Окресліть комплекс факторів ,які спричинили національно – визвольну війну українського народу під проводом Богдана Хмельницького.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Окресліть комплекс факторів ,які спричинили національно – визвольну війну українського народу під проводом Богдана Хмельницького.



Причини Національно-визвольної війни. Основними причинами Національно-визвольної війни в середині XVII ст. були:

1. Причини політичного характеру - напередодні національно-визвольної війни в Україні не було своєї держави. Більша частина українських земель входила до складу Речі Посполитої, феодальне право якої відрізнялося особливою жорстокістю, а державні закони обмежувалися всевладдям магнатів і місцевої адміністрації. В українського народу фактично не було перспектив на повноцінний політичний розвиток за умови подальшого перебування у складі Речі Посполитої. Однією з причин війни стала невідповідність між набуттям козацтвом фактичного політичного лідерства в українському суспільстві та погіршенням його становища за «Ординацією 1638 p.», яку польський сейм ухвалив в січні 1639 р. Згідно з «Ординацією» реєстр зменшувався на 6 тис. і включав козаків, які не брали участь у повстаннях. При цьому ліквідувалося виборність козацької старшини, козацьке судочинство. Замість гетьмана призначався польський комісар. На посади полковників та осавулів призначалася представники польської або полонізованої шляхти. Селянам і міщанам заборонялося вступати до козаків. Козаки мали право оселятися тільки в прикордонних містах.

2. Причини національно-релігійного характеру - обмеження для українців у правах при обійманні урядових посад і роботі в органах самоврядування міст; нерівність у правовому та політичному становищі української православної шляхти, обмеження її інтересів з боку польських магнатів і шляхти; польські магнати й шляхта, католицьке духовенство презирливо ставилися до української мови та культури; після Берестейської церковної унії 1596 р. польська шляхта планомірно і цілеспрямовано запроваджувала серед українського населення католицизм, забороняла вживати українську мову в установах та навчальних закладах; стрімко зростав наступ католицизму й уніатства на права та свободи Української православної церкви: здійснювалася конфіскація її церковного майна і земель; впроваджувався обов'язковий податок для населення на утримання католицької й уніатської церков.

3. Причини соціального характеру - знищення природних багатств на українських землях (наприклад, спалення лісів заради виробництва і продажу на європейських ринках поташу); зростання панщини (5-6 днів на тиждень), натуральної та грошової ренти; збільшення податків і відпрацювань селян на користь держави; посилення особистої залежності селянина від польської шляхти та магнатів; розгул магнатсько-шляхетської сваволі, посилення експлуатації з боку орендарів, які намагалися під час оренди землі отримати максимальний прибуток; більшість міст на території українських земель перебували в приватній власності, розвитку ремесла і торгівлі перешкоджав весь суспільно-політичний устрій Речі Посполитої з її анархією і сваволею, системою оренд і застав, постоями військ на утриманні міщан, митною системою; українці були позбавлені права працювати в цехах, а заняття ремеслом поза цехами суворо переслідувалося. Однією з важливіших передумов Національно-визвольної війни в соціально-економічній стало загострення суперечностей між двома протилежними типами господарювання: козацьким, який був фактично фермерським за своєю суттю, і фільварковим, що базувався на підневільній праці кріпаків-селян.

 

19 питання. Утворення Української козацько-гетьманської держави.

У 40-х роках XVII ст. незадоволення народних мас України політикою Речі Посполитої виросло. Воно викликане загостренням соціально-економічних суперечностей, наступом на права козацтва, небажанням надати козацькі права значній кількості покозачених селян і міщан, незахищеністю православної шляхти від свавілля польських магнатів, переслідуванням православного духовенства й національно-релігійними утисками інших груп населення, небезпекою поглинання України шляхетською Польщею, фізичним винищенням українського населення турецько-татарськими загарбниками.

