Радянізація західних областей України

Процес відбудови у «возз´єднаних» районах УРСР проходив набагато складніше, ніж на сході республіки. Це було зумовлено сукупністю причин: значними руйнаціями, завданими фашистською агресією; слабкістю економічного потенціалу регіону (у промисловості Галичини було задіяно лише 4% населення); особливостями менталітету західних українців, які неоднозначно сприймали соціалістичні перетворення, що відбувалися водночас із процесом відбудови; опором (пасивним і активним) значної частини місцевого населення, яке не сприймала нововведень та ін.
Суть перетворень у західних областях УРСР полягала в тому, щоб продовжити і завершити соціалістичну перебудову «возз´єднаних» земель, тобто, як зазначає історик О. Субтельний, привести західних українців у відповідність з радянською системою та їхніми співвітчизниками. ІЗ цією метою в Західній Україні швидкими темпами мали бути здійснені індустріалізація, колективізація, культурна революція, утвердження влади органів диктатури пролетаріату. Всі ці процеси і мали створити умови для остаточної інкорпорації (включення до складу) західноукраїнського регіону до СРСР.
Характер змін, що відбулися в процесі відбудови на території Західної України, неоднозначний. Пройшла докорінна модернізація економічного потенціалу регіону. У роки четвертої п´ятирічки в західних областях України було здійснено суттєву реконструкцію старих заводів і фабрик. Відбудовано та споруджено понад 2,5 тис. великих і середніх промислових підприємств. Обсяг валової продукції промисловості протягом 1946—1950 pp. зріс у 3,2 раза.
Процес індустріалізації у «возз´єднаних» землях мав свої особливості.
По-перше, значно вищі, ніж у східних регіонах УРСР, темпи промислового розвитку. Якщо 1940 р. підприємства західних областей становили 4,7% загальної кількості підприємств України, то 1949 р. — вже 12,6% (у важкій промисловості — відповідно 8,1 і 16,8%).
По-друге, суттєві якісні зміни в традиційних галузях західноукраїнських областей. Якщо раніше лісова промисловість краю вивозила за межі регіону майже всю лісову сировину в непереробленому або напівпереробленому вигляді, то тепер її продукція стала базою для розвитку місцевих галузей — деревообробної, паперової, хімічної (Ужгородський диктово-меблевий і Мукачівський меблевий комбінати, Свалявськии лісохімічний завод, картонна фабрика у Львові та ін.).
По-третє, поява нових галузей промисловості: машинобудівної та приладобудівної — на Львівщині; взуттєвої та трикотажної — у Прикарпатті; рибопереробної — в Ізмаїльській області та ін.
По-четверте, відкриття в західноукраїнському регіоні значних родовищ корисних копалин: 1946—1949 pp. у Дрогобицькій області розвідані Угерське, Більче-Волицьке та Рудковське газові родовища, що мали не лише республіканське, а й союзне значення. У 1948 р. завершено будівництво найпотужнішого в ті часи в СРСР та Європі магістрального газопроводу Дашава—Київ, а в 1951 р. західноукраїнський газ почала отримувати Москва.
Помітний прорив у промисловому розвитку західноукраїнських земель супроводжувався і негативними чинниками. Скроєна за сталінською моделлю індустрія краю переймала й успадковувала традиційні її вади: диспропорційний розвиток, що виявлявся у відставанні легкої та харчової галузей промисловості, домінування кількісних показників над якісними, відсутність закінченого технологічного циклу, залежність від союзного центру та ін.
Економічна модернізація потребувала значної кількості освічених кваліфікованих робітників. Тому значну увагу під час перетворень у західноукраїнських землях приділяли питанням освіти. Активна боротьба з неграмотністю, розширення мережі початкової та вищої освіти давали змогу радянській владі не тільки завойовувати симпатії західних українців, а й створювати передумови для появи нового покоління західноукраїнської інтелігенції, спираючись на яку можна було б значно посилити свій вплив на місцеве населення. У 1950/51 навчальному році в школах західних областей республіки вже працювало понад 60 тис. вчителів, тобто майже у шість разів більше, ніж у довоєнний період. Початковою освітою було охоплено всіх дітей шкільного віку, кількість учнів у 5—10 класах збільшилася майже втричі. Наприкінці 1950 р. в Західній Україні функціонувало 25 вузів — у 1,5 раза більше, ніж у 1940 р. Кількість студентів за цей час збільшилася майже в 10 разів. Однак зростання освітнього рівня супроводжувалося активною русифікацією: в 1953 р. навчання у всіх вузах Західної України велося переважно російською мовою.
Особливістю політичного життя в західному регіоні було формальне представництво у владних структурах місцевого населення, яке, як правило, висувалося на другорядні посади і могло певною мірою активно впливати на розвиток подій лише на рівні села або району. Населення Західної України насторожено ставилося до комуністичної партії і тому в 1950 р. із 23 тис. членів львівської обласної організації воно становило лише 10%. З огляду на це глибоко закономірно, що у номенклатурі обкомів партії Західної України, у чиїх руках фактично зосереджувалася вся повнота влади в регіоні, місцевих працівників було тільки 12,1%.
