Авторитарна командно-адміністративна система управління та її негативний вплив на суспільно-політичне життя. Неосталінізм

Приступаючи до розгляду даного питання, доцiльно зазначити, що до 60-х рокiв ХХ ст. типовою ознакою внутрiшньої полiтики радянського режиму став крайнiй консерватизм. Побоюючись непередбачених i небажаних наслiдкiв змiн, старiюча бюрократична верхiвка СРСР схилялася до того, щоб зберегти – у дещо м’якшiй формi – ту систему, яку створив Сталiн. Реформи ж, якi запроваджував М.Хрущов, ставали дедалi небезпечнiшими для цiєї системи. Тому в результатi справжньої змови вiн був усунутий з посади першого секретаря ЦК КПРС. До влади прийшла консервативна частина партiйної верхiвки на чолi з Л.Брєжнєвим i М.Сусловим. Подальший хiд подiй в Українi, як завжди, був визначений поза її межами. На змiну «вiдлизi» приходила реакцiя.

Слiд наголосити, що чергова зміна курсу була фактично зразу ж продемонстрована арештами. Масштаб таких дій в Україні знову був значно бiльшим, нiж деiнде в Союзi. В серпнi 1965 р. у декількох українських мiстах були заарештованi близько трьох десяткiв чоловiк з кола «шiстдесятникiв», майже всi – представники iнтелiгенцiї. Бiльшiсть з них мали пряме або опосередковане вiдношення до виготовлення й розповсюдження самвидаву. Мета акцiї була очевидною – придушити iнакомислення, яке набрало сили за часiв хрущовської «вiдлиги», залякати ту частину iнтелiгенцiї, яка ще наважувалася на незгоду. Проти бiльшостi заарештованих було висунуто звинувачення в «антирадянськiй агiтацiї i пропагандi», i навеснi 1966 р. пiд час серiї судових процесiв 20 чоловiк були засудженi у Львовi, Києвi, Луцьку, Тернополi, Житомирi та Iвано-Франкiвську на рiзнi строки покарання. В результатi у таборах Мордовiї опинилися науковцi М. i Б. Горинi, М.Осадчий, iнститутськi викладачi В.Мороз та Д.Iващенко, художник П.Заливаха, iнженери О.Мартиненко, I.Русин та iн. Паралельно роз горталася програма утискiв i переслiдувань тих, хто спiвчував заарештованим, їх однодумцiв.

Потрібно звернути увагу, що сплеск репресiй 1965-1966 рр. супроводжувався досить масштабним iдеологiчним поворотом. Газети заряснiли статтями, спрямованими проти «буржуазної iдеологiї» та «українського буржуазного нацiоналiзму». Пожорсткiшала цензура. ЦК КПУ ухвалив ряд таємних постанов, що стосувалися виправлення «iдеологiчних помилок» у роботi деяких журналiв («Вiтчизна», «Жовтень» та iн.), кiностудiї iм. О.Довженка. Тривала прихована iдеологiчна чистка редакцiй газет, журналiв, видавництв, iнститутiв гуманiтарного профiлю. Все це нагадувало сталiнськi iдеологiчнi чистки 40-50-х рокiв, хоча, зрозумiло, не могло зрiвнятися за масштабами та iнтенсивнiстю.

Загалом же необхідно підкреслити, що епоха, пов’язана з постаттю Леоніда Брежнєва i пiзнiше названа «застоєм», характеризувалася надмірною iдеологiзацiєю суспільної свiдомостi, посиленням тоталітаристських тенденцій в адмiнiстративно-державному управлiннi, боротьбою з iнакомисленням. Не випадково, що велика кагорта сталiнiстiв всерйоз розраховувала на реабiлiтацiю свого кумира. Власне, висловлюючись образно, насправдi вiдбувся «блiдий ренесанс» минулих рокiв. Пресинг стосувався в основному iдеологiї, культури, масової свiдомостi. Посилювалися процеси унiфiкацiї нацiонального життя. Офiцiйно було проголошено курс на прискорення «злиття нацiй». Документами КПРС та її республiканських загонiв в рiчницю 50-лiття створення СРСР декларувалося виникнення «нової iсторичної спiльностi людей – радянського народу». В адмiнiстративному порядку обмежувалося функцiонування нацiональних мов в освiтнiй, урядовiй, науковiй, службовiй сферах суспiльного життя. Цi мови фактично були визнанi «неперспективними», а в суспiльнiй свiдомостi внаслiдок цього з’явився стереотип «непрестижних мов». Створилася така ситуацiя, коли саме вживання iнтелiгенцiєю української чи, припустимо, бiлоруської мови могло бути розцiнене як прояв «буржуазного нацiоналiзму».

