Реформи 1860 -70-х рр. та особливість їх проведення в Україні

Росія належала до тієї групи країн (Німеччина, Австро-Угорщина, Японія), які ставши на шлях капіталістичного розвитку повільно долали залишки феодалізму. З усіх європейських країн у Росії найдовше з трималося кріпосне право. Скасувати його мав намір ще Олександр І, але політична реакція після повстання декабристів на 35 років загальмувала демократичні реформи. Маніфест 19 лютого 1861 р. (опублікований 1 березня) був компромісним варіантом реформи. Селяни отримували особисту свободу, деякі громадянські права, включно з самоуправлінням, економічні права – купувати нерухомість, займатися торгівлею і кустарними промислами. Водночас вони залишалися нижчим станом у державі з обмеженим правом пересування і обділені землею.

Земля, у т.ч. і частина селянських наділів, залишалася власністю поміщика аж до її викупу общиною, яка зберігалася як базовий соціальний інститут у російському селі і частково на півдні України. Проведення реформи конкретизувалося "Загальним положенням про селян, звільнених від кріпосної залежності". Окремі статті цього документу були опубліковані українською мовою і розіслані у волості, зокрема Катеринославської губернії.

Викупна ціна землі у кінцевому рахунку була у 1,5 рази більшою, ніж ринкова. Селяни повинні були сплачувати грошима або повинностями 20% викупної вартості наділів за значно завищеними цінами. Ця процедура розтягнулася на десятки років. За 45 років після реформи селяни виплатили поміщикам замість 175 млн. крб. 500 млн. 80% вартості селянських наділів поміщикам компенсувала держава у вигляді цінних паперів з прибутковістю 5 % річних. У майбутньому це призвело до серйозної фінансової кризи у державі. У результаті реформи у найбільш вигідному становищі виявилися поміщики, які в основному зберегли свої господарства і до кінця 1880-х років продовжували користуватися дармовою робочою силою селян.

У ході аграрної реформи територія України ділилася на регіони за специфікою її проведення:

1) губернії Новоросійського краю, де переважало общинне землеволодіння;

2) Лівобережна Україна з властивим їй подвірним землекористуванням;

3) Правобережна Україна з її історичними і національно-культурними особливостями, головною з яких було переважання польського землеволодіння.

На півдні і сході українські селяни втратили 30 % землі, що була у їх користуванні до реформи. На Правобережжі уряд збільшив селянські наділи на 20 % і одночасно зменшив викупну плату за землю на 20%. Це було зроблено з метою привернути селян на свою сторону і послабити традиційно сильний тут вплив польської шляхти. Зокрема, у Київській, Подільській та Волинській губерніях передбачалося збереження за селянами всієї землі, яка була у фактичному їх користуванні на час проведення інвентаризації, але поміщики складаючи в 1861-1862 рр. уставні грамоти, проігнорували ці приписи "Положення" і частина земель була "відрізна" у селян. Для виправлення ситуації на Правобережжі уряд утворив спеціальну комісію та інститут мирових посередників (200 осіб) які розглядала претензії селян до польських поміщиків. Тоді на службу мировими посередниками пішли українофіли О.О.Русов, Н.В.Ковалевський, М.П.Зібер, П.А.Косач. Аграрна реформа на Правобережжі мала антипольське спрямування і сприяла об'єднанню російських і українських сил, що зокрема проявилося у призначенні заступником голови комісії у Південно-Західному краї українського магната-землевласника Г.П.Галагана. Поляки, дискредитувавши себе перед урядом повстанням 1863-1864 рр., на деякий час були позбавлені права продавати і купувати землі зберігаючи власність шляхом наслідування спадщини.

