Західноукраїнські землі у складі Австро-Угорщини

 

Західноукраїнські землі – 15 відсотків етнічної території України – перебували у складі Габсбурзької монархії. Для розуміння становища підавстрійських українців доцільно звернутися до особливостей системи політичного правління у Габсбурзькій монархії. У другій половині XIX ст. найвища влада у країні кілька разів переживала глибоку кризу, але щоразу вдавалося провести реформи, що забезпечували модернізацію суспільних відносин. Після придушення революції 1848-1849 рр. правляча верхівка на чолі з новим імператором Францем Йосифом І шукала вихід з кризового становища. Революція 1848 р. започаткувала ліквідацію феодальних привілеїв. Згідно "дарованої" конституції 4 березня 1849 р. обмежувалася влада імператора, проголошувалися деякі демократичні свободи. Невпевненість владних структур, втрата престижу на міжнародній арені у зв'язку із зовнішньополітичними поразками Австрії зумовили непослідовність внутрішньополітичного курсу, суперечливість нового законодавства, спроби примирити централістичні та автономістські тенденції шляхом складних державно-правових комбінацій. Протягом кількох десятиліть залишалося відкритим питання про політичний лад у державі, часті зміни торкалися центральних органів влади та управлінських структур у коронних землях. Так. Буковина, яка у 1849 р. була виділена з королівства Галичини і Лодомерії і отримала статус окремого автономного краю з титулом герцогства, у квітні 1860 р. знову підпала під управу Галицького намісництва, що викликало невдоволення буковинців. У лютому 1861 р. край знову отримав права окремої коронної землі австрійської імперії.

Завершеного вигляду політична система імперії набула в у середині 1860-х рр., після проведення нового циклу реформ. За Дипломом від 20 жовтня 1860 р., запроваджувався розподіл законодавчої влади між імператором і рейхсратом та місцевими сеймами. На вищому державно-політичному рівні процес завершився австро-угорським компромісом, згідно якого Австрійська держава перетворилася на дуалістичну Австро-Угорську імперію. Конституції як окремого цілісного документу країна не мала. Згаданий вище Диплом від 20 жовтня (Федеральна конституція), патент від 26 лютого 1961 р., 6 основних державних законів від 21 грудня 1967 р. (Груднева конституція), а також Прагматична санкція від 6 грудня 1724 р. про престолонаслідування і неподільність імперії склали кістяк конституційних законів Австро-Угорщини. Структура управління і правові норми, що сформувалися у 60-х рр. XIX ст. проіснували до розпаду імперії. Зміни, що відбувалися у законодавстві у 70-90-х рр. XIX ст., мали косметичний характер і не зачіпали основ системи.

За законами 60-х рр. вища ступінь влади належала імператорові. У галузі законодавства допомогу йому надавав рейхсрат, який як і раніше складався з двох палат. Чисельність верхньої палати коливалася у межах від 250 до 300 осіб, які призначалися з представників династії, чиновництва, аристократичних родів, окремих осіб за видатні заслуги у сфері державної діяльності, науки і мистецтва. Верхня палата відігравала незначну роль у питаннях законотворчості. Члени нижньої палати обиралися з членів місцевих сеймів, а з 1873 р. були запроваджені вибори депутатів за куріальною системою, аналогічно як і при виборах до місцевих сеймів (ландтагів) із градацією за чотирма куріями – великих землевласників, торгово-промислових палат, міст і сільських громад.

Виконавчу владу здійснював кабінет міністрів. Три міністерства – закордонних справ, військове і фінансів були спільними для Австрії і Угорщини. Решта обмежувалися діяльністю в одній із двох частин дуалістичної монархії – власне австрійської (Ціслейтанії) або угорської (Транслейтанії). Буковина і Галичина у політико-адміністративному аспекті входили до Ціслейтанії, хоча географічно вони належали до Транслейтанії.

