Суспільні сили українства у війні

Політичні організації Наддніпрянської України по-різному поставилися до війни. Більшість із них підтримали політику Романових. Підтримали війну, перш за все, місцеві осередки майже всіх загальноросійських партій. Аналогічну позицію зайняли і українські політичні партії – ТУП, «Спілка» та інші. УСДРП не змогла виробити єдину платформу; частина її на чолі з С.Петлюрою підтримувала російський царат, прибічники В. Дорошенка – австро-угорсько-німецький блок. Деякі організації і політичні діячі, зокрема В. Винниченко, осудили війну. РСДРП(б) (більшовики) висунули гасло перетворення війни імперіалістичної у війну громадянську.

Українські політичні партії Галичини, в свою чергу, підтримали Габсбургів. З початком війни вони створили Головну українську раду на чолі з К. Левицьким. Рада сформувала національну військову організацію – легіон Українських січових стрільців. Вона звернулася до населення із закликом визволити Україну від росіян за сприяння австро-угорських та німецьких військ. Протягом двох тижнів до легіону записалося 30 тис. чол. Перелякані австрійці обмежили кількість добровольчого корпусу 2-ма тис. бійців.

Легіон успішно діяв у складі австро-угорської армії. У вересні 1914 р. українські січові стрільці вступили у бої з російськими військами на території Закарпаття. Пізніше вони воювали на Галичині, Поділлі. У 1915 р. було сформовано – полк Українських січових стрільців.

Значна частина України – Закарпаття, Галичина, Буковина, Полісся, Волинь, Холмщина, Підляшшя – перетворилася на район бойових дій. На всіх українських землях було оголошено воєнний стан. Війна негативно вплинула на господарство. За роки війни і на сході, і на заході України скоротилося виробництво товарів народного споживання. З року в рік скорочувалися посівні площі, швидко зростали ціни на продукти харчування. Нестача палива та сировини призводила до згортання виробництва і масового безробіття.

3. Національне питання й визрівання політичної кризи

Все це призвело до посилення виступів, передусім робітників і селян, проти війни. В 1916 р. революційний рух піднявся на вищий щабель. Якщо в 1915 р. в 9-ти українських губерніях відбулося 113 страйків робітників, то в 1916 р. – вже 128. На миколаївському суднобудівному заводі (січень 1916 р.) та на шахтах Донбасу (квітень–травень 1916 р.) страйки набули політичного характеру. За роки війни відбувся 161 селянський виступ. З 1916 р. подібні заворушення охопили Галичину, Буковину, Закарпаття.

Царський уряд у роки Першої світової війни продовжував придушувати національно-визвольний рух народів імперії. З початком бойових дій у 1914 р. була закрита українська газета «Рада»; така ж доля в 1915 р. спіткала інші видання – почався широкомасштабний наступ на українство. У Києві було заарештовано і згодом вислано за межі України видатного діяча національно-визвольного руху М. Грушевського. Використовуючи тимчасові успіхи у війні, царат вирішив поширити свою українофобську політику і на західноукраїнські землі.

Розгорнувши в перші місяці війни активні бойові дії проти Австро-Угорщини, російські війська захопили значну частину Буковини, Закарпаття, Східну Галичину. На окупованих територіях було створено «Галицкое» генерал-губернаторство на чолі з графом Г. Бобринським, відомим своїми чорносотенними поглядами. З перших днів окупації почав втілюватися в життя міф про історичну «російськість» Галичини Царський уряд давав зрозуміти, що він вважає її «прадавньою російською землею», яка відтепер «назавжди возз'єднується з матір’ю-Росією». За розпорядженням Г. Бобринського було заборонено українську періодику, закриті всі українські організації.

Згодом почалися масові депортації інтелігенції і церковних діячів у глиб Росії – всього понад 12 тис. чол. Зі Львова до Суздалі було депортовано митрополита Української греко-католицької церкви А. Шептицького. Митрополит протягом усієї війни надихав мешканців Західної України, що сприяло зростанню його популярності. В цих умовах навіть кадет П. Мілюков, відомий прихильник «єдиної та неподільної Росії», назвав політику царату на окупованих територіях «європейським скандалом».

