Наслідки Великої Вітчизняної війни для політичного та міжнародного становища України

Період повоєнних років в Україні позначений досить складними суспільно-політичними й політичними процесами. У цей період завершилося формування території України у межах її кордонів. У 1945 році Україна стала одним із 47 членів-засновників ООН, та жодна іноземна держава не мала можливостей встановити безпосередні контакти з УРСР. Не менш суперечливим було й повоєнне життя українського соціуму. Так, народ плекав надію на кращє життя після перемоги, проте дійсність внесла корективи й в ці настрої.

Неможливо переоцінити вклад українського народу до загальної перемоги у Великій Вітчизняній війні. Так, на фронтах в різних частинах Європи воювали близько 14 млн. українців, які своїми діями та власним життям наближали солодку мить перемоги. Загалом народ республіки поніс дуже великі людські втрати в цій війні – близько 20 млн., серед них загиблі у військових операціях, замордовані у концтаборах, вбиті та померлі від голоду пересічні громадяни республіки. Наслідком цієї війни були також близько 4 млн. інвалідів, тобто людей які потребували постійного піклування держави. Значно сильно постраждала економіка республіки, яка після визволення була зруйнована вщент, а втрати складали близько 115 млрд. крб. Яким же чином вдалося відбудувати республіку та залікувати рани менше ніж за десять років? Відповідь в силі народу – бажанні налагодити життя та швидше забути важкі дні війни.

Після закінчення війни Україна як і раніше залишається складовою унітарної централізованої держави, керівництво якої прагнуло до соціально-політичної уніфікації всіх етнічних спільнот, які проживали на території СРСР. Провідне місце в усіх підрозділах влади займали члени Комуністичної партії, яких на січень 1946 р. налічувалось в республіці 320 тис. Особливо загострилися суперечності в Україні, коли з ініціативи Сталіна генеральним секретарем ЦК КП(б)У став Л.Каганович.

Значно ускладнилося в перші повоєнні роки і становище західноукраїнських земель, доля яких багато в чому залежала від наслідків Другої світової війни. Саме на завершальному етапі війни загострилося питання польсько-українського кордону. Принципово воно було вирішено на Кримській (Ялтинській) конференції 1945 р. За основу було взято «лінію Керзона». Дж. Керзон запропонував лінію українсько-польського кордону ще 11 липня 1920 р., коли Червона армія під час радянсько-польської війни 1920 р. загрожувала Варшаві. Немає сумніву, що за інших умов «лінія Керзона» не стала б чинником реальної політики. Більшовицьке керівництво, погоджуючись на цей кордон тричі — в 1920, 1939 і в 1943-1945 рр., не піклувалося про національно-етнічні інтереси та соборність українського народу. Москва використовувала українські землі як розмінну монету в своїй політиці вже неодноразово, тому подальша доля українців, які залишалися на території Польщі не дуже хвилювала радянський уряд.

«Лінія Керзона» в основному збігалася з етнічними кордонами розселення українців та поляків, хоча давні українські (деякою мірою полонізовані) землі — Підляшшя, Лемківщина, Холмщина, Посяння — залишилися на польському боці. В 1944 і 1945 рр. радянсько-польські угоди «вирівняли кордон» ще з більшою шкодою для українців. Сталін передав польському комуністичному урядові деякі райони Дрогобицької і Волинської областей. Крапку в цьому питанні поставив договір про кордон, підписаний 1951 р. представниками Польщі й СРСР.

Перетворена на державний кордон, «лінія Керзона» захистила етнічну територію українського народу. Разом з тим «одержавлення» цієї лінії трагічно позначилося на долі українського населення та його етнічних земель, що залишилися під Польщею. За міждержавними угодами у 1944-1946 рр. з України в Польщу виїхало близько 880 тис. поляків, а з Польщі в Україну — 480 тис. українців.

У цей же період було встановлено кордони України з Румунією та Чехо-Словаччиною.

Після приходу Червоної армії в 1944 р. на територію Румунії в населених пунктах Мараморош-Сігетського округу, де компактно проживали українці, розпочинається рух за возз’єднання з Україною. Перший з’їзд Народних комітетів округу 5 лютого 1945 р. ухвалив петицію про возз’єднання з Радянською Україною, яку своїми підписами підтримало 40 тис. чол. з українських сіл Мараморощини.

Але Сталін через великодержавні інтереси Радянського Союзу не взяв це до уваги. Внаслідок цього, компактні українські оазиси Південної Буковини і Мараморощини, залишилися у складі Румунії.

Після вступу радянських військ на Закарпаття у листопаді 1944 р. в Мукачеві відбувся І з’їзд народних комітетів, який ухвалив маніфест про возз’єднання з УРСР. Відповідну угоду між СРСР та Чехо-Словаччиною було підписано у червні 1945 р., а в січні 1946 р. утворилася Закарпатська область у складі УРСР з центром в Ужгороді. На жаль, і тут чималий етнографічний український район — Пряшівщина (південна Лемківщина) — залишився поза Україною і зараз перебуває в складі Словаччини.