Важливою рисою законів 60-х рр. було широке декларування демократичних прав, зокрема рівність усіх громадян перед законом, рівні права на зайняття державних посад, недоторканість приватної власності, право утворювати спілки і товариства. Надавалася свобода пересування, вибору професії і освіти, слова і друку. Скасовувалася попередня цензура. Проголошувалася рівноправність усіх народів стосовно здобуття освіти рідною мовою, використання крайових мов у державних установах і громадському житті. Однак стаття про рівноправність народів та мов не супроводжувалася законодавчим механізмом і тому на місцях трактувалася у залежності від розстановки політичних сил. Російські монархічні кола негативно реагували на демократичні перетворення у багатонаціональній Дунайської монархії.

Галичина, без поділу за етнічним принципом на Східну і Західну, адміністративним центром мала Львів, користувалася автономію щодо внутрішнього урядування. З 1861 р. тут почав діяти Галицький крайовий сейм. Перевагу у ньому мали поляки. Впродовж другої половини XIX ст. і до краху Австрійської монархії українські політики домагалися поділу Галичини на східну, населену переважно українцями, і західну, польську. Це створило б кращі умови для національно-культурного розвитку української більшості, але австрійська влада не пішла на цей крок. У Буковинському сеймі (ландтазі) переважали румунські і німецькі елементи. Закарпаття входило до Угорщини (Транслейтанії) і органів самоуправління не мало. Тримаючи політичний і економічний контроль над усією Галичиною поляки дискримінували українців у сфері політичного і культурного життя, особливо освіти. Як наслідок українське суспільство середини XIX ст. зводилося у соціальному аспекті до переважно неписьменного селянства і духовенства. Останнє могло дотримуватися полонофільських або москвофільських орієнтацій. Значній частині українців був властивий австрійський ультрароялізм, тобто відданість династії Габсбургів.

Промисловість у західноукраїнських землях розвивалася повільно. Цукрова, шкіряна, текстильна галузі, не витримуючи конкуренції з дешевшими виробами, що завозилися з Австрії, занепадали. Краще розвивалися галузі видобування енергетичної сировини і первинної обробки (нафтова і лісопереробна). Нафтовидобуток у Галичині, почавшись з 1850 р., розвивався нерівномірно. Починаючи з 1880-х рр. спостерігалося піднесення галузі. У 1909р. Галичина виробила 2 млн. тон. нафти-сирцю, або 5 % тодішнього світового видобутку, що відповідало третьому місцю після США та Росії. Однак у подальші роки спад цін на нафтову сировину на міжнародному ринку призвів до занепаду галузі у Галичині. Лише державні замовлення під час Першої світової війни повернули цій промисловості її минуле значення.

У нафтовій промисловості Галичини впродовж XIX ст. діяло 310 компаній, заснованих переважно іноземцями – англійцями, бельгійцями, французами, американцями. Включитися до бориславського Ельдорадо намагався, хоч і без успіху, навіть Джон Рокфеллер. Серед підприємців нафтової галузі не було жодного українця. Одним з найвідоміших польських підприємців був поляк С.Щепановський, який у своїй підприємницькій та громадській діяльності керувався амбітними ідеями відновлення Речі Посполитої. Він був власником кількох копалень і значні кошти виділяв на національні цілі – видавав газету, написав і опублікував кілька книг просвітницького характеру. Саме коштом розвитку нафтової промисловості у Галичині він мріяв відновити державність Польщі.

Різноетнічний характер власників нафтових родовищ, позиція невтручання імперської адміністрації (у 1861 р. контроль над нафтовою галуззю Галичини Відень віддав провінційному сеймові у Львові, у якому домінували польські поміщики) зумовили хаотичність розвитку галузі, корисливість і грабіжництво власників, особливо іноземного походження. Стабільному зростанню галузі заважала ідеологія і політика місцевих латифундистів, які у розвитку нафтової галузі вбачали загрозу втрати робочої сили для своїх господарств та перспективу підвищення платні сільськогосподарським наймитам.

