Радикалізація суспільно-політичного життя мешканців регіонів

У XIX ст. Адам Міцкевич просив у Бога великої війни, яка б принесла визволення польському народові. Ситуація українців після завершення першої світової війни була схожа на ту, в якій перебували поляки перед її початком. Розділені між чотирма державами, українці могли надіятися на розв’язання свого питання лише збройним шляхом, у результаті всеєвропейського воєнного конфлікту.

Друга світова війна принесла майже блискавичне вирішення проблеми єдності українських земель. Трохи більше, ніж за два тижні після нападу Німеччини на Польщу, (17 вересня 1939 р.), Червона армія під командуванням генерала Семена Тимошенка перейшла р. Збруч і вступила на територію Західної України. Як офіційний привід для введення своїх військ у східні області Речі Посполитої радянське керівництво називало захист життя і майна населення Західної України і Західної Білорусі.

Однак «єдинокровним братам-українцям» і «братам-білорусам», що проживали у Польщі, не складала найвищих пріоритетів радянського керівництва. Цей мотив радше давав можливість СРСР не виглядати агресором і представляти інтервенцію Червоної армії у вигідному світлі. Увечері 16 вересня, міністр закордонних справ СРСР В’ячеслав Молотов признався німецькому послу у Москві, що радянська сторона відчуває певні труднощі щодо обґрунтування своїх дій, оскільки «досі Радянський Союз не хвилювався щодо своїх меншостей у Польщі».

28 вересня 1939 р. був укладений німецько-радянський договір, який остаточно розмежовував зони німецької і радянської окупації колишньої Польщі. Кордон співпадав в основному з лінією Керзона. Це співпадіння мало важливе значення, оскільки воно як би надавало справедливого характеру радянській окупації. У результаті вересневої кампанії СРСР зайняв територію бл. 200 тис. км², на якій проживало бл. 13 млн. осіб. Новоприєднані території включали майже всю Західну Україну, що у 1919-1939 рр. входили у склад польської держави, за винятком Холмщини, лівобережного Надсяння, Лемківщини і Підляшшя. Ці українські землі – т. зв. Закерзоння – ввійшли у склад Генерального губернаторства, створеного німцями з окупованої території колишньої Речі Посполитої.

Щоб надати легітимного характеру приєднанню західно-українських земель до Української РСР, у жовтні 1939 р. були проведені вибори до Народної Ради Західної України. Вибори проводились під наглядом радянських військ і партійної влади; спроби висувати альтернативні кандидатури придушувалися. 27 жовтня 1939 р. Народні Збори, виражаючи «єдинодушну волю визволеного народу», проголосили встановлення радянської влади на території Західної України. Ще через два дні вони звернулися з проханням до Верховної Ради СРСР включити західноукраїнські землі у склад Української РСР і тим самим «завершити возз’єднання західних українців у складі єдиної держави». Верховна Рада РСР «задовольнила» їхнє прохання 1 листопада 1939 р. 28 червня 1940 р. Радянський Союз, погрожуючи Румунії війною, змусив її уступити землі Північної Буковини і частину Бессарабії, заселену українцями. Рішенням Верховної Ради СРСР від 2 серпня 1940 р. ці землі були включенні у склад Української РСР.

Встановлення радянської влади у Західній Україні, як і в Західній Білорусі, Північній Буковині й Бессарабії (а з літа 1940 р. – у балтійських державах) було першою спробою, «експортувати» радянський тоталітарний режим поза межі його «історичної батьківщини». Москва виявляла при цьому певну обережність і намагалася пристосуватися до місцевих умов.

Встановленню радянського режиму у Західній Україні надавалось характеру демонстративної «українізації». У найбільших містах почали виходити нові українські газети. Відкривалися українські школи, а у Львові польський університет ім. Яна Казиміра змінився на український ім. Івана Франка. У Львові виникла філія Академії наук УРСР, головним чином, зі структур НТШ, які «саморозпустилися». У січні 1940 р. Львівський театр був українізований і перейменований у Театр опери і балету ім. Івана Франка.

Проте на відміну від 1920-х років, «українізація» проводилась без «коренізації». Місцеві українці не допускалися до участі у державних і партійних органах, які формувалися з вихідців зі Сходу. У якісному відношенні це був не найкращий елемент: після репресій у 1934–1938 рр. старих і досвідчених кадрів, у партійному і державному апараті переважали молоді люди без відповідного досвіду й освіти. У 1939 р. на різних рівнях партійної драбини від третини до половини працівників не мали навіть середньої освіти. Радянська еліта своєю примітивністю і хамовитістю шокувала місцеву інтелігенцію, виховану за австрійських та польських часів. До цього часу у Західній Україні можна почути оповіді про жінок радянських офіцерів, які появлялися у театрах, зодягнені у нічну білизну замість вечірнього плаття, або використовували нічні горщики як вази для квітів.