Козацько-селянські повстання кінця XVI - початку XVII ст. можна назвати однією з передумов великого народного повстання 1648 року. До 1648 р. в Україні була сформована ціла низка серйозних суперечностей, вирішення яких було можливе силовими методами. Для їх застосування склалися сприятливі умови. У цей час український народ мобілізував усі свої сили на боротьбу проти іноземного панування. Могутній національно-визвольний рух українського народу переріс у визвольну війну. Початком національно - визвольних змагань історики вважають подію обрання гетьманом Війська Запорозького у січні 1648 р. Б.Хмельницького.

Головною рушійною силою повстання було козацтво. Воно висунуло всіх ватажків війни, його лідера, становило кістяк збройних сил, боротьба за збереження "козацьких прав і вольностей" була головною умовою всіх переговорів. Крім нього активну участь у визвольній боротьбі брали: селяни, міщани, нижче православне духовенство, частина дрібної патріотично налаштованої української шляхти.

Виходячи з попередніх причин, це була національно-визвольна, основною метою якої було: знищення польського панування, побудова незалежної соборної держави й ліквідація існуючої феодальної моделі соціально-економічних і утворення нової моделі, в основі якої лежала б дрібна власність фермерського типу. Ця подія трактується як "повстання" (козацьке, народне, українське, селянське та ін.), "війна", "революція" . Група сучасних українських істориків вважає, що за своїми масштабами, змістом, формами, характером і метою боротьби, якісними змінами, що відбувалися у політичному, соціально-економічному і духовному житті суспільства, ця подія становила собою "Українську національну революцію", типологічно близьку до Нідерландської революції 1566-1609 рр. На їх думку, дана подія була значно складнішим соціально-політичним явищем, ніж те, яке позначається поняттям "повстання" чи "війна".

Безпідставними є й намагання деяких авторів (переважно в польській історіографії) називати її "польсько-козацькою війною", з одного боку, береться національний чинник, а з другого - соціальний. Не всю повноту змісту події відображає й поняття "визвольна війна", "національно-визвольна війна", тому що воно не враховує того факту, що з українсько-польською війною поєднується соціальна боротьба між окремими верствами українського народу; ігнорує процес державотворення, становлення нової моделі соціально-економічних відносин.

Питання хронологічних меж цих подій також залишається відкритим. У історіографії 50-80-х років XX ст. вони визначалися 1648-1654 рр.. А в роки незалежної України серед науковців були поширені такі межі цієї події: 1648- 1657 рр. Чимало істориків висловлюють думку, що Б.Хмельницький продовжував війну з Річчю Посполитою до останніх днів свого життя, і вважають кінцем війни рік смерті гетьмана - 1657 рік. На думку В. Борисенка, національно визвольна війна тривала з 1648 до 1660 року. Інші дослідники схиляються до думки, що війна тривала аж до Андрусівського перемир'я (1667 р.).

20 питання. Українська політична думка козацько-гетьманської доби (друга половина XVII — кінець XVIII ст.)

У другій половині XVII ст. на політичній карті Європи з'явилася українська козацька республіка з яскраво вираженими демократичними рисами політичного устрою та соціально-економічних відносин. Її поява пов'язана з іменем видатного політичного й державного діяча Богдана Хмельницького. Богдан Хмельницький (1595—1657) першим серед політичних діячів не лише поставив завдання створення незалежної держави, до складу якої мали ввійти всі етнічні українські землі, а й зробив усе можливе для його розв'язання.

У Гетьманській державі були наявні елементи республіканської форми правління: гетьман обирався безпосередньо народом, свої дії мав погоджувати з генеральною старшиною. Найвища влада в державі поєднувала риси монархії (гетьман), аристократії (рада старшин) і демократії (генеральна рада). Найяскравішим виявом демократичних традицій залишалася виборність посадових осіб. Але в практичному втіленні за Богдана Хмельницького влада багатьма рисами тяжіла до монархії. За інших гетьманів — до аристократії чи станової демократії.

У 1648—1649 pp. Богдан Хмельницький висунув ідею самовизначення України в межах давньоруської держави на чолі з єдиновладним, самодержавним гетьманом — монархом.