При визначенні розмірів наділів для селян розрахунок вели таким чином: там, де земля давала незначні прибутки, норми селянського наділу встановлювалися вищі. Це було вигідно також поміщикам, які воліли отримати викуп, ніж вести малопродуктивне господарство; у тих регіонах, де земля була родючою і давала більше зиску, більшість її залишалася у володінні поміщиків. Оскільки в України земля була високої якості, тут встановлювалися менші, ніж в інших районах Російської імперії, норми селянського наділу. У Харківській губернії він коливався від З до 4,5 десятин, а так звані "відрізки" становили 28%. У Полтавській губернії вони склали 37%.

Реформа 1861 р. поклала початок процесу соціального розшарування як у селянському так і поміщицькому середовищі. Позбавлені дармової селянської праці поміщики змушені були інтенсифікувати свої господарства. Розуміння необхідності механізації і модернізації сільськогосподарського виробництва до багатьох з них прийшло із запізненням, оскільки вони "жирували" на викупних платежах, що надходили впродовж 25 років. На середину 1890-х рр. 40% поміщицьких земель були закладені у банках, 10 % – продані окремим заможним селянам, більш удалим поміщика і міській буржуазії. На кінець XIX ст. сформувалося кілька типів сільських господарств: поміщицькі господарства низькотоварного характеру. Базуючись на праці залежних селян, що відробляли повинності, збережені реформою 1861 р., вони мали непевну економічну перспективу; великі економії, що виробляли продукцію орієнтуючись на експорт. Модернізовані господарства, засновані на найманій праці і використанні техніки; заможні селянські господарства куркульського типу. Засновані на високопродуктивній особистій праці, а також дешевій праці батраків, їх виробництво орієнтувалося на внутрішній ринок; малоземельні селянські господарства, що орієнтувалися на задоволення власних споживацьких потреб, тобто мали натуральний характер. Оскільки чисельність селянського населення за 40 пореформених років подвоїлася, то, відповідно, удвоє зменшився середній розмір наділу, склавши приблизно 3 гектара надушу чоловічої статі.

Наприкінці XIX ст. в Україні 57 % сільськогосподарських дворів мали у своєму землекористуванні менше 3 десятини землі (1 десятина = 1,1 га. = 2,72 акри) і складали категорію бідних. 30 % господарств, на кожне з яких припадало більше 10 десятин, складали категорію середнього селянства. 12% господарств, кожне з яких мало понад 30 десятин, відносилися до категорії заможних (куркульських). 0,8 % господарств були поміщицькими. У їх володінні було 30% усієї землі. У середньому на кожне поміщицьке господарство припадало 360 десятин. Безземельні, бідні, середні і навіть заможні селяни прагнули мати якомога більше землі й домагалися отримати її безплатно. Тому нерідкими були селянські повстання, що супроводжувалися пограбуванням поміщицьких маєтків. Аграрна реформа сприяла капіталізації сільського господарства, а ринкова кон'юнктура – зростанню його товарності й орієнтації на експорт. Україна залишалася основним регіоном Росії по вирощуванню пшениці. У 1894 р. її збір в Україні становив 68 % від усього збору у європейській частині імперії. Розвивалося вирощування технічних культур, особливо цукрових буряків.

Із соціальних наслідків реформи 1861 р. слід виділити один принципово важливий: разом з особистою свободою селяни одержали право вибору між традиційними для них заняттями і найманою працею як у промисловості так і сільському господарстві. Критична маса надлишкової робочої сили сягнула високого рівня і перетворилася на одне з хронічних і найбільш гострих питань, яке так і не вдалося розв'язати царському уряду.

Запровадження нової системи управління. Відміна кріпацтва супроводжувалася послабленням влади поміщика на селі і вимагала нової системи управління. З цією метою уряд провів низку реформ. У 1962 р. була проведена поліцейська реформа, згідно якої у кожному повіті створювалися поліцейські управління на чолі зі справником, призначеним губернатором. Повіт поділявся на дрібніші адміністративно-поліцейські підрозділи, які контролювалися приставами. З 1878 р. приставам, яких у кожному повіті було від 2 до 4, допомагали поліцейські урядники, їх у губернії могло бути від 100 до 200. У містах створювалася міська поліція на чолі з поліцмейстером. Міста ділилися на частини, дільниці і околотки. Особовий склад поліції формувався за принципом вільного найму, але у ньому переважали особи російського походження. Для службовців поліції уводилося пенсійне забезпечення.