Головне економічне нововведення звелося до проведення земельної реформи, націоналізації промисловості, торгівлі і банків та введення 8-год. робочого дня. Безробіття, одна з найбільших проблем міст Речі Посполитої, було применшено за рахунок вивезення бл. 20 тис. осіб. у промислові райони Східної України, у першу чергу – в Донбас.

Колективізація сільських господарств розпочалася весною 1940 р., але до осені 1940 р. у колгоспи «вписались» лише 2% селян Західної України. Радянська влада не наполягала на різкому збільшенні кількості колгоспників. Вона здебільш турбувалася про зміцненням захисту своїх західних кордонів. Найважливішим для радянського режиму було встановлення контролю над потенційно ворожим йому суспільством.

Ця мета досягалася насамперед репресіями. Головними жертвами радянських репресій у 1939-1941 рр. стали колишні державні урядовці, офіцери, поміщики, військові осадники, найвідоміші громадсько-політичні лідери та члени націоналістичного підпілля. На загал, жертвами репресій – депортацій, ув’язнень, розстрілів – за час радянської окупації 1939-1941 рр. став майже кожний десятий житель Західної України. Американський історик Ян Ґросс зробив приблизні підрахунки жертв серед мирного населення у німецькій і радянській зоні окупації колишньої польської держави. Підрахунки депортованих, ув’язнених у концтабори та вбитих колишніх громадян Речі Посполитої за вказаний проміжок часу виявили, що радянська влада замордувала у 3-4 рази більше людей, ніж нацисти, при чому на території, удвічі меншій, ніж зона німецької окупації. Ці цифри дають найкраще уявлення про справжній характер радянського тоталітарного режиму як безпрецедентного розтратника людського матеріалу і держави-вбивці.

В умовах радянської окупації припинили свою діяльність політичні партії. ОУН вдалася до окремих пропагандистських і терористичних акцій (поширення антирадянських листівок, вбивство партійних функціонерів і т.д.). Генеральною лінією, однак, залишалося утримання від активних широкомасштабних дій і розбудова підпільної сітки. Подібної тактики дотримувалося і польське підпілля. Каральним радянським органам час від часу вдавалося добитися інформації про сітку ОУН та провадити арешти і ліквідацію її членів. У 1941 р. у Львові відбувся великий процес над 59-ю членами ОУН. Але репресії не зачепили основного складу організації, готової уявити себе у вирішальний момент – початок німецької агресії проти СРСР.

Значна частина політичних діячів та інтелігенції врятувалася втечею до німецької зони окупації. Позицію тих, хто залишився, найкраще передав композитор Станіслав Людкевич: «Нас визволили, і нема на те ради». Ступінь колаборації з радянським режимом була різною. Для багатьох це була просто можливість вижити. «Українізація» міського життя відкривала перед багатьма українськими інтелігентами можливість одержати місце праці у навчальних і наукових установах, новоутворених творчих спілках і т.д. Деякі з них, як акад. Кирило Студинський, голова Народних Зборів, були особливо обласкані режимом і відігравали роль старорежимної інтелігенції, що успішно «перековується». Ця благодать поширювалася не тільки на українців: так, у серпні-вересні 1940 р. до Москви була запрошена група польських професорів, що мало продемонструвати позитивну настанову радянської влади до польських інтелектуалів-некомуністів. Окрім того, були окремі групи, які приймали радянську окупацію без більших застережень: колишні члени КПЗУ (здебільшого, єврейської і польської національності), деякі письменники, старші і молодші офіцери і т.д. Вони були дуже не чисельними, але зіграли певну пропагандистську роль в утвердженні більшовицького режиму.

Західноукраїнські політики, які опинилися в німецькій зоні окупації, продовжували розвивати сітку легальних організацій, подібно до того, як це робили у міжвоєнній Польщі. На весну 1941 р. у Закерзонні діяло бл. 1000 кооперативів, бл. 900 кружків Українських освітніх товариств (відповідників міжвоєнної «Просвіти»), бл. 900 шкіл, дві гімназії.

