Дисципліна «Історія України» як об’єкт вивчення, її основні методологічні засади та джерельна база.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Дисципліна «Історія України» як об’єкт вивчення, її основні методологічні засади та джерельна база.



Дисципліна «Історія України» як об’єкт вивчення, її основні методологічні засади та джерельна база.

Історія України – одна із складових історичної науки, що досліджує генезис і закономірності встановлення та розвитку українського народу, його боротьбу за національно-державну незалежність та пов’язані з нею подвиги, тріумфи, драми, трагедії. Предметом вивчення історії України є складовий процес формування та розвитку багатомільйонного українського народу, його діяльності в соціально-економічній, духовній і політичній і державних сферах з давніх-давен до сьогодення. Вивчення історії у вищій школі сприяє формуванню історичної свідомості народу, в якій органічно поєднується знання, погляди, уявлення про суспільний розвиток. Для вивчення історії використовують такі методологічні методи:

· Принцип історизму-один із найважливіших у науковій методології. Він дає змогу з’ясувати передумови та джерела зародження певних явищ, виявити закономірності сучасного стану суспільства .

· Принцип об’єктивності.Він виходить передусім з цивілізаційного погляду на історію як об’єктивний процес. Зобов’язує знаходити історичну закономірність суспільного розвитку, його зумовленість насамперед матеріальним і духовним чинниками. Цей принцип вимагає спиратися на факти у їхньому правдивому вигляді.

Джерелами історії України є матеріальні носії історичної інформації, вони є: речові, етнографічні, лінгвістичні, усні та ін.

Дайте визначення поняття «історико-етнографічний регіон» та характеристику основних етапів формування українських історико-етнографічних регіонів.

Історико-етнографічний регіон – це етнотериторіальне утворення в межах розселення даного етносу, що за історичною долею та етнічним образом населення є самобутнім. Його назви зафіксовані в історичних документах, крайовій символіці та в історичній пам’яті людей.
Історично склалося так, що на території України формувалася складна система різноманітних історично-етнографічних регіональних одиниць: одні з них повторювали кордони літописних східнослов’янських племен, інші – союзів племен, треті – земель, четверті – кордони колонізованих сусідніми країнами районів, п’яті – межі новоосвоєних українським населенням земель.

Процес формування регіональної етнічності України поділяється на три основних етапи. Перший охоплює VІ–Х ст. і пов’язаний із етноплемінними утвореннями. Якщо зіставити територію розселення східнослов’янських племен з історико-етнографічними регіонами, то можна побачити, що деякі з них певним чином співпадають. Так, територія Середньої Наддніпрянщини приблизно співпадає з територією розселення полян, Волинь – волинян, Полісся – деревлян і т. ін. Другий етап відбувався у ХІ–ХІV ст. і пов’язаний з процесом дроблення держави на окремі етнотериторіальні частини, головною одиницею серед яких була земля. Тривалість такої самостійності відбивалася на етнокультурних особливостях населення землі, сприяла поступовій трансформації землі як політично-територіального утворення в етнічну землю. Регіональна своєрідність етнічності населення України різко окреслюється на третьому етапі – ХV–ХІХ ст. – у зв’язку з колонізацією її окремих земель сусідніми державами, а також колонізацією українцями «вільних» земель Півдня і Сходу.

Розкрийте зміст основних концепцій походження українського етносу.

В історичній літературі чітко простежуються три основні історіософські концепції виникнення українського народу. Російсько-державна шовіністична започаткована у працях російських дворянських істориків. ЇЇ основи заклав архімандрит Києво-Печерської лаври Інокентій Гізель, автор праці «Київський синопсис». Монархічні шовіністичні ідеї викладені у цій праці знайшли подальший розвиток в працях В. Щербакова, С. Соловйова та В. Клочевського, з них випливало, що історія Російської імперії почалася із Київської