У 1864 р. була проведена земська реформа, за якою замість станових органів місцевого самоуправління запроваджувалися нові органи – земства (губернські та повітові). На них покладалося будівництво доріг, шкіл, лікарень, утримання лікарів, учителів, поштових працівників. Для фінансування роботи земств запроваджувалися місцеві податки, збирання яких було у їх же компетенції. Важливим напрямом діяльності земств була облікова статистика. На Лівобережній Україні уже 1864 р. було створено 6 губернських і 60 повітових земських управ. Вибори до земств відбувалися за майновим цензом на три роки. До 1917 р. земства провели корисну роботу особливо у галузі освіти і охорони здоров'я.

На Правобережжі земське самоврядування було запроваджене урядом із затримкою на кілька десятиліть – у 1911 р. Уряд не бажав, щоб переважаюче тут польське поміщицтво захопило всю повноту влади на місцях. Реально вона не проводилася на Правобережжі (окрім Києва) через те, що більшість їх населення складали поляки та євреї, які не мали виборчих прав, які надавалися законом про земства. Останні, як уже зазначалося, були запроваджені тут лише у 1911 р.

У 1870 р. проведена міська реформа. У містах України за виключенням Правобережжя були створені думи. Вибори до них проводилися кожні 4 роки на основі майнового цензу. Виконавчим органом у містах були міські управи, на чолі з міським головою. У центрі їх уваги було міське господарство. Запровадження міського самоуправління у містах Правобережжя мало обмежений характер. Замість виборних дум і управ у містечках Правобережжя вводилася спрощена форма управління. Уповноважені, вибрані на сходах (12-15 осіб) обирали з-поміж себе старосту з його помічниками.

На перших виборах київського міського голови змагалися Г.П.Галаган та багатій Демидов. Переміг останній, однак він виявився нездібним до такої праці. У подальшому посаду Київського міського голови займали переважно представники університетської професури.

У 1864 р. була проведена судова реформа. На відміну від існуючих станових закритого типу судів уводився однотипний позастановий, відкритий, незалежний суд за участю присяжних суддів, захисту (адвокат) і обвинувачення (прокурор). Проте справи селян розглядав волосний становий суд (мав право встановлювати принизливе покарання різками), духовенства – суд консисторії, військових і державних злочинців – спеціальні суди. Був створений інститут мирових суддів, які розв'язували дрібні справи. У Києві перші мирові судді у 1872 р. не обиралися, а були призначені урядом, що мотивувалося політичними причинами. Публічний характер судового процесу справляв велике враження і приваблював відвідувачів, особливо студентів-юристів.

На Україні з великим запізненням (наприкінці 80-х рр. XIX ст.) було утворено три судові палати: Київську, Харківську та Одеську. Вироки, що виносилися без участі присяжних, могли бути оскаржені у судових палатах. Касаційні функції виконував сенат. З усіх реформ 60-70 рр. судова реформа була найбільш демократичною. На Правобережній Україні, де мешкало значно більше населення, ніж в інших губерніях, "Правила про влаштування мирових судових установ" були уведені на рік пізніше, оскільки за ініціативою Київського генерал-губернатора доопрацьовувалися з огляду на необхідність зменшення території мирової дільниці з тим, щоб справи не нагромаджувалися у судах. Нові правила були уведені спершу у Київській, потім – Подільській і в останню чергу – у Волинській губерніях. Брак фахових юристів.

