Суспільно-політичні рухи у другій половині XIX ст. Громадівський рух у Наддніпрянській Україні у 60-90 рр. XIX ст.

 

Сходження на трон царя-реформатора Олександра II у 1855 р. супроводжувалося послабленням поліцейського режиму, прихильником якого був Микола І. Санкт-Петербург став домівкою колишніх провідних членів Кирило-Мефодіївського товариства – П.Куліша, М.Костомарова, який зайняв кафедру російської історії у місцевому університеті й звільненого із заслання Т.Шевченка, який був обраний членом Петербурзької академії мистецтв. За підтримки українських землевласників-філантропів Василя Тарнавського та Григорія Ґалаґана вони заснували гурток, відомий під назвою Громада. Вона надрукувала кілька творів українських письменників і почала видання журналу "Основа" (1861-1862). Редакція журналу намагалася створити рівноправні умови для розвитку української літератури. Найбільшим досягненням було впровадження фонетичного правопису П.Куліша, що прирівнюється до перевороту в українській мові.

Українські громади – самодіяльні напівлегальні суспільно-політичні організації ліберально-демократичної інтелігенції – виникли також у Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі, Ніжині. Вони не були достатньо організаційно оформленими, не мали програм і статутів, їх члени головним завданням вважали просвітництво і розвиток української культури. За те що члени громад виступали на захист селян, розвиток освіти на селі, одягалися у народний одяг, щоб легше контактувати із селянами, польські шляхтичі прозвали їх хлопоманами, а самі вони називали себе українофілами. Цей рух був популярним у 60-х рр. серед студентської й учнівської молоді Києва й мав етнографічно-романтичне забарвлення.

Прибічниками української ідеї були В.Антонович, М.Драгоманов, П.Чубинський, М.Старицький, Т.Рильський, М.Лисенко, В.Білозерський, книговидавець Ільницький. Політичне і культурне спрямування їх діяльності визначалося поширенням серед українців усвідомлення етнічно-історичної окремішності як народу, якому завдяки імперській державі, освіті, військовій службі та покращенню шляхів сполучення загрожувала асиміляція. Українська ідея сполучалася із соціальною пропагандою, селянам нагадували, що вони у недавньому минулому були козаками, володіли землею, якої позбулися після злиття із Росією. У 1862 р. у низці міст і сіл було засновано 67 недільних шкіл для дорослого населення, для яких П.Кулішем і Т.Шевченком були створені букварі. Культурницька діяльність громадівців на тлі невдоволення селян реформою 1861 р. і польське повстання 1863 р. проти царського правління налаштували імперський уряд проти будь-яких проявів українського руху, особливо вживання української мови у публічній сфері. Імперська преса заперечувала факт існування літературної української мови, зводячи її до говірки. Попри романтизм і відсутність ясного політичного забарвлення у діяльності громадівців, чиновники дійшли висновку про загрозу для імперії українського руху. Була створена слідча комісія у справі хлопоманів. Викликаний нею для розмови В.Б.Антонович зумів переконати комісію у тому що хлопомани нічим російській владі не загрожують, а навпаки, допомагають позбутися стереотипу польської ментальності, що цей край є "споконвічна польська провінція". Антонович і з ним 21 учасник київської громади опублікували відкритий лист, у якому стверджували, що вони не революціонери і не сепаратисти і лише дбають про освіту народу і що ніхто не має права нав'язувати йому свої політичні ідеї, користуючись його неграмотністю. Адміністративне покарання громадівцям (заслання до Казані) було скасовано і вони продовжували навчання і працю у Києві.

Міністр внутрішніх справ Росії П.Валуєв 18 липня 1863 р. видав таємний циркуляр, який забороняв публікацію релігійної та освітньої літератури українською мовою, залишаючи право публікувати нею лише твори "красного письменства", тобто художньої літератури. Заборонялося також публічне вживання української мови у державних установах, школах, церквах, закривалися недільні школи. Поліція на вулицях Києва затримувала молодь одягнену в українські національні костюми. У грудні 1863 р. начальник Київського губернського управління МВС у 1863 р. повідомляв керівників навчальних закладів про урядову заборону студентам й учням гімназій з'являтися в місті у "малоросійському одязі". В атмосфері підозр і роздратувань громади тимчасово припинили діяльність.

Проте, вже на початку 1970-х років громадівці в Києві активізували свою діяльність, перенісши на цей раз центр уваги з літературно-видавничої на науково-дослідну діяльність, скориставшись при цьому відкриттям у Києві Південно-Західного відділу Російського географічного товариства. Силами громадівців В.Антоновича, М.Драгоманова, О.Русова, М.Зібера, С.Подолинського, П.Чубинського велися етнографічні, історичні та статистичні дослідження. 2 березня 1874 р. був проведений одноденний перепис населення Києва з фіксацією розмовної мови. Один із діячів київської громади, поважний нотабль у місті М.Ф.Юзефович звернувся до уряду з пропозиціями заборонити будь-які дослідження української регіональної історії і мови. Його доповідні записки на ім'я царя Олександра II лягли в основу емського указу 1876 р., за яким заборонялося не лише друкувати оригінальні твори, наприклад, тексти до музики, а й ввозити з-за кордону книги українською мовою. Під заборону підпали також сценічні вистави, публічні читання і співи українською мовою. Прийнятий без узгодження з місцевою адміністрацією, зокрема Київським генерал-губернатором О.М.Дондуковим-Корсаковим, з яким суперничав М.Юзефович, Ємський указ 1876 р. був не виправдано жорстким. Він призвів до закриття Філії Географічного товариства у Києві, позбавив громадівців легальності, а М.Драгоманов змушений був залишити професорську посаду в університеті й емігрувати за кордон.