Зваживши на конкретні історичні умови середини XVII ст. Богдан Хмельницький, пішовши на Переяславську угоду (1654 p.), навколо якої донині не вщухають гострі дискусії, обрав оптимальний варіант із усіх можливих: угода передбачала входження української держави до складу Росії на конфедеративних засадах. Це давало можливість зберегти завоювання українського народу в роки визвольної війни. За гетьманування Богдана Хмельницького на території української козацької республіки було ліквідовано магнатське та шляхетське землеволодіння, кріпосницькі відносини. Значна більшість селян отримала волю, право спадкоємного володіння землею, а також можливість вступати до козацького стану.

Не можна не відзначити й виняткові дипломатичні здібності Богдана Хмельницького. За короткий час він зумів налагодити дипломатичну службу, яка уважно стежила за подіями в Східній та Південно-Східній Європі. До столиці Гетьманської держави Чигирина, який став визнаним центром міжнародного життя середини XVII ст., прибували посольства з Польщі, Росії, Кримського ханства, Османської Порти, Молдови, Швеції, Австрії, Бранденбурга. Натомість до цих країн виряджались українські місії та посольства. Безперечно, Богдан Хмельницький був однією з найвидатніших постатей в українській історії.

Уся історія українського народу є виявом його демократизму. Своє перше юридичне осмислення, оформлення й утілення цей ідеал здобув у «Пактах і Конституціях законів та вольностей Війська Запорозького», укладених 16 квітня 1710 року між гетьманом Пилипом Орликом зі старшиною й запорожцями, очолюваними кошовим Запорізької Січі К. Гордієнком. На козацькій раді 16 квітня 1710 року Пилипа Орлика було обрано гетьманом. Хоча Конституцію 1710 р. не було запроваджено (приймалася в період російсько-шведської війни, в якій запорозькі козаки виступали на боці шведів), проте вона має певне значення, бо вперше в історії України на юридичному ґрунті зафіксовано принципи, що кладуться в основу державно-політичного устрою.

Конституція 1710 р. містить такі основні статті:

Перша. Затверджуються права православної церкви під зверхністю Царгородського патріархату. «Оскільки серед трьох богословських чеснот перше місце посідає віра, то й перший пункт нехай буде про Віру Православного Обряду... »З погляду сучасної людини, такий підхід грубо порушував природні права католиків, уніатів, мусульман, іудеїв, але для початку XVIII ст. був ідеологічно неминучий. Друга — третя. Треба повернути давній кордон козацької держави. Четверта. Всі поточні державні справи гетьман вирішує спільно з радою Генеральної старшини. П'ята. Справи про кривду Гетьманові та провини старшини судить не Гетьман, а Генеральний суд. Шоста. Державний скарб відокремлюють від гетьманського й передають під опіку Генерального Скарбника; для утримання Гетьмана призначаються окремі землі. Сьома. Завжди як козацькі, так і прості урядники, а особливо полковники, повинні обиратися вільним волевиявленням і голосуванням, і після виборів затверджуватися гетьманською владою. Восьма. Гетьман має пильнувати, щоб на козаків і посполитих людей не накладали надзвичайних данин і робіт. Гетьман має забезпечити вдів козаків та дітей — сиріт. Дев'ята. Окрема комісія має провести ревізію державних земель, якими користується старшина, а також повинностей підданих. Десята. Силою цього Виборчого Акта ухвалюється, щоб столичне місто Русі Київ та інші міста України зберігали недоторканними й непорушними всі свої справедливо отримані закони й привілеї.

Характерним для Конституції 1710 р. було те, що в ній фактично продовжувалися традиції Запорозької Січі — козацької республіки. Автори Конституції виклали на папері те, що втілилося на практиці та пройшло багатолітнє випробування.

Конституція Пилипа Орлика не набула чинності, вона залишилася тільки проектом політико — правового документа. Тому некоректно вважати її першою українською Конституцією, подавати її як попередницю прийнятої в 1787 році Конституції США — першого в історії чинного основного закону держави. Трагедія П. Орлика та його соратників полягає й у тому, що їхні погляди відображали інтереси виключно козацької старшини, до того ж не всієї, а лише невеликої її частини, зорієнтованої на протекторат шведського та польського короля, турецького султана й кримського хана.

