Виникнення уряду Центральної Ради та політичні сили в 1917 р.

Проблема становлення української державності залишається ключовою в дослідженнях багатьох вітчизняних істориків. Так, одним із ключових питань є визначення ролі української революції 1917-1921 років у державотворчому процесі нашого народу. Саме в цей період, незважаючи на загрозу з кількох сторін, український народ розпочав будівництво власної держави, що стало важливим досвідом для подальшої історії.

У ході Лютневої демократичної революції 1917 р. унаслідок падіння монархічного правління Романових український народ отримав можливість боротися за формування своєї національної державності. Тоді в Росії після повалення царату склалося двовладдя, влада перейшла до Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів та Тимчасового комітету Державної думи. 2 березня думський комітет за згодою Петроградської ради створив Тимчасовий уряд. Уряд отримав мандат на владу до скликання Всеросійських Установчих зборів, які мали затвердити форму державного устрою Росії і прийняти конституцію, то в Україні політична обстановка була ще складнішою. В містах утворилися громадські ради і комітети, які діяли як місцеві органи Тимчасового уряду поряд з губернськими комісарами. 4 (17) березня з ініціативи ТУП, шляхом делегування представників (кооптації) від різних політичних партій, була створена Центральна рада. По суті, вона виникла як представницький орган загальноукраїнської демократії. Головою Центральної ради було обрано М.Грушевського.

В Україні після Лютневої революції встановилося тривладдя: Українська Центральна рада; Ради робітничих, солдатських та селянських депутатів; губернські й повітові комісари та «громадські комітети», що презентували владу Тимчасового уряду.

Характерною рисою суспільно-політичної ситуації в Україні на початку Української національної революції стала активізація діяльності політичних партій. Серед загальноросійських найбільш впливовими були соціалісти-революціонери, меншовики, БУНД, анархісти, кадети. Але до осені 1917 р. все більшої сили набували більшовики – ліво-радикальне крило російської соціал-демократії на чолі з В.Леніним. Спираючись на озброєні загони робітників (в Україні здебільшого російськомовних) – Червону гвардію, частину солдат, вони взяли курс на захоплення влади і будівництво соціалізму. Загальноросійські партії (за винятком сіоністів) не підтримали прагнення українського народу до національно-державного самовизначення. Разом з тим саме це гасло було фактором об'єднання навколо Центральної ради українських партій, які до цього часу в цілому змогли подолати програмні розходження.

Найчисельнішою серед українських партій (до 300 тис. членів) у березні 1917 р. була Українська партія соціалістів-революціонерів. Її очолювали М.Грушевський, М.Ковалевський, П.Христюк. Українські есери виступали за побудову соціалізму, за автономію України в складі Російської федерації рівноправних республік. Українська соціал-демократична партія, що налічувала 40 тис. чол., за політичною програмою була близька до російських меншовиків – правого крила російської соціал-демократії (РСДРП(м)). У 1917 р. її лідери – В.Винниченко, С.Петлюра, М.Порш – як вихідну тезу політичного курсу відстоювали доктрину Української національної революції. Саме ці партії й відігравали провідну роль у Центральній раді.

Наприкінці березня 1917 р. в Україну повернувся М. Грушевський. Він висунув гасло національно-територіальної автономії України у складі Російської федеративної республіки. Він закликав не чекати Установчих зборів, бо, за переконанням голови Центральної ради, борці за національну справу повинні були самі будувати автономію України. За М.Грушевським, автономна Україна мала постати на землях, де переважало україноетнічне населення. Це були 9 українських губерній, на території яких пізніше утворилася радянська Україна, а також Кубань, Хотинщина, південна Бессарабія, схід Холмщини, захід Області війська Донського, Чорноморської й Ставропольської губерній, південна частина Воронезької губернії.

Одним із основних чинників Української національної революції 1917-1918 рр. на першому її етапі, виступила Центральна рада. Вона відіграла провідну роль у формуванні нової української державності. Ідея національної єдності допомогла Центральній раді виробити спільну тактику для всіх українських політичних партій і спрямувати їх діяльність у русло забезпечення національних прагнень українського народу.