Росіяни не встигли здійснити свої русифікаційні плани: вже у 1915 р. австро-угорська та німецька армії відвоювали значну частину краю. Відступаючі царські війська взяли заложниками кілька сотень провідних українських діячів і евакуювали тисячі людей, включаючи «москвофілів». Унаслідок цих подій їх роль у політичному житті Галичини стала обмеженою.

Після катастрофічних втрат російської армії в 1915 р. у Галичині ставлення царату до українців трохи пом’якшало – частково відновили діяльність українські організації, поширило свою агітацію за прийняття конституції в Росії і надання автономії Україні ТУП.

Не менше горя принесла Галичині політика Австро-Угорщини. Австрійські війська під час відступу і контрнаступу, нібито за «зраду», тероризували українське населення. Сотні людей було страчено без суду, десятки тисяч опинилися в концентраційних таборах.

Перша світова війна загалом дуже погіршила добробут та політичне становище українців. Не маючи власної національної держави, яка б захищала їх корінні інтереси, мільйони українців убивали один одного за імперські інтереси двох сусідніх держав.

Війна негативно позначилась і на торгівлі, насамперед на міжнародному ринку. Було порушено також фінансову систему, відбувалося знецінення валют. Намагання задовольнити потреби держави в коштах за рахунок інвестицій бажаного результату не могли дати і не давали. Перша світова війна, таким чином, поглиблювала деструктивні процеси в господарстві України, а мілітаризація промисловості призводила до старіння засобів виробництва, скорочення їхнього випуску. Сільське господарство виявилось настільки серйозно підірваним, що це давалося взнаки ще багато років.

Через нерішучість і повільну перебудову промисловості на воєнний лад, гонитву за високими прибутками та казнокрадство, недостачу вугілля і металу, мобілізацію мільйонів робітників і селян, відстале народне господарство швидко руйнувалось. Весь тягар війни, що призвів до економічної кризи, ліг на плечі трудящих. Серед широких народних мас все більше зростало невдоволення війною та політикою царизму.

Піднесення революційного руху в Росії й Україні свідчило про назрівання нової революції. Щоб запобігти їй, самодержавство розпочало таємні переговори з Німеччиною про сепаратний мир. Водночас, частина монархічно налаштованих політичних сил Росії, яка продовжувала підтримували Антанту – Англію, Францію, Сполучені Штати Америки – прагнула вийти з політичної кризи шляхом зміни царя.

Західноукраїнська інтелігенція, близька до урядових кіл як Росії, так і Австро-Угорщини, особливо останньої, демонструвала лояльність і прихильність до влади. Водночас з початком війни у Львові, де інтелігенція постійно виявляла ініціативу до національної осібності, було сформовано Українську головну раду під проводом К. Левицького, куди увійшли представники різних політичних формувань. Рада ініціювала боротьбу за українську державу, яка мала об’єднати підросійські і підавстрійські українські землі. Рада звернулась до населення із закликом формувати національні збройні сили.

На заклик гаряче відгукнулася галицька молодь, що дозволило фактично вперше за часів новітньої історії краю утворити військове формування так званих Українських січових стрільців. Австрійська і польська верхівка в Галичині до цієї акції виявила застереження, і набір до легіону обмежили чисельністю 2,5 тис. Нове військове формування пройшло випробування в Карпатах під час наступу російських військ у 1914–1915 рр. Стрільці, що вели бої в районі гори Маківка (Східні Карпати), вписали славні сторінки в історію українського війська.

Після окупації Галичини російськими військами 1915 р. у Відні утворилася Загальна українська рада. До її складу увійшов 21 представник від Галичини та 7 представників від Буковини, а також три члени від Союзу визволення України (СВУ), що діяв як громадське формування східних українців для пропаганди ідеї політичної самостійності України. Рада під час літнього наступу 1915 р. на східному фронті домагалась в австрійського уряду впровадження української адміністрації і шкіл у новоприєднаних Холмщині та Волині, згоди на поділ Галичини на польську і українську частини.