На чолі всієї легальної діяльності стояв Український центральний комітет у Кракові, який представляв інтереси українського населення перед німецькою владою. Він був утворений у червні 1940 р. Його голова, проф. Володимир Кубійович, ставив перед комітетом амбітні плани – усунути польські впливи на цій українській території, зміцнити національну свідомість серед місцевих українців і повернути те, що українське населення втратило під польською владою. До певної міри ці плани вдалося здійснити: Центральна церковна рада на чолі з колишнім петлюрівцем Іваном Огієнком українізувала православні церкви у Холмщині, на Лемківщині було завдано тяжкого удару по москвофільству.

Діяльність УЦК підривала польський «стан посідання». Німецькій окупаційній владі було вигідно підтримувати українців коштом поляків, щоб забезпечити собі роль арбітра. Українцям дозволялось перебирати землі поляків, виселених з прикордонної смуги, єврейські будівлі, підприємства, магазини і т.д. Багато з українських громадських діячів надавали послуги абверу, СД чи навіть гестапо. Окрім того, загони т. зв. Werkschutz-у охороняли переходи через Карпати, інші виконували функції охорони у німецьких ув’язненнях.

Контроль над діяльністю УЦК та інших українських організацій пробувало перебрати ОУН. Однак саме в той час вона пережила глибокий розкол. Після смерті Коновальця (загинув від рук радянського вбивці у 1938 р.). Провід Українських Націоналістів (ПУН) передав владу його шваґрові, Андрієві Мельнику. Цей вибір затвердив Другий (Римський) конгрес ОУН наприкінці серпня 1939 р. По суті, це був виклик, кинутий старшими молодшим. Молодші оскаржували ПУН, що через недогляд він викликав репресії проти націоналістичного руху в краї, а окремих його членів – у відвертій зраді і співпраці з польськими каральними органами. Каталізатором розколу стала справа Карпатської України, коли виявилася повна помилковість орієнтації старших націоналістів на гітлерівську Німеччину.

У лютому 1940 р. молодші націоналісти заявили про відмову підпорядковуватися ПУН-ові. Після невдалих спроб переговорів, у квітні 1940 р. Мельник віддав Бандеру під суд ОУН, а Бандера, у свою чергу, відмовив Мельнику у праві керувати націоналістичним рухом. У серпні 1940 р. Мельник запропонував виключити Бандеру і його людей з ОУН. З того часу ОУН розкололася на дві окремі і непримиренно ворожі організації – «мельниківців» (ОУН-м) та «бандерівців» (ОУН-б).

На сторону «бандерівців» перейшла переважна більшість членів організації. ОУН-м стало партією «кабінетних націоналістів». «Мельниківців» підтримали декілька дуже впливових молодих ідеологів – Олега Кандибу (Ольжича), Олену Телігу, Ярослава Гайваса та ін. ОУН-м виявила більшу схильність до перебирання ідейних гасел гітлеризму. Пов’язання ОУН-б з німецьким командуванням мали більше інструментальний характер. «Бандерівці» менше, аніж «мельниківці», довіряли гітлерівцям. Вони вимагали перенесення або створення осередку ОУН у нейтральній країні або на Заході, щоб забезпечити український націоналістичний рух від можливих несподіванок з боку гітлерівців. Однак сам Бандера, опинившись на волі, не зробив жодної спроби виїхати з Кракова чи Берліна.

Підготовка до війни з Радянським Союзом змусило абвер активізувати свої стосунки з українськими організаціями. Результатом спільних домовленостей між німецьким командуванням та проводом бандерівського руху стало утворення двох військових формувань, «Роланд» і «Нахтіґаль», складених з членів ОУН-б. Але керівництво обох українських націоналістичних організацій ставило під час переговорів свої власні цілі, відмінні від німецьких. Йому йшлося про забезпечення політичних прав України. Головною турботою бандерівців і мельниківців було створення на окупованих землях української адміністрації, яка перебувала б під їхніми впливами. До цього ж, вважали вони, треба було «усвідомити» східних українців, які довгі роки були під більшовицьким пануванням. Окремо від цього обидві організації утворили т.зв. 6 похідних груп, 3 бандерівських і 3 мельниківських. Виконуючи функції перекладачів, водіїв і т.д. при німецькому війську, члени цих груп мали завдання творити органи адміністративної влади на окупованій українській території і таким чином перехоплювати ініціативу у гітлерівців. За ці відчайдушні плани багато кому із націоналістів у перші місяці радянсько-німецької війни довелося поплатитись своїми головами.