Радикальні соціально-економічні зрушення відбувалися в сільському господарстві західноукраїнських областей. Ще 1944 р. було відновлено процес примусової форсованої колективізації. На початку 1946 р. у Західній Україні налічувалося 158 колгоспів, 1948 р. — 1762, 1949 р. — 6098, 1950 р. — 7190 (колгоспи об´єднували за одними джерелами 93%, за іншими — 98% селянських господарств).
На початку 50-х років суцільна колективізація в західноукраїнських землях була в основному завершена. І хоча з високих трибун і в офіційних державних та партійних постановах неодноразово наголошували на необхідності дотримуватися принципів поступовості та добровільності, застерігали проти надмірної поспішності, на практиці домінували форсовані темпи і примус. Ситуацію ускладнювало й те, що колективізацію здійснювали без врахування місцевої специфіки, особливостей менталітету західних українців, політичної ситуації в регіоні. Звичними методами проведення соціалістичних перетворень стали тиск, терор, масові репресії, депортації населення.
Щоб остаточно зламати опір західноукраїнського населення нововведенням, радянська влада повела активну боротьбу проти Української греко-католицької церкви (УГКЦ), яка була одним з важливих чинників суспільно-політичного життя цього регіону. В умовах тривалої української бездержавності УГКЦ поступово перетворилася на традиційного посередника між українцями й офіційною владою, духовну опору і натхненника національно-визвольної боротьби, сполучну ланку між західноукраїнським регіоном і Заходом. Вона була впливовою, широко-розгалуженою структурою. До встановлення радянської влади в Західній Україні греко-католицька церква складалася із 3040 парафій, 4440 церков, духовної академії, 5 духовних семінарій, 2 шкіл і 127 монастирів. За нею йшло понад 5 млн. віруючих.
Розгортанню наступу на УГКЦ сприяли і смерть митрополита А. Шептицького (листопад 1944 p.), і повоєнне загострення відносин Заходу і Сходу, що поступово переросло в «холодну війну». Намагаючись знайти спільну мову з панівним режимом і уникнути кровопролиття в західноукраїнському регіоні, наступник Шептицького митрополит Й. Сліпий надсилає в грудні 1944 р. до Москви делегацію УГКЦ. Цю делегацію прийняв голова Ради в справах релігійних культів при Раднаркомі СРСР, полковник державної безпеки І. Полянський. Під час зустрічі представники УГКЦ ознайомили його з життям церкви, проголосили звернення Й. Сліпого «До духовенства і віруючих», в якому містилися заклики до бандерівців «вернутися з неправильного шляху»; передали 100 тис. крб. у фонд Червоного хреста на оборону країни. Демонструючи свою лояльність до режиму, один із представників греко-католиків все ж зауважив, що в західному регіоні будь-які зміни необхідно «робити обережно». Не бажаючи вступати у конфлікт з УГКЦ під час війни, сталінське керівництво пообіцяло греко-католикам вільне відправлення богослужінь.
Проте вже в середині березня 1945 р. з´являється детальна інструкція ліквідації УГКЦ, під якою стояв підпис: «Со всеми мероприятиями согласен И. Сталин». Діючи за інструкцією, органи держбезпеки у квітні заарештували всіх українських греко-католицьких єпископів на чолі з митрополитом Й. Сліпим. У короткий час було ліквідовано церковні освітні установи, розгромлено митрополію та єпархіальні управління. Проведено арешти серед монахів, монашок та духовенства — понад 2 тис. осіб.
При сприянні НКВС було створено ініціативну групу, до складу якої увійшли відомі релігійні діячі Г. Костельник, М. Мельник, А. Пельвецький. Вона мала на меті розрив унії з Римом та возз´єднання греко-католицької церкви з Російською православною церквою. 8—10 березня 1946 року ініціативна група скликала Собор у Львові в храмі Св. Юра, у якому взяли участь 214 священиків і 19 світських осіб. Згідно з рішеннями цього зібрання Брестська унія 1596 р. скасовувалася, а греко-католицька церква «возз´єднувалася» з Російською православною церквою.
За таким самим сценарієм розгорталися події і в Закарпатті. У повоєнний період до липня 1947 р. від української єпархії тут відібрали 73 церкви, 15 священиків було вислано до Сибіру, трьох убили, а 36 втекло. У цьому ж році було вчинено замах (влаштовано автокатастрофу) на мукачівського українського єпископа Г. Ромжу, якого пізніше отруїли в лікарні. Після цього закрили усі греко-католицькі церкви в Мукачівській єпархії, засудили до різних строків ув´язнення 50 священиків. Наслідком усіх цих акцій було урочисте проголошення в серпні 1949 р. Московським патріархатом «добровільного возз´єднання мукачівської єпархії з Російською православною церквою».
Ліквідація Української греко-католицької церкви була частиною плану, спрямованого на організацію всебічної енергійної відсічі наступаючому Ватикану і зміцненню радянської влади в західноукраїнських землях. Ця ліквідація стала можливою через ослаблення в повоєнний період греко-католицької церкви; загострення відносин між Заходом і Сходом, яке переросло в «холодну війну», смерть лідера УГКЦ А. Шептицького.
Отже, суть повоєнних суспільних перетворень у західних областях України полягала в продовженні та завершенні соціалістичної перебудови «возз´єднаних» земель. Шляхом активної «радянізації» планувалося відтіснити «старе» (звичаї, релігію, організацію праці, суспільні структури, лідерів та ін.) і ствердити «нове» з метою «органічного» приєднання цього регіону до складу СРСР.

