Соціально-економічні перетворення радянсько-більшовицького керівництва: НЕП та індустріалізація країни з колективізацією сільського господарства

Висвітленні першого питання необхідно почати з характеристики ситуації в Україні. Перша Світова війна, українські національні змагання, економічна політика надзвичайних заходів, здійснюваний більшовицьким режимом «воєнний комунізм» привели до економічної кризи. Збитки, яких зазнала економіка радянської України, оцінювались у 10 млрд. золотих карбованців. Різко скоротилося виробництво, зупинились цілі галузі промисловості. У результаті продрозкладки, діяльності так званих комітетів незаможних селян не тільки примусово вилучалася значна кількість хліба та іншої продукції на користь держави, а й нищилися традиційні соціальні, економічні і культурні форми життя українського селянства. Ситуація ускладнювалася голодом 1921 -1922 рр., про що радянська влада приховувала від світового товариства, яке надавало допомогу голодуючим Поволжя. Від голоду загинуло до 1 млн. душ.

Економічна криза викликала кризу соціально-політичну. Повсюдне незадоволення радянською владою вилилось у страйки робітників, селянські повстання, які жорстко придушувались ЧК, військовими з'єднаннями.

Вихід із загальної кризи лідер радянської Росії В.І.Ленін вбачав і переконав правлячу партію більшовиків в необхідності частково поступитися, зняти напругу в суспільстві. По-перше, для цього було проголошено перехід до нової економічної політики (НЕП), а по-друге, трохи пізніше, відбулося упорядкування відносин радянських республік на засадах рівності і федералізму в СРСР.

Важливо наголосити, що за часів сталінщини і розквіту командно-адміністративної системи поширювалася думка про випадковий характер НЕПу. Офіційно проводилося, а деякі історики і економісти поділяють цю оцінку 1 сьогодні, що Радянська влада тимчасово поступилася буржуазним елементам в складній економічній ситуації. НЕП трактувався як короткостроковий відступ на переможному марші соціалістичного будівництва, як викликаний необхідністю перегрупування сил перед вирішальним кидком. Але як свідчить поглиблене прочитання творів В.І. Леніна, так він обґрунтував необхідність відходу від комуністичної практики політики «воєнного комунізму». Йшлося про перехід до НЕПу, про так званий „погляд по-Леніну” на нову політику.

До речі, сталінські, офіційні твердження суперечать ленінським висновкам: «Экономически й политически НЭП вполне обеспечивает нам возможность постройки фундамента социалистической экономики» (Ленин В.И. Полн. собр. соч. - Т.45. - С.60-61). Розраховуючи на весь перехідний від капіталізму до соціалізму період, В.І. Ленін доводив, що це «всерьез й на долго». Подальшій конкретизації перспективи розвитку сприяв аналіз першого практичного досвіду функціонування НЕПу, який привів до кардинальних змін в ленінському розумінні перехідного періоду.

В другому, так званому пізньому, погляді Леніна на НЕП йдеться про відхід від Марксового вчення про кооперацію. При державній владі в руках трудящих, суспільній власності на засоби виробництва просте зростання кооперації ототожнювалося з зростанням соціалізму. Завдяки цьому, наголошував Ленін, «...мы вынуждены признать коренную перемену всей точки зрения нашей на социализм» (Ленин В.И. О кооперации // Полн.собр. соч-Т.45. - С.376). Лад цивілізованих кооператорів і є соціалізм, доводив він в статті «Про кооперацію». Необхідно було сприяти багатоукладності в економіці, розвитку товарно-грошових відносин, ввести тверду валюту, формувати ринок.

Таким чином, важливо наголосити на меті введення НЕПу. В економічному плані він був розрахований на максимальний підйом продуктивних сил і на покращення стану робітників і селян. Розставляючи політичні акценти НЕПу, треба підкреслити, що він відповідав, в першу чергу, інтересам селян, сприяв установленню громадянського миру в країні, співробітництву двох провідних класів при участі непманів.