Русі, а від неї переходить до великого князівства Литовського, з якого починалася Московська держава і Російська імперія. Ще більш шовіністична і=була теорія, випущена у 1865 році російського історика Погодіна і філолога Соболевського, які стверджували, що на Надніпрянщини до середини 18 століття жило тільки великоруське населення, яке під тиском татар перемістилося на північ. Українці ж мігрували на Надніпрянщину після татарської навали. Сутність радянської концепціїполягає в спільності трьох східнослов’янських націй. Теорія триєдинства підтримувалася ще Катериною ІІ, і офіційно визнавалася. Ця концепція була викладена і опублікована у 1954 році в «Тезах про 300 річчя возєднання України з Росією». Підтримували цю теорію мавродін, Рибаков, Моця. Автохтонна-автомістичнаконцепція полягає в тому, що український народ автохтонний. Створення цієї концепції належить автору «Історія Русів» М. Грушевському. Під впливом цієї історик Маркович написав п’ятитомну «Історію Малоросів». Він твердив, що укр.. народ утворився з давніх-давен з ранньослов’янських племен (антів), незалежно від північно-східньої русі. Розвинув думку Маркевича Костомаров у праці «дві русські народності».

Проблеми етнічного походження Київської Русі.

Визначення етнічної структури в Київській Русі — проблема актуальна і складна. Актуальна, оскільки її розв´язання є ключем для визначення спадкоємця києво-руської культурно-історичної спадщини. Складна тому, що вирішенню цього питання заважають не тільки обмеженість та фрагментарність джерел, а й політична кон´юнктура, політико-ідеологічні впливи.

Суть проблеми етнічного складу Київської Русі сформульовано в питанні: «Що існувало в Давньоруській державі: стійка єдина давньоруська народність чи окремі праетноси українців, росіян, білорусів?» Одну з перших спроб дати відповідь на це запитання зробив у другій половині XVII ст. Феодосій Сафонович, який у своїй «Хроніці» показував Київську Русь як державу, де проживає єдиний народ від Галича до Володимира-на-Клязьмі. Дещо своєрідною була інтерпретація ідеї етнічної єдності східних слов´ян російських істориків — М. Карамзіна, С Соловйова, В. Ключевського, які висвітлювали історію Київської Русі як перший період існування Російської держави, праукраїнці та прабілоруси зображалися не як окремі етнічні утворення, а лише як гілки єдиного російського народу. Ще далі в середині XIX ст. пішов М. Погодін. За його концепцією, у Києві до XIII ст. жили росіяни, які тільки після татарського нашестя емігрували на Верхню Волгу, а на їхнє місце з Галичини та Волині прийшли українці.

Критикуючи погляди М. Погодіна, М. Грушевський заклав підвалини нового підходу до розв´язання проблеми етнічного складу Київської Русі. У своїх працях він обстоював ідею безперервності та нерозривності українського історичного процесу і дійшов висновку, що український народ на своїх історичних землях існує з IV ст. н. є. спершу під назвою антів, потім полян, а згодом русів. Київська держана право, культура були витвором однієї народності — українсько-руської, а Володимиро-Московська держава не була ні спадкоємицею, ані наступницею Київської Русі, вона виросла на своєму корені і є наслідком енергії та активності народності «великоруської» (російської).

Головні причини масового переселення українців за кордон у кожну з чотирьох «еміграційних хвиль»

Перша хвиля

Перша хвиля починається з останньої чверті XIX століття і триває до початку Першої світової війни. Ця масоватрудова еміграція до США розпочалася у 1877 році, до Бразилії — у 1880-ті роки, у Канаду — з 1891 року, до Російського Сибіру — після революції 1905–1907 рр. Виїздили й до Аргентини, Австралії, Нової Зеландії, наГавайські острови. Цю першу хвилю еміграції спричинили як і аграрна перенаселеність українських територій, так і утиски: економічні, соціальні, політичні, — і національний гніт з боку австро-угорської і російської імперій. Нащадки цієї хвилі еміграції зараз у шостому-сьомому поколіннях і більш схильні звати себе українцями за походженням — радше ніж емігрантами у країнах проживання.

Відомо, що у 1891–1901 роках зі Східної Галичини емігрували до Канади і США 78 тисяч українців. У 1901–1911 роках виїхало 224 тисяч чоловік. Таким чином, на початку XX століття лише зі Східної Галичини емігрувало понад 302 тисячі українців.[1]

Наприкінці 19 століття еміграційний синдикат, створений канадським урядом, відправив на територію Західної України понад 6 тисяч вербувальників. Агент, що завербував сім`ю до Канади, отримував від 2 до 5 доларів за кожного переселенця.