21 питання. У роки незалежної української держави відкрилися широкі можливості дослідження козацької проблематики.

Разом з тим залишилися незмінними діаметрально протилежні оцінки цього феномену - від патріотично схвальних до огульно вульгаризаторських за зразками польської та російської історіографії XIX ст. Генеза козацтва була закономірним результатом вікової боротьби осілого землеробського населення зі степовими кочівниками в зоні так званого "Великого кордону", який розділяв європейську і азійську цивілізації. Наявність типологічно подібних соціальних явищ у Болгарії, Угорщині, Трансильванії, Молдові, Криму, Московії свідчить про певні закономірності організації вільної людності, не обмеженої державними правовими нормами. Всі вони виникли в рамках одного хронологічного періоду і мали багато спільних рис. В одночас подібність українського козацтва до аналогічних явищ не виключала його специфіки та унікальності щодо місця й ролі у вітчизняній історії. Адже еволюція козацтва в Україні сприяла утворенню вищої форми суспільної організації – держави.

Серед тюркомовних кочівників у пониззі Дніпра, Південного Бугу та Дністра протягом Х-ХII ст. постійно проживало слов'янське населення (бродники, берладники). Лише з другої половини XV ст. охоронці південного прикордоння й уходники-промисловці дістали назву козаків. При цьому вони не виходили за межі своєї становості, не звільнялися від пов'язаних з нею обов'язків. По суті, в литовську добу козацтво виступало у формі побутового явища. Чисельне його зростання привертали увагу властей. Тим паче, що вже в середині XVI ст. на Подніпров'ї та Поділлі козацтво переросло в окрему групу населення з певним видом занять і специфічним способом життя. Слово "козак" походить з тюркських мов і означає – вільна, озброєна людина. У 1489 р. вперше згадується в письмових джерелах про українських козаків у "Польській хроніці" Бєльських, в якій говориться про похід Яна Ольбрахта, сина польського короля Казимира IV, проти татар у Східне Поділля, провідниками в якому були козаки.

Виникнення українського козацтва – це історично-об’єктивний процес. Спричинили до цього:

наявність величезного масиву вільних земель степової зони (Дикого Поля), з багатими природними ресурсами, що потребувало заселення і господарського освоєння;

погіршення становища українського народу, що обумовлювало втечі селян і міської бідноти на окраїни Польсько-Литовської держави в пошуках кращої долі.

умови існування, оскільки постійною була загроза нападів татар, обумовлювали потребу до появи у козацтва військової організації.

Початки козацтва простежуються у XV ст. Представлені були різні національності, але більшість становили українці. Селилися козаки понад Дніпром, у верхів’ях Південного Бугу та їх численних притоках. Важливим регіоном формування українського козацтва стали міста Канів і Черкаси. У Росії козаків тривалий час називали черкасами. Козацький устрій був демократичним. Об’єднувалися козаки в громади, всі питання вирішували на радах, де обирали отаманів та іншу старшину. Вони мали власне господарство, займалися землеробством, скотарством, різними промислами, ремеслами, торгівлею та ін. До середини XVI ст. козацтво не представляло собою окремої організованої соціальної групи, але вже в першій половині цього ж століття почали з’являтися перші ватажки та організатори українського козацтва, нерідко ними виступали державні урядовці, старости. Вони організовували оборону південного прикордоння від татар, а козаки в цьому регіоні були реальною військовою силою. Отже, різноманітні суспільні процеси мали безпосередній вплив на джерела формування козацтва. Необхідність відсічі татарської агресії в першій половині XVI ст. зумовило створення литовським урядом контингенту військових службовців на південному прикордонні.