У жовтні 1964 p. на пленумі ЦК КПРС відбулася зміна партійного керівництва СРСР. Замість М.Хрущова першим секретарем ЦК партії був обраний Л.Брежнєв, при керівництві якого роль партапарату в державному житті ще більше посилилась. У той же час Л. Брежнєв, зміцнюючи своє становище, продовжував здійснювати політику підтримки радянської олігархії, гарантуючи їй стабільне існування. Поворот у політиці, що розпочався після жовтневого пленуму ЦК партії, означав повернення до консервативних, певною мірою просталінських позицій. Але ця тенденція виявила себе не відразу. На перших порах були виправлені деякі, як їх називали – «волюнтаристські», хиби попереднього, хрущовського керівництва. Проте незабаром стало ясно, що висунутий Л.Брежнєвим лозунг «стабільність» насправді означав відмову від будь-яких спроб здійснення радикальних змін, що цілком задовольняло консервативні керівні сили, які вперто трималися за освячені традиціями привілеї.

«Брежнєвський період» історії України – період часткової реанімації командно-адміністративної системи сталінського зразка, період застою та одночасно – пошуку прогресивними силами шляхів суспільного оновлення.

На рубежі 60-70-х років Радянський Союз, а разом з ним й УРСР як повністю інтегрована в цю централізовану державу республіка вступили у період історії, за яким затвердилася назва "застій", що тривав до середини 80-х років.

Брежнєвський неосталінізм супроводжувався в Україні окремими репресіями проти інакомислячих, перш за все поборників національної свідомості, суверенності. Несміливі та непослідовні спроби першого секретаря ЦК КПУ П.Шелеста захистити економічні і культурні інтереси республіки від союзного центру керівництво ЦК КПРС сприйняло негативно. З приходом до влади в Україні нових керівників (В.Щербицький та ін.) знову розпочалося цькування прибічників відродження української державності.

Політичний і соціально-економічний розвиток Радянського Союзу в другій половині 60-х – першій половині 80-х рр. відбувався під знаком наступу сталіністів, тобто тих політичних діячів, які вважали будь-які реформи шкідливими. Ресталінізація виявилася у поверненні до сталінських методів управління народним господарством і диктаті в суспільно-політичному житті. Публіцисти другої половини 1980-х охрестили цю добу «застоєм».

Незважаючи на спроби реформування промисловості і численні заходи щодо піднесення сільського господарства, республіка продовжувала йти екстенсивним шляхом розвитку. Екстенсивна спрямованість радянського виробництва вимагала залучення в обіг надлишкової кількості матеріальних ресурсів та робочої сили. Негативний вплив на розвиток сільського господарства, як і промисловості, мало поширення військово-промислового комплексу на нові сфери тоталітарної економіки, що призводило до активного її виснаження. Гонка озброєнь вела СРСР в економічну безодню. Було припущено трагічних помилок в зовнішній політиці (введення військ до Чехословаччини (1968 р.) та до Афганістану (1979 р).