Слід зауважити, що перед окупацією російськими військами у вересні 1914 р. австро-угорці заарештували багатьох українців, насамперед інтелігентів, звинувативши у симпатіях до Росії. Чимало з них без суду й слідства було винищено. Окрім того, до 30 тис. галичан та буковинців було інтерновано в концентраційних таборах, зокрема на території Австрії.

Країни Антанти, зокрема Англія і Франція, намагалися встановити дипломатичні відносини з УНР, визнали її уряд і відрядили до Києва своїх повноважних представників – генерала Жоржа Табуї та дипломата Пінктона Багге. Співчували Україні й інші держави Антанти, але далі декларацій справа не йшла, тому під тиском північного сусіда Україна змушена була розпочати переговори і з Центральними державами. Ця обставина стала приводом до припинення дипломатичних відносин з країнами, що входили до ворожого Австро-Угорщині та Німеччині блоку – Антанти.

Підписанню сепаратного миру з Центральними державами передувала угода про перемир’я, що її уклав більшовицький уряд Росії 2 грудня 1917 р. з Німеччиною, Австро-Угорщиною та Болгарією.

Наступним кроком в Брест-Литовську (Берестя) були переговори про укладання миру. Центральній раді стало відомо, що російська сторона на цих переговорах виступає від імені всіх народів Росії, а Україну намагається зробити розмінною картою. Йшлося про те, що УНР стає на шлях самостійних міжнародних відносин і влада Раднаркому не поширюється на Україну, умови миру матимуть силу лише після підписання їх урядом УНР. Країни Четверного союзу запросили українську делегацію до Берестя на переговори.

До делегації увійшли українські есери Всеволод Голубович (голова), Микола Любинський. Михайло Полоз, Олександр Севрюк і українській соціал-демократ Микола Левитський. Делегацію докладно проінструктував голова Центральної ради Михайло Грушевський.

Німецьку делегацію на переговорах очолювали державний секретар Ріхард фон Кюльман; австро-угорську – міністр закордонних справ граф Оттокар Чернін, російську – Адольф Йоффе, а згодом Лев Троцький. У переговорах брали участь і представники інших держав, але головну роль відігравали представники зазначених вище країн.

Як бачимо, молодим українським дипломатам довелося змагатись з досвідченими політичними і військовими діячами, які мали за плечима багатий досвід міждержавних відносин. 24 грудня 1917 р. розпочалися переговори, де українська делегація передусім поставила вимогу про визнання України як самостійної держави. Делегація наполягала також на приєднанні до України Холмщини і Підляшшя та проведенні плебісциту у Східній Галичині, Буковині та Закарпатті. Проти повернення споконвічних земель виступив Оттокар Чернін, але він погодився визнати незалежність України за умови постачання Австро-Угорщині продовольства, бо імперії загрожував голод.

У 1917 р. війна привела до взаємного виснаження воюючих сторін. Особливої гостроти суспільно-політична напруженість досягла в Російській імперії, де тягар тотальної війни подвоював недоліки відсталого, прогнилого й негнучкого режиму збанкрутілого імператора Миколи II.

Персоналії

Вариво́да Анті́н (1869 – 1936) – полковникУкраїнської Галицької Армії. 16.3. – 30.9.1916 – комендант Легіону Українських Січових Стрільців. Учасник українсько-польської війни 1918 – 1919 рр. В серпні 1920 р. був призначений командиром табору для полонених галичан у м.Ліберець (Чехословаччина). Помер у Відні.

