Успіхи, прорахунки, абсурдність економіки

У другій половині 50-х років робилися спроби здійснити реформи у багатьох сферах життя. В економіці був взятий курс на децентралізацію всіх галузей, включаючи залізничний транспорт. У 1956 р. під керівництво Ради міністрів України перейшло понад 10 тис. промислових підприємств. Україна разом з іншими союзними республіками дістала нові права в управлінні своїм господарством. Це зумовлювалося потребою прискорення розвитку економіки, а також досягненнями України в господарському та культурному будівництві, наявністю у неї власних національних кадрів керівництва.

Особлива увага приділялася покращенню стану промислового виробництва. У результаті ліквідації руйнувань, нанесених фашистами народному господарству України під час війни, в 1955-1965 рр. нарощувався випуск промислової продукції. Зокрема, виробництво металорізальних верстатів збільшилося у 1,7 разів, тракторів – у 2, магістральних тепловозів – в 11, а екскаваторів – у 17 разів. З’явилися нові види машин і обладнання, нові види приладів, апаратури і засобів автоматизації. Водночас, за якістю продукції промисловість України дуже відставала від передових країн. Розуміючи це, керівництво СРСР і УРСР висунуло завдання докорінного удосконалення технологій промислового виробництва, прискорення науково-технічного прогресу.

З січня 1966 р. розширили права та почали стимулювати ініціативу підприємств. Заводи, фабрики, бригади, інші господарські структури переводилися на господарський розрахунок (економічні методи господарювання за умов збереження державної власності, основ командно-адміністративної системи). У 1966 р. на нові методи планування та економічного стимулювання перейшло 1,5% підприємств України, а до 1970 р. – вже 85%. Однак успіхи виявилися тимчасовими. Проблема полягала в тому, що, по-перше, реформа не покращила матеріального стану тих, хто працював, не дійшла до безпосереднього виробника, а по-друге, історично, в силу характеру тоталітарного режиму, була приреченою. І життя це підтвердило. Якщо за 1966-1970 рр. темпи приросту валового об’єму промислової продукції склали 50%, то за 1981-1985 рр. – тільки 19%. За цей період темпи росту продуктивності праці зменшилися майже в 2 рази.

На промисловість УРСР припадала більша частина промислового виробництва колишніх союзних республік (17%). Україна – надзвичайно важливий індустріальний регіон глобального масштабу – виплавляла біля 40% усієї сталі, 50% чавуну, видобувала 34% вугілля Радянського Союзу. За показником валового національного продукту вона зрівнялась з Італією.

Однак у розвитку вітчизняної промисловості були як злети, так і падіння. У період буму 50-х – початку 60-х рр., коли щорічні темпи зростання промислового виробництва складали 10%, її показники перевищували загальносоюзні, а вже у 70-х роках, коли ці темпи впали до 2-3% на рік, показники промислового зросту України були нижчі, ніж пересічно по Союзу.

Традиційно Україна була одним з основних виробників сільськогосподарської продукції СРСР. При цьому до середини 50-х років село все ще було напівзруйнованим. Колгоспники, як і раніше, були безправними.

Протягом 1953-1956 рр. матеріально-технічна база сільського господарства України дещо укріпилася. Водночас покращилося ставлення до трудівників села. Усувалося безправ’я селян у виборі місця проживання і роботи. Колгоспники одержали паспорти та можливість самостійно вирішувати, де їм жити і працювати. Активніше почали впроваджуватися нові здобутки сільськогосподарської науки і техніки. У другій половині 50-х років в Україні було досягнуте певне зростання виробництва продукції рослинництва і тваринництва.

На 1959-1965 рр. (так звана «семирічка») керівництво України запланувало нереальні темпи росту виробництва сільськогосподарської продукції. Було обіцяно, що Україна виконає завдання семирічки у сфері сільського господарства за п’ять років. Але ні за п’ять, ні за сім років взяті зобов’язання не були виконані. Головна причина полягала в тому, що у керівництві сільським господарством було немало волюнтаризму й дилетантства. Часто приймалися авантюрні рішення: легко давалися обіцянки, називалися нереальні цифри зростання виробництва продукції. Негативну роль зіграло укрупнення і розукрупнення колгоспів. У цей період була висунута згубна за своїми наслідками ідея ліквідації так званих «неперспективних» сіл, перетворення колгоспів у радгоспи. Форсувалося будівництво Кременчуцького, Канівського та Київського водосховищ, які завдали величезної шкоди народному господарству України і зіпсували водний басейн Дніпра.

