Релігійна ситуація на українських землях в хiv—хvi ст.

У другій половині XIV ст. на українські землі розпочалася експансія Польщі. Протягом двох десятиліть поляки в союзі з угорцями воювали з литовцями за Галичину і Волинь. Війна закінчилась у 1366 р. польською окупацією всієї Галичини й невеликої частини Волині.
Підпорядкування поляками українських земель було важливим поворотним пунктом в історії обох народів. Для поляків це означало сталу орієнтацію на схід, а для українців — заміну своїх правителів чужими, підпорядкування чужій нації з іншою релігією та культурою. Виник гострий релігійний, соціальний та етнічний конфлікт, який поширився на всі сторони життя України, Згодом провідні політики Польщі та Литви зрозуміли, що їх об'єднують спільні важливі інтереси. У 1385 р. в невеликому білоруському місті обидві країни уклали Кревську унію, згідно з якою литовський князь Ягайло став польським королем, зобов'язуючись навернути литовців у католицизм, а землі Литви та України «на віки вічні приєднати до польської корони».
У кінці XV ст. зміцнюється Московська держава, яка у 1480 р. скинула з себе вікове монголо-татарське іго. Внаслідок воєн з Литвою вона підпорядковує собі Сіверщину (Чернігів, Стародуб, Новгород-Сіверський). Московський князь Іван III, привласнивши собі титул «государя всієї Русі», згодом проголосив, що всі землі колишньої Київської Русі мають бути приєднані до Московської держави.
Таким чином, над Україною нависла реальна загроза, з одного боку, латинізації і спольщення, а з другого — омосковлення. Українське національне життя, національні традиції та вся національна культура зазнали важких втрат.
Великою перешкодою на шляху розвитку української культури було й те, що впродовж XV—XVI ст. тривала нерівна боротьба з татарською ордою, яка завдала великих збитків матеріальній та духовній культурі українського народу. Ні литовський, ні польський уряди не були спроможні організувати оборону окраїнних земель. Це завдання виконало українське козацтво, яке стало оплотом оборони України перед татарами, а згодом і боротьби проти колоніального гніту польської шляхти, насильницької полонізації та окатоличення православного населення.
Початки козаччини припадають на XV ст. У XVI ст. козаки починають об'єднуватись у військову організацію. Найбільш визначним їх організатором був Дмитро Вишневецький (Байда), який у 1550 р. об'єднав розпорошені групи козаків і побудував фортецю на острові Мала Хортиця — Запорізьку Січ. Наприкінці XVI ст. внаслідок політичних обставин значення козацтва зростає. Це пояснювалось тим, що під впливом Польщі український та білоруський елементи поступово починають нівелюватися, особливо в Галичині. У XVI ст. тільки дрібна шляхта зберегла своє національне обличчя, а знатні українські роди переходили на службу до поляків, відмовляючись від своєї мови та культури. Польська колонізація знищила також українську шляхту на Поділлі, Київщині та Брацлавщині, а згодом і на Волині. Чимало представників української феодальної верхівки, спокушені польською культурою, привілеями та посадами, переходять у польський табір.
Важливим чинником культурного процесу в Україні була православна церква, роль якої в історії українського суспільства постійно зростала. Церква для українців, за умов відсутності власної держави, залишалась єдиним інститутом вираження їх самобутності. Однак становище православної церкви було надзвичайно тяжким. Проти неї вів боротьбу католицизм, підтримуваний польською королівською адміністрацією. Трагедія православної церкви полягала в тому, що вона була позбавлена підтримки меценатів, а з XVI ст. культурно занепала, її література обмежувалась лише богословськими книгами, які не могли задовольнити запитів багатьох інтелектуально розвинутих людей.
У 1458 р. великі князі литовські відновили у Києві православну митрополію, яка-розірвала церковні зв'язки з Москвою, повернувшись під верховенство константинополь-ського патріарха. Однак єпископи і митрополити призначались світською владою. Це негативно позначилось на авторитеті вищих духовних осіб, діяльності усієї православної церкви. Ще згубнішою була корупція серед вищого духовенства, породжувана покровительством світської влади. За таких умов культурний вплив православ'я, безумовно, був обмеженим.