В межах НЕПу, його інструментаріями задумувалася, в першу чергу, відбудова народного господарства. Героїчними зусиллями трудящих в умовах багатоукладності економіки вдалося подолати розруху і досягти довоєнного рівня розвитку в середині 20-х років (щоправда, металургійна промисловість пізніше, в 1926-1927 господарському році).

Треба обов'язково наголосити, що на відмову від аналогічних завдань, європейські країни відбудову здійснювали на якісно новій матеріально-технічній базі, в радянській Україні, як складовій СРСР, йшлося про кількісні чинники відбудови (до того ж, в основному). За часом відбулося відставання в досягненні стратегічних цілей. Поштовх до різких якісних змін дали ХІV (1925 р.) і ХV (1927 р.) з'їзди РКП(б), названі Й.Сталіним з'їздами індустріалізації та колективізації. НЕП, який дав значний економічний ефект, було в 1928 р. згорнуто. Пішов зворотний процес - викорінення приватного капіталу в промисловості і торгівлі, ліквідація приватних господарств у селах та створення колгоспів.

Об'єктивно необхідна індустріалізація СРСР, на відміну від історичного досвіду людства (включно і Російську імперію), націлена була на розвиток важкої промисловості (для УСРР, в значній мірі, сировинних галузей). Радянське керівництво розглядало її як економічний форпост тоталітарної влади, що склалася у 1927-1929 рр.

Майже одночасно з початком економічної кризи світового капіталізму в СРСР і його складовій частині Радянської України приступили до виконання докладно складеного і ретельно обговореного першого п'ятирічного плану розвитку народного господарства. Виконання його відбувалося, по-перше, в оптимальному варіанті (приріст промислової продукції на 20-22%), до того ж невдовзі скорегованого на догоду Й. Сталіну в бік збільшення виробництва продукції важкої індустрії (до 37,7%). Йдеться, здається, про сталінізацію промисловості. І по-друге, в умовах ігнорування сталінським керівництвом країни товарно-грошових відносин, зволікання з розв'язанням соціальних проблем (забезпечення квартирами, товарами повсякденного попиту).

Ще не встигнули просохнути чорнила підписів під затвердженими завданнями першої п'ятирічки у травні 1929 р. XI всеукраїнським з'їздом Рад, як партійно-господарське керівництво пішло шляхом перегляду планів, шляхом форсованої індустріалізації. Ясна річ, що потрібні були додаткові кошти, а їх незважаючи на невичерпні природні ресурси і величезні резерви робочої сили, гостро не вистачало. Вихід знаходили: а) вилучили з кишені робітників багатомільярдні суми у вигляді державних позик; б) різке збільшення продажу населенню горілки; в) емісія грошей; г) експорт хліба (без винятку навіть в голодомор - майже все збіжжя врожаю 1932 р., понад 260 млн. пудів), продаж промислової сировини; д) насильницька колективізація і розкуркулення селян тощо. Економіка з інтенсивного шляху, Яким вона була у 20-х роках, була переведена на екстенсивний: приріст промислового виробництва досягався за рахунок будівництва нових підприємств. До того ж не вистачало комплексного технічного устаткування, кваліфікованих кадрів при шельмуванні інженерно-технічних працівників дореволюційної формації, як «економічну контрреволюцію» («шахтинська справа» та ін). Нормою стала практика беззастережного виконання директив і вказівок центру.

Попри трудовому героїзму трудящих, грандіозні плани не були виконані. Середньорічний приріст промислової продукції не перевищив 10%. В даному випадку доречно порівняти планові завдання і їх виконання на прикладі однієї з галузей індустрії. Так, фактичний видобуток вугілля в Донбасі становив 45 млн. тонн проти передбачених планом 53 млн. (а проти перегляду – 80). Господарський механізм, дедалі більше відриваючись від ринку, перетворювався на гіпертрофовану, жорстко централізовану систему управління. Остаточно склалася командно-адміністративна система господарювання після виходу постанови уряду і правлячої партії щодо вугільного Донбасу в квітні 1933 р. Трести як госпрозрахункові об'єднання перетворювалися на органи технічного управління, а підприємства так і не стали самостійними виробничими організаціями, робота яких базувалася б на економічних засадах.