У 1870-х рр. у нафтовій промисловості працювало 15 тис. робітників, з яких майже половину становили українці – переважно вихідці із навколишніх сіл. Для багатьох з них робота на копальнях мала тимчасовий (сезонний) характер. Зазвичай вони виконували некваліфіковану працю – при коловороті чи у с середині шиби. Ці обставини, неграмотність і пияцтво заважали їм організовано відстоювати свої інтереси перед наглядачами та майстрами, які були переважно інонаціонального походження. І.Франко описав життя українських "нафтовиків" у таких творах як "Бориславські оповідання", "Борислав сміється" та ін., проектуючи при цьому образи розважливих, класово свідомих робітників. Впровадження механізації зумовило зменшення кількості зайнятих у галузі. Безробіття так само як і безземелля зумовили еміграцію українців на американський континент.

Австрія деякий час відставала від інших європейських країн за кількістю залізниць. У середині XIX ст. в урядовій політиці щодо залізничного будівництва відбулися зміни. У галузь допускався приватний, у т. ч. іноземний, капітал. Увага була звернена на будівництво колій на території Галичини у напрямку до кордонів Російської імперії та Молдовського князівства. У 1864 р. завершилося будівництво залізниці з Кракова через Перемишль до Львова. Велика залізнична дуга з'єднала Львів і Відень. По ній до столиці транспортувалося м'ясо та нафта. У 1864-1868 рр. будувалася Львівсько-Чернівецька залізниця, для якої вперше у монархії у великій кількості був залучений англійський капітал. У 1867-1871 рр. велося будівництво двох віток зі Львова, які вели до кордону з Росією – на Броди і Тернопіль з продовженням до Волочиська. Конвенція про сполучення залізниць двох держав була підписана у серпні 1867 р. Сполучення залізниць Австро-Угорщини і Росії біля Волочиська відбулося 4 жовтня 1871 р., біля Бродів – наприкінці літа 1873 р. Плани провести залізницю з Чернівців до Одеси та з'єднати російські і австрійські залізниці у Новоселиці через незгоду Росії не здійснилися. Ця конфігурація мережі залізниць у практично незмінному вигляді зберігається донині.

Громадські і політичні рухи у підавстрійській Україні. Австрійський уряд з часу національного пробудження східних слов'ян Дунайської монархії – русинів (за самоназвою та офіційною назвою народу до Першої світової війни), які населяли Галичину, Північну Буковину і Підкарпатську Русь (Закарпаття) – підтримував їх етнокультурне самовизначення, коли це було політично вигідно, приміром, для придушення польського і угорського національного руху у час революції 1848 р. У подальшому процес самовизначення русинів виявився внутрішньо ускладненим відсутністю своєї світської інтелігенції, перевагою аполітичного селянства, браком національно-культурних інституцій. У справі відновлення давно перерваної місцевої традиції високої культури представники національного відродження намагалися спертися на спорідненні зразки у Росії, де поряд із загальноросійською тенденцією відбувалася кристалізація національної свідомості українства. Вибір шляху національного розвитку розділив русинів на прибічників літературної російської мови – русофілів (москвофілів) і народовців (українофілів). На чолі обох напрямів національного руху стояли діячі поміркованих і консервативних поглядів, часто – священики. Ідеологія москвофільства була наближена до ідейного арсеналу російських слов'янофілів. У контексті складних галицьких відносин старорусини (москвофіли) намагалася протидіяти ополяченню русинів. Розчарувавшись в австрійській монархії, яка після революції 1848 р. поступово узяла сторону поляків, вони зробили ставку на допомогу у культурному розвитку з боку Росії. Наріжним каменем галицького русофільства другої половини XIX ст. було протистояння з поляками як носіями ворожої "русскому духу" західної культури. Лідерами старорусинів (москвофілів) цього періоду були Д.Зубрицький, В.Дідицький, І.Наумович, Я.Головацький, М.Качковський, А.Добрянський. Спостерігаючи занепад культури і мови русинів у Галичині і, бажаючи заручитися підтримкою Росії, вони наголошували на їх тотожності з росіянами, близькості їхньої культури, пропагували твори російських письменників-слов'янофілів. Через слабке знання російської мови свої видання вони друкували так званим "язичієм" – сумішшю церковнослов'янської, російської і польської. Москвофіли випускали газету "Слово", мали низку культурно-освітніх товариств, зокрема Ставропігійний інститут, який займався науково-видавничою діяльністю. До русофільського проводу належали здебільшого консервативна інтелігенція, значна частина духовенства. У 1870 р. москвофіли заснували політичну організацію "Руська рада".