Фатальними для українців були наслідки Люблінської унії 1569 р., згідно з якою більша частина українських земель (Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщії-на, Київщина) перейшла до Польщі, а друга — значно менша, — до Москви. В цей час українська культура і православна церква зазнали тяжких утисків.
Після проголошення Люблінської унії єзуїти рушили на Україну, засновуючи свої колегії у Ярославі, Львові, Кам'янці, Луцьку, Вінниці, Києві та інших містах. Полемісти з табору єзуїтів у своїх проповідях і диспутах викривали «облудність» та «культурну відсталість» православ'я. Зокрема, П. Скарга у своєму знаменитому трактаті «Про єдність церкви Божої» доводив, що православ'я перебуває у настільки безнадійному становищі, що єдиним виходом для його прибічників є поєднання з Римом.
На захист Української Православної Церкви виступили братства, які відіграли важливу роль у загальнокультурному процесі в Україні. Братства виникали в середовищі міщан та ремісників. Вони організовувались при церквах з метою утримання порядку в храмах, забезпечення їх матеріальних потреб, опікувалися хворими парафіянами, допомагали бідним. Згодом братства стали виступати перед судами і королем на захист православ'я, організовувалі1 школи при церквах, боролися проти національного й релігійного обмеження українців, їх діяльність особливо помітною була в XV—XVI ст., коли розгорнулась вперта боротьба з наступом католицизму і з єзуїтами. Перші братства виникли у Львові, при львівських церквах у ЗО—40-х роках XV ст. Найстаршим серед них було братство при Успенській церкві, засноване у 1439 р.
З метою зміцнення української православної церкви у 1596 р. була укладена Брестська церковна унія. Однак вона мала непередбачені наслідки. З єдиної православної церкви утворилася так звана уніатська, або греко-като-лицька, церква (з'єднана з Римом) і православна церква (не з'єднана), яка у другій половині XVII ст. потрапила у залежність від московського патріарха. Вище православне духовенство, частина шляхти і міщан пішли за унією. Однак більшість рядового духовенства та частина шляхти на чолі з князем К. Острозьким, братства, селяни й козацтво залишилися на позиціях православ'я.
Українська феодальна верхівка, будучи чутливою до власного соціального статусу, стала масово зрікатися віри батьків і приймати католицизм, а разом з ним польську мову та культуру. Провідний представник православ'я Мелетій Смотрицький (близько 1572—1633 рр.) у своєму трактаті «Тренос, або плач за Святою Східною Церквою» (1610 р.) оплакував утрату Руссю тих, хто перейшов до табору католиків-поляків. У середовищі українських православних магнатів лишилося небагато відданих старій вірі. Давні релігійні та культурні традиції продовжували також жити в окремих осередках бідної шляхти, яка була віддалена та ізольована від центрів польської культури.
Міжконфесійна боротьба виснажувала сили українського народу: православні з презирством ставились до уніатів як зрадників, а римо-католики не вважали їх за повноправних громадян, всіляко принижували, бо вони не були поляками. Поляки вимагали від греко-католиків відмовитися від своїх догм, історії, традиції. Однак Греко-Католнцька Церква не опольщилася, а стала важливим засобом боротьби українського народу проти полонізації.
Процес формування культури українського народу в XIV—першій половині XVII ст. був одночасно відображенням складного процесу остаточного оформлення українського етносу, що завершився в основному в XVI ст. Причиною повільного культурного розвитку України цього періоду стали руйнівні наслідки ординської навали, загарбання українських земель литовськими та польськими феодалами, агресія Кримського ханства та Османської Порти. Однак, незважаючи на це, культура української народності жила і розвивалася.