Немало труднощів викликала посуха 1963 р. і бездумне впровадження в сільськогосподарське виробництво неефективних технологічних та технічних пропозицій. На всіх, хто критикував подібні «новації», доводив їх безглуздість, чекала швидка розправа.

Значні труднощі довелося подолати українському селу в 1958 р. у зв’язку з реорганізацією машинно-тракторних станцій (МТС) у ремонтно-технічні станції (РТС). Колгоспи були зобов’язані викупляти техніку, яка належала МТС. Уся вона потребувала ремонту, тому відчутно зросли витрати господарств на її відновлення та придбання нової техніки за підвищеними цінами.

До кінця 1958 р. реорганізація МТС в Україні завершилась. На базі 1637 МТС було утворено 731 РТС. Колгоспи змушені були придбати понад 108 тис. тракторів, біля 43 тис. комбайнів та іншу техніку на суму 4,2 млрд. крб.

У 1959-1965 рр. об’єм валової сільськогосподарської продукції в Україні зріс лише на 11% замість 70% за планом. Причин цьому було декілька. Далися взнаки неврожаї 1960, 1963 та 1965 рр. Безгосподарське використання земель призвело до того, що з 1965 до 1985 р. посівні площі зменшилися більш ніж на 1 млн. гектарів. Дуже багаті й врожайні землі відводилися під будівництво підприємств. Родючі заплавні чорноземи уздовж Дніпра були затоплені в результаті будівництва каскаду водосховищ.

У другій половині 50-х рр., за ініціативою хрущовського керівництва, посилилася увага до проблем добробуту людей, вживалися заходи до покращення їх матеріального стану. Була збільшена заробітна плата, уведений п’ятиденний робочий тиждень з двома вихідними днями. Підвищилася зарплата низькооплачуваних робітників і службовців. В 1960-1965 рр. удвічі збільшилася оплата праці колгоспників, для них було введене пенсійне забезпечення, гарантована грошова оплата. Водночас підвищили пенсії деяким категоріям робітників та службовців. Та в результаті грошової реформи 1961 р. знизився життєвий рівень значної частини населення, збільшилася кількість бідних людей.

Була висунута в розряд пріоритетних житлова проблема. Якщо у 1918-1940 рр. в Україні було введено в дію 18,5 млн. кв.м загальної (корисної) житлової площі, то тільки у 1956-1965 рр. – понад 182 млн. кв.м. Середньорічне будівництво житла у 1966-1985 рр. залишалося на рівні 1956-1965 рр., хоча кількість населення України за цей період зросла на 5,5 млн. чол.

Варто усвідомити, що реформи другої половини 50-х – початку 60-х років в цілому мали поверховий, непослідовний та суперечливий характер; вони не зачіпали фундамент тоталітарної системи. Монополія комуністичної партії в усіх сферах життя суспільства залишалась, не була зруйнована повністю АКС, збереглися каральні функції КДБ тощо. Все це освячувалося догмами марксизму-ленінізму, які по суті залишилися незмінними.

Реформи М.Хрущова здійснювалися зверху. Вони торкалися здебільшого реорганізації управління, не спиралися на ініціативу широких верств населення, не привели до демократизації суспільно-політичного життя. Консервативно налаштоване керівництво України, насамперед перший секретар ЦК Компартії України М.Підгорний, не скористалося реформами для прогресивних перетворень у республіці.

Всі реформи здійснювались під суворим контролем центру. Московські відомства і міністерства, безцеремонно втручалися в діяльність республіканських органів управління. Централізовано планувалися розвиток промисловості, сільського господарства, використання екологічного та інтелектуального потенціалу України в інтересах СРСР. УРСР залишалася колоніально залежною “союзною республікою».