Народовці – політична течія ліберального напряму, започаткована у Львові 1861 р. групою письменників і громадських діячів на чолі з В.Барвінським та А.Вахнянином. Вони вели культурницьку діяльність з орієнтацією на українофільську течію у підросійській Україні. Народовці наголошували етнічну самостійність русинів. У 1868 р. народовці, спираючись на австрійський закон про товариства, заснували у Львові товариство "Просвіта", яке організувало читальні, видавало твори українських письменників, шкільні підручники, газети. "Просвіта" мала 77 філій у провінції й 2364 бібліотеки, охоплювала своєю діяльністю 197 тис. осіб. Товариство вело також антиалкогольну і антинікотинову пропаганду.

У напрямах, тактиці громадської діяльності та ставленні до Відня у москвофілів і народовців було багато спільного. Головним напрямами їх діяльності у другій половині XIX ст. було просвітництво і організаційно-господарська діяльність серед селянства. Москвофіли першими почали відкривати сільські читальні, пропагувати ідею громадських зерносховищ (шпіхлірів), кас взаємодопомоги, ремісничих гуртків. З часом народовці ще ширше, у силу сприятливих для них обставин, забезпечували селян літературою з агрономії, основ кооперації, створили цілу мережу кредитних і страхових товариств, надавали юридичну допомогу селянам і їх господарським закладам, з дозволу уряду розширяли систему освіти на національній основі – крім початкових шкіл, добилися відкриття українських гімназій, реального училища і жіночого ліцею. Висунули ідею створення українського університету у Львові.

І москвофіли і народовці уникали конфронтації з центральним урядом і були лояльними підданими цісаря, їх політичні вимоги не виходили за межі виділення східнослов'янських етнічних територій Австро-Угорщини в одну провінцію зі власною адміністрацією. Відень, не афішуючи своє негативне ставлення до цієї ідеї, послідовно нехтував нею. Він правив, вдаючись до гри на міжнаціональних суперечностях у Галичині, Буковині та Угорській Русі. У другій половині XIX ст. австрійський уряд із зовнішньополітичних мотивів став підтримувати народовців, що сприяло їх виходу у 1880-ті роки на домінуюче становище в національному русі.

Народовський табір поступово зазнав ідейно-політичної диференціації і наприкінці XIX ст. з його середовища постало чотири політичні партії. Найперше під впливом М.Драгоманова з народовців виділилося радикальне крило, на базі якого у 1890 р. у Львові за ініціативою І.Франка і М.Павлика було утворено Русько-українську радикальну партію (РУРП). За порадами М.Драгоманова лідери партії стали на позиції "наукового соціалізму". У 1895 р. до програми РУРП було включено положення про те, що найповніше ідеї соціалізму можна реалізувати в рамках незалежної української держави, а в найближчій перспективі – у межах автономної провінції Східної Галичини Австро-Угорщини. Програма орієнтувала свою діяльність на селянство, тому фіксувала положення про ліквідацію їх безземелля, запровадження еволюційним шляхом колективної власності на засоби виробництва і колективної організації праці. Для пропаганди партійної програми була випущена серія брошур під назвою "Радикальна тактика". Видавалися газети "Хлібороб" і "Громада". Партія не здобула широкої підтримки через нечисленність промислового пролетаріату та інертність і неосвіченість селянства. Проти РУРП було настроєно духовенство, яке заблокувало їй доступ до селянства. Наприкінці 1899 р. вона пережила кризу у т.ч. через відхід І.Франка від керівництва нею.

