.А. Ставровського (1846 р., опублікована була лише через 120 років, «Народная педагогия в пользу училищ й учителей сельских» О.В. Духновича (1857 р.), а також теоретичні педагогічні праці кожного педагога. Широко використовувалися з цією метою сторінки багатьох журналів та газет, зокрема: «Основа», Черниговский листок», «Киевский телеграф», «Хліб», «Другі», «Світ», «Народ», «Хлібороб» та інших, а також і спеціальних газет: «Учитель» (видавалася в Ужгороді) та «Школьное обозрение», (видавалася в Одесі) тощо.

У другій половині XIX ст.. питання викладання українською мовою в початковій школі постійно обговорювалося як педагогами, так і громадськістю. Найбільшу активність в цьому плані продемонстрували педагоги Київського навчального округу, Полтавського, Харківського, Чернігівського земств. Полтавської та Одеської міської Думи. Натомість, до Харківського, Київського та Одесько­го навчальних округів у 80-і роки, надійшов таємний циркуляр міністерства народної освіти, в якому наказувалося надіслати інформацію щодо благодійності викладачів стосовно їх українофільства.

У 1892 р. було затверджено положення про стягнення за організацію та утримання таємних шкіл (де навчання відбувалося на рідній мові) — штраф або ув'язнення до З місяців. Неблагонадійних викладачів переводили з українських губерній, забороняли займатися педагогічною діяльністю тощо. Головні зусилля у 90-х роках XIX сторіччя сконцентрувалися на виданні українських книжок— єдиному в таких умовах джерелі національної освіти. Цензура згідно настанов уряду під різними приводами обмежувала друкування цих книжок. Цензори повинні були українські твори «з особливою суворістю та увагою розглядати, піддаючи вилученню та забороняючи при цьому не тільки все, що суперечить цензурним правилам» але за найменшим до того приводом, по можливості скорочувати: число таких безталанних творів у цілях виключно державних».

Ще важче було випускати у світ науково-популярну літературу. Так були заборонені лише з огляду на мову такі брошури: «Як живе тіло людини», «Популярна фізіологія», «Як доглядати малих дітей» тощо.

Під тиском активізації політичного життя в Російської імперії Кабінет Міністрів у 1904 р. був змушений розглянути питання про-визнання української мови як окремої. Для цього було створено спеціальну комісію з членів Академії наук, до якої увійшли, зокрема, такі прогресивні науковці, як Ф. Корш (голова), С.Ольденбург, П.Фортунатов, О.Шахмадров та ін. У доповіді комісії переконливо доводилось, що українська мова не е місцевим говором, що малоросійській народ має право прилюдно розмовляти своєю рідною мовою, друкувати на цій мові книжки, вчити дітей.

Висновки комісії було підтримано цілою низкою публікацій відомих українських діячів-просвітян: С.Русової, О.Русова. О.Логоцького та ін. Але у висновках Кабінету Міністрів (1905 р.) було визнано передчасним скасування заборони українського друкованого слова.

За таких умов справжнім дивом було існування україномовного навчального закладу – чотирирічної школи, яка утримувалась на кошти дійсного статського радника, композитора, автора першої науково-популярної праці з історії України М. Аркаса.

Софія Русова

Софія Русова (1856-1940) народилась у сім'ї, де мати — Ганна Жерве – була французького походження, а батько — Федір Ліндфорс — мав шведських предків. Проте батьки Софії були палкими російськими патріотами, знали і любили російську історію та літературу. Мати померла дуже рано і батько з доньками переїхав до Києва, де невдовзі несподівано помер. У Софії та її старшої сестри Марії з'явилась думка відкрити дитячий садок і 1 вересня 1871 р. до цього приватного закладу завітало близько 20 вихованців, здебільшого дітей української інтелігенції. Виховательці Софії тоді виповнилось лише 15 років. На цей період припадає знайомство Софії з родиною Старицьких, доньки яких також відвідували дитячий садок. Через сім'ю Старицьких Софія починає спілкуватися з видатними українськими просвітянами та діячами: Павлом Кубинським, Михайлом Драгомановим, Оленою Пчілкою, Олександром Русовим, який пізніше стане її чоловіком, композитором Миколою Лисенком та ін.

Практична педагогічна діяльність Софії Федорівни продовжувалась і після заміжжя (187? р.), спочатку в школах Петербурга, а потім у дитячих садках Чернігова та Харкова, у вечірній школі в Олешні, які вона сама й організовувала. Дуже плідно працювала Софія Русова у Харківському товаристві поширення грамотності серед народу, викладаючи російську мову. На той час, коли викладання української мови і українською мовою було заборонено, Софія Русова вважала, що й російською мовою можна друкувати літературу, яка сприятиме розвитку національної самосвідомості українців. Саме в цей період побачили світ твори С.Русової «Сестра Катерина» (рассказ об одной доброй англичанке), «Странник Григорій Саввич Сковорода», «Братства на юго-западной Руси» та ін. У 1906 р. виходить у світ «Український буквар» Є.Русової, надрукований вже українською мовою, у 1011 році виходить її підручник «Початкова географія». У своїй статті «Нова школа» (1914 р.) авторка проголошує головні риси народної школи — надання дитині можливості творчо розвиватися на національному ґрунті з урахуванням її індивідуальних особливостей.

Після Жовтневої революції С.Русова брала активну участь у розробці системи національної освіти в Україні, у 1918 р. ^:на запрошення секретаря народної ревіти І.Стешенка працювала у відділі дошкільного виховання Української Народної Республіки. В 1921 р. С. Русова емігрувала за кордон і там продовжувала свою науково-педагогічну діяльність. Померла у 1940 р. у Празі.