Дисидентський рух

Спроби десталінізації суспільства, реабілітації багатьох партійних, державних і культурних діячів України супроводжувалися ростом політичної та національної самосвідомості молоді, особливо творчої. Почастішали випадки критичного ставлення до комуністичного режиму, непокори владним структурам. Серед українців зріс інтерес до культури західних країн. Період «відлиги» дав поштовх дисидентському руху. Дисидентами були люди, які заявляли про свою незгоду з радянською системою і рішучість боротися з нею легальними методами. Система, у свою чергу, використовувала всі засоби боротьби з ними, аж до ув’язнення, але обмежувала себе в одному: не добивалася їх знищення. Тому дисидентський рух народився тільки після ХХ з’їзду КПРС. Раніше він не мав жодних шансів на існування.

Аналiзуючи причини зародження дисидентського руху, слiд вiдзначити, що термiн «дисиденти» був занесений iз Заходу i вживався для визначення iнакодумцiв, якi в тiй чи iншiй формi вiдкрито висловлювали свої погляди, що не збiгалися з офiцiйною полiтикою. В Українi головними центрами дисидентської активностi були Київ i Львiв. Вiдкритi прояви iнакомислення спостерiгалися також у Днiпропетровську, Луцьку, Iвано-Франкiвську, Одесi, Тернополi та iнших мiстах. Переважно там же розповсюджувався i самвидав. За пiдрахунками захiдних дослiдникiв, кiлькiсть людей, якi протягом 60-70-х рокiв були заангажованi у рiзних формах дисидентської дiяльностi, сягала майже тисячi чоловiк, у тому числi тих, хто проявляв свiй нонконформiзм спорадично. Коло ж постiйних учасникiв руху опору в цей час було значно вужчим.

Принциповий поворот у розвиткові українського руху опору намітився на зламі 50-60-х рр. Першим на шлях легальної боротьби з політичним режимом став Левко Лук’яненко. Діяльність Л.Лук’яненка та його послідовників розгорталася в Західній Україні – регіоні, в якому були винятково сильними традиції підпільно-партизанської збройної боротьби з радянською владою.Дисидентів не влаштовували косметичні удосконалення системи, вони вимагали радикальних змін. Ознакою часу була активізація дисидентського руху. В цей час дисидентство висувало реальну альтернативу зростаючим кризовим явищам у духовному житті суспільства – соціальній апатії, дегуманізації культури, бездуховності. Дисидентство складалося з трьох основних течій:

1. Правозахисне, представлене в Україні Українською громадською групою сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ), яку очолював М. Руденко; 2. Релігійне, що виступало за не декларовану, а реальну свободу совісті, яскравими представниками якого були Г. Вінс, В. Романюк, Й. Тереля; 3. Національно орієнтоване, що засуджувало шовінізм, імперську політику центру, русифікацію. Представниками цього напряму були І. Дзюба, С. Караванський, В. Чорновіл, В. Мороз.

Для того, щоб краще зрозумiти суть українського дисидентського руху, доцiльно умовно його згрупувати за окремими напрямами. Так, течiю, близьку до iнтегрального нацiоналiзму Д.Донцова та iдеологiї ОУН, проте без крайнiх виявiв щодо насильства, репрезентував В.Мороз. За свою одержимiсть, культ сильної, здатної на жертовнiсть особи, безкомпромiсну боротьбу за чистоту нацiональної iдеї, за повалення командно-адмiнiстративної системи вiн здобув на Заходi велику популярнiсть, але серед основної кагорти дисидентiв його радикальнi погляди не знаходили широкої пiдтримки.

Другий напрямок, також безкомпромiсний, носив нацiонально-демократичний характер i мiстив прагнення до унезалежнення України. Представниками цього напрямку можна вважати таких дiячiв, як Л.Лук’яненко, В.Чорновiл, Б.i М.Горинi, Оксана Мешко та iн. Сюди ж можна вiднести i поета В.Стуса, письменника Г.Снегiрьова та критика Є.Сверстюка. Дисиденти з двох окреслених напрямкiв терпiли найжорстокiший тиск з боку офiцiйних структур аж до позасудових репресiй i довгострокових термiнiв ув’язнення, бiльшiсть з яких сягала 10, а то й 20 рокiв. Серед цих напрямiв iснували, зрозумiла рiч, i нелегальнi групи, якi, проте, не мали на метi збройну боротьбу чи щось подiбне.

Третє рiчище дисидентства в Українi було спрямоване у загально-демократичний потiк «радянського дисидентства», яке стояло насамперед в оборонi невiд’ємних прав людини. Серед українських репрезентантiв цього напрямку можна назвати генерала П.Григоренка, Л.Плюща, С. Глузмана, М.Мариновича.