50.
Нацистський «новий порядок» означав фізичний і моральний терор проти такзванихрасово-неповноцінних народів: євреїв, циган, українців, росіян, а також представників радянської влади і комуністів.Найгіршим було становище євреїв і циган, яких чекало поголовне знищення.

Ще до початку війни з Радянським Союзом за наказом Гітлера та Гіммлера були створені спеціальні каральні підрозділи – айнзацгрупи СС,на які покладалося завдання масового фізичного знищення мирного населення. Із чотирьох айнзацгруп, «А», «В», «С» і «D», дві останні діяли в Україні.

Однією зантилюдських справ нацистів стали масові вбивства в Києві. З першого ж дня окупації столиці України гітлерівськими військами розпочався тотальний терор. Не без допомоги зрадників окупанти виявили київських підпільників, радянських і партійних керівників, активістів. 20-22 вересня вони були розстріляні вБабиному Яру(так називались велетенські яри завдовжки 3 000 м і глибиною понад 50 м. що пролягли на околиці міста).

Наступними жертвами терору стали чотири циганські табори, яких війна привела до міста.

З 29 вересня по 2 жовтня 1941 р. в Бабиному Яру було розстріляно близько 100 тис. мирних жителів Києва, більшість з них були євреї. Масові вбивства єврейського населення відбулися також у Львові, Бердичеві, Харкові, Одесі й інших містах України.

Єврейська громада України за роки нацистської окупації втратила близько 1,8 млн. чоловік (до війни вона налічувала 2,5 млн. чоловік). Це було складовою частиною трагедії Голокосту –знищення 6 мільйонів євреїв Європи нацистами та їх поплічниками в роки Другої світової війни.

Коли окупанти вирішили, що політика знищення євреїв – «Юден-фрай» («чистий від євреїв») – в основному досягла своєї мети, вони перейшли до тотального терору проти українців.