Майже всю важку промисловість України було підпорядковано центральним органам у Москві. Формувалася командна економіка з найвищим ступенем централізації управління, яка згодом стала підмурком сталінського тоталітарного режиму.

Єдиний головний урок взяла влада із п'ятирічки - припинила політику «підхльостування» й стрибкоподібного директивного нарощування темпів розвитку промисловості. На другу п'ятирічку (1933-1937 рр.) було заплановано більш помірковані середньорічні темпи зростання промислового виробництва. Інтенсивніше почали впроваджувати нову техніку, більше уваги приділялося організації виробництва й підготовці кваліфікованих кадрів.

Далі доцільно було б наголосити на використанні владою стаханівського руху. Виник рух на кадіївській шахті «Центральна-Ірміно» (сьогодні м. Стаханов Луганської області) як рух новаторів виробництва у серпні 1935 р. Започаткована нова система організації і управління виробництвом давала змогу ефективніше використовувати техніку, трудові ресурси для збільшення вуглевидобутку. Новаторські методи давали позитивні результат в інших галузях економіки. Але через півроку, у грудні 1935 р. Й.Сталін характеризував стаханівський рух як вищу форму соціалістичного змагання. Таке спрощення суті новації підштовхувало партійно-господарських функціонерів до неосяжної масовості і рекордоманії, до появи «олівцевих» рекордів. За офіційними звітами чисельність «стахановців» збільшувалася і в третю п'ятирічку (з 1938 р. до нападу Німеччини на СРСР), але економіка залишалася неефективною, більше затратною.

Ціною неймовірних зусиль у довоєнний період УРСР здійснила вагомий внесок в розв'язання завдань індустріалізації СРСР. Україна перетворилася на індустріально-аграрну республіку, досягнення якої в деяких галузях важкої промисловості були одні з найвищих в Європі. Разом з тим, студентам варто замислитись, якою ціною далася індустріалізація. Тоталітарний режим в СРСР здійснив її заради статусу світової держави шляхом розвитку військово-промислового комплексна не заради людей. Значною мірою цьому сприяла колективізація сільського господарства.

Проголошений партією курс на колективізацію сільського господарства (грудень 1927 р.), як і курс на індустріалізацію країни на той час був об'єктивною потребою. Але Й.Сталін і його найближче партійно-державне оточення разом з бездоганними виконавцями в Україні С.Косіором, П.Постишевим, В.Чубарем невдовзі відійшли від курсу і розгорнули насильницьку колективізацію з політикою ліквідації куркулів як класу.

Вражає прагматизм виконавців волі Центру. Так, темпи колективізації, якщо їх оцінювати за питомою вагою усуспільненої орної землі, зросли з 8,6% на 1 жовтня 1929 р. до 68,5% на 1 березня 1930 р., забувши про переконання кращим прикладом, про добровільність, вони використовували примус, залякування, розкуркулення. Тільки за січень-березень 1930 р. розкуркулили майже 62 тис. сімей. Але головне - кінцевий результат. Хлібозаготівельні органи «працювали» над урожаєм 1930 р. аж до 1 червня 1931 р. За весь період заготівель з селянського сектора було викачано 393 млн. пудів, а в цілому по УСРР - 477 млн. пудів хліба. Це складало на 167 млн. пудів більше, урожаю 1929 р. Вимітали увесь хліб, не залишаючи навіть необхідного прожиткового мінімуму. За свідченням С.Косіора половина колгоспів не видала на трудодні «абсолютно нічого». Інакше кажучи, в кожному другому колгоспі люди цілий рік працювали задурно. Такою була політика «підхльостування», яка застосовувалася й у промисловості. Кремль не цікавився становищем тих, хто вирощував хліб. Намагаючись збільшити темпи індустріалізації, Й.Сталін не думав про економічні наслідки такого курсу.