З 1963 р. по 1972 р. першим секретарем ЦК КПУ був П.Шелест. За переконаннями Шелест був непохитним комуністом. Водночас він сприяв самоствердженню української нації, домагався паритету в економічних відносинах республіки в рамках союзної держави, врахування потреб України при економічному плануванні в Радянському Союзі, наголошував на необхідності національно-культурного, мовного розвитку українців. Унаслідок цього був запідозрений вищим керівництвом СРСР у недостатній лояльності, усунутий з посади першого секретаря ЦК КПУ і переведений до Москви одним із заступників Голови Ради Міністрів СРСР (1972). Прийшовши до влади на хвилі повоєнної «українізації» партійно-державного апарату УРСР і підвищення ролі українського елементу у керівництві СРСР, Шелест обстоював економічні інтереси України перед «центром», виступав за надання Україні більших прав в економічній політиці.

Вагомими були його виступи на захист прав української мови в шкільній освіті, друкуванні газет, журналів і книжок. Захищав від звинувачення в націоналізмі окремих українських діячів культури (зокрема, О.Гончара, І.Дзюбу). Деякі західні дослідники (Я.Пеленський, І.Лисяк-Рудницький, М.Саварин) вважали, що поява книги Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація» була інспірована самим Шелестом і відбивала його погляди та позицію українського радянського керівництва. Син Шелеста Віталій згадував: «Цікава ситуація з книгою Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Вона була у батька майже настольною. Він її читав, плювався, говорив, що так не можна, я відповідав, що є факти, їх треба осмислювати. Його позиція щодо Дзюби у наших розмовах багаторазово прокручувалася і поступово формувалась». Проте 10 травня 1972 Шелеста звільнили з посади першого секретаря ЦК КП України «у зв’язку з переведенням на іншу роботу» – заступника Голови Ради Міністрів СРСР (де він не пропрацював і року).

Мотивуючи відставку Шелеста, Л.Брежнєв закидав йому надмірну самостійність у вирішенні питань та у «місництві та проявах націоналізму». Книга Шелеста «Україна наша радянська» зазнала гострої партійної критики (журнал «Комуніст України», № 4, 1973) за «ідеологічні помилки», зокрема, за «ідеалізацію» минулого України та обстоювання самобутності УРСР. Видану тиражем 100 тис., її вилучили з продажу та з бібліотек.

Після нього пост першого секретаря ЦК Компартії України займав В.В. Щербицький. Він був прихильником централізованої партійно-державної тоталітарної влади, суворої підпорядкованості республік центру, орієнтації економіки УРСР на союзний народногосподарський комплекс, займав угодовську позицію щодо русифікації України в галузі освіти, культури, видавничої справи. Як загалом у СРСР, в Україні тих років насаджувалася однодумність, розцвіло славослів’я, ініціювалися і підштовхувалися процеси, спрямовані на ліквідацію національних традицій, послаблення позицій української мови, приниження ролі національної культури.

Негативну роль у збереженні командно-адміністративної системи управління відіграли догматизм в ідейно-теоретичній сфері, апологетика існуючого порядку, видавання бажаного за дійсне. Теоретичною базою завищеної оцінки стану суспільства стала концепція розвинутого соціалізму, висунута XXIV з'їздом КПРС як альтернатива утопістським теоріям безпосереднього будівництва комунізму.

Положення про будівництво розвинутого соціалістичного суспільства було закріплено в Конституції СРСР 1977 p., де йому давалося таке визначення: «Це – суспільство, в якому створені могутні продуктивні сили, передова наука і культура, в якому постійно зростає добробут народу, складаються дедалі сприятливіші умови для всебічного розвитку особи». Риси розвинутого соціалізму перелічувалися й в Конституції УРСР 1978 p.

Широкомовні заяви про досягнення розвинутого соціалізму багато в чому не узгоджувалися з реальним життям. Командно-адміністративна система управління гальмувала прогресивний розвиток суспільства, негативно впливала на всі сфери соціально-економічного, політичного і культурного життя.