Ко́ссак Григо́рій (Гриць) (1882 – бл. 1932) – полковник УГА. До 1914 р. працював вчителем в Ясенівці біля Дрогобича, брав активну участь у роботі товариства "Січових Стрільців" на Дрогобиччині. На початку Першої світової війни був мобілізований до австрійської армії. Згодом відкликаний з діючої армії на прохання "Бойової Управи УСС" для формування УСС. 3.8.1914 призначений отаманом другого куреня Легіону Українських Січових Стрільців. В січні-березні 1915 р. – виконував обов'язки коменданта полку УСС, а з 22.8.1915 до 16.3.1916 – командир Першого полку УСС. 5-9.11.1918 – командуючий українськими військами у Львові. В 1917-18рр. – заступник командира, а згодом командир Вишколу УСС. Під час українсько-польської війни 1918-19 рр. з кінця 1918 р. очолював Третій Корпус УГА, згодом – тилові служби УГА. На початку 1920-х рр. перебував у таборі для інтернованих у м. Ліберець (Чехословаччина). Згодом жив в еміграції в Австрії та на Закарпатті. В 1924 р. повернувся до УСРР, викладав українознавство в школі червоних старшин у Харкові. В 1931 р. разом з відомими українськими політичними і військовими діячами періоду українських національне визвольних змагань 1917-21 рр. І.Лизанівським, М.Шрагом, П.Христюком, В.Голубовичем, В.Мазуренком та ін. був заарештований органами НКВС. Звинувачений у приналежності до підпільної терористичної організації "Українського Національного Центру" і незабаром розстріляний.

Левицький Омелян (1875–1917) – український політичний і військовий діяч. За фахом – юрист. В 1907–1912 рр. працював адвокатом. Належав до Української Національно-Демократичної Партії, входив до керівного органу організації – Народного Комітету. З серпня 1914 р. брав активну участь в організації Легіону Українських Січових Стрільців. В 1914–1915 рр. командував четою, сотнею УСС. Відзначився в боях над Стрипою і Серетом у вересні 1915 р. В грудні 1916 р. призначений командантом Гуцульської сотні УСС, яка брала участь у боях біля Курлибаби на Закарпатті. В одному з боїв Левицький загинув.

Ле́пкий Лев Сильвестрович (літ. псевд.:Леле, Оровець, Льоньо, Швунг, Зиз) (1888 – 1971) – український поет і прозаїк. Навчаючись у Бережанській гімназії та під час університетських студій у Львові, Лев Лепкий поринає у вир громадського і культурного життя, організовує театральні гуртки молоді, виступає з хорами в селах і містечках Галичини. Під час навчання у Краківській академії мистецтв студентські аматорські гуртки їздили з концертами та театральними виставами на Буковину, до Німеччини та Австрії. Разом з друзями Левко організував Січові організації на Бережанщині, Бориславщині. З початком Першої світової війни він стає одним з перших організаторів Легіону Українських Січових Стрільців У боях за Україну, за її державність він став літописцем стрілецької слави. Завдяки йому та його побратимам Роману Купчинському, Михайлу Гайворонському, Юрію Шкрумеляку, Антону Лотоцькому маємо історію УСС – описи боїв, світлини, картини, романтичну стрілецьку поезію та вічно нев'янучі і невмирущі стрілецькі пісні. Автор низки пам'ятників на могилах Січових стрільців, зокрема у Винниках на Львівщині. Після закінчення війни Левко Лепкий активно займався літературною, редакторською роботою. У 1931–1939 рр. працював директором курорту «Черче» біля Рогатина, був одним з його співзасновників. З початком Другої світової війни він назавжди прощається з рідною Україною, виїжджає спочатку до Кракова, а згодом і до Сполучених Штатів. Після років поневірянь активно включається в українське громадське життя діаспори, відновлює видавництво «Червона Калина», друкує свої спогади, оповідання, вірші та нові пісні.

Найважливіші події:

1914 р.

