Висвітліть соціальну структуру та соціальні відносини на українських землях в період литовсько-польської доби.

ВІСНИК НТУУ «КПІ». Політологія. Соціологія. Право. Випуск 2’2009

ФУНКЦІОНУВАННЯ СОЦІАЛЬНОЇ СТРУКТУРИ І СОЦІАЛЬНИХ ВІДНОСИН У ПОЛЬСЬКО -

ЛИТОВСЬКУ ДОБУ УКРАЇНСЬКОЇ ІСТОРІЇ

Паламарчук Н. І., к.і.н., доцент НТУУ «КПІ»

В статті, на основі аналізу досягнень учених-істориків, творчого осмислення документів і

матеріалів, розкривається соціальна структура і соціальні відносини української історії та

литовсько-польської доби.

Простежуючи розвиток соціальної системи в давньоруський період української історії та литовсько-польської доби ми зможемо зрозуміти вагомість внеску нашого народу в світову цивілізацію. Доба, яка тривала від 40-х років ХІV ст. до 40-х років ХVІІ ст. - це триста років перебування українських земель під владою литовських та польських панів. “Старого не змінюємо, а нового не запроваджуємо»- таким був принцип правління литовських князів. Після включення українських земель до складу Великого князівства Литовського, великокнязівська влада фактично залишила недоторканними права місцевих феодалів на земельну власність, проте давніх удільних князів з роду Рюриковичів замінили представники литовської великокнязівської династії. Всі волості, що складали територію удільного князівства і роздавались в давньоруську добу на правах умовного держання князем-васалом, тепер підпорядкувались удільним князям Гедиміновичам. Юрисдикція державців або воєвод поширювалась виключно на військово- феодальний стан – службових князів, зем’ян, бояр, слуг дворних. Могутня феодальна знать, яка володіла великими земельними маєтностями на підставах спадкової власності, зуміла забезпечити собі імунітет і звільнитися з підпорядкування місцевій владі. Боротьба з Золотою Ордою, турками і татарами диктувала литовським князям утримувати потужні збройні сили. Тому своєрідним аспектом розвитку суспільних феодальних відносин у Великому князівстві Литовському стало залучення до військової служби великої кількості представників різних верств населення,що супроводжувалося відповідною роздачею землі в умовне володіння. Таке поєднання військової служби із землеволодінням стало основою так званої “ державної “ форми феодалізму, що певною мірою відрізнявся від його “класичних ” західноєвропейських зразків. Відповідні відмінності мав й інститут васалітету. Служба більшості феодалів в Литовсько-Руській державі за отриманням леннів чи бенефіціїв була в першу чергу виконанням їхніх обов’язків перед державою, а не результатом договірних зобов’язань васала перед своїм сюзереном (як це мало місце у західноєвропейських країнах). Перенесення у Литовсько-Руську державу всієї давньоруської ієрархічної структури, поява нових прошарків у феодальному середовищі, в результаті розвитку “державного“ феодалізму, зумовили специфіку української феодальної ієрархії ХV- ХVІ ст. Соціальні відносини розвивались у напрямі оформлення замкнених суспільних верств на зразок західноєвропейських станів. Станова організація, якої не існувало в Київській Русі,прийшла в Україну із Заходу через Польщу. На відміну від класів, які відображають відношення певних верств до засобів виробництва, віддзеркалюють їх економічний статус, стани виникли внаслідок окреслення у законі прав, привілеїв та обов’язків населення. На початку правові відмінності між трьома основними станами - дворянством (шляхтою), духовенством і міщанами – були нечіткими. Але в ХVІ- ХVІІ століттях станова приналежність була не менш важливим критерієм правового і соціального визначення становища людини, ніж віросповідання чи національність. На вершині соціально-станової ієрархії були князі – нащадки литовської правлячої династії Гедиміновичів, інші литовські князі, нащадки колишніх удільних князів давньоруської династії – українські та білоруські князі, які хоч і були позбавлені політичних прав, обмежені в правах на володіння своїми колишніми уділами,проте зберегли великі земельні наділи. Вони разом створили могутню верству магнатів, “княжат”, аристократію, єдиний замкнутий стан, увійти до якого було неможливо. Саме князівська верства була носієм тих давньоруських політичних інститутів, що збереглися у Литовсько-Руській державі і стали елементами реальної влади у новій державній системі. Наймогутніші княжі роди називалися в документах “княжатами головними”, решта – “княжатами-повітниками”. Основою землево- лодіння перших у ХVІ ст. були службові уділи їхніх предків кінця ХІV ст. “Головні княжата”, поряд з великою земельною власністю мали безперервне спадкове землеволодіння, на відміну від “княжат-повітників ”, які були власниками отчин-вислуг, наданих свого часу великим князем за межами їхніх родових гнізд. “Головні княжата”не підлягали юрисдикціі місцевої адміністрації, оскільки мали імунітетне право особистої підсудності виключно великому князеві. Проте це право не поширювалося на “княжат-повітників”. За “головними княжатами ” було закріплено право участі у великокнязівській раді, їхні збройні загони виступали під час воєнних дій як окремі самостійні формування з родовими гербами, а не у складі