В цей період українські політичні партії розгорнули велику організаторську та ідейно-політичну роботу, спрямовану на подальше згуртування політичне активних сил українства. У квітні 1917 р. в Києві на Українському національному конгресі (де були представлені всі українські політичні партії, військо, жителі всіх губерній України), вирішили утворити територіальний орган — Крайову раду. Це завдання було покладено на Українську Центральну раду, до складу якої обрали представників губерній, міст, партій, українських земляцтв. Головою став М.Грушевський, заступниками голови – С.Єфремов і В.Винниченко. Конгрес доручив Центральній раді розробити політико-правовий статус української автономії.

Політику Центральної Ради протягом травня-липня 1917 р. у Києві підтримали представницькі з'їзди всіх верств українства: І і II Українські військові з'їзди, Всеукраїнський селянський з'їзд, Всеукраїнський робітничий з'їзд тощо. Це додало Центральній раді легітимності (її, як і раніше, підтримувала більшість населення). У червні розпочалося формування українського війська, а 10 червня на II військовому з'їзді було оголошено «Універсал Української Центральної ради до українського народу на Україні й поза Україною сущого». Спираючись на волю українського народу, рада оголосила своє право приймати акти конституційного значення – універсали. В І Універсалі проголошувалася автономія України зі своїм сеймом і законами. Певні державні функції брала на себе Центральна рада. 15 червня вона створила Генеральний секретаріат – перший український уряд на чолі з В.Винниченком.

Відносини між Центральною радою і Тимчасовим урядом ускладнилися після того, як останній видав «Інструкцію для Генерального секретаріату», в якій значно обмежувалися права української сторони.

Хоча тимчасовий уряд був змушений визнати Центральну раду вищою крайовою владою в Україні, але і поширив її владу лише на 5 із 9 українських губерній. Це було зафіксовано в II Універсалі, текст якого вийшов українською, російською, єврейською та польською мовами.

У жовтні 1917 р. після перемоги більшовицького збройного повстання у Петрограді, в Україні склалася вкрай нестабільна й небезпечна для української демократії політична ситуація. Поки Центральна рада готувалася до Установчих зборів, сподіваючись шляхом загальних, прямих і рівних виборів при таємному голосуванні створити національну демократичну державу, більшовики прагнули скористатися впливом серед робітників і солдат та своїми збройними загонами для «перетворення» Центральної ради (за російським зразком) у Центральний виконавчий комітет Рад України. Центральна – рада воліла віддати владу демократично обраним депутатам Українських Установчих зборів, а її опоненти – встановити диктатуру власної партії під виглядом диктатури пролетаріату.

Небезпеку в установлення диктатури пролетаріату керівництво Центральної ради бачило. Потрібні були рішучі дії, спрямовані на забезпечення гарантії українському народу його національно-державних прав. Центральна рада засудила диктаторські дії більшовиків, не визнала уряду В.Ульянова-Леніна і III Універсалом 20 листопада 1917 р. проголосила утворення Української Народної Республіки. «Не відділяючись від Російської Республіки, – наголошувалося в III Універсалі, – й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Російська Республіка стала Федерацією рівних і вільних народів». За універсалом, вся повнота влади до Установчих зборів в Україні передавалася Центральній раді та її уряду – Генеральному секретаріату.

Головні ідеї III Універсалу були такі: приватна власність на землю скасовувалася, яка безкоштовно передавалася трудящим, встановлювався 8-годинний робочий день, забезпечувалися всі демократичні свободи – свобода слова, друку, віросповідань, зібрань, союзів, страйків, недоторканість особи і помешкання, гарантувалася рівність всіх національностей. Центральна рада зобов'язувалася негайно подбати про припинення війни і призначила на 27 грудня вибори до Українських Установчих зборів.