1 серпня – Німеччина оголосила війну Росії. Початок першої світової війни;

2 серпня – утворення у Львові Головної української ради;

4 серпня – у Львові створено Союз визволення України (СВУ), члени якого виступали за державну самостійність України, поразку Росії у війні;

13 серпня – Царський уряд видав указ про заборону друку видань українською мовою;

18 серпня – 21 вересня відбулася Галицька битва військ Росії та Австро-Угорщини, почалося захоплення російськими військами Східної Галичини;

Серпень-вересень – у Галичині на підставі постанови Головної української ради почалося формування українського легіону Січових стрільців;

Вересень – російські власті заборонили на західноукраїнських землях видання українських газет і журналів, діяльність «Просвіт» та інших громадських і культурних національних організацій і товариств;

1915 р.

Червень – розпочався загальний відступ російських військ;

Восени – російські війська закріпилися на лінії Камянець- Подільський- Тернопіль- Дубно;

Квітень-серпень – російські війська залишили територію Галичини;

5 травня – у Відні відбулося перше засідання Загальної української ради;

1916 р., травень-червень. – «Брусиловський прорив»;

Р.

12 березня – у Росії перемогла Лютнева революція, повалено самодержавство;

Р.

9 лютого – було підписано сепаратний договір між Німеччиною та Центральною Радою;

1 березня – Війська Центральної Ради разом з австро-німецькими військами взяли Київ. Австро-німецькі війська окупують територію України;

3 березня – сепаратний Берестецький мир Радянської Росії з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією й Туреччиною. Росія відмовлялася від суверенітету над Польщею, Литвою, частиною Білорусі та Латвії. Росія зобов'язалася вивести війська з України, Фінляндії, Латвії та Естонії і провести повну демобілізацію армії і флоту. Росія відмовлялася від Карса, Ардагана і Батума у Закавказзі

11 листопада – в Компьєнському лісі (Франція) представники Антанти і німецького генералітету підписали перемир’я на 36 днів. Воно передбачало: евакуацію німецьких військ з Бельгії, Франції, Люксембурга, Ельзасу і Лотарингії впродовж 19 днів; відмову від Брест-Литовського договору; передачу всього озброєння переможцям; повернення на батьківщину полонених. Перша світова війна закінчилась. Вона ввійшла в історію як одна з найкровопролитніших і найжорстокіших воєн.

Контрольні запитання:

1. Чи згуртувала Перша Світова війна українське суспільство в його бажанні розгромити агресорів?

2. Визначте причини Першої Світової війни.

3. Схарактеризуйте діяльність легіону Українських січових стрільців.

4. Який континент став основним театром воєнних дій Першої Світової війни?

Рекомендована література:

1. Бушин М.І., Храмова-Баранова О.Л. Історія України. Хроніка. Учбовий посібник: В 2-х ч. Ч.1, - Черкаси, 2003.

2. Гунчак Т. Україна. Перша половина XX ст. – К., 1993.

3. История Украины /Под ред. Н.И.Бушина. – Уфа., 1996.

4. Історія релігії в Україні / під ред. А. М. Колодний. в 10 т. – К., 1996-2002.

5. Історія України /під ред. Ю.Зайцева. – К., 1996.

6. Історія України/Під ред. В.Смолія. – К., 1997.

7. Ковальчук Г. Економічний розвиток західноукраїнських земель. – К., 1980.

8. Нарис історії України ХХ століття / За заг. ред. акад. В.А.Смолія. – К.: Генеза, 2002.

9. Реєнт О., Сердюк О. Загострення суперечностей в імперському суспільстві в роки Першої світової війни (липень 1914 – лютий 1917 рр.) // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. / НАН України, Інститут історії України. – К., 2004. – Вип. VІІ. – С. 5-47.

10. Реєнт О.П. Україна в імперську добу (ХІХ – поч. ХХ ст.) / НАН України, Інститут історії України. – К., 2003.

11. Реєнт О.П., Сердюк О.В. Перша світова війна і Україна. – К.: Генеза, 2004.

12. Субтельний О. Україна. Історія. — К., 1993.

13. Украинская государственность в XX в. – К., 1996.

ЛЕКЦІЯ 10