повітового ополчення. Основні земельні багатства України, до першої половини ХVІ ст. зосередилися в руках незначної групи феодалів, що оформилися у вищий стан, який одержав назву “магнати”. Вагомість і значення магнатства отримали юридичне оформлення ще у привілеях 1492 і 1506 рр. Великого князівства Литовського. Після Люблінської унії у становому середовищі магнатів- землевласників виник найвищий прошарок, представники якого засідали в сенаті. З резидентами, призначеними якого засідали в сенаті. З резидентами, призначеними сенатом, мав узгоджувати свої дії король Речі Посполитої. Після переходу українських земель під владу Великого Князівства Литовського та Королівства Польського у становищі, подібному до князівського, перебувала верхівка бояр або панів. Основна частина бояр перейшла на службу до великих князів литовських та польських королів і була включена до шляхетського стану. Найбільш знатні з них отримали титул князів (Острозькі, Вишневецькі, Збаразькі та інші). Чимало представників великого боярства (верхнього прошарку панів) входило до складу панів-ради, за своїм політичним та економічним впливом вони поступово зрівнялися з князями, які були позбавлені уділів. Пани-радні входили до складу вищого органу державної влади – сейму, брали участь у виборах великого князя. Середньо- і малозаможні бояри втратили частину своїх привілеїв і перетворилися на військових слуг, урядників та інших, що служили панам та князям на правах ленної залежності. Так як за часів Польсько-Литовської держави вище боярство придбало назву панів, або зем’ян, а стара назва бояри залишилася при дрібних боярах, то нижчий прошарок боярства разом з дрібною шляхтою впродовж тривалого часу боровся проти засилля панів. Ця боротьба закінчилася у XVI ст. формальним зрівнянням у правах всіх представників шляхти і бояр без огляду на їх майновий стан. У другій половині XV ст. шляхта стає найважливішим станом в Литовсько - Руській державі. Шляхетський титул або передавався у спадок, або надавався великим князем. Верхівка шляхти володіла вотчинними землями, решта – удільними. Вона була звільнена від податків і повинностей, окрім так званої земської служби, тобто обов’язку виставляти (в залежності від земельного наділу) певну кількість кінних воїнів і повинностей, пов’язаних з обороною країни. Становище української шляхти було неоднаковим і з часом змінювалося. У Галичині, якою остаточно оволоділа Польща у 1387 році, вже привілеями 1425, 1430, 1433 рр. на місцеву шляхту поширювались деякі інститути польського права, а привілей у 1434 р. остаточно зрівняв її у правах з польською. Майже аналогічно протікали процеси становлення шляхти і на українських землях, що входили до складу Великого князівства Литовського. Для перевірки складу шляхти на українських землях було здійснено у 1545 і 1552 рр. ревізії (люстрації) замків і старостів. Остаточному оформленню тут шляхетського стану сприяла “волочна поміра ” 1557 р. Вона являла собою обмір та переділ землі у великокнязівських, а згодом і у приватних маєтках Великого князівства Литовського, які проводилися за “Уставою на волоки ”. Волочна поміра була першим земельним кадастром. З реформами 50-60-х рр. XVI ст. пов’язані посилення політичної ролі шляхти і встановлення режиму шляхетської демократії. Шляхетство передавалося у спадок, лише сейм міг дарувати його, а втрата відбувалася тільки за вироком суду. Шляхта звільнялася від мита на іноземні товари. Було видано низку постанов сейму, якими шляхта зрівнювалась у правах з магнатами. Запроваджувалися повітові сеймики, де шляхтичі обирали органи місцевого управління, суди й делегатів на загальнодержавний сейм. Крім того підтримка польсько-литовської унії 1569 року українською шляхтою, разом з білоруською і литовською, диктувалася бажанням мати рівні привілеї з польською та обмежити сваволю магнатів. Після Люблінської унії король Речі Посполитої видав ряд спеціальних привілеїв для шляхтичів Волині, Київщини та Поділля (їм, наприклад, надавалось право внесення поправок до Литовських статутів). На Правобережній Україні чисельність шляхти становила приблизно 38,5 тис. осіб, тобто близько 2,3 відсотка всього населення регіону. Особа шляхтича вважалась недоторканною, тільки особливий шляхетський трибунал міг піддати його покаранню. Вагомим привілеєм шляхти було право обіймати державні посади. Окремою соціальною верствою привілейованого населення виступало духовенство. Сюди належали не лише священнослужителі та їх родини,але й численний церковний причет. Духовенство поділялося на біле (світські священики) і чорне (монахині і монахи). Нерідко церкви засновували князі, магнати, надаючи їм земельні пожалування, гроші, купуючи церковні облаштунки, а також влаштовуючи при їх шпиталі, школи, притулки для сиріт і хворих тощо. У монастирях перебувало по декілька сот служителів церковного культу, які нерідко володіли маєтками, містами і селами, тобто, по суті, були великими феодалами. Правителі Литовсько-Руської держави не чинили перешкод церкві, підтримували її діяльність. Показовим у цьому відношенні є відновлення великим литовським князем у 1458 р. митрополії у Києві.