III Універсал не приніс Центральній раді такого успіху, як І Універсал, не сприяв об'єднанню українства. Проголошені ним соціально-економічні заходи мали надто неконкретний, непослідовний, запізнілий характер і були неоднозначно сприйняті різними верствами суспільства та політичними колами. Чергова відмова від державної незалежності, визначення статусу УНР як складової частини Російської Федерації (остання існувала лише в уяві українських політиків), – все це не відповідало реальній політичній ситуації, що склалася в Петрограді. Керівництво Центральної ради, національно свідоме українство загалом помилялися, покладаючись на змогу УНР протистояти імперському центру, який змінив лише свою форму, а не зміст. Революційним романтизмом виглядали спроби перетворити Росію у демократичну федерацію. Більшовицький переворот тільки прискорив трагічний для України перебіг подій.

Протистояння між Центральною радою, яка не змогла поширити свою владу на всю Україну, і більшовиками наприкінці 1917 р. загострилося. Ленінський уряд розпочав «збирати» колишню імперію і прагнув усунути УНР з політичної карти Європи. У промислових центрах, де більшовики мали чималу політичну підтримку і військову силу, розпочався збройний тиск на УНР. Поступово політичне протистояння переросло у військові дії. За ініціативою більшовиків у Києві було скликано 1-й Всеукраїнський з’їзд Рад. В.Ленін, усвідомлюючи можливість встановлення більшовицької диктатури в Україні лише в разі збереження УНР, прагнув утворити радянську УНР. Але ці наміри на з’їзді реалізувати не вдалося. Контрольований більшовиками оргкомітет забезпечив на 4 грудня присутність ледь більше 100 депутатів (селянських депутатів через їх неприхильність до більшовиків намагалися не запрошувати, а есеро-меншовицький виконком Рад Донецько-криворізької області призначив на цей час свій з’їзд у Харкові). Бойкотувала з'їзд спочатку і Центральна рада, однак напередодні його відкриття вона викликала до Києва понад 2000 делегатів від селянських спілок та українізованих військових частин. Вони взяли хід з’їзду під свій контроль, і наміри більшовиків було провалено.

4 грудня 1917 р було надіслано ультиматум Раднаркому РСФРР (уряду радянської Росії) Центральній раді, підписаний В.Леніним і Л.Троцьким,. Він починався із заяви про визнання Раднаркомом УНР та права українського народу на самовизначення. Але більшовики не ототожнювали Центральну раду і створену нею УНР. В умовах, коли УНР де-юре продовжувала перебувати у складі Росії, вони в ультимативній формі висували ряд вимог перед Центральною радою (не пропускати козачих військ на Дон і пропускати радянські війська, не відкликати українців з фронту, не роззброювати в Україні радянські війська тощо) і погрожували «відкритою війною». Після рішучого відхилення ультиматуму Центральною радою, погрози почали реалізовуватися.

Раднаркомом РСФРР були надіслані війська за допомогою контрольованої ним же Харківської міськради робітничих і селянських депутатів і 10 грудня вони захопили Харків. 11 грудня більшовицькі й співчуваючі їм делегати І Всеукраїнського з'їзду Рад, що прибули у Харків з Києва, об'єдналися з делегатами обласного з'їзду Рад Донбасу та Криворіжжя і проголосили себе Всеукраїнським з'їздом Рад. Він працював протягом двох днів — 11-12 грудня. На з'їзді були представлені делегати лише робітництва промислових центрів України, які знаходилися під впливом місцевих більшовицьких організацій. Делегатів від селянства, яке становило понад 75% населення України, майже не було. З'їзд проголосив Україну радянською республікою (радянська УНР), обрав Центральний виконавчий комітет Рад України на чолі з лівим українським соціал-демократом Є.Медведєвим та створив уряд – Народний секретаріат, куди увійшли Є.Бош, М.Скрипник, В.Затонський, Ю.Коцюбинський та інші. Ідеологічно-пропагандистське пояснення грудневого більшовицького перевороту в Україні було таким: народжені революцією національно-державні структури залишаються недоторканими, а персональний склад органів влади замінено законним шляхом – на Всеукраїнському з'їзді Рад, який заявив про цілковиту підтримку Жовтневого перевороту більшовиків у Петрограді, декретів Раднаркому РСФРР («Декрет про мир», «Декрет про землю»), оголосив війну «українській буржуазній контрреволюції» (Центральній раді).