Поглиблення суспільного поділу праці та розвиток товарно-грошових відносин у першій половині XVI ст. супроводжувалися консолідацією привілейованих верств, що проявлялося в ліквідації численних ступенів феодальної ієрархії. В результаті переважна більшість українського боярства південних областей склала нову хвилю формування козацтва. Ряди козацтва поповнювалися представниками шляхти як українського, так і польського походження. Основи формування станових ознак українського козацтва закладалися шляхом залучення запорожців на державну службу з 60-х років XVI ст. Звільнення від феодальних податків та повинностей і право на володіння маєтностями за відбування військової служби мало українське середньовічне лицарство – боярство. На відміну від останнього, козаки одержували за державну службу, насамперед, платню грошима і сукном.

До середини XVII ст. зустрічалися лише поодинокі випадки надання землі реєстровим. Управління козацтвом, включаючи й виконання судових функцій, закріплювалося за старшим Війська Запорозького. Згодом з'явилася посада військового судді, який у своїй діяльності спирався на козацьке право, вироблене в січовій громаді. За відсутності в Україні державності, засиллі магнатів і шляхти у суспільному житті козацтво було повністю позбавлене політичних прав. Польські власті змушені були йти на компроміс із козаками при веденні військових кампаній.

 

22.Висвітліть умови прийняття Переяславського договору, визначте суть "Березневих статей" та їхнє значення в контексті українського державотворення.
Протягом 1653 р. тривали бойові дії на Брацлавщині, де козаки під проводом ІБогуна одержали декілька перемог над противником. Восени коронне військо потрапило в оточення під Жванцем пі над Дністром. Але й цього разу польські війська від повного знищення врятували татари. Кримський хан Іслам-Гірей Ш, підкуплений польським королем Яном П Казимиром, уклав з Польщею сепаратну угоду. За цих обставин Б.Хмельницький був змушений піти на переговори і погодитися на умови польського уряду, оскільки дізнався про рішення Земського собору Московської держави прийняти Військо Запорозьке "під руку" царя Олексія Михайловича Б.Хмельницький розумів, що для успіху національно-визвольної війни необхідна підтримка ззовні. Саме тому він все більше уваги звертав на зовнішню політику. Свою першу дипломатичну перемогу гетьман здобув, залучивши до союзу з козаками кримських татар.Але цей союз виявився ненадійним. Існували і внутрішні причини, які вимагали шукати нових союзників. Дедалі відчутнішим ставало виснаження сил України довголітньою напруженою війною. Проводячи восени 1653 р. мобілізацію до війська, Б.Хмельницький вперше зіткнувся з небажанням значної частини населення йти на військову службу. З великими труднощами гетьману вдалося набрати лише 30-тисячну армію. 8 січня 1654 р. відбулася Переяславська рада , на якій Б.Хмельницький та частина старшини склали односторонню присягу на вірність московському цареві. Запорозькі козаки, частина старшини, духовенство на чолі з митрополитом С.Косовим відмовлялися підтримати такі дії Б. Хмельницького,небезпідставно о стерігаюч и сь поширення московських порядків на українські землі. Вимоги української сторони були затверджені у Москві в березні 1654 р. сшр „ 3 18 Загадам докулгент підтверджував незалежне становище Гетьманщини, однак окрелй статті обмежували зовнішньополіти чну компетенцію гетьмана та по-різному трактувалися субТектами Московський договір був складений так неясно, що й досі історики сперечаються про характер встановлених ним відносин. Так званими "Березневими статтями", зокрема, передбачалося: 1) підтвердження прав і привілеїв Війська Запорозького на маєтності; 2) 60-тисячний козацький реєстр; 3) збереження місцевої адміністрації, податкової і судової системи; 4) право козацтва обирати гетьмана; 5) право зносин гетьмана з іноземними державами, за винятком Польщі і Туреччини; 6) збереження прав київського митрополита; 7) похід російського війська на Смоленськ; 8) зобов'язання обороняти Україну від татар. У ході переговорів виникли розходження в питаннях щодо збору податків і перебування на Україні російських воєвод. стор.12 3 18 В результаті досягнутого компромісу сторони домовились про перебування двох воєвод у Києві та Чернігові, а також про те, що частина податків, яку збирає в Україні місцева адміністрація направлятиметься в московську казну. Була створена основа відокремлення козацько-гетьманської держави від Речі Посполитої. Договір став юридичним визнанням держави. Військо Запорозьке та її козацького устрою.. Нарешті, дозволяв у союзі з Московською державою завершити справу об'єднання етнічно українських земель у межах однієї української держави. Отже, хоча договір певною мірою і обмежував суверенітет України, але й гарантував їй збереження державності. Навесні 1654 р., згідно з домовленостями, Московська держава розпочала війну проти Речі Посполитої. На допомогу союзникам Б.Хмельницький вислав 20-тисячний корпус козаків під командуванням І Зол отар є нка. Спільно з московським військом козаки здобули Смоленськ, Мінськ та Вільно, що насамперед відповідало планам московського царя. 13 з 18 Спроби І. Зол отар є нка запровадити на відвойованих землях козацький устрій наштовхнулися на опір московської адміністрації та воєначальників. Восени 1654 р. Річ Посполита, уклавши союз з Кримом, спрямувала збройні сили на Поділля і Брацлавщину. Населення краю й козацькі полки чинили героїчний опір противнику. На початку 1655 р. відбулась битва під Охяииповим на Київщині, яка не принесла перемоги жодній із сторін. Протягом серпня-вересня 1655 р. Б.Хмельницький здійснив похід у Галичину, який завершився розгромом польського війська у Городоцькій битві наприкінці жовтня. В листопаді козаки удруге обложили Львів.У жовтні 1656 р. Московська держава та Річ Посполита уклали сепаратне Віленське перемир'я Щ . На вимогу московської сторони українську делегацію не було допущено до переговорів. Проте Б.Хмельницький не поспішав розривати союз з Москвою, маючи на меті створення 14 18 антипольської коаліції європейських держав, але реалізувати свої далекосяжні плани йому не вдалося. 27 липня 1657 р. Б.Хмельницький передчасно помер.