Друга хвиля

Друга хвиля еміграції українців охоплювала період між Першою і Другою світовими війнами у ХХ столітті і була зумовлена поєднанням соціально-економічних та політичних причин. Емігрували в основному ті українці, які зі зброєю в руках боролися проти радянської влади, підтримували Центральну Раду, Директорію, Гетьманат. Це були великі і середні землевласники, торговці, службовці, священослужителі, інтелігенція, солдати і козаки українських військових з'єднань. Вони виїздили до Польщі,Чехословаччини, Австрії, Румунії, Болгарії, Німеччини, Франції, США і Канади.

Третя хвиля

Третя хвиля еміграції викликана головно політичними мотивами і розпочалася наприкінці Другої світової війни. Більшою мірою це репатріанти з англійської, американської, французької окупаційних зон. Найчисленнішими серед них були колишні військовополонені, яких сталінсько-беріївський режим вважав зрадниками. Істотну частину переміщених осіб становили люди, силоміць забрані на роботи до Німеччини. Були тут також, звичайно, і біженці, хто відверто сповідував антирадянські погляди. Більшість емігрантів цієї хвилі осіла в Канаді, США, Великобританії, Австралії, Бразилії, Аргентині, Франції.

Четверта хвиля

Четверта хвиля — так звана «заробітчанська» — розпочалася у 1990-х роках. Її головні причини — економічна скрута перехідного періоду в Україні. Деякі дослідники наголошують на умисному створенні безробіття, головним чином — уЗахідній Україні. В результаті цього на тимчасову роботу в країни Європи, Америки і у Росію виїхало близько 7—8 млн. людей. Частина з них, ймовірно, вже не повернеться в Україну.

За оцінкою директора Інституту досліджень діаспори (Київ) Ігоря Винниченка на 2001 за межами України проживало 10—13 млн. українців.

Унаслідок того, що за межі власної країни вимушена була виїздити під тиском економічних, політичних і воєнних обставин активна частина нації, а також внаслідок відсутності повноцінної Української держави на етнічних землях українців, у нових країнах поселення за кордоном українство продовжувало і розвивало національні державні (УНР), політичні (практично весь спектр політичних партій у діаспорі), громадські, культурні, наукові, духовні інституції. Для української діаспори однією з найвищих соціокультурних цінностей стала мета відновлення повноцінної Української держави.

Зорганізована українська діаспора в США сприяє українським емігрантам четвертої хвилі в пошуку роботи, житла, налагодженню бізнесових контактів тощо З цією ціллю створено сайт оголошень української діаспори в США:www.ukrdiaspora.com — головною метою якого є підтримування зв'язків як і між самими емігрантами, так із Батьківщиною.

 

Проголошено 4 Універсал

«Однині УНР стає самостійною республікою, ні від кого не залежно, вільною. Суверенною державою укр. Нораду»

Отже, проголошення автономії, здійснене Центральною Радою, відповідало вимогам часу і було логічним кроком у розвитку української національно-демократичної революції. Тривале переважання в Україні автономістських настроїв над самостійницькими (протягом майже всього 1917 p.), яке виявилося у чотирьох Універсалах Центральної Ради, пояснюється такими чинниками: автономія була однією з принципових програмних установок домінуючих у Раді політичних партій; ідея самостійності ще не набула поширеності та визнання в масах; українська політична еліта сподівалася, що російська демократія справедливо вирішить національне питання; самостійна Україна без державних структур, без власної армії могла стати легкою здобиччю у вогні Першої світової війни. Певну роль відігравали і налагоджені російсько-українські економічні зв'язки, домінування неукраїнського населення в містах тощо.

59.

Адміністративно-командна система управління, що домінувала в СРСР у період неосталінізму, в цілому згубно впливала на економічним розвиток країни.

Разом з тим не можна заперечувати, що в умовах існування цієї системи все ж робилися окремі спорадичні спроби розв'язати складні економічні проблеми, зробити економіку більш дієздатною і ефективною. Однак ці спроби були приреченими на невдачу, оскільки в СРСР, в тому числі і в Україні, традиційно на перше місце ставилися проблеми політики та ідеології, а не економіки. Економіка розвивалася переважно на екстенсивній основі.