Сталіністи, очолені Л.Брежнєвим, які прийшли до влади, в галузі внутрішньої і зовнішньої політики виявили себе крайніми консерваторами. Побоюючись непередбачуваних наслідків змін, старіюча бюрократична верхівка СРСР схилялася до того, щоб зберегти – у дещо м’якшій формі – тоталітаризм. Для України це означало, що не Київ, а Москва й надалі прийматиме всі визначальні для українського народу рішення. У ці роки грандіозних масштабів досягла русифікація громадського, культурного і освітнього життя УРСР, яка проводилася під гаслом створення нової, небаченої в історії спільності людей – російськомовного «радянського народу». Брежнєвський неосталінізм супроводжувався в Україні окремими репресіями проти інакомислячих, передусім поборників національної свідомості, суверенності.

Командно-адміністративна система управління згубно впливала на економіку країни. Водночас не можна заперечувати, що разом з тим два десятиріччя партапаратної диктатури характеризувалися не тільки стагнацією, або застоєм, а досить-таки інтенсивними процесами в усіх сферах суспільного життя, зокрема у процесах розв’язання економічних проблем. Щоправда, це вдавалося лише тоді, коли економіка розвивалася а екстенсивній основі. Вони, однак, були позначені серйозними суперечностями, оскільки політичні, економічні й національно-культурні проблеми життя суспільства замовчувалися й заганялися углиб. Партійно-державна верхівка різними заходами підтримувала видимість зовнішнього благополуччя. Така недалекоглядна політика загрожувала гострою кризою в усіх галузях життя і соціальним вибухом у близькому майбутньому.

До початку 70-х років екстенсивні методи зростання економіки в основному вичерпали себе, водночас науково-технічна революція, що розгорнулася у світі, вимагала переходу до інтенсивних методів підвищення продуктивності праці, науково-технічного прогресу. Зберігання командно-адміністративного механізму з надмірною централізацією та регламентацією відігравало виключно негативну роль у цій сфері.

Оскільки економіка України входила до єдиного народногосподарського комплексу країни, то темпи занепаду в ній набували катастрофічних форм. За 15 років (з 1963 по 1980 рр.) темпи зростання продуктивності праці в Україні зменшились більш ніж удвоє. Плани в більшості показників не виконувалися, а якість значної частини промислової продукції не відповідала світовим стандартам.

Важке становище склалося в сільському господарстві. Нова політика щодо села, яку намагався розробити березневий (1965 р.) пленум ЦК КПРС, виявилася в цілому неефективною, хоч і сприя­ла розв'язанню окремих проблем. Зокрема, завдяки зростанню обсягу капіталовкладень в сільське господарство вдалося значно посилити матеріально-технічну базу аграрного сектору економіки.

Маючи родючі землі, наша країна перетворилась в лідера із закупівлі зерна за кордоном. Спроби розв'язати проблеми інтенсифікації сільського господарства як головної ланки агропромислового комплексу шляхом широкого розвитку міжгосподарської кооперації, створення агропромислових підприємств і комплексів без урахування економічних і соціальних умов господарювання на селі, особистих інтересів працівників обернулися великими втратами.

Духовне життя суспільства

У березні 1972 р. на засіданні Політбюро ЦК КПРС П.Шелест та його прибічники в КПУ були піддані розгромній критиці за недоліки у справі «інтернаціонального виховання трудящих» і «примиренське ставлення до проявів націоналізму». Після того, як у травні 1972 р. П.Шелеста було усунуто з партійного керівництва, посаду Першого Секретаря ЦК КПУ до 1989 р. обіймав В.Щербицький, людина, яка найретельніше виконувала всі вказівки Москви. Незабаром була заборонена й вилучена з усіх бібліотек книга колишнього першого секретаря ЦК КПУ П.Шелеста «Україно наша радянська», яка побачила світ у 1970 р. Хтось із пильних політичних цензорів прочитав у перших літерах заголовку книги абревіатуру «УНР», приписуючи автору прихильність до «ворожої» Української Народної Республіки.