Національна нерівність, труднощі соціально-економічного характеру, а також вражаюче посилення нацистської Німеччини та СРСР призвели до розчарування в демократії і зростання політичного екстремізму по всій Східній Європі у міжвоєнний період. Ця радикалізація чимдалі ширше охоплювала не лише інтелігенцію, а й традиційне пасивне селянство. За всієї своєї обмеженості модернізація піднесла самоповагу і сподівання кращої долі серед селян, викликаючи в них почуття протесту проти національних утисків та погіршення життєвого рівня, що спостерігалися в 1930-х роках. Більше того, вона, як ніколи раніше, штовхала їх до політичної діяльності, зокрема до радикальних дій.

Розчаровані безрезультатними намаганнями завоювати державність чи самоврядування, західні українці виявилися особливо чутливими до цих загальних тенденцій. Незважаючи на широкий розвій «органічної роботи», було очевидно, що саме інтегральний націоналізм ОУН став серед західних українців, і насамперед молодих, найдинамічнішим рухом. На відміну від співвітчизників у Радянській Україні західні українці не зазнали таких драматичних соціально-економічних змін, і навіть за вкрай убогого життєвого рівня їхніми думками володів не дискредитований сталінщиною комунізм, а інтегральний націоналізм. Відтак найбільшого поширення український націоналізм набув серед покоління західних українців, які вступили в дорослий вік у 30-х роках, і проявлявся як своєрідна суміш фанатичності та ідеалізму.

Персоналії

Бродій Андрій (1895 –1946) – вчитель, журналіст та політичний діяч москвофільської та угорської політичних орієнтацій на Підкарпатській Русі.

У роки Першої світової війни воював на фронтах, був поранений, а після закінчення війни і проголошення Угорської Народної Республіки в листопаді 1918 р. сприяв утвердженню угорської влади в Закарпатті. Автор низки п'єс та сатиричних творів. Після входження Закарпаття до складу Чехословацької Республіки в 1919 р. влився в громадсько-політичне життя і незабаром визнаний лідером автономістського політичного руху та русофільського національно-культурного напряму в краї. У 1920 р. став одним із засновників партії Підкарпатський землеробський союз. У 1923 р. вона перейменована в Автономно-землеробський союз (АЗС) і протягом міжвоєнного періоду була однією з найбільш активних та впливових політичних партій в Закарпатті. Після смерті голови АЗС І. Куртяка у 1933 р. А. Бродій очолив партію і був її незмінним головою до 1944 р. Він же був і редактором партійної газети «Русскій Вестникъ» (1923-39) та щоденної політичної газети «Karpati futar» (1920–1924).

Дмовський Роман (1864 – 1939) – польський політик, один із засновників й керівників націоналістичної Народно-демократичної партії, у своєму неприйнятті ідеї відродження української державності пішов куди далі за будь-кого з відомих польських діячів того часу. У 1917–1919 рр. він очолював Польський Народовий Комітет у Парижі, який, домагаючись прихильності представників Антанти до Польщі, очорнював українців. Дмовський активно виступав проти відокремлення від царської імперії й утворення незалежних України і Білорусі, а також вимагав поділу земель, які входили до 1772 р. до складу Речі Посполитої, між Польщею та Росією.

Василе́вський Лео́н (1870 – 1936) – (літературний псевдонім: Левко Васильчук) – польський публіцист, етнограф і перекладач. Батько відомої польської письменниці В. Василевської. Один з найвидатніших польських істориків – знавців національних проблем та суспільних рухів кінця ХІХ - першої третини ХХ століття в Україні. Основну увагу в своїх дослідженнях вчений зосереджував на проблемі, що залишається однією з найбільш складних і делікатних для сучасного суспільства взагалі і має особливе значення для України зокрема – проблемі становлення і розвитку націй, в тому числі і української. В 1893–1894 роках вчився у Львівському університеті. Дружив з Іваном Франком та М. Павликом. Перекладав польською мовою твори українських письменників. У книжці «Україна та українська справа» (польською мовою, Краків, 1912) подав бібліографію Тараса Шевченка, висвітлив його участь у Кирило-Мефодіївському братстві та зв'язки з польськими письменниками — політичними в'язнями. В праці «Східні окраїни» (польською мовою, Варшава-Краків, 1917) у розділі «Україна» високо оцінив роль Шевченка як великого народного поета.