Комендант концтабору в Бабиному Яру кат П. Радомський з глузуванням називав «Днем українця»вівторок і п’ятницю, в які в ярах на околиці міста за допомогою розстрілів і душогубок було знищено ще десятки тисяч чоловік.

Суть політики нацистської влади на українських землях висловив міністр окупованих східних територійА. Розенберг: «Слов’яни покликані працювати на нас. Коли ми перестанемо потребувати цього, вони можуть спокійнісінько помирати... Розмноження слов'ян небажане»

Голодом і насильством гітлерівські кати знищили в Україні близько 4,5 млн. осіб. «Імперією смерті» почали називати систему нацистських концтаборів. В Україні зафіксовано майже 300 місць масових страт населення; діяло 180 концтаборів смерті, існувало 50 гетто.

Виразно жах нацизму демонструють методи знущання над людьми, які застосовувались «арійцями» уЯнівському концтаборі (Львів).

Комендант табору оберштурмфюрер СС Вільгауз заради розваги стріляв у в’язнів з автомата прямо з балкона своєї канцелярії Потім передавав зброю дружині, і вона теж стріляла. Іноді, щоб розважити свою доньку, Вільгауз наказував підкидати догори дво-, чотирирічних дітей і давав чергу по них. Донька коменданта аплодувала і весело кричала: «Тату, ще!» І той стріляв знову.

Кат Янівського концтабору Вешке па спір з гестапівцями одним ударом сокири розрубав 10-річного хлопчика. Штурмшарфюрер Гайпер плоскогубцями виривав у жінок нігті, потім роздягав свою жертву підвішував її за волосся, розгойдував, а тоді стріляв по ній як по мішені, що рухається.

Катування, знищення і розстріли в Янівському таборі здійснювалися гітлерівцями під музику. Табірнийоркестр щоденно майже два роки підряд виконував «Танго смерті», написане одним із в'язнів Під ці звуки нацистами було знищено 200 тис чоловік.

 

Гітлерівці організовували масове знищення військовополонених. Нацистське керівництво заявило, що Гаазькі та Женевські міжнародні конвенції щодо військовополонених на Сході втрачають свою чинність.

 

Полонених використовували на важких і небезпечних роботах, що, як правило, тривали 12-18 годин на день. У таборах для військовополонених існували мізерні норми харчування, не було медичної допомоги. Звичайним явищем стало катування людей: спалювання чи закопування живцем у землю, цькування собаками тощо.

 

Місцем справжнього геноциду став табір для військовополонених «Шталаг-349», відомий як «Уманська яма». Після того як гітлерівці захопили Умань, вони пристосували під концтабір глиняний кар'єр цегляного заводу. Його площа досягала 10 га, глибина коливалась від 6 до 15 м. Нацисти огородили кар'єр двома рядами колючого дроту, побудували II охоронних веж. Найглибше місце кар'єру також було огороджене дротом. Так у таборі з'явилося два яруси; верхній табір для живих, і нижній – для приречених на смерть. Для охорони використовувалися вівчарки, готові розірвати кожного, хто спробує втекти. Вже на середину серпня 1941 р. в «ямі» було закатовано понад 50 тис. військовополонених.

 

Терором і насильством гітлерівці намагались зламати волю в'язнів, залякати їх. Були серед полонених і малодушні, і «продажні», що вислужувались перед катами, виторговували собі життя. Але більшість військовополонених трималася мужньо.

 

За останніми даними, у Львівському, Славутському, Кам'янець-Подільському, Житомирському, Уманському, Володимир-Волинському, Кіровоградському, Сиренькому і Дарницькому (в Києві) та інших концтаборах військовополонених було закатовано близько 1,5 млн. осіб.

51.

Вагомий внесок в розгром фашистських загарбників належить і українській літературі та мистецтву. На фронт добровільно відправилися А. Головко, І. Ле, С. Скляренко, Я. Качура, Л. Первомайський, П. Усенко та інші. Загалом 109 з 200 членів Спілки письменників України були на фронтах. Загинув кожен четвертий. За роки війни українські письменники написали понад 120 книжок, збірок, брошур. В основному українські письменники працювали військовими кореспондентами, редакторами 50 фронтових видань (газет, фронтових листків).