У цей період знову посилилася русифікація, боротьба з «українським буржуазним націоналізмом», репресії проти представників української культури. Повсюдно спостерігалося різке скорочення кількості україномовних шкіл та дитячих садків. Навіть у таких великих містах України, як Харків, Донецьк, Одеса, Кривий Ріг, Луганськ, Чернігів не було дитячих дошкільних закладів з українською мовою спілкування. У Дніпропетровську їх було два, а в столиці республіки – Києві, де діяли 730 дитячих садків, тільки в одному українська мова була офіційною робочою мовою. У Харкові на 2 млн. населення було лише 2 україномовні школи, в Одесі – 3 (під час перепису 1979 р. рідною мовою назвали українську не менше 300 тис. із мільйона одеситів).

Невиправдане звуження протягом довгого відрізку часу сфери вживання української мови негативно позначилося на загальному рівні національної культури. Мова відставала від часу і втрачала свої можливості брати участь у загальному духовно-моральному розвитку народу. Утиски та заборону української мови використовувала панівна верхівка СРСР для знищення національного руху українців, для продовження бездержавності та іноземного контролю за політико-державним життям українського народу.

Поступально, але суперечливо розвивалися всі сфери художньої творчості. Найбільш повно характерні риси епохи відобразила література. З одного боку, в художній прозі стали утверджуватися аналітичність, проблемність, відхід від описовості, звернення до сфери тонких почуттів, співвідношення морального і духовного. Насамперед це стосується творчості О.Гончара, П.Загребельного, Ю.Збанацького, В.Козаченка. 60-70-і роки, за оцінкою авторів «Історії української літератури ХХ століття», були періодом «плідним, хоч і суперечливим, періодом поглиблення її гуманістичних основ, посилення аналітичного й синтезуючого начал, утвердження нових форм, стилів, засобів». На повний голос заявили про себе І.Драч, Л.Костенко, В.Симоненко, М.Вінграновський. Склалася школа українського літературного перекладу, яка має високий міжнародний авторитет.

У той же час творчість продовжувала жорстко регламентуватися, зазнавати цензури, новаторство часто діставало негативну оцінку у офіційній критиці. Українські читачі, як і раніше, були відлучені від творчості письменників, які емігрували з України і продовжували писати за кордоном.

Що стосується театрів, то за 1958-1965 рр. Їх кількість в Україні зменшилась з 80 до 61, хоча кількість глядачів зросла з 14,3 до 15,5 млн. на рік. Ставилася класика і драматичні твори М.Зарудного, О.Коломійця, В.Минка та ін. В театрах України працювали чудові майстри сцени – А.Бучма, Ю.Лавров, М.Романов, К.Хохлов, Ю.Шумський та багато інших. Українські кіностудії звільнялися від схематизму, поверховості, ілюстративності, завойовували прихильність глядача.

З другої половини 60-х років кількість театрів в Україні поступово збільшувалася. Так, за 1965-1985 рр. їх кількість зросла з 61 до 89, а дитячих та юного глядача – більш ніж у два рази. Заслуженою любов’ю глядача користувалися такі майстри сцени, як Н.Ужвій, О.Кусенко, В.Дальський, А.Роговцева, співаки Д.Гнатюк, А.Солов’яненко, М.Кондратюк. Є.Мірошниченко, А.Мокренко, М.Водяний та ін.

Вкладом до скарбниці музичного мистецтва стали опери Г.Майбороди та В.Губаренка, симфонії В.Кирейка та А.Штогаренка. пісні О.Білаша, І.Шамо, С.Сабодаша та інших композиторів.

Деформації у суспільно-політичному житті, відверте ігнорування демократії з боку партійно-державної номенклатури, прорахунки в її соціально-економічній та політичній діяльності, неусвідомлення гостроти становища й невідкладності соціальних змін; нерішучість у практичних справах породжували благодушність і самозаспокоєння, кричуще розходження між декларативним проголошенням «розвинутого соціалізму» в Конституції СРСР 1977 р. і дійсністю.