Таким чином, внаслідок Другої світової війни Україна пережила завершальний етап збирання основних своїх етнічно-історичних земель. Це створило умови для консолідації українського народу і зростання його національної самосвідомості.

Що ж стосується тих українських етнічних земель, які опинилися за межами України (до вищевказаних можна додати Східну Слобожанщину, Північну Чернігівщину, Донщину і Кубань у складі Росії та частину Берестейщини й Пінщини в Білорусі), то слід чітко усвідомити наступне: на державному рівні Україна визнає недоторканість існуючих кордонів, що закріплено у відповідних політичних документах. Це означає, що до жодної з сусідніх країн Україна не має територіальних претензій. Одночасно наша держава не визнає і зазіхань на свою територію. Що ж стосується моральної сторони цієї проблеми, то варто зрозуміти — переписати історію неможливо. Національні проблеми українців в діаспорі можна вирішити шляхом культурно-національної автономії при всілякому сприянні нашої держави та налагодження контактів українців діаспори і незалежної України. До речі, це єдиний цивілізований шлях вирішення аналогічних проблем всіх народів, що живуть тепер в Україні.

Протягом 40-х рр. відбулися докорінні зміни в етнічному складі України. Більша частина поляків і чехів були переселені відповідно до Польщі й Чехо-Словаччини. За «зраду» сталінський уряд виселив на схід СРСР близько 650 тис. німців і приблизно 200 тис. кримських татар. Унаслідок масових знищень фашистами, евакуацій, загибелі на фронтах та обмінів населення з 2,7 млн. євреїв, що мешкали серед українців у 30-х рр., залишилося близько 800 тис. чол.

Натомість в Україну, особливо в західні райони, заохочувалося переселення сотень тисяч росіян — промислових робітників, спеціалістів, державних чиновників, партійних функціонерів. Унаслідок цих змін, як підкреслює О.Субтельний у своїй праці «Україна. Історія», українське «суспільство з багатонаціонального перетворилося на переважно двонаціональне, в якому українська більшість існувала пліч-о-пліч з постійно зростаючою російською меншістю».

При аналізі міжнародного становища УРСР після Другої світової війни слід зрозуміти, що зовнішньої політики, як такої, вона не мала. Членство України в ООН Сталін та його уряд використовували для забезпечення СРСР більшої кількості голосів у цій організації та посилення впливу Москви на світову політику. Вступ України до ООН мав зміцнити ілюзії щодо її державності і заспокоїти громадську думку та національно-визвольні сили, а також послабити опір тоталітарному режиму в інших республіках, розколоти західну українську діаспору.

Ось ще один взірець подвійної моралі. Формально Україні надавалося право на встановлення безпосередніх дипломатичних відносин, на укладання міжнародних угод. Проте фактично УРСР аж до кінця 1991 р. не відігравала самостійної ролі у світовій політиці. СРСР був унітарною державою, де існувала монополія ЦК КПРС на всю політику, як внутрішню так і зовнішню.

Негативні наслідки повоєнного міжнародного статусу для України були досить вагомими. Зокрема це видно на прикладі «плану Маршалла». Питання про участь європейських держав у його реалізації розглядалося на Паризькій мирній конференції 1947 р. Радянська делегація рішуче відкинула можливість поширення плану надання допомоги у відбудові Європи не тільки на СРСР, але й на контрольовані ним східноєвропейські країни «народної демократії». Цим самим політичне керівництво Радянського Союзу взяло на себе зобов’язання надати цим країнам допомогу, а фактично за рахунок своїх народів поширити сталінський режим на Південно-Східну та Центральну Європу.

Україна в силу свого географічного розташування стала своєрідним містком, по якому «експортувалися» комуністичні погляди до країн Східної Європи. Як одна з найбільш економічно розвинених радянських республік, вона ставилася за приклад, що мав продемонструвати «переваги» соціалізму. Водночас сировинно-природні багатства України (вугілля, залізна руда, нафта, газ, ліс, будматеріали), а також сільгосппродукти, машини, верстати тощо, численними ешелонами відправлялися до країн «народної демократії». Для надання допомоги скеровувалися спеціалісти, робітники, партійні й державні чиновники. Зрозуміло, що при цьому ігнорувалися інтереси як українського, так і всіх інших народів СРСР.

Складним був період затяжного протистояння між країнами Західної Європи та США з країнами соціалістичного табору. Наголосимо, що наслідки «холодної війни» для України, як і для всього Радянського Союзу, відомі: катастрофічне падіння життєвого рівня народу, перекоси у розвитку економіки, її структури на користь галузей ВПК. Альтернативою «холодної війни» могло стати збереження тих відносин, що склалися у рамках антигітлерівської коаліції (взаємодопомога і співробітництво в ім’я миру та безпеки народів світу), однак історичний шанс у перші повоєнні роки було втрачено.