Спочатку на землях, анексованих Польщею, а по утворенню Речі Посполитої у 1569 р. - на всіх підвладних їй українських територіях, православна церква втратила своє привілейоване становище, виникла небезпека її цілковитого викорінення. Так, уже в привілеї 1387 р., виданому королем Володиславом-Ягайлом, заборонялося литовцям-католикам вступати в шлюбні зв'язки з православними русинами і русинками, доки вони не перейдуть до католицької віри. Згідно з Городельським привілеєм 1413 р. всі не католики (тобто православні князі й пани) усувалися від участі у великій князівській раді і від призначення на всі вищі адміністративно-управлінські посади. Польські пани примусово запроваджували католицизм, закривали православні церкви й монастирі. Значну роль у цьому відіграла Берестейська унія 1596 р., яка поставила за мету зрівняти українську церкву та її духовенство з латинським духовним станом у Польській державі, а спричинила розкол українського народу, протистояння й жертви. З 1596 до 1620 років у Києві існувала лише уніатська митрополія. У 1620 р., завдяки вимогам українського козацтва на чолі з гетьманом П. Сагайдачним в Україні було відновлено православну ієрархію. Київським митрополитом став Й. Борецький (1620 - 1631 рр.) Окрему суспільну організацію мав стан міщан, який виділився у XIV – XV ст., складаючи до 15 відсотків всього населення. Місто на Подніпров'ї було підвалиною політичного суспільного життя давньої Русі, і його торгівельні інтереси керували політикою. Устрій Литовської та Польської держав не давав можливості містам розвиватися, бо центральне місце належало магнатам, а пізніше – шляхті. Основою економічного життя став шляхетський фільварок, а не місто, яке жило своїм відокремленим життям. Міське населення України доби середньовіччя було зорганізовано на німецький взірець, поділяючись на корпорації, в яких привілейоване становище мало купецтво. Всі категорії людності були з'єднані в цехи: лікарів, аптекарів, співаків, адвокатів, музик, ремісників. Дещо зросло значення міст із напливом до нього польського населення, а також євреїв та німців-колоністів. Великі литовські князі надали містам привілейоване магдебурзьке право - вони стають самостійними організаціями зі своїм самоуправлінням. Першим у 1339 р. дістав магдебурзьке право Сянок. У 1374 р. таке право одержав Кам'янець-Подільський, у 1432 р. – Луцьк, 1497 р. -Київ. Щоправда, згідно з статутами німецького права, повною правоздатністю користувалися тільки міщани- католики. Міщани, які користувалися самоврядуванням, хоча й були юридично незалежними, однак виконували як загальнодержавні повинності (зокрема сплачували податки), так і ті, які встановлювалися міською владою. Щодо некатолицького населення міст з магдебурзьким правом нерідко чинилися всілякі утиски та обмеження, які викликали незадоволення, а іноді і боротьбу українського міщанства за рівні права з католиками. В деяких містах, як, наприклад, Черкасах і Каневі у 1536 р., у Вінниці й Брацлаві у 1541 р., справа доходила до збройних сутичок і навіть повстань проти старост та воєвод. Міське населення за соціальним становищем поділялося на три прошарки. Найвищий утворював міський патриціат — порівняно вузьке коло найзаможніших купців та лихварів, реміснича верхівка, магістратські чиновники. Другий прошарок становили власне міщани: середні торговці, власники промислів та майстерень, а також бюргерство або поспільство (тобто звичайні мешканці). До третього, найчисленнішого належали міські низи - так званий "плебс": дрібні й розорені торговці та ремісники, підмайстри, учні, слуги, наймити, позацехові ремісники ("партачі"), декласовані елементи. З встановленням польсько-литовського панування посилився наплив до українських міст іноземних колоністів. Їм надавалися різні привілеї та пільги. Водночас права міщан- українців обмежувались (більшість з них мешкали за міськими стінами, у передмісті; для них закривався доступ у деякі цехи; їм дозволялося займатися лише дрібною торгівлею тощо). Правове становище міського населення залежало від категорії міста (королівське чи великокнязівське, приватновласницьке, церковне, самоврядне), а також майнового стану і роду занять міщанина. Найчисельнішою суспільною верствою Литовсько-Руської держави, як і всіх феодальних країн, було селянство, що складало майже 80 відсотків населення. Селянство