Далі посилювалися найжорстокіші методи. ХП Всеукраїнський з'їзд рад (Харків, лютий-березень 1931 р.) поставив вимогу перед органами радянської влади «рішуче провести ліквідацію куркуля як класу». Законослухняне політбюро ЦК КП(б)У швиденько звернулося до ЦК ВКП(б) «про надання Україні можливості вислати за межі УСРР не менше 40 тис. розкуркулених господарів».

Підводячи риску під розкриттям суті насильницької колективізації, фактично сталінізації села, треба привернутій увагу студентів, що завдяки надзвичайним заходам до кінця 1932 р. в Україні було колективізовано майже 70% селянських господарств, які володіли 80% орних земель. Щоправда, визначення загальної кількості ліквідованих під час «соціалістичних перетворень)) селянських дворів, за твердженням знаного історика С.В. Кульчицького, потребує спеціального дослідження. В січні 1934 р. П.Постишев назвав цифру розкуркулених господарств близько 200 тис. Проте, ця цифра є лише повторенням кількості дворів заможних селян за результатами обстеження ЦСУ у 1927 р. (204,5 тис = 4%). Як бачимо, логіка поплічника Сталіна в Україні проста; скільки куркулів було, стільки й знищили. Здається непереконливо, бо природно щорічно кількість їх господарств зменшувалося. І нарешті, тавром радянської колективізації в Україні став голодомор 1932–1933 рр., про який сталінське керівництво, а потім його послідовники замовчували понад півстоліття. Його спотворили не тільки об'єктивні фактори (особливо посуха), як і сьогодні продовжує дехто наголошувати.

Дійсно, голод охопив різні регіони СРСР. Але тільки в Україні (і Кубані) Кремль за допомогою натуральних штрафів перетворив голод на голодомор з десятикратно більшими жертвами тільки у двох регіонах, населення яких на дві третини складалося з українців.

За підрахунками С.В.Кульчицького, а вони співпадають з оцінкою американського дослідника Джона Мейса і англійського – Роберта Конквеста, смертність від голоду в Україні становила 3-3,5 млн. осіб. Повні демографічні втрати сягали за 1932–1934 рр. понад 5 млн. осіб.

Йдеться про геноцид Радянської влади голодом щодо українського народу, як зазначено в постанові Верховної Ради України від 15 травня 2003 р. та слушно доводив на засіданні Генеральної асамблеї ООН президент України Л.Кучма в вересні 2003 р. Так влада помстилася українському селянству за його супротив насильству, за відмову без вагань підтримувати утопічну ідею «побудувати соціалізм в окремій країні».

Великими зусиллями правлячої партії наприкінці другої п'ятирічки колективізацію сільського господарства в УРСР в основному було завершено.

Але утворені колгоспи були мало чисельні, тому розраховувати на високу ефективність використання кращих чорноземів в Європі не довелося.

Система організації праці в колгоспах доводила незацікавленість колгоспників в результатах своєї роботи. Не дивно, що тодішній тоталітарний режим, навіть за допомогою жорсткого терору не спромігся вирішити аграрні питання, які самі ж більшовики вважали однією з найвагоміших причин жовтневої революції. Якщо в 1913 р. на одного мешканця України припадало 648 кг вирощеного зерна, то у 1940 р. – лише 639 кг. Висновки щодо такого господарювання очевидні, здається, не потребують додаткових коментаріїв.

На тлі світової економічної депресії 1929-1933 рр. Й.Сталін і його прибічники в Україні переконували у переможному поступі соціалізму, достроковому завершенні першої п'ятирічки. Понад півстоліття офіційна статистика на угоду правлячій партії доводила неперевершеність світового досвіду СРСР за часів першої п'ятирічки.

В дійсності, так було сфальсифіковано стан справ не тільки в економіці, айв суспільстві в цілому. Фактичне виконання планових завдань було зірвано (як не виконані в більшості і в наступні повоєнні п'ятирічки). Щоправда, наприкінці 30-х років, завдяки сталінізації економіки, СРСР перетворився на розвинуту індустріально-колгоспну державу, про що доведуть невдовзі суворі випробування в Другій світовій війні та Великій Вітчизняній війні радянського народу.