Екстенсивна система господарювання – система господарювання, при якій збільшення валового обсягу виробництва досягається за рахунок розширення виробничих потужностей, а не за рахунок підвищення його ефективності.

У 1965 р. (за ініціативою Голови Ради Міністрів СРСР О.Косигіна га групи економістів під керівництвом О.Лібермана розпочалася економічна реформа.

Зміст і програма її були досить суперечливими.

З одного боку, вона створювала можливості для розширення господарської самостійності підприємств, сприяла розвитку місцевої ініціативи, посилювала економічні стимули праці. Паралельно із збереженням валових показників виробництва були введені нові: вартість реалізованої продукції, загальний фонд заробітної плати, загальна сума централізованих капіталовкладень.

Щоб стимулювати ініціативу підприємств, частину прибутків залишали в їх розпорядженні. Передбачалося значно підвищити роль господарського розрахунку та скоротити число показників діяльності підприємств, що затверджувалися зверху. В ході реформи місцевим органам влади дозволялося навіть вносити зміни до «святої святих» радянського економічної о розвитку – п'ятирічного плану

З іншого боку, за задумом економістів, реформа повинна була зміцнити позиції союзних органів управління. Зокрема, ліквідовувались створені М.Хрущовим раднаргоспи і відновлювалась діяльність понад 40 союзних міністерств і відомств. Це суттєво обмежувало економічну самостійність союзних республік. Крім союзних міністерств, в країні почали діяти такі впливові відомчі органи, як державні комітети з питань ціноутворення, постачання та ін. На ділі косигінська реформа була новим етапом надцентралізації економіки, адже відтепер 90% підприємств республіки безпосередньо підпорядковувались союзному центру.

Жовтневий (1965 р.) пленум ЦК Компартії України, розглянувши план економічних реформ, схвалив його, при цьому зазначивши, що ліквідація раднаргоспів має винятково важливе політичне і народно­господарське значення (цікаво, що в квітні 1957 р. пленум ЦК КПУ, навпаки, відзначав велику роль в житті України саме раднаргоспів).

Наслідки косигінської реформи були неоднозначними.

До безсумнівних здобутків реформи слід віднести активний і поступальний розвиток промисловості республіки в 1966-1970 рр., який виявився одним із найрезультативніших за всю історію радянської України.

За цей період, зокрема, виробництво промислової продукції в республіці зросло на 50%, продуктивність праці в цій галузі – на 28%, національний доход – на 38%. Ці показники засвідчили перевагу госпрозрахункової системи господарювання, на яку перейшла переважна більшість промислових підприємств республіки. Саме вони давали понад 90% прибутку і загального виробництва промислової продукції.

У ході економічної реформи прискорився розвиток паливно-енергетичною комплексу республіки. Зокрема, мочали діяти Запорізька, Вуглегірська, Криворізька та інші потужні теплові електростанції. У 1980 р. були введені в експлуатацію два останні агрегати Дніпрогесу-2 у Запоріжжі.

Помітних успіхів у цей період досягли українські нафтовики та газовики. У середині 70-х років па території України розпочалася екс­плуатація 26 нових нафтових і газових родовищ, що значно збільшило видобуток нафти і газу в республіці.

Позитивні зрушення спостерігалися також і у розвитку гірничорудної, вугільної та металургійної промисловості. Здійснювалося прискорене будівництво шахт, рудників, домен, мартенів, прокатних станів.

Швидкими темпами розвивалися галузі, що визначали технічний прогрес промисловості – машинобудівна, металообробна, хімічна та нафтохімічна.

Фактично виникла і сформувалася нова галузь – мікробіологічна промисловість. Помітно зросло постачання сільського господарства концентрованими добривами, засобами захисту рослин.

Зусиллями вчених в Україні було налагоджено конструювання і виробництво електронно-обчислювальної техніки, новітніх приладів і засобів автоматизації. Зокрема, вчені Інституту кібернетики АН УРСР завершили розробку електронно-обчислювальних машин нового покоління «Мир-2», «Дніпро-2», а науковці Інституту електрозварювання ім. Є.Патона впровадили у виробництво понад 280 винаходів з економічним ефектом у 200 млн. крб.