23.

На Лівобережній Україні існувала автономна влада, засади якої склалися під час Визвольної війни українського народу (1648—1654) під проводом Богдана Хмельницького.Проте, у 60—80-і рр. XVII ст. наступ на суверенні права Лівобережної України з боку царату посилився. Самоврядування (автономія) України грунтувалося на юридичних умовах, які було закріплено у «Березневих статтях» Б. Хмельницького, затверд, і уточнених трьома цар. грамотами від 27.1 II 1654: «Про прийняття України до складу Російської держави», «Гетьману і всьому Війську Запорізькому про збереження їхніх прав і вольностей», «Б. Хмельницькому про передачу Чигиринського староства на гетьманську булаву».В цих актах однозначно стверджувалося, що «під рукою» рос. царя Україна зберігає низку досить вагомих прав.Проте, ці права не мали абсолютного характеру — російський цар затверджував обраного гетьмана, контролював прибутки і видатки гетьманської казни, дипломатичні відносини тощо. За несприятливих політичних, обставин прерогативи гетьманського уряду ще більше обмежувалися на користь самодержавства. Так, 1660 було скасовано право на самостійні зовнішньополітичні відносини. Лівобережжя було складовою частиною Московської держави і дістало назву Малоросії, або Гетьманщини. Верховна влада в краї належала цареві і здійснювалася через спеціально створений 1662 р. Малоросійський приказ. Особливістю перебування Лівобережжя у складі Росії в ХVІІІ ст. був тотальний, безперервний наступ самодержавства на права України. Суть цього наступу полягала в намаганні ліквідувати українську автономію та інкорпорувати ці землі до складу імперії.

У 1722 році у зв'язку з скасуванням приказової системи управління замість Малоросійського приказу була установлена Малоросійська колегія, коли після смерті І. Скоропадського царський уряд заборонив вибори нового гетьмана і Наказним гетьманом призначено П. Полуботка. Колегія була найвищою установою в Україні, вище гетьмана.

У 1727 році Малоросійська колегія була ліквідована і відновлена влада гетьмана.