Воло́шин Авґусти́н (1874 – 1946) – український політичний, культурний, релігійний діяч Закарпаття, греко-католицький священик, 1938 р. прем'єр-міністр автономного уряду Карпатської України, в 1939 р. став президентом цієї держави, Герой України (посмертно). Активною політичною діяльністю в українських громадсько-політичних організаціях Закарпаття почав займатися з 1919 р. Заснував і очолював Народно-християнську партію (1923–1939 рр.), від якої обирався послом до чехословацького парламенту (1925–1929 рр.). Був провідним діячем Учительської Громади Підкарпатської Руси. 26 жовтня 1938 р., після того як, празькі влади заарештували прем'єр-міністра Андрія Бродія, оголосивши його угорським шпигуном, і розпустили уряд, Волошин був призначений новим прем'єр-міністром автономного уряду Карпатської України, а 15 березня 1939 р. став президентом цієї держави. Під час окупації краю Угорщиною емігрував разом з урядом за кордон і поселився в Празі. У травні 1945 р. заарештований радянськими спецслужбами. Помер у московській Бутирській в'язниці 19 липня 1945 року.

15 березня 2002 року Президент України Леонід Кучма підписав указ про надання Авґустинові Волошинові посмертно звання «Герой України» з удостоєнням ордена Держави.

Грабский Станислав (1871 – 1949) – польс. правник, економіст і політик, один із керівників. Нар.-демократ. партії (ендеків). Проф. Львівського (1910–39) та Варшавського (1946–49) ун-тів. Прихильник проросійського напрямку в польському політичному русі, виступав за об’єднання всіх польських земель у складі Російської імперії. В роки Першої світової війни активно діяв у напрямку недопущення українських впливів на зх.-укр. землях. 1919–27 – депутат сейму 2-ї Речі Посполитої. 1923 та 1925–26 – міністр освіти та релігії. Відомий як автор т. зв. закону Lex Grabski, що був прийнятий сеймом 31 лип. 1924. Закон передбачав перетворення окремих укр. та польс. шкіл на двомовні (утраквістичні). Внаслідок запровадження цього закону кількість укр. шкіл у Польщі істотно скоротилася.

Ґре́нджа-Донськи́й Васи́ль (1897 – 1974) – український поет, письменник, журналіст, громадсько-культурний діяч, один із творців Карпатської України, редактор щоденної газети Карпатської України «Нова свобода», співредактор часопису «Русинъ». Подіям, 1938-39 років, пов'язаним з розбудовою Карпатської України, він присвятив книгу спогадів «Щастя і горе Карпатської України».

Донцов Дмитро Іванович (1883–1973) – український літературний критик, публіцист, політичний діяч, засновник теорії інтегрального націоналізму. Студентом розпочинає інтенсивну політичну діяльність, і 1905 р. вступає до Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Його двічі заарештовують (1905 р. у Петербурзі та 1908 р. у Києві), після другого арешту й восьми місяців ув'язнення, заходами родичів його випускають на поруки, і того ж року він виїжджає в Галичину, потім в Австро-Угорщину. У 1909–1911 рр. Дмитро Донцов учиться у Віденському університеті, там же одружується з українською студенткою Марією Бачинською. Провчившись 4 семестри в Відні, 1911 р. переїжджає до Львова, де продовжує навчання. 1917 р. одержує ступінь доктора юридичних наук. 1913 р. Донцов через конфлікт на національному ґрунті виходить з УСДРП. Стає першим головою Союзу Визволення України (СВУ), заснованого 4 серпня 1914 року. З 1914 р. живе у Відні й Берліні, а з 1916 р. – у Швейцарії, активно включається в роботу Союзу Визволення України, який відтак очолює. На початку 1918 р. повертається до Києва, де працює в гетьманських урядових структурах, стає директором Української Телеграфічної Агенції (УТА) при уряді гетьмана Павла Скоропадського. Створює (разом з В. Липинським, В. Шеметом) Партію хліборобів-демократів. Протягом 1919–1921 рр. – шеф Українського пресового бюро при посольстві УНР в Берні (Швейцарія). З 1922 р. – знов у Львові, редагує журнали «Літературно-науковий вісник», «Заграва», «Вісник», друкується в німецькій, швейцарській та польській періодиці. Видає бібліографічні статті, «Муссоліні», «А.Гітлер», перекладає «Майн Кампф» українською мовою. У 1926 р. пише свою провідну роботу «Націоналізм». У 1939 р. емігрував за кордон (Бухарест, Прага, Німеччина, Париж, США, Канада), з 1947 р. до самої смерті живе в Монреалі (Канада), там же в 1948-53 рр. викладав українську літературу в місцевому університеті. Помер 30 березня 1973 року в Канаді. Похований в Америці на українському кладовищі в Саут-Баунд-Брук.