поділялось на три основні категорії: вільні селяни (смерди), напіввільні (закупи) та невільники (холопи, слуги або раби). Всі вони належали до феодально- залежного населення, а їхній статус свободи визначався наявністю власної землі. Вже в XVІ ст. в Литовсько-Руській державі селянську землю почали вважати державною або панською, а - селянинові було заборонено продавати свій наділ. Право суду над селянами з 1457 р. отримали всі землевласники. Всі особисто вільні селяни залежно від повинностей поділялися також на три категорії. До першої належали "тяглі селяни" (володіли власною тягловою силою, з якою працювали на пана). Крім праці в полі, сплачували грошові та натуральні податки на користь пана та держави. Селяни виконували також державні повинності - підвідну, ремонт шляхів, мостів, охорону та ін. Другу групу вільних сільських жителів складали селяни-ремісники та службові селяни. Вони займались кустарними промислами (ковальською справою, ткацтвом, каретництвом) організовуючись у сотні на чолі з сотником. До службових селян належали бортники, рибалки, конюхи, ловчі, які проживали недалеко від міст та ремісничих центрів. Чиншовні селяни, або данники, складали третю групу вільного селянства. Вони були одноосібниками, працювали на власній землі, сплачували данину натурою (медом, збіжжям, птицею, шкірою тощо). Напіввільними людьми вважалися закупи (вони мали такі ж права, як і за часів Київської Русі). У XVI ст. ця категорія селян поступово зникла. Колишні холопи, челядь були невільниками. До цієї групи селянин міг потрапити після вчиненого злочину, втечі або військового полону. На початку XVII ст. невільники злилися з селянами-кріпаками. Люблінська унія (1569 р.) сприяла наростанню соціальної напруги, особливо польські магнати і шляхта жорстоко визискували українських селян. Польський закон дозволяв феодалам карати селянина навіть смертю, селян всіляко обмежували в правах. Поступово формувався єдиний клас кріпаків. Обов'язкові селянські роботи на свого пана, названі "панщиною", спочатку не були точно визначені. У XV ст. вони тривали півмісяця на рік, потім стали зростати. За "Уставом на волоки" (1557) панщина встановлювалась раз на тиждень, а в другій половині XVI ст.- два рази на тиждень. За Литовським статутом 1588 р. селянство стало остаточно закріпаченим, повністю залежним від влади феодала. У 1588 р. було здійснено переведення всієї челяді на селянські землі. Польські магнати, шляхта, католицьке духовенство посилили в Україні соціальний, релігійний та колоніальний гніт. Наймогутніші роди, зокрема такі як Потоцькі, Чарторийські, Острозькі, Вишневецькі, стали "короленятами" і фактично безконтрольно правили Україною. Вони зайняли величезні простори української землі і створювали справжні латифундії. Землевласниками великих володінь були також католицька та уніатська церкви. М. Грушевський відзначав, що польська шляхта, яка сидить на українській землі і живе працею українського селянства "...дивиться на український народ, як на голотів польської народності, на його мову, культуру, традиції, право, як на щось не зміримо нижче у зрівнянні з польським". Що ж приніс українському народові період литовсько-польського панування? Якщо Литва толерантно ставилась до православної церкви,звичаїв українського народу,економічного та культурного життя, що створило умови для його подальшого розвитку, то керівні кола Речі Посполитої взяли курс на знищення спадщини Київської Русі, насильне окатоличення та закріпачення селян. Польська експансія була жорстока та брутальна. З іншого боку – період литовсько- польської доби приніс в Україну нові структурні переміни в суспільстві. Передусім, українська феодальна верхівка, яка окатоличилась, особливо після Берестейської церковної унії 1596р., оформляється в нову станову систему. З'являються нові, не знані до цього форми суспільного життя-це передусім стани: селянства, міщанства, шляхти, права і привілеї яких були визначені певними законами. Міста дістають законодавство і систему самоврядування – так зване магдебурзьке право, що гарантувало міщанам повну незалежність від королівської влади. Українці призвича- ювалися до тих законів, до тієї системи управління, яка існувала на Заході. Усвідомлення своїх прав, відповідальності й обов'язку перед законом було визначальним у громадянській свідомості суспільства.