У 1764 Катерина II скасувала гетьманську владу і відновила Малоросійську колегію. Обмежена автономія Лівобережної України зберігалася до 1781 року, коли вона була розділена на Чернігівське, Новгород-Сіверське й Київське намісництва; в 1796 році стала називатися Малоросійською губернією. В 1783 році козацькі полки були перетворені в регулярні полки російської армії.

Остаточна ліквідація автономії України, поширення на її території порядків, що панували в Російської імперії, призвели до остаточної ліквідації Малоросійської колегії (1786). І так настав кінець гетьманату України.Російська імперія зробила все можливе, щоб перетворити Україну на звичайну провінцію імперії.

Наслідки:

· було здійснено секуляризацію (перетворення державою церковної власності на світську) монастирських земель

· міське населення на Лівобережжі поступово втрачало український характер і ставало російськомовним.

· вільні селяни стали кріпаками. Хоча кріпацтво на Лівобережжі не набуло таких масштабів, як у Росії, кріпаки селяни складали 40–45% населення;

· козакам було надано статус державних селян. Вони мали можливість вести власне господарство, віддаючи чверть своїх прибутків як податок державі;

· міщани дедалі більше зазнавали утисків імперської адміністрації. Права міського самоврядування формально зберігалися до 1831 р., але фактично ігнорувалися;

· козацька старшина перетворилася на малоросійське дворянство

24.Проаналізуйте етнополітичні процеси в козацько-гетьманській державі..

Виникнення в процесі внутрішнього етнічного розвитку українців унікальної соціальнохї верстви - козацтва, створення Запорізької Січі стала важливим фактором збереження етнокультури українців, боротьби проти католицької експансії.У ХV-ХVІ ст. чимало представників української знаті відігравали видатну роль у захисті української національної сомобутності, православної церкви, національної освіти і культури. Найкрупніший український магнат князь Костянтин Острозький, котрий займав посаду воєводи брацлавського, великого гетьмана литовського був покровителем православної церкви, противником унії з Ватиканом, захисником церковнослов'янської писемності. Видатну роль в історії українського козацтва відіграв український князь Дмитро Байда-Вишневецький, з ім'ям якого пов'язано заснування Запорізької Січі. В числі перших козацьких ватажків імена князів Заславських, Корецьких, Ружинських. Саме представники української знаті, а також обрусілих литовських родин очолювали боротьбу проти політичного та католицького релігійного наступу, за збереження політичних та національних прав населення українських і білоруських земель. Таким чином, незважаючи на посилення іноземного панування протяогом ХІV - першої пол. ХVІІ ст. як наслідок згаданих чинників продовжився процес формування української народності. Це проявлялося перш за все у збереженні самобутності, формуваннні національної самосвідомості, подальшому розвитку національної культури. Перші перемоги козацького війська викликали небачений вибух активності українського простолюду. Помста за національні та релігійні приниження, ненависть до польської тиранії, до католицької віри, небажання більше терпіти польське панування та прагнення «не залишити тепер жодного ляха на світі» спричинили до вигнання та нищення польсько-шляхетського населення українських земель в період визвольної війни. Небаченою жорстокістю відзначалися і каральні експедиції польської шляхти. Наслідками їх кривавих рейдів було масове винищення українського селянства: в очах шляхтичів воно було «бунтівною черню», яку потрібно було приборкати, навівши на неї жах розправами над «винними й невинними». Основною ознакою етнополітичної ситуації в добу Руїни, а особливо Гетьманщини, було постійне зростання російської присутності та впливу на землях Лівобережжя і Слобожанщини. Впродовж ХVІІІ ст., прагнучи обмежити, а згодом і ліквідувати українську автономію, уряд Росії дедалі більше посилював контроль над українським суспільним життям, насаджував русифікацію. На українських землях царизм відпрацьовував модель інкорпораційної політики щодо окраїнних іноетнічних територій та перетворення самобутнього населення такої території шляхом нівелювання його національних особливостей на «етнографічну групу» в уніфікованій масі підданих імперії.