В українське інтелектуальне середовище з другої половини XIX ст. проникали також соціал-демократичні ідеї західноєвропейського типу, розраховані на пролетарське середовище. Треба зазначити, що основоположники марксизму не залишили у царині національного питання настанов для своїх послідовників. Ф.Енгельс, наприклад зневажливо ставився до більшості слов'янських народів, вважаючи їх, у кращому разі за пережиток народів, які подекуди існують, але більше не здатні сформувати окрему націю і мають бути інкорпоровані більшими націями. Проте австрійські соціал-демократи не могли нехтувати національним питанням. Отто Бауер та Карл Реннер стверджували, що окремі національності збережуться навіть при соціалізмі. У 1896 р. Соціал-демократична робітнича парія Австрії (СДРПА) вирішила розділити партію на окремі національні організації за виборчими округами. У серпні 1896 р. соціал-демократичні гуртки Буковини об'єдналися у Соціал-демократичну партію Буковини – складову частину австрійської соціал-демократії. Для селян партія видавала часопис "Земля і воля". Вона активізувала свою діяльність, коли її очолив учитель за фахом О.Безпалко. Він же був редактором газети "Борьба".

Організаційне оформлення українських соціал-демократів у Галичині в окрему партію відбулося пізніше, а саме – 17 вересня 1899 р., коли у Робітничому домі Львова пройшла установча конференція, результатом якої було утворення Української соціал-демократичної партії Галичини як складової СДРПА. Вона перебрала на себе представництво політичних інтересів українських робітників, які до цього входили до Галицької соціал-демократичної партії (ГСДП), створеної ще у 1889 р. Членами останньої були як польські так і українські робітники. Уся агітаційна і пропагандистська література видавалася цією партією польською мовою. Потреба в україномовному друкованому органі загострилася з розширенням діяльності партії на селі. Активними діячами Української соціал-демократичної партії Галичини були М.Ганкевич, С.Вітик, І.Возняк, Р.Яросевич, Ю.Бачинський, В.Будзиновський, О.Колесса, Є.Левицький, В.Охримович.

Наприкінці XIX ст. у Східну Галичину з Росії перебралися найбільш активні діячі українського руху і край перетворився у своєрідну лабораторію нової національної ідеології. Саме тут на зміну етнографічному українофільству прийшла ідея про самодостатній національний тип українства і необхідність власної державності. З метою консолідації політичних сил на цьому ідейному ґрунті у 1899 р. частина народовців і радикалів утворили Українську національно-демократичну партію (УНДП). У її заснуванні активну участь брали І.Франко і М.Грушевський, однак зосередившись на науковій діяльності, вони невдовзі вийшли з її керівного комітету, залишаючись її членами. Найвизначнішими діячами партії були депутати віденського парламенту і місцевого сейму К.Левицький і Ю.Романчук. УНДП декларувала відданість імперії Габсбургів, уникала гострих соціальних питань, найближчими завданнями ставила здобуття автономії для Східної Галичини. Під впливом УНДП перебувала "Просвіта". Своєю поміркованою тактикою УНДП здобула прихильність більшої частини українського населення Східної Галичини. Партія зберегла за собою старий орган народовців, заснований ще у 1880 р., газету – "Діло". У тому ж 1899 р. О.Барвінський – один з чільних речників народовців разом з представниками духовенства утворив Русько-український католицький союз – партію консервативного спрямування. Отже, внаслідок розколу Русько-Української радикальної партії (РУРП) та утворення нових політичних партій у 1899 р. було в основному завершено формування партійної структури українського політичного табору в Галичині, яка без змін проіснувала до початку Першої світової війни.