Наступним напрямком можна вважати «iнтелектуальне дисидентство», яке зосереджувалося переважно на нацiонально-культурних правах, обстоювало такi питання, як шкiльництво рiдною мовою, розвиток української видавничої справи, наукової дiяльностi тощо. Серед його представникiв бачимо таких дiячiв, як I.Дзюба, I.Свiтличний, В.Лiсовий, Михайлина Коцюбинська, Зiновiя Франко. Самостiйний рiзновид дисидентства в Українi базувався на захистi релiгiйних прав вiруючих (Й.Терля, В.Романюк, I.Гель та iн.). Окрiм того, чималою була аудиторiя – «внутрiшнє дисидентство». Не у кожного вистачало мужностi на вiдкриту боротьбу. Але тисячi людей з немалим ризиком передруковували, поширювали й осмислювали теоретичнi й публiцистичнi працi дисидентiв. Необхiдно пiдкреслити, що подiбний подiл є досить умовним, особливо, коли йдеться про конкретнi постатi, але все ж дає змогу певною мiрою систематизувати напрямки пошукiв i здобуткiв на шляху нацiонально-визвольних змагань в УРСР.

1975 р. у зв’язку з підписанням Радянським Союзом разом з кількома десятками європейських держав Гельсінської угоди дисидентство отримує новий імпульс. Організовується, подібно до московської, Українська Гельсінська група (УГГ) на чолі якої стояли письменник Микола Руденко і генерал Петро Григоренко. Проти УГГ комуністична влада застосувала суворі репресії.

Українська література збагатилася новими художніми творами М.Рильського, В.Сосюри, А.Малишка, О.Гончара, М.Стельмаха. З’явилися талановиті літературні критики – І.Дзюба, І.Світличний, Є.Сверстюк. Заявили про себе нові імена: Г.Тютюнник, Д.Павличко, Л.Костенко, І.Драч, В.Симоненко, з якими пов’язане покоління «шестидесятників», які діяли не тільки в столиці, ва й у Львові, Донецьку, Харкові. На Донеччині заявив про себе В. Стус, Черкащина стала творчою стежиною для В.Симоненка. Ці невеликі гуртки, об’єднання були не досить помітними у загальному масштабі суспільно-політичного життя, проте в подальшому їх діяльність стала важливим чинником у пробудженні громадської свідомості, блискучим початком нового національного відродження.

Українська інтелігенція не мала змоги поширювати через офіційні видавництва праці, в яких гостро критикувалися недоліки тогочасного життя і тому значного поширення здобув так званий «самвидав». Таким чином, наприклад, були поширені такі твори як „Інтернаціоналізм чи русифікація” І. Дзюби, «Лихо з розуму» В. Чорновола, «Собор у риштованні» Є. Сверстюка тощо. Найбільшими центрами самвидаву були Київ і Львів. Офіційна влада піддавала дисидентів переслідуванням, серед методів боротьби з інакомислячими були арешти, заслання, примусове лікування у психіатричних лікарнях тощо.

Окремим напрямком у дисидентстві є релігійний. У даному випадку йдеться не лише про домагання віруючими реалізації свободи совісті, а й про своєрідне трактування ряду релігійних догматів. Показовою в цьому плані були опозиційні течії серед євангельських християн-баптистів, адвентистів сьомого дня, п’ятидесятників, що створили незалежні від держави духовні церкви («Рада Церков євангельських християн-баптистів», «Вірні і вільні Адвентисти сьомого дня). Однією з найбільш переслідуваних була конфесія «Вільні адвентисти сьомого дня», які діяли у 8 областях України. Представники конфесії відкривали підпільні видавництва релігійної літератури, категорично відмовлялися служити в армії, вели релігійну пропаганду серед населення, що й стало причиної активізації репресій проти адвентистів у 1979 р.

З приходом до влади Леоніда Брежнєва (1964 р.) відбувається поступова реабілітація Сталіна, відроджується неосталінізм, застосовуються у нових обставинах сталінські методи: геноцид, масові арешти, закриті суди, психіатричні лікарні для противників режиму, примусова русифікація, вмотивована теорією так званого радянського народу, відродження «культу особистості» (Леоніда Брежнєва) тощо.