Важливою ознакою тогочасного вітчизняного машинобудування стало створення систем машин, автоматичних і потокових ліній, впровадження нових наукових технологій. На 1975 р., наприклад, у промисловості України комплексна механізація й автоматизація були запроваджені на 100 підприємствах, у 6 тис. цехів, дільниць і виробництв почали діяти механізовані потокові й автоматизовані лінії.

На Дніпропетровському металургійному заводі було введено в дію створений вітчизняними конструкторами унікальний стан для прокату вагонних осей. Цей агрегат був вдвічі легший і вчетверо продуктивніший, ніж аналогічний закордонний зразок. На Харківському турбінному заводі було освоєно серійне виробництво турбін потужністю 500 тис. кіловат.

У республіці розпочалося виробництво більш досконалих тепловозів, потужних тракторів Т-150, бурякозбиральних і кукурудзозбиральних комбайнів, новітніх літаків і морських суден, які не поступалися найкращим зарубіжним аналогам 60-70-х рр.

Разом з тим, економіці України не вдалося уникнути й негативних наслідків економічної реформи 60-70-х рр., що врешті-решт привели економіку до глобальної кризи.

Зокрема, в ході реалізації реформи порушувалися відпрацьовані у попередній період господарські зв’язки, з кожним роком помітно зростала собівартість виробленої продукції, різко впала дисципліна постачання.

Фактичне усунення республіканських органів від керівництва підприємствами на власній території, посилення адміністративно-командних методів управління з боку загальносоюзних органів, надмірна централізація економічних процесів позбавляли косигінську економічну реформу реальних перспектив і кінцевих позитивних результатів.

У 70-80-і рр., після припинення реформаційних процесів і переведення господарства Радянською Союзу на екстенсивний шлях розвитку, економіку республіки охопила криза.

Криза характеризувалася прямою залежністю від центральних органів керівництва, неприхованим ігноруванням національних інтересів України.

Яскравими прикладами такої економічної політики була концентрація сил для. За порівняно короткий термін здійснення гігантських, але економічно необґрунтованих та неефективних проектів. За порівняно короткий термін були споруджені «рукотворні» моря на Дніпрі, найбільші в Європі Придніпровська, Зміївська, Бурштинська теплові електростанції та інші гігантські новобудови. Вони нерідко були шкідливими і небезпечними для навколишнього середовища і, в першу чергу, – для жити людини.

На території України з ініціативи центрального керівництва розміщувалися техногенно шкідливі виробництва, у тому числі близько 1 тис. хімічних заводів, причому лише кілька відсотків продукції, що на них вироблялася, республіка використовувала у своїх інтересах.

60.

Післяхрущовський період (1964-1984) у житті народів СРСР, в т. ч. й України як період “застою”, що проявився в економіці, суспільно-політичному та культурному житті країни. Він характеризувався надмірною ідеологізацією суспільної свідомості, посиленням тоталітарних тенденцій в адміністративно-державному управлінні, боротьбою з інакомисленням. Було припинено хрущовські реформи, які незважаючи на непослідовність, все ж вели до лібералізації та гуманізації суспільства. Почався тотальний наступ на шістдесятників, практично припинився процес реабілітації репресованих сталінським режимом, пройшла хвиля арештів і судових процесів, посилилася русифікація України. Десталінізація поступилася місцем неосталінізму.

Тому з 1965 р. почалося здійснення економічної реформи з метою прискорення науково-технічного прогресу, інтенсифікації розвитку народного господарства СРСР. Оскільки цю реформу часто ототожнювали з іменем тогочасного голови Ради міністрів СРСР О. Косигіна, то вона ще отримала назву “косигінської. Зокрема, в галузі сільського господарства реформа передбачала:

підвищення закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію; встановлення твердих планів закупівлі сільськогосподарської продукції. За здану продукцію понад план встановлювалася надбавка 50% закупівельної ціни;перерозподіл національного доходу на користь сільського господарства; заходи, що сприятимуть розвитку соціальної сфери села.Проте істотних змін в аграрній політиці не відбулося – реформа лише дещо “обновила” колгоспну систему. Посилилися безгосподарність і безвідповідальність, усе більше заявляли про себе корупція, організована злочинність і “тіньова” економіка.В Україні все помітніше виявлялася притаманна колонії структура економіки, що характеризувалася перевагою паливних і сировинних галузей. На споживчий ринок працювало менше 30% потужностей української промисловості (тоді як у розвинутих країнах цей показник досягав 50-60% і більше). Економічний потенціал України нарощувався без урахування екологічних факторів. Застарілі технології підприємств завдавали великої шкоди природі. В 70-х роках в Україні розпочалося будівництво атомних електростанцій із використанням недосконалих реакторів. У суспільно-політичному житті посилювалися деформації. Сподівання прогресивної громадськості на продовження процесу десталінізації не виправдалися. Звуження демократії, бюрократичне засилля, порушення законності, нехтування прав і свобод людини, вихваляння Л. Брежнєва – ці та інші неосталіністські тенденції ставали дедалі виразнішими. партійно-державне керівництво України взяло курс на зміцнення тоталітарної системи.7 жовтня 1977 р було прийнято нову Конституцію СРСР, а 20 квітня 1978 р. – новий Основний Закон УРСР. Політичне життя в СРСР у цілому і в республіці зокрема дедалі більше набувало закритого характеру, наростав диктат. У самій партії посилювалася прірва, що відділяла партійну верхівку від основної маси комуністів. У цих умовах, як протест проти антинародних дій партійно-державного апарату, проти обмеження національного життя в Україні набирає силу дисидентський рух. Ідеологізація і русифікація культурного життя в 70-80-ті роки. Політичний курс на «злиття націй».Русифікація - система заходів радянського керівництва в національних республіках, спрямована на масове вивчення російської мови з відносним звуженням вивчення національних мов. В Україні русифікація здійснювалася партійним і державним керівництвом СРСР і УРСР. Ідеологізація національної політики передбачала пропаганду та реалізацію ідеї зближення і злиття всіх націй СРСР у єдину спільноту - радянський народ.. Зменшувалася кількість україномовних шкіл (особливо в Криму, Донецькій, Луганській, Дніпропетровській, Харківській областях). У 1979 р. в Ташкенті (Узбекистан) відбулася науково-практична конференція «Російська мова - мова дружби і співробітництва народів СРСР», на якій було рекомендовано вивчати російську мову в дошкільних закладах з 5 років. Незважаючи на плідну діяльність педагогів-новаторів - В. Сухомлинського, В. Шаталова, М. Щетиніна, процес навчання і виховання був уніфікований. Творчий розвиток особистості обмежувався.Наприкінці 60-х - на початку 70-х рр., після цькування О. Гончара за роман «Собор», починається відкритий перехід до «закручування гайок» в ідеологічній і культурній сферах. Створювалися відповідні громадські організації - спілки письменників, художників, композиторів, що натискали на «неслухняних» митців, спираючись на партійні постанови і рішення. Передбачалося, що основними постулатами творчості мають бути ідеї соціалістичного реалізму, партійності й народності, боротьби радянської людини за побудову соціалізму й комунізму.Ідеологічного розгрому в Україні зазнали твори М. Вінграновського, В. Шевчука, Ю. Щербака, Р. Андріяшика, В. Дрозда, В. Маняка, І. Чендея. Ідеологізація та русифікація 70-80-х рр. негативно позначилися на розвиткові культури України. Незважаючи на певні успіхи й досягнення, українська культура перебувала в стадії «застою», як і все радянське суспільство в цілому. Курс на «злиття націй» виявився безперспективним і викликав негативне ставлення у певної частини творчої інтелігенції. Дисидентський рух. виникає нова форма духовної опозиції - дисидентство, яке висувало реальну альтернативу наростаючим кризовим явищам у духовному житті суспільства - соціальній апатії, дегуманізації культури, бездуховності. Його ідеологія, зароджена як сумнів у доцільності окремих ланок існуючої системи, поступово викристалізувалася у тверде переконання необхідності докорінних змін у суспільстві. Дисиденти (у перекладі з лат. «незгодні») - люди, які дотримуються відмінних від державної ідеології поглядів на найважливіші суспільно-політичні. економічні й культурні проблеми держави. Течії 1. Правозахисне, або демократичне, дисидентство, репрезентоване в Росії А. Сахаровим, О Солженщиним та їхніми однодумцями, а в нашій республіці - Українською Гельсінською Групою (УГГ), тобто групою сприяння виконанню Хельсінських угод щодо прав людини. УГГ визначила собі широке коло завдань: ознайомлювати українське суспільство з Декларацією прав людини ООН, збирати докази порушення владою прав людини, -національних прав в Україні, застосування політики етно- і лінгвоциду та насильницького насаджування русифікації домагатися безпосереднього контакту України з іншими країнами, акредитації в республіці представників закордонної преси, вільного обміну інформацією та ідеями. 2. Релігійне дисидентство, що мало на меті боротьбу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. В Україні, зокрема, воно вело боротьбу за відновлення українських греко-католицької та автокефальної православної церков. 3. Національно орієнтоване дисидентство, яке рішуче засуджувало шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступало на захист прав і свобод усіх народів та їхню співпрацю в боротьбі за умови життя, гідні цивілізованого світу. Характерною рисою усіх трьох напрямів дисидентства була боротьба за національні інтереси українського народу, тобто органічне залучення до сфери своєї діяльності національного чинника. Дисиденти видавали «самвидав» - незалежну від офіційних структур пресу. Її гаслом стали слова: «Сам пишу, сам рецензую, сам видаю й поширюю, і тоді сам за це відсиджую строк у в'язниці».