31 липня 1941 р. вийшов перший номер газети «За радянську Україну!», призначеної для партизан. До редколегії газети входили М. Бажан, В. Васильківська, А. Корнійчук.

Військовим кореспондентом газети «Красная Армия», потім — «Известия» був О. Довженко, що добровільно прибув на Південно-Західний фронт. За воєнні заслуги він нагороджений орденом Бойового Червоного Прапора.

У роки війни публіцистика стала головною зброєю майстрів слова. О. Довженко опублікував у цей час глибоко реалістичні твори «Перед боєм», «Мати» (1943 р.). У трагічні дні гітлерівської навали були створені незабутні кінострічки О. Довженка «Битва за нашу Радянську Україну» (1943), «Перемога на Правобережній Україні» (1945). Улітку 1943 р. була завершена одна з головних робіт великого митця — «Україна в огні», яка викликала гостру критику сталінського керівництва.

Героїко-патріотичні теми знайшли своє віддзеркалення у творах М. Бажана «Клятва», «Данило Галицький», П. Тичини «Йдемо на бій», «Перемагать і жить!», М. Рильського «Слово про рідну матір», А. Малишка «Україно моя», В. Сосюри, О. Корнійчука, піднімали бойовий дух бійців і командирів, надихали їх на героїчні вчинки.

З початку війни тема захисту вітчизни стала основою творчості українських художників. Вони працювали над створенням плакатів, листівок, карикатур.

Понад 100 фронтових концертних бригад, складених із відомих акторів українського театру 3. Гайдай, І. Паторжинського, П. Вірського, Ю. Тимошенка, Ю. Березіна та інших, було відряджено на фронт. З великою віддачею працювали творчі колективи майже 50 евакуйованих з України театрів. Основна увага приділялась виступам у військових частинах, госпіталях, колгоспах, на заводах і фабриках.

У ці роки патріотичні твори написали композитори Ю. Мейтус, К. Данькевич, художники М. Дерегус, О. Шовкуненко, М. Глущенко. Сотні бойових кілометрів пройшов по німецьких тилах разом з українськими партизанами фотокореспондент Я. Давидзон. Його фотоархів залишив для нащадків героїчну галерею командирів і рядових бійців.

Велику роль у мобілізації і піднятті бойового духу населення на боротьбу з фашизмом справляло радіо. Воно ставало джерелом достовірної інформації на фронтах для громадян, що мешкали на окупованих територіях. У листопаді 1941 р. почали роботу українські радіостанції ім. Т. Шевченка в Саратові та «Радянська Україна»! в Москві. У 1942 р. почала свою роботу радіостанція «Партизанка», З 1943 р. у прифронтовій смузі стала працювати пересувна радіостанція «Дніпро».

Не припинила своє існування преса. У тилу видавалися українські республіканські газети «Комуніст» (з 1943 р. «Радянська Україна») та «Советская Украйна» (з 1944 р. — «Правда України»), «Література і мистецтво» та журнали «Україна», «Українська література” та інші.

У роки війни важливим ідеологічним засобом стало кіно. Документальна хроніка яскраво доповнювала інформацію газет та радіо. У роки війни не припинялось і створення художніх фільмів. Евакуйовані Київська та Одеська кіностудії створили такі фільми: «Олександр Пархоменко», «Як гартувалася сталь», «Партизани в степах України» та інші. У 1943р. режисер Марк Донской зняв фільм «Райдуга» за однойменною повістю Ванди Василевської. Цей фільм став найкращим досягненням українського художнього кіно повоєнного часу. Картина одержала «Оскара» — премію Академії кіномистецтва США, а в 1946 р. була удостоєна Державної премії СРСР.

Українська культура в роки Другої світової війни виховувала почуття любові до України і ненависті до загарбників, розкривала історичне значення боротьби з нацизмом.

Після звільнення України значна робота велась у справі відновлення театрів в обласних та районних центрах і у пристосованих приміщеннях започатковували демонстрацію кінофільмів. Відновлювався випуск обласних та районних газет, вступили в дію обласні та районні бібліотеки, налагоджувалася робота видавництв тощо.