28. Релігійний розвиток України в ХVII—ХVIII ст.?
20-ті роки XVII ст. у православному церковному житті були позначені труднощами й напругою. З одного боку, зростали статки церкви, активізувалася діяльність братств. Але з іншого — постала проблема з православною ієрархією в Україні. Встановлена в канонічний спосіб 1620 р. через висвяту митрополита Київського Іова Борецького, вона не отримала офіційного визнання. Більшість ново-висвячених ієрархів не дісталася своїх кафедр і залишилася на Київщині під охороною козаків.

Можливо, саме відтоді козацтво стає головним протектором Православної церкви в Україні й дедалі активніше впливає на перебіг релігійної боротьби як на церковних соборах, так і на сеймових зібраннях.

У часи гетьманщини змінюються основні акценти у ставленні до унії: витлумачення її як спроби поєднати «Русь з Руссю», як то було дотепер і мовби виправдовувало цю акцію перед історією, змінюється усвідомленням унії як головного важеля руйнування засад Православної церкви. Ідея боротьби за релігійні права забарвлює всі тогочасні політичні й соціальні протиріччя.

Козаччина в цьому духовно-релігійному процесі виборювала свої станові права й висувала соціальні гасла, народжені серед українського селянства й нижчого міщанства. Гасло оборони православної віри відігравало в цьому особливу роль.

Як вважають дослідники (зокрема С. Плохій), релігійна аргументація повстання на чолі з Богданом Хмельницьким давала змогу подолати станову обмеженість ідеї захисту особистих (шляхетських) або станових (козацьких) привілеїв і надати повстанню спільну ідеологію, яку б поділяли не тільки шляхта чи козацтво, але також селянство, міщанство й духовенство. Крім того, ідея захисту релігійної свободи надавала рухові бажаної легітимності, бо пояснювала світові причину повстання проти законного монарха.

Отже, історичний розвиток українського суспільства робить головним союзником козацтва православне духовенство взагалі й чернецтво зокрема. Як вважав М. Грушевський, до такого союзу козацтво підштовхнули не тільки морально-ідеологічні мотиви — релігійність, почуття солідарності, а й суто тактичні міркування. Адже виступаючи оборонцем Православної церкви, козаччина прихиляла до себе широкі верстви українського суспільства, які обстоювали свої національні та релігійні інтереси.

У козацтві православне духовенство знайшло не тільки спільника для самозбереження та впливову силу для переваг у релігійній боротьбі. Козацтво, звичайно, через керівну верхівку, виступило ктитором православних монастирів на українських землях та їхнім оборонцем від уніатів (згадаймо хоча б долю Видубецького монастиря, захопленого на початку XVII ст. уніатами і звільненого козаками).

Водночас гоніння на православ’я спричинилося до активізації монастирського будівництва. У першій половині XVII ст. в Литві та Білорусі було засновано до 45 монастирів; в Україні їх було 55. Підпорядкування малих монастирів великим практикувалося з метою захисту від грабежів. «Патронами» малих обителей були Львівська лавра, Віденський братський Святого Духа, Слуцький, Троїцький, Кутеїнський та Богоявленський монастирі.

Союз чернецтва і козацтва складався й навколо внутрішнього духовного ядра, що його формували готовність до внутрішнього подвигу та самозречення в ім’я ідеї. Козацтво сприймало християнське служіння як активну боротьбу, і чернецтво виступило її духовним натхненником.

Найшанованішими у запорізьких козаків були Трахтемирівський, Межигірський (під Києвом), Самарський (поблизу сучасного Новомосковська), Мотронинський (на річці Тясмині під Чигирином) монастирі.

З 1576 по 1672 рр. духовним осередком запорізького козацтва був Трахтемирівський монастир, від якого призначались: настоятель Покровської січової церкви, що був водночас благочинним усіх запорізьких церков, ченці — в Самарський козацький монастир, а біле духовенство — в запорізькі села.

У Трахтемирівському монастирі розміщалася напівофіційна козацька резиденція, де відбувалися козацькі ради та зберігався арсенал. Тобто Трахтемирів був своєрідним сполучником політичних інтересів козацтва з релігійно-національною справою. Монастир очолював виходець з Волині архимандрит Єзеркіль Курцевич, вихованець Падуанського університету. Сюди на козацьку раду приїздили священики з Києва й навіть сам митрополит; таким чином вони мали змогу впливати на її рішення. Дійова підтримка з боку козацтва допомагала православному духовенству вживати більш рішучих дій у розбудові підвалин національного культурно-релігійного життя України тієї доби.

Реальна політика гетьманської влади в питанні унії виявилася під Зборовом у переговорах з королівською владою, де Богдан Хмельницький обстоював передання якнайбільшої кількості єпархій та церковних маєтностей православній ієрархії. Свідомий значення вітчизняних православних монастирів у боротьбі з наступом католицтва, Хмельницький видає універсали про будівництво нових православних монастирів з наданням їм земельної власності.