Національно-визвольний рух особливо активізувався в другій половині 70-х рр., коли у відповідь на утиски офіційної влади привселюдно стали гнати протести проти нехтування правами людини. Всім інакодумцям інкримінувалася антирадянська націоналістична діяльність.Зусилля й жертви дисидентів не були марними. Ці люди несли народові України правду, відкрили Україну світу, їхні принципи стали базою для сучасного державного будівництва в незалежній Україні.

61.Перебудова в Україні.
1. Головні чинники, що зумовили процес перебудови її головні суперечності

На початку 80-х років дедалі очевиднішою ставала неможливість збереження без істотних змін існуючих у СРСР порядків, що висувало на передній план необхідність реформ у всіх сферах суспільного життя. Поява на посту Генерального секретаря ЦК КПРС Михайла Горбачова зародила в масах ілюзорну надію на реальність позитивних зрушень у країні. Розпочатий ним процес оновлення одержав назву «перебудова». Цей процес був зумовлений багатьма чинниками. Одні з них (симптоми системної кризи) підштовхували до радикальних змін у суспільстві, інші — уможливлювали ці зміни, створювали сприятливі засади для суспільних модифікацій.

До таких чинників належали:

У міжнародній сфері:

— реальна загроза стадіального відставання: на той час світ вступав у постіндустріальну стадію розвитку, а СРСР ще не подолав індустріальної;

— загострення міжблокового протистояння, ескалація гонки озброєнь, що підривали економіку та посилювали соціальне напруження в державі;

— участь СРСР у безперспективній війні в Афганістані, яка вела до міжнародної ізоляції Радянського Союзу, значних матеріальних, демографічних та моральних втрат.

У політичній сфері:

— підміна справжнього народовладдя формальним представництвом трудящих у Радах, обмеження їх реальної влади, що зумовлювало відчудження народу від владних структур, формування атмосфери пасивності, утриманства, абсолютного пріоритету державних інтересів щодо особистісних;

— ігнорування принципу розподілу влад, що призвело до невиправданої концентрації влади, зловживання нею, обмеження демократичних засад;

— узурпація значної частини законодавчих функцій виконавчою владою;

— максимальне обмеження самостійності, одержав-лення громадських організацій, що блокувало розбудову та розвиток громадянського суспільства;

— обмеження гласності й інформованості суспільства, що не давало змоги громадянам об'єктивно оцінювати суспільні процеси, здійснювати діалог з владою, гальмувало формування політичної свідомості;

 

— зміцнення політичного монополізму КПРС, що посилювало недовіру до влади, подвійну мораль, У соціально-економічній сфері:

— затухаючий економічний розвиток, падіння основних економічних показників, що призвело до прогресуючої втрати економічних позицій СРСР на міжнародній арені та загострення соціально-економічних проблем всередині держави (уповільнення темпів зростання реальних доходів населення; загострення житлової проблеми; падіння рівня охорони здоров'я тощо);

— розростання бюрократичного апарату, яке вело до посилення відомчої роз'єднаності та збільшення витратності виробництва;