Леви́цький Дмитро́ (1877 – 1942) – український громадсько-політичний діяч, правник, адвокат. 1917 р. голова Галицько-Буковинського комітету допомоги жертвам війни. 1.12.1918 р. разом з Лонгином Цегельським підписав у Фастові попередній договір про об'єднання УНР і ЗУНР в єдину державу. 1919–1920 рр. посол УНР в Копенгагені. 1921–1922 рр. очолював патріотичну організацію “Молода Галичина” у Відні, до складу якої входили Євген Коновалець, Андрій Мельник, Іван Чмола, Іван Кедрин ін. 1923–1925 рр. редактор газети «Діло». 1925–1935 рр. голова УНДО. 1935–1939 рр. заступник голови УНДО. 1928–1935 рр. посол до польського сейму, голова Української парламентської репрезентації. 1936–1939 рр. голова Українського координаційного комітету у Львові. 28.09.1939 р. заарештований більшовиками.

Мудрий Василь (1893 – 1966) – український громадський і політичний діяч, журналіст. 1921–1933 рр. – член Головної управи товариства «Просвіта». 1927–1935 рр. – головний редактор газети «Діло». З 1935 р.– голова УНДО. 1941 р. – секретар УНК у Кракові. З 1944 р. в еміграції. 1957-1966рр. – директор бюро УККА.

Пілсудський Юзеф (1867 – 1935) – польський політичний і державний діяч, перший голова відродженої польської держави, засновник польської армії, маршал Польщі. Серед польського громадянства відомий також як «Комендант». Народився у Зулові поблизу Вільно (тепер Вільнюс, Литва). У 1885 р. закінчив Віленську гімназію. Навчався на медичному факультеті Харківського (виключений за участь у студентських виступах), згодом – Віденського університетів. У цей період належав до польської патріотичної організації «Єдність», яка підтримувала контакти з «Народною Волею». У 1887 р. Пілсудський був заарештований царською владою, звинувачений у підготовці замаху на Олександра III і засуджений до 5-річного заслання у Сибіру. У 1892 повернувся у Вільно, де став одним із співзасновників Польської соціалістичної партії (ППС), з 1894 – член Центрального робітничого комітету. У кінці 1890-х рр. організував видавництво партійного органу «Роботнік» (згодом - «Валька»). Під час революції 1905-07 рр. у Російській імперії керував бойовими групами, що займались підготовкою і проведенням терористичних акцій (головним чином – пограбуванням банків з метою здобуття коштів для купівлі зброї), визволенням політичних в'язнів, вишколенням нових бойовиків для боротьби проти імперського режиму та за незалежність Польщі. У 1906 р. виступив одним з ініціаторів створення ППС-революційної фракції. У 1908 р. Пілсудський заснував у Галичині Союз активної боротьби, який у 1910 р. створив у Львові нелегальну воєнізовану організацію «Стрілецьку спілку». На початку 1910-х рр. був обраний головним комендантом Тимчасової комісії організацій у боротьбі за незалежність Польщі, що діяли у Галичині. Досягнення незалежності Польщею вважав можливим за умови розгрому Російської імперії у війні з Австро-Угорщиною і Німеччиною. У роки Першої світової війни 1914-18 рр. командував бригадою, сформованою з поляків, яка у складі австрійської армії воювала на Східному фронті. В липні 1917 внаслідок конфлікту з німецькими окупаційними властями (відмовився прийняти присягу німецькому кайзеру) був заарештований і ув'язнений в тюрмі у Марієнбурзі. Був прихильником так званої федеративної концепції, яка передбачала розчленування Російської імперії і створення у Східній Європі федеративної держави у складі Польщі, Литви, України і Білорусі. У листопаді 1918 р. Пілсудський, посівши пост тимчасового керівника Польської держави, проводив агресивну політику стосовно Західно-Української Народної Республіки. У 1919 р. поставши перед загрозою широкомасштабної війни з РСФРР, Пілсудський, з метою сформування спільного антибільшовицького фронту, підтримував Симона Петлюру в боротьбі проти Радянської Росії. Уклав Варшавський договір 1920 р. У квітні 1920 р. Пілсудський став першим маршалом Польщі. Вів польсько-радянську війну 1920 р. і уклав Ризький мирний договір 1921 р. У міжвоєнний період у зовнішній політиці орієнтувався на співпрацю з Великобританією і виступав за досягнення порозуміння з Німеччиною, вважаючи головним противником СРСР. У 1922-26 рр. відійшов від активного політичного життя. 12 травня 1926 р. за допомогою військової сили здійснив державний переворот, добився відставки президента Войцеховського і прем'єра уряду В. Вітоса. 31.5.1926 Національні збори (сейм і сенат) обрали Пілсудського президентом, але він відмовився (згодом президентом став І. Мосціцький). З 1926 р. Пілсудський призначений Головним інспектором Збройних сил Польщі, що давало йому всю повноту влади над армією. Встановив режим "санації", внаслідок чого розпочалося політична і господарська стабілізація, уніфікація органів влади. У 1926-28 рр. і з 1930 р. - прем'єр-міністр Польщі. Незважаючи на те, що польський уряд надавав фінансову підтримку екзильному уряду УНР, а деякі політики з найближчого оточення прем'єра були знайомі з українською проблематикою, Пілсудський нічого не зробив для припинення антиукраїнської політики місцевої адміністрації у Західній Україні. У вересні-жовтні 1930 за розпорядженням уряду Пілсудського на окупованих Польщею українських землях силами армії і поліції було здійснено жорстокі репресивні акції щодо українського населення, розраховані на придушення українського національно-визвольного руху. У вересні 1934 за ініціативою Пілсудського була запропонована угода про забезпечення прав національних меншин, яка, однак, була відхилена міністром закордонних справ Польщі Й. Беком.