Найвпливовішими ідеологами українофільського руху були В.Антонович (1834 -1908) і М.Драгоманов (1841-1895). В.Антонович понад 30 років читав лекційні курси з історії у Київському університеті, плекаючи у своїх студентів науковий інтерес до історії України. Університетська діяльність В.Антоновича мала виняткову роль у поступі національної історичної думки, яка розвивалася на методологічній базі позитивізму і документалістики. З його історичної наукової школи вийшли талановиті дослідники, що вже на початку XX ст. мали власне солідне ім'я в історичній науці та очолили університетські кафедри у Харкові, Києві й Одесі. Серед них були Д.Багалій, І.Линниченко, П.Голубовський, О.Андріяшев, П.Іванов, М.Молчановський, М.Довнар-Запольський, М.Грушевський. На час творчої активності В.Антоновича припадає ідейно-концептуальне оформлення української історіографії як національної. Українські історики усвідомлюють її самодостатність та окремішність від російської й польської історичної науки.

Розуміючи значення науки як чинника національного самопізнання й самоствердження, як складову частину культури В.Антонович розробив програму видання багатотомної "Руської історичної бібліотеки", яку реалізував у Львові О.Барвінський. Він та його оточення особливого значення надавали популяризації української історії та культури. Зусиллями його студентів та колег при допомозі О.Кониського було здійснено кілька видань українською мовою у Галичині і Буковині конспектів лекцій В.Антоновича, читаних українською мовою приватним способом. В.Антонович був членом-засновником українських наукових товариств - НТШ у Львові та УНТ у Києві. Він з національних інтересів підходив до структурно-функціональних аспектів науки й надавав їй особливої ваги в організації українського інтелектуального життя, першим запропонував уживати у наукових працях термін "Україна-Русь". В умовах гоніння на українську культуру і мову у Наддніпрянській Україні, В.Антонович означив Галичину як "Український П'ємонт" й одночасно брав участь у її "п'ємонтизації", запропонувавши політику "нової ери", тобто політику взаємопоступок в українсько-польських стосунках, що мало знизити їх напругу. Загалом В.Антонович дотримувався поміркованих політичних поглядів і вважав за необхідне обмежуватися легальною діяльністю.

Значний вплив на розвиток українського національного руху справили ідеї та практична діяльність М.Драгоманова, який професійну діяльність починав у Київському університеті викладаючи історію античності. Виїхавши за кордон, він провадив громадську і літературно-видавничу діяльність. Останні роки свого життя провів у Болгарії на посаді професора Софійського університету. Драгоманов був мислителем системного характеру. Його концепція базувалася на двох принципах: (1) "громадському соціалізмі" (загальна демократизація, знищення експлуатації, об'єднання трудівників у низові товариства - громади; (2) "громадському федералізмі" (усеслов'янське об'єднання національних територій, спілок, громад).

Драгоманов М.П. опрацьовував концепцію федералізму на основі обласної автономії. Він вважав, що Україна повинна являти собою федерацію вільних автономних земств та країв. Цей поділ він трактував як засіб буржуазно-демократичних перетворень. На його думку, саме шляхом децентралізації влади держава перетвориться на вільну федерацію народів. За проектом М.Драгоманова Росія мали поділитися на 20 областей, три з яких – Одеська, Харківська й Київська, а також частково Поліська – охоплювали б усю територію України. За основу поділу він брав сукупність географічних, економічних та етнографічних ознак. В основі цього проекту лежали ідеї українських декабристів з Товариства об'єднаних слов'ян та уявлення кирило-мефодіївців про адміністративно-територіальний поділ Росії. У програмі, викладеній у праці "Вільна спілка", М.Драгоманов у створенні обласної автономії бачив шлях вирішення національного питання для всієї Росії. Він підкреслював, що в Росії українська нація може одержати політичну свободу не шляхом сепаратизму, а тільки разом з іншими народами шляхом федералізації Росії.

Виїхавши за кордон з місією від київської громади він видавав у Женеві журнал "Громада" (1878-1882 рр.) та інформував західноєвропейські кола про політику Російської імперії щодо українців, пропагував свої ідеї в українському середовищі Австро-Угорщини, підтримував листування з І.Франком і М.Павликом, М.І.Навроцьким, О.С.Терлецьким та іншими українськими діячами, які на початку 90-х років XIX ст. утворили першу радикальну демократичну партію Галичини. Молоді імпонувало поєднання у концепції Драгоманова національних і соціальних ідей.

На суспільний рух в Україні намагалися впливати російські народники. Однак між російським революційним народництвом і українським народництвом і особливо галицьким народовством спільного більше у назві, ніж у діяльності. Українські громадівці були переконаними еволюціоністами, тому на порядок денний ставили культурницьку діяльність, освіту, наукові дослідження у галузі українознавства. У просвітництві вони бачили шлях для підготовки нової інтелігенції і народу до сприйняття політичних постулатів. Російські народники нехтували національними рухами в середині імперії, віддавали перевагу насильницьким методам боротьби.