Дана політична ситуація в Україні зумовила прийняття 22 січня 1918 р. IV Універсалу. «Однині Українська Народна Республіка, – наголошувалося в ньому, – стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою Українського народу». У водночас ухваленому «Законі про національно-персональну автономію» проголошувалися права всіх народів України на влаштування свого національного життя, на об'єднання в союзи з правом законодавчої ініціативи й використання субсидій з бюджету на національно-культурні потреби. Однак самостійну українську державу відстояти не вдалося.

Більшовики об'єднали наступаючі на Київ сили в середині січня 1918 р. Це були червоногвардійці Росії та України, солдати Західного фронту, моряки з Балтики і Севастополя. Їх очолив хворобливо-жорстокий авантюрист, колишній підполковник царської армії М.Муравйов. З його ім'ям в Україні пов'язана перша хвиля «червоного» терору. А разом з тим для допомоги М.Муравйову київські більшовики 16 січня підняли збройне повстання, центром якого став завод «Арсенал». Завод було взято штурмом військами Центральної ради, понад 200 полонених робітників безжалісно розстріляли. Загальні ж людські втрати за час повстання перевищили 1000 чол.

Найжахливіша трагедія розігралася під Крутами. Майже 300 необстріляних київських студентів і гімназистів, які захищали Київ, було знищено тепер уже наступаючими більшовицькими військами. Центральна рада змушена була переїхати до Житомира.

Загони М.Муравйова 5 днів обстрілювали Київ і 26 січня вдерлися до міста. В Києві, на виконання наказу М.Муравйова «нещадно знищити всіх офіцерів, юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції», без суду і слідства було розстріляно тисячі людей. Кривавий погром сучасники порівнювали із татарськими нападами доби середньовіччя. Стомлені тягарем світової війни, народні маси мріяли про її найскоріше закінчення. З ініціативи уряду Радянської Росії 20 листопада 1917 р. у Брест-Литовську розпочалися сепаратні переговори Раднаркому РСФРР з урядами Німеччини та її союзників.. Останні запросили до переговорів делегацію України.

Л.Троцький як голова делегації Радянської Росії волів видати за представників України делегатів харківського уряду, але союзники після обнародування IV Універсалу відхилили ці домагання. Заради миру з УНР Німеччина і Австро-Угорщина давали згоду на передачу їй більшої частини Холмщини і Підляшшя та виділення Західної України в окремий коронний край Австро-Угорщини.

УНР, з огляду на агресію Радянської Росії, попросила від центральноєвропейських країн негайної збройної допомоги. Союзники довго не вагалися і 27 січня (9 лютого) 1918 р. було підписано договір УНР з державами німецького блоку, за яким Україна мала поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн. пудів хліба, 3 млн. пудів цукру, 2,8 млн. пудів м'яса тощо. Німеччина та Австро-Угорщина висунули ультиматум Радянській Росії і почали готувати війська до наступу, і 18 лютого 1918 р. німецько-австрійські війська почали наступ. Радянська Росія, за підписаним 3 березня мирним договором, змушена була визнати самостійність УНР та її договір із центральноєвропейськими державами.

В Україні Народний секретаріат зумів сформувати лише 25-тисячне військо, бо місцеве населення уникало мобілізації. Цих сил було замало для боротьби із 450-тисячною армією. Російські війська для забезпечення вивозу з України матеріальних цінностей теж брали участь в боях. Унаслідок виник німецько-радянський конфлікт, який було припинено лише 4 травня. На півночі між Росією та Україною створювалася «нейтральна зона». Хоча в березні Центральна рада повернулася до Києва, фактично в Україні було встановлено окупаційний режим. Під контролем німецького командування перебували транспорт, гірнича і залізорудна промисловість, а головною функцією ворожої армії було забезпечення вивозу продовольства і сировини.