Пера́цький Бронісла́в Вільге́льм (1895 – 1934) – польський військовик, політик, міністр внутрішніх справ Польщі у 1931—1934 рр. Керував політикою пацифікації у 1930–1932 рр., спрямованої проти українців Польщі, зокрема у Львові у 1930 р. За його ініціативи відбувалися погроми українського населення на Лемківщині, Волині та Поліссі у 1931—1932 рр. Вбитий бойовиком ОУН Григорієм Мацейком.

Рудни́цька Міле́на (1892 – 1976) – журналістка, письменниця, громадсько-політична діячка, учителька середніх шкіл. Викладач на Вищих Педагогічних Курсах у Львові (1921–28), одна з ідеологів українського жіночого руху на Західній Україні та його провідних діячок у 1920 – 30-х pp. Голова центральної управи Союзу Українок у Львові (за її головування він розрісся у сильну всенародну організацію), Українського жіночого конгресу в Станиславові (1934 р.), Світового Союзу Українок, політичної жіночої організації «Дружина Княгині Ольги»; редактор двотижневика «Жінка» (1935 – 39 рр.); учасниця і репрезентантка українського жіноцтва на міжнародних жіночих з'їздах. Активна діячка УНДО, посол до польського сейму (1928-35 рр., працювала у його комісіях – освітній і закордонних справ). Як делегатка Української Парламентарної Репрезентації захищала в Лізі Націй українські петиції, зокрема в справі т. зв. пацифікації і голоду на Радянській Україні, мала контакти з урядовими і громадськими колами західної Європи і виступала з доповідями на міжнародних з'їздах. У 1936–39 рр. член президії Українського Координаційного Комітету у Львові. З 1939 р. на еміграції: Краків, Берлін, Прага, Женева (де у 1945–50 рр. була директором Українського Допомогового Комітету), Нью-Йорк і Мюнхен.

Студи́нський Кири́ло Йо́сипович (псевдоніми і криптоніми – К. Вікторин, І. Лаврін, К. Зорян, В. Кость, К. С. та ін.; 1868–1941) – український філолог-славіст, літературознавець, мовознавець, фольклорист, письменник, громадський діяч. Доктор філософії (1894), член ВУАН (з 1929 р., з якої виключенй 1934 р. «за контрреволюційну діяльність», 1939 р. відновлений у членстві). У 1923–1932 рр. – голова НТШ у Львові. У жовтні 1939 р. був головою Народних зборів Західної України, а в 1940 р. – депутат Верховної Ради УРСР. Врятував багатьох українців від репресій. Був примусово вивезений зі Львова більшовиками, загинув за невідомих обставин.