25.Проаналізуйте в історико-етнополітичному контексті особливості процесу обмеження та ліквідації царським урядом автономії України (друга половина 17-18 ст.)

Етнополітика - наука, яка вивчає взаємини між націями, етносами і державою, у складі якої вони перебувають.

Етнополітика - це політичній аспект етнічно-національних проблем, спосіб в який держава їх вирішує.

Взаємини різних етносів між собою у межах однієї держави також відноситься до предмету етнополітики. Суб'єкти у етнополітиці взаємодіють і визначають її суть, зміст, способи розв`язання етнонаціональних проблем, тобто держнації, їх влада і об'єкти етнополітики (національні меншини та етногрупи), на які спрямована влада державної (титульної) нації корінного етносу.

Проводячи політику централізму, російська імператриця Катерина П вирішила повністю покінчити з автономією України. 4 червня 1775 р., коли більшість запорожців перебувала ще на турецькому фронті, російські війська під командуванням генерала П.Текелі несподівано оточили Запорізьку Січ. Перевага російських сил була безперечною — 100 солдатів на одного козака — й запорожцям довелося здатися без бою. Після цього, згідно з наказом Катерини П почалося руйнування Січі та арешти запорізької старшини.

Ця подія стала переломною у етнополітиці України. Поступово українці перетворилися з суб’єкта у об’єкт етнополітичних відносин. Ліквідувавши Запорізьку Січ, російський царат почав скасовувати рештки автономних прав України. У1781 р. було знищено полково-сотенний адміністративний устрій України і Гетьманщину поділено на три намісництва (губернії): Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське, що разом утворили Малоросійське генерал-губернаторство. Частина українських земель відійшла до Новоросійської губернії. Це остаточно підтвердило позицію Москви щодо української території та населення, що проживало на ній.

Безумовно, "продажність" української еліти та "підступність" російської влади зіграли помітну роль у перетворенні України на звичайну російську провінцію. Та більш суттєвим було те, що Українська держава з її демократичною формою правління ніяк не вписувалась у рамки абсолютистської монархічної Росії. Її демократичні державні інституції рано чи пізно повинні були зникнути під натиском загальноімперських органів управління. Цьому сприяла і міжнародна ситуація, бо жодна з сусідніх держав не бажала мати справу з сильною і незалежною Україною.

Тож шляхом підкупу української еліти, якою на той час була козацька старшина, Російська імперія остаточно зруйнувала незалежність українських територій і, своїми діями підірвала усі надії на автономію, чим безперечно зробила український народ об’єктом етнополітики.

26.Дайте характеристику процесу остаточної ліквідації автономного устрою Гетьманщини у другій половині 18 століття.

Першим кроком на шляху ліквідації автономного устрою Гетьманщини став Маніфест про ліквідацію гетьманства від 10 листопада 1764 р. виданий Катериною II. У тому ж році було відновлено Малоросійську колегію (1764—1786), яка спрямувала свою діяльність на неухильну ліквідацію української автономії.

Наступним кроком царату стало зруйнування Запорізької Січі 4 червня 1775 р . По-перше, в імперії не виникло сумнівів, що Січ, яка здавна була символом свободи і незалежності, й надалі залишатиметься гальванізатором антифеодальних виступів.

Ліквідувавши Запорізьку Січ, російський царат приступив безпосередньо до скасування решток автономних прав України.

У процесі анексії Гетьманщини царським урядом у 1781 році, поступово був знищений її полково-сотенний устрій — адміністративно-територіальні полки реорганізували у регулярні військові частини. В 1760-1779-х роках на території Миргородського полку були сформовані пікінерські полки, а після скасування місцевого військового і адміністративно-територіального устрою у Лівобережній Україні на початку 1780-х років, на основі козацьких полків було сформовано десять карабінерських полків, які увійшли до складу російської армії, Гетьманщину було поділено на три намісництва (губернії): Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське, що разом утворили Малоросійське генерал-губернаторство. Частина українських земель відійшла до Новоросійської губернії.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.238.173.209 (0.015 с.)