До речі, щодо терміну «розвинутий соціалізм». Коли визначені у третій програмі КПРС (1961 р.), в якій прозвучала обіцянка побудувати комунізм до 1980 року, цифри виявилися недосяжними, про неї забули. Лозунг комуністичного будівництва залишився, але комунізм відсунули в неокреслене майбутнє. Щоправда, не для всіх. Система різноманітних привілеїв, яка виникла відразу після перетворення партії на державну, постійно розширювалася й удосконалювалася. Їхні якість і обсяг залежали від номенклатурного рівня. У вищих ешелонах влади панував повний комунізм, тобто вони жили «за потребами».

Щоб урятувати комуністичну ідеологію від остаточної дискредитації, наближені до влади суспільствознавці запровадили новий категоріальний термін – «розвинутий соціалізм», про який вперше було заявлено Л.Брежнєвим ц 1967 р. Положення про будівництво розвинутого соціалістичного суспільства було закріплено в Конституції 1977 р., де йому давалося таке визначення: «Це – суспільство, в якому створені могутні продуктивні сили, передова наука і культура, в якому постійно зростає добробут народу, складаються дедалі сприятливіші умови для всебічного розвитку особи». Риси розвинутого соціалізму перелічувалися й в Конституції УРСР 1978 р.

Активно пропагувалася теза, що в суспільстві «розвинутого» або «зрілого» соціалізму поступово зникають майже всі соціальні відмінності між людьми – класові, майнові, освітні й навіть національні.

Комуністична партія не шкодувала коштів і часу для відповідної ідеологічної роботи в масах. В Україні на початку 80-х рр. працювало понад 2 млн. пропагандистів, політінформаторів і лекторів.

Водночас дедалі ширшого розмаху набували приписки на виробництві, казнокрадство, хабарництво. Черги стали ганебною прикметою життя народу. Все це призвело до зниження матеріального рівня життя населення України, наростання кризових явищ.

Наприклад, у партійній пропаганді підкреслювалося, що за кількістю медичного персоналу і лікарняних ліжок у розрахунку на душу населення республіки СРСР займають перші місця у світі. Це справді було так. Не згадувалося, однак, що охорона здоров’я фінансується незадовільно і невигідно відрізняється від західних країн слабкою технічною оснащеністю, якістю медичних послуг.

Нестача коштів призводила до того, що країна «розвинутого соціалізму» витрачала на підготовку лікаря вдесятеро менше коштів, ніж розвинуті держави Заходу. Вважалося можливим ставити ліжка хворих навіть у лікарняних коридорах. Через дефіцит ліків та низьку зарплату медперсоналу медицина значною мірою була «платною». Але медустанови, що обслуговували «слуг народу», розміщувалися у нових спеціально спроектованих будівлях, що зводилися у парковій зоні, оснащувалися найновішим імпортним устаткуванням, комплектувалися висококваліфікованим і високооплачуваним персоналом.

Взагалі, для стилю і методів партійної роботи були характерними формалізм і бюрократизм, виконавчо-наказний стиль у житті партії. Однією з уразливих сторін у функціонуванні КПРС виявилась кадрова політика. Імітація багатьма керівниками своїх службових функцій, підміна організаторської діяльності демагогією, поширення протекціонізму, хабарництва, кумівства давали змогу людям, не гідним довіри, десятки років обіймати високі та відповідальні посади.

70-80-ті роки були відзначені міцною стабілізацією еліти та припиненням її поповнення знизу. Система ставала замкненою і закритою. Усіляко підтримувався культ Брежнєва, зберігалась і зміцню­валась система вождізму на всіх рівнях. Славослів'я на адресу Брежнєва, розпочате ще на XXIV з'їзді КПРС, посилюється на ХХV і досягає апогею на XXVI з'їзді КПРС. Культ Брежнєва вимагав підтримання певних якостей особистості, відсутність яких компенсувалась насадженням суто зовнішніх аксесуарів: чотири рази Герой Радянського Союзу, Герой Соціалістичної праці, маршал Радянського Союзу, лауреат Ленінської премії в галузі літератури, золота медаль ім. Карла Маркса, орден Перемоги тощо.