Фенцик Степан (1892–1945) – закарпатський культурний і політичний діяч москвофільського і проугорського напряму, священик родом з Мукачівщини. Співзасновник й адміністратор Товариства ім. Духновича. У 1930-х pp. заснував „Русскую Автономную Народную Партию”, від якої був обраний послом до чехо-словацького парламенту (1935–1938 рр.). Видавав газети: «Карпаторусский голос» (1932–1934 рр.), «Наш путь» (1935–1938 рр.) та ін. Діяльність Фенцика фінансували карпато-русинські організації в Америці та польська розвідка. 1938 р. Фенцик став членом автономного уряду Карпатської України, але після розкриття його проугорської діяльності втік до Будапешту і заснував проугорську парамілітарну організацію, з якою виступав проти української влади на Закарпатті. 1944 – заарештований радянським спецслужбами та страчений за співпрацю з угорцями.

Найважливіші події:

1919-1923 рр. – утворення Комуністичної партії Західної України (КПЗУ), діяла нелегально.

Р.

- польський уряд прийняв закон, що забороняв користуватися українською мовою в урядових установах;

- жорстоке придушення антирумунського Татарбунарського повстання на придунайських землях.

1925 р. – утворення Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО), яка діяла легально на теренах Польщі

Р.

- Буковина втрачає автомність і розглядається як одна з румунських провінцій;

- утворення Української національної партії (УНП), яка діяла легально у Буковині

Р.

– заснування Організацію українських націоналістів (ОУН). Більшу частину її членів складала галицька молодь, а керівництво забезпечували з-за кордону Коновалець та його соратники;

- заснування на Буковині нелегальної Радикальної націоналістичної організації (РНО)

1930 – «пацифікація» (упокорення) селян Східної Галичини

Р.

– у м. Береза Картузька було організовано концтабір, в якому тримали близько 2 тис. політичних в'язнів, переважно українців.

- Польща відмовилася від свого зобов'язання перед Лігою Націй забезпечувати права національних меншостей.

- Польська поліція розпочала широку карну акцію, внаслідок якої було накрито весь крайовий провід ОУН у Галичині, включаючи Степана Бандеру та Миколу Лебедя.

Р.

- Лютий – на виборах до регіонального парламенту українофілів підтримали 86 % усіх виборців. Тоді ж була сформована Карпатська Січ — військова організація, що незабаром налічувала близько 5 тис. бійців.

- 2 жовтня – Закарпаття отримало самоврядування.

Р.

- 14 березня фашистська Угорщина при підтримці Німеччини розпочала окупацію Карпатської України;

- 15 березня сейм Карпатської України виголосив її незалежною державою;

- окупація Карпатської України Німеччиною та Угорщиною;

1940 р., 28 червня – Радянський Союз, погрожуючи Румунії війною, змусив її уступити землі Північної Буковини і частину Бессарабії, заселену українцями. Рішенням Верховної Ради СРСР від 2 серпня 1940 р. ці землі були включенні у склад Української РСР.

Контрольні запитання:

1. Якою була мета колективізації сільського господарства на Західній Україні?

2. Розкрийте особливості національного руху на Західній Україні після приєднання до складу УРСР.

3. Чим, на вашу думку, був обумовлений розкол в лавах ОУН?

Рекомендована література:

1. Субтельний О. Україна. Історія, Київ, 1992.

2. Іван Зуляк. «Просвіта» і суспільно-політичний рух Західної України (1919 – 1939) // Науковий вісник Чернівецького національного університету: Збірник наукових статей. Історія. Політичні науки. Міжнародні відносини. – Чернівці, 2005. – Вип. 272. – С. 90 – 97.

3. Ветров Р. І. Політичні партії України на початку ХХ століття (1900–1925 рр). – Дніпродзержинськ, 1997.

4. Моpоз Валентин. Укpаїна у ХХ ст.– Теpнопіль, 1992.

5. Донцов Дмитpо. Дух нашої давнини. – Дpогобич; Вид. «Відpодження», 1991.

6. Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації Х1Х-ХХ століття. – К.,1996.

7. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття. Нариси політичної історії. – К.,1993.

8. Довідник з історії України. А-Я / Підкова І., Шуст Р. – К., 2002.

9. Західно-українські землі у 1920-1939 роках // Хрестоматія з історії України /Упоряд. та автор коментарів Уривалкін О.М. -К.: КНТ, 2007.

10. Історія України: Навчально-методичний посібник для семінарських занять /В.М. Литвин, А.Г. Слісаренко, В.Ф. Колесник та ін.; За ред. В.М. Литвина.-К.: Знання-Прес, 2006.

ЛЕКЦІЯ 14