У часи військового лихоліття монастирі ставали легкою здобиччю для розбійних нападів. У випадках їх розорення видавались гетьманські універсали про покарання зловмисників (так сталося з Густинським монастирем). Водночас свавільна козацька старшина часом сприймала монастирі як джерело власного збагачення і вступала з ними в майнові конфлікти. Відома, наприклад, суперечка Ніжинського наказного полковника з Максаківським монастирем за володіння селами, яку було вирішено лише завдяки втручанню самого гетьмана. Тому кожний православний монастир, щоб певним чином убезпечитися від посягань на свою власність, намагався заручитися гетьманським універсалом як підтвердженням права на свої маєтності. У Центральному державному історичному архіві зберігаються численні підтверджувальні грамоти про недоторканність монастирських володінь. Таким чином обґрунтовувалась правомірність чернечого землеволодіння й закладалися підвалини стабільного розвитку православних монастирів.

Починаючи з другої половини XVII ст. спостерігається запровадження насильницького послушництва для селян. Як свідчить універсал Богдана Хмельницького, датований 1651 р., до Максаківського монастиря, взятого під протекцію Запорізькою Січчю, віддавалися «піддані холмські, ядутинські, пралничанські, височанські, красноставські та максаківські; так, щоб вони обітницю послушенства давали й нічим не противились йому». Іншими словами, відбувалося своєрідне закріпачення цілих сіл. Їхні жителі позбавлялись права переходу з одного стану до іншого: наприклад, універсал Богдана Хмельницького забороняв записувати в козаки підданих Густинського монастиря.

Після Андрусівського перемир’я Трахтемирів відійшов до Польщі, і з кінця XVII ст. центром духовного життя Запорізької Січі стає Межигірський монастир. Серед монастирів України він за значенням виходить на друге місце після Печерської лаври. Відродження монастиря починається з XVI ст., коли відомий захисник православ’я князь Костянтин Острозький поставив там ігуменом Афанасія, який добився для монастиря патріаршої ставропігії. Строго дотримуючись Студитського статуту, монастир поступово стає зразком благочестя та духовних чернечих подвигів.

Зрештою козацтво обирає саме цю обитель своїм духовним центром: запоріжці звернулися до Межигірського монастиря з проханням стати їх козацьким монастирем. Вони брали на себе зобов’язання бути і приходом-парафією, і ктиторами обителі, а також висловлювали бажання відправити до них головного ієромонаха й молитися за них. Окрім того, запоріжці доручили ченцям збудований за рахунок Січі військовий шпиталь для утримання покалічених січовиків. Не виключено, що освічені ченці навчали козацьких дітей грамоти.

Гетьманськими універсалами Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Юрія Хмельницького, грамотами російського царя Олексія Михайловича володіння Межигірського монастиря розширюються. Зокрема, Богдан Хмельницький видав універсали про передачу йому міста Вишгорода, сіл Петрівці, Мощани, Чернин та розширив його земельні маєтності.

З кінця 70-х рр. XVII ст., в часи настоятельства Феодосія Васковського, монастир досяг свого найвищого розквіту. Саме тоді в Межигір’ї прийняв чернечий постриг патріарх Іоаким, який з часом став його ктитором. Він подарував монастирю право московської ставропігії (1687 р.). У 1683 р. Запорізька Січ формальним актом закріпила свої відносини з Межигір’ям і не дозволила київському митрополиту Гедеону включити Січ у склад Київської єпархії. А через кілька років козаки передали у відання Межигір’я і свої монастирі: Самарський, Лебединський (Чигиринський) та Левковський (Овруцький). Січові запорізькі церкви та монастирі підпорядковувалися Межигірському монастирю практично до кінця XVIII ст. Благочинний січових запорізьких церков мусив регулярно звітувати перед монастирем про стан релігійного життя на Запоріжжі.