Реформа освіти здійснювалася згідно "Положення про початкові народні училища" (1864 р.), якою передбачалося створення єдиної системи початкової освіти. На 1897 р. 24 % населення імперії старше 10 років уміло читати і писати, а на 1913 р. частка грамотних зросла до 45 %. Були започатковані реальні (професійно-технічні) училища. У галузі середньої освіти створювалися класичні чоловічі та жіночі гімназії, плата за навчання у яких була високою. Право вступати до університетів мали лише випускники чоловічих гімназій. Випускники жіночих гімназій права на вступ до університетів не мали. Для них в університетських містах утворювалися Вищі жіночі курси з оплатою за освіту.

Станом на 1897 р. в Україні діяло 16 798 різного типу початкових шкіл і 129 гімназій, з яких 52 – чоловічі, і 77 – жіночі. У 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею в Одесі відкрився Новоросійський університет. У 1875 р. Ніжинський юридичний ліцей був перетворений у Історико-філологічний інститут, який тривалий час готував учителів класичних мов, російської мови і історії для середніх шкіл. У 1885 р. у Харкові відкрився перший в Україні технологічний інститут. У 1898 р. політехнічний інститут з'явився у Києві, а у Катеринославі в 1899 р. відкрилося вище гірниче училище. У сфері освіти зберігалися деякі норми антидемократичного спрямування – платність навчання, заборона приймати до університетів жіноцтво, обмеження на навчання у вищих навчальних закладах євреїв, відсутність національних шкіл для більшості народів Росії. У 1868 р університети почали діяти за новим статутом, який передбачав певну їх автономію у сфері адміністрування та діяльності професорсько-викладацького складу. Однак новий університетський статут 1884 р. обмежив академічні свободи й увійшов в історію як реакційний.

Військова реформа тривала у 1964-1883 рр. У 1874 р. скасовано рекрутчину і запроваджено загальну воїнську повинність строком 6 (на флоті – 7 років) служби. Військова повинність не розповсюджувалася на духовенство і купецтво. Інтелігенція мала суттєві пільги щодо служби в армії. Не підлягав призову єдиний син у сім'ї та одразу усі сини у один і той самий час. Реформа скасовувала тілесні покарання в армії. Країна була поділена на 15 військових округів, з яких три були утворені в Україні – Київський, Одеський і Харківський. Відкрито низку військових училищ і гімназій та юнкерських училищ.

З 1862 р почалася фінансова реформа, у результаті якої був створений державний банк, єдиний державний ревізійний центр, встановлювалася гласність державного бюджету. Було запроваджено акцизне обкладання спиртних напоїв, збільшено податки на товари масового споживання. Від збору податків відсторонювалися приватні особи, їх замінили у цій сфері державні установи. У 1872 р. був заснований Київський земельний банк.

Основний сенс реформ зводився до ліквідації станових принципів формування місцевих органів влади і заміни їх механізмом виборності на основі майнового цензу, а не станового походження. Не всі реформи були доведені до логічного завершення. Не маючи достатніх кадрів для їх проведення на місяцях і остерігаючись впливу польського елементу уряд робив ставку в Україні на бюрократичний апарат, сформований на основі значних пільг (до 50 відсотків посадового окладу для працівників системи МВС) та привілеїв для чиновництва, переважно присланого з центральних губерній, щодо придбанні землі. У пореформений період значно посилена була влада генерал-губернаторів, поліції та жандармерії, повноваження чиновництва. Основний конфлікт на Правобережжі між польськими поміщиками і російською адміністрацією стосовно права на землю зумовив зосередження контрою за всіма формами земленабуття і господарської діяльності в руках генерал-губернаторів. Дискримінація місцевих еліт уповільнила поширення на правобережний регіон ліберальних реформ 1860-70-х рр. рр. Соціально-економічна конкуренція у землеволодінні сприяла переміщенню польської ініціативи в промисловість та банківську справу. Регулюючи соціоетнічний склад бюрократії імперія насаджувала ідеологічні концепції, які закріплювали антиукраїнські настрої у вищих прошарках суспільства.