— деформування структури розміщення продуктивних сил, що ускладнювало економічне управління, погіршувало екологічну ситуацію, загострювало протиріччя між регіонами;

— зрівнялівка в оплаті праці;

— поглиблення кризи організації праці, яке мало наслідком необґрунтовані фінансові витрати, розбазарювання сировини, нераціональне використання робочої сили тощо;

— фізичне і моральне старіння основних виробничих фондів, що унеможливлювало технологічний процес, зумовлювало низький рівень продуктивності праці, погіршення якості та конкурентоспроможності продукції на світових ринках;

— загострення екологічних проблем, яке призвело до стрімкого зростання техногенного навантаження на природу;

— спрощений підхід до вирішення національного питання, що накопичувало міжетнічні протиріччя;

— ускладнення демографічної ситуації, що знаходило свій вияв у процесах депопуляції (зниженні природного приросту), старінні населення, деформованій структурі робочої сили.

У духовній сфері:

— встановлення ідеологічного диктату в гуманітарній сфері, що деформував духовний розвиток суспільства, обмежував доступ до надбань світової культури;

— блокування розвитку релігії, яке було суттєвим порушенням прав людини;

— посилення процесу русифікації, що гальмувало розвиток мов народів СРСР, пригнічувало національні культури та національну свідомість[5, c. 325-327].

Широкомасштабні суспільно-політичні зміни уможливлювали такі чинники:

— міжнародна розрядка 70-х років, Гельсінський процес надали імпульсу міждержавним контактам, започаткували обмін ідеями, що ставили під сумнів засади комуністичного будівництва, чим суттєво підривали ідейну монолітність радянського суспільства;

— прихід до влади в Радянському Союзі нової політичної команди на чолі з М. Горбачовим, що створило потенційну можливість розпочати реформи «згори»;

— накопичення суспільством певного досвіду реформ (реформи М. Хрущова, О. Косигіна тощо), що озброювало правлячу еліту навичками масштабного суспільного реформування;

— дисидентський рух, який концентрував та організовував опозиційні сили, зберігав прогресивні суспільні ідеали, був стрижнем широкої народної опозиції, що в перспективі могла стати гарантом незворотності реформаційного курсу, каталізатором радикальних суспільних змін;

— наростання в країні невдоволення існуючими порядками, моральна готовність частини суспільства до реформ[3, c. 337-338].


2. Етапи перебудови та її наслідки для України

І етап (квітень 1985 — січень 1987 р.) — визрівання політичного курсу перебудови. Трансформація радянського суспільства розпочалася як типова революція «згори». У квітні 1985 р. на Пленумі ЦК КПРС було проголошено курс на прискорення соціально-економічного розвитку країни. Провідними його елементами було визначено інтенсифікацію економіки, прискорення науково-технічного прогресу, активізацію «людського фактора», перебудову управління та планування, удосконалення структурної та інвестиційної політики, підвищення організованості й дисципліни, поліпшення стилю діяльності, обґрунтовані кадрові зміни (термін «перебудова» вживався тоді лише в контексті поліпшення управління господарським механізмом). Перетворення на початковому етапі не були системними і стосувалися передусім економіки (наведення елементарного порядку, зміцнення трудової та технологічної дисципліни, підвищення відповідальності кадрів тощо).Прогресуюче звільнення слова, переважання емоцій над аргументами спричинили значну політизацію громадян, наростаючу ідеологічну поляризацію суспільства.

Початок перебудови надзвичайно суперечливий. З одного боку, це був час втрачених можливостей, адже за сильної влади можна проводити радикальні реформи, проте відсутність узгодженої чіткої концепції реформування, слабкість реформаційного ядра в партії не дали змоги піти цим шляхом. З іншого боку, навіть тоді перебудова мала позитивні наслідки: рішучі зміни в зовнішній політиці, розгортання і зміцнення гласності. Найхарактерніші риси першого періоду:

1) джерелом реформаторських імпульсів є політичний Центр держави;

2) вичікувальна позиція апарату партійно-державних органів;

3) визрівання потреби в політичних узагальненнях та Чіткій програмі перебудови;

4) законсервованість, інертність, зорієнтованість на Політичний центр суспільної думки.

У другій половині 1986 р. назріла потреба поглиблення, розширення та радикалізації концепції перебудови.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.239.192.241 (0.021 с.)