Обитель, яка користувалась загальною повагою, була об’єктом прощ: кожен козак вважав своїм обов’язком хоча б раз у житті вклонитися місцевим святиням. Багато хто з них закінчував своє життя в чернечому одязі за монастирськими стінами. Але причину цього слід шукати не тільки в набожності запоріжців і прагненні спокутувати гріхи занадто бурхливого життя; були й більш практичні міркування. При Межигірському монастирі існувала богадільня, де літні запоріжці, ті, хто назавжди втратив зв’язки з родиною, могли сподіватися на проживання за рахунок щедрих пожертв з військової скарбниці. Але можна припустити, що чернечий постриг не завжди був добровільним, про що свідчать непоодинокі факти втечі козаків з Межигір’я.

Досить активна взаємодія межигірського чернецтва і козацтва тривала й на початку XVIII ст., адже кожен гетьман і кошовий отаман вважав за честь бути меценатом знаменитого козацького монастиря. Грошові пожертви в монастирську казну та на будівництво робили, зокрема, гетьман Іван Скоропадський і кошовий отаман Петро Калнишевський. Києво-Межигірський монастир поступово став ктиторською обителлю, яка існувала й розвивалася за рахунок внесків багатих пострижеників і меценатів. Межигір’я до того ж стало своєрідною козацькою усипальницею та місцем поховання багатьох визначних представників козацтва — Євстафія Гоголя, Палія, Самуся та інших.

На Черкащині, яка в XVI — першій половині XVII ст. була певним чином окраїною українських земель і постійно страждала від нападів кримчаків, монастирі починають виникати після Люблінської унії 1569 р. Як правило, їх будували осторонь населених пунктів, у важкодоступних місцях — у лісах, на горах (Мотронинський та Трахтемирівський монастирі розміщалися ще й усередині великих валів скіфських городищ). Вільного, безпечного життя — аж до кінця XVIII ст. — православні обителі не знали: постійні війни, повстання, пограбування з боку своїх і чужих навчили братію пристосовуватися до скрутних обставин, ховатися разом з майном, рити таємні підземні ходи та печери. У тривожну пору постійних озброєних конфліктів православні монастирі змушені були застосовувати різні засоби самооборони. Кожний монастир був оточений високими мурами, а Межигірський мав на озброєнні гармати.

На місці старих монастирських поселень з часом виникали нові, що називалися «монастирищами»; у сучасній Черкаській області, зокрема, є районний центр Монастирище. Очевидно, наявність у цьому регіоні тільки чоловічих монастирів пояснюється суворими часами.

Запорізька Січ була не тільки заступницею вітчизняних православних монастирів у часи міжрелігійних конфліктів, а й постійно збирала пожертви на монастирське будівництво. Для цього київський митрополит видавав дозвільного листа архимандритові конкретного монастиря, а сума пожертв записувалась у спеціальні книги. Гетьмани Богдан Хмельницький, Іван Самойлович, Іван Мазепа, Іван Скоропадський, Павло Полуботок, Данило Апостол жертвували свої маєтності Києво-Печерській лаврі на знак поваги до її святості.

На початку XVIII ст. ігуменею Києво-Флорівського монастиря була мати гетьмана Івана Мазепи. Збереглися відомості, що він відібрав у київського магістрату село Осетщину й передав його цій обителі. Починаючи з XVIII ст. ідеологічна ситуація в Україні починає змінюватися. З приєднанням України до Російської держави гасла національної та релігійної незалежності, гостроактуальні в XVII ст., в епоху національно-визвольних воєн, відходять на другий план.

Найбільшого удару по православному чернецтву було завдано секуляризаційними заходами проти монастирського землеволодіння. Статус духовенства в ті часи різко падає. За українським законодавством зневага до священнослужителів передбачала таке ж покарання, як і за безчестя світських шляхетних осіб. Гетьманськими універсалами визначалось, що «якщо хтось з козаків чи з самовправників буде своїх духовних отців, священиків і ченців словами безчестити й монастирям шкоду робити, то таких смертю строго карати». Петровські укази обмежили права духовенства й позбавили його правового захисту. Самоуправне українське козацтво починає нападати на будинки священнослужителів, на монастирі, грабувати й нерідко вбивати господарів.

У 1728 р. з подання гетьмана Данила Апостола виходить височайший указ, відповідно до якого духовенству, церквам і монастирям заборонялось купувати козацькі землі та угіддя. Цей указ суттєво підривав матеріальний добробут духовенства, адже земля на Україні була найпершим джерелом багатства й головним об’єктом пожертв.

На відміну від російських, українські монастирі, що зазнавали постійного впливу католицизму й змушені були співпрацювати як з католицьким, так і з уніатським чернецтвом, на той час вже будували монастирський уклад за західними зразками. Зокрема, вітчизняні православні монастирі були не лише релігійно-господарськими спільнотами, а й соціальними установами. Політика царату знищує зв’язки між козацтвом і чернецтвом. З падінням Запорізької Січі вичерпалося постійне джерело прибутків Києво-Межигірського монастиря. Архимандрит Гаврило з братією в листі від 15 червня 1778 р. доповідав Священному Синоду: «Києво-Межигірський монастир після знищення Запорізької Січі, з якої утримувався, зовсім залишився без засобів до існування, маючи лише угіддя при монастирі Самарському, до якого попрохав в різні роки від минулого війська запорізького багато земель орних та сінокісних з озерами, завів в останніх певне число худоби рогатої, коней та овець... Заради хоч якоїсь вигоди цей монастир Межигірський, після знищення Січі Запорізької, прохає його світлість князя Григорія Олексійовича Потьомкіна всіх тих грунтів і дворів монастирю Межигірському та Самарському назавжди утвердження».

Згідно з указом від 10 квітня 1786 р. призначалось: «Ставропигіальний Києво-Межигірський монастир перевести в Таврицьку область, де він повинен бути затверджений у розряд першокласних монастирів, а будівлі обителі перетворити на приміщення для відставних офіцерів, таких, що по своїй старості та бідності уваги потребують».

Начальника січових церков Володимира Сокальського указом Синоду було призначено настоятелем Миколаївського Батуринського монастиря. Ризницю та церковний скарб Межигірського монастиря передано в Києво-Софійський собор, а будівлі монастиря, залишившись без господаря, були розорені.

 

29. Релігійний розвиток України в ХVII—ХVIII ст.?
Передумови і витоки європейського Просвітництва. Основні риси епохи Просвітництва. Католицьке Просвітництво. На.ука та її ідеали і норми. Політичні й філософські течії. Основні напрями мистецтва XVIII століття: стиль рококо, сентименталізм, класицизм. Культура епохи Просвітництва і Схід. «Вік розуму» й сучасність.Соціально-економічними передумовами культури епохи Просвітництва є криза феодалізму і розвиток капіталістичних відносин, що почався за три століття в Західній Європі. У зв'язку з цим необхідно з'ясувати значення поняття «капіталізм», щоб зрозуміти значення цього явища у всесвітній історії. Один з найвидатніших сучасних дослідників Ф. Бродель у своїй книзі «Матеріальні цивілізація, економіка і капіталізм XV—XVIII ст. ст.і наводить чудове визначення: «...економічний і соціальний лад, коли капітали — джерело прибутку — в цілому не належать тим, хто приводить їх у дію власною працею». Вихідними компонентами капіталістичного розвит-йу є технічний прогрес і наявність ринкових товарно-грошових відносин. У європейській моделі пізнього феодалізму вони взаємообумовлювали одне одного і були пов'язані зі структурними особливостями соціально-політичної підсистеми суспільства, а також оточуючим пргі-рЬдно-географічним середовищем (помірний пояс і дифе-рібншйованга родючість грунту).,природознавства і точних наук XVII ст.Генезис Просвітництва знаходиться в центрі уваги сучасної історіографії. Так, американський дослідник П. Ген у роботі «Просвітництво. Інтерпретація», яка вже стала класичною, називає період з 1300 до 1700 р. «передісторією Просвітництва». Ці чотири століття стали часом.) коли було відновлено зв'язки з античною язичеською філософією, яка виступає попередником просвітницької ідеології. Філософія Ренесансу значно збагатила Просвітництво, і хоча ренесансний період в основному релігійний, філософи настінно шукали «компромісну формулу», яка б дозволила поєднати «язичеську філософію з християнськими віруваннями», «світськість і благочестя», «класику і християнство» (П. Гей). Треба відзначити пріоритет Англії у формуванні ідеології й культури європейського Просвітництва, не треба забувати і про неоднорідність, глибокі відзнаки і специфіку проявлення Просвітництва в окремих країнах. В цілому ж переважна більшість вчених поділяє думку про існування «єдиного Просвітництва». Європейське Просвітництво — історично конкретний комплекс ідей, що спричинився до певної системи культури. Так, у порівнянні з Відродженням Просвітництво означає глибокий переворот не тільки в умах відносно вузького кола ідеологів, але й у свідомості великої маси людей, котрі, за словами Канта, вийшли «зі стану свого неповноліття» і були захоплені зливою нових ідей, що призвело до появи специфічних рис культури епохи Просвітництва. Новий характер культури розуміють багато діячів XVIII ст. Видавець «Енциклопедичного журналу» П. Руссо піддає критиці прихильників традиційної концепції, яка йде від гуманістів XVI ст., котрі не прагнули до широкого розповсюдження знань серед більшості ше-втаємничених».

Культура епохи європейського Просвітництва (до нього близьке й американське Просвітництво) має свої відмітні риси. По-перше, для неї характерний деїзм (вчення про Бога як творця Всесвіту, який після створення підпорядкований природній, закономірній ході подій). Деїзм як вчення вільнодумства відкриває можливість виступати проти релігійного фанатизму й християнської церкви, за свободу совісті та звільнення науки й філософії від опіки церкви. Представники деїзму (''Вольтер і Руссо у Франції, Локк і Толаид у Англії, Франклін і Джефферсон у Америці та інші просвітителі) іронічно ставилися до притаманних християнству відкриття і віддання, заперечували чудеса і протиставляли вірі розум. В епоху Просвітництва християнська ідея втрачає свою силу, виявляється прагнення вивільнити релігію від церковного вчення і сліпої істеричної віри й вивести її з природного знання.

По-друге, апеляція просвітителів до природи прн відхиленні християнської ідеї призвела до космополітизму., котрий виявлявся в осудженні будь-якого націоналізму і впевненості в рівних можливостях кожної нації. Разом з тим розповсюдження космополітизму викликало падіння почуття патріотизму, що найяскравіше видно на прикладі Франції. У результаті скасування Нантського едикту стався значний відтік інтелектуальних і фінансових сил нації на межі Французького королівства, бо гугенотам ие гарантувалася свобода віросповідання. Це відбилося на життєснроможиості патріотичного почуття; при конфесіональних погромах (в усякому разі й у французів) національна належність ие бралася до уваги. Патріотизм втратив своє значення в державному житті, «отож Французька революція від самого початку відзначалася космополітизмом, її важко 'назвати власне фран-цужькокз... тоді за ідеал правила скоріш абстрактна людина, та аж ніяк не батьківщина» (Е.Фаге).

По-третє, культурі епохи Просвітництва притаманна так звана «науковість». Зрозуміло, певний «науковий дух» виявлявся і в XVII ст., тоді під ним розуміли прогрес в галузі метафізичних, математичних і теологічних досліджень, що можливо лише завдяки безкорисливій любові до суто інтелектуальних видів знання, прикладом якої є геніальні творіння Паскаля і Декарта. Розквіт математики сприяв розвиткові природничих наук. Тому до початку XVIII ст. природознавство, звільнившись від перипатетизму, переживало своєрідне відродження завдяки працям видатних вчених.

Найбільш характерна риса вчених середини XVIII ст. у порівнянні з науковими поколіннями, що передували jM)— ясне переконання в необхідності пояснювати вс! явища природи виключно природними причинами. «Це зовсім не були емпірики з філософської точки зору, це були служники науки,— підкреслює В. І. Вернадський,— яка остаточно увійшла в життя людини нарівні з філософією та релігією». Те, що раніш судилося небагатьом, тепер стало загальним надбанням, прикладом чого є знаменита французька Енциклопедія, у ній вперше на історичну арену вийшов самостійний і цільний науковий світогляд.

По-четверте, з «науковим духом» пов'язана така риса культури епохи Просвітництва, як раціоналізм (недарма Просвітництво називають «віком розуму»). Сам термін «Просвітництво», котрим позначався розрив з минулим, який входив до намірів «філософів», насправді не позначав розриву, але виявив цікаву мімікрію. Тут напрошується порівняння Євангелія від Іоанна з дійсною суттю Просвітництва. Головні протагоністи природної релігії (деїзму) хотіли проголосити нове Євангеліє, Євангеліє розуму, яке зводилося лише до людського розуму. Стає зрозумілим, чому боротьба просвітителів з релігією сприяла продовженню релігійних воєн.

Саме з науки, особливо математики, на думку ряду вчених (Дж. Кларк та ін.), раціоналізм перекочував у світоглядні і політичні системи. Ідеологи Просвітництва вірили, Що з допомогою розуму буде досягнуто істини про людину й оточуючу природу. Раціоналізм — основоположна риса культури епохи Просвітництва, природно, що просвітителям притаманний «раціоналістичний індивідуалізм», який нерозривно пов'язаний з гуманізмом, адже останній виходив з уявлення про раціональну суверенність людини. Розум трактувався як джерело і двигун пізнання, етики й політики: людина може і повинна діяти розумно; суспільство може і повинне улаштуватися раціонально. Від ренесансного раціоналізму тягнуться нитки в минуле й майбутнє — від раціоналістичної рефлексії досократиків і до ревного, самозабутнього культу розуму просвітителів XVIII ст. Недивно, що Вольтер Ьважав його століттям розуму, що розповсюдилося Європою — від Петербурга до Кадісу.

По-п'яте, визначального рисою епохи Просвітництва є ідея прогресу, що тісно переплітається з поняттям «розуму». Тут треба врахувати зміну тлумачення «розуму»— до середини XVII ст. розум сприймався філософами як «частина душі», після Локка стає скоріше «процесом мислення», одночасно набуваючи функції діяльності. Тісно пов'язаний з наукою, розум перетворюється на її головне знаряддя. Саме в епоху Просвітництва сформульовано концепцію «віри в прогрес через розум», яка надовго визначила розвиток європейської цивілізації і принесла цілу низку руйнівних наслідків для людства. Слід пам'ятати, що досягнення емпіричного природознавства лежать у хибному уявленні мислителів XVIII ст., нібито прогресивний розвиток людського суспільства знаходиться у прямій залежності від квантитативних методів впливу на нього. І тільки винахід доктора Гільоте-на продемонстрував суспільній свідомості найпрямолі-нійніший прогрес, що досить сумнівна річ.

По-шосте, для культури даної епохи характерна абсолютизація значення виховання у формуванні нової людини. Діячам того часу здавалося, що створити доцільні умови для виховання дітей — і протягом одного-двох поколінь усі нещастя буде викорінено. Тому більшість з них принципово заперечували будь-яку легенду. На думку Е. Фаге, це було «століття зовсім нове, первісніше і надміру брутальне. XVIII ст., не бажаючи знаходитися під впливом будь-якої традиції, відкинув традицію, що містила в собі досвід нації..., спаливши й знищивши здобутки минулого. XVIII ст. повинне було усе відшукувати і влаштовувати наново». Філософи зробили ставку на нову людину, вільну від спадку тієї чи іншої філософської, релігійної чи літературної традиції. Однак усі експерименти по збавленню людини від традицій закінчувалися трагічно для товариства людей.

Свої особливості притаманні німецькому Просвітництву — «Священна Римська Імперія германської нації» повільно зживала тяжкі наслідки тридцятилітньої війни: політичну роз'єднаність, економічну відсталість, занепад культурних центрів. На початку XVIII ст. у багатьох сферах життя Німеччини панували середньовічна кос-ність, забобони, церковні догми. Однією з особливостей германського Просвітництва, де вирізнялися постаті Г. Лейбниця, Г. Мессинга, І. Вінкельмана, X. Віланда, Ф. Клопштока, І. Гердера та ін., є існування «католицького Просвітництва». В жодній іншій європейській країні не було подібного. У латинських країнах кожний, незгодний з церквою, виходив з неї і починав проти неї боротьбу. У «Священній Римській Імперії», бажаючий піддати критиці церкву і духовенство, прагнув виправити їх зсередини у повній відповідності з приказкою: хто сильно любить, той сильно б'є. Ця різниця між «Просвітництвом» у німецьких землях і латинськими країнами (за деякими винятками) виявляється в тому факті, ЩО у франції й інших європейських державах церква займала позицію твердині у морі критики й нападок, проте v Німеччині вона реформувалася (йдеться про католицьку церкву). Усе зазначене було піддано ґрунтовій ревізії: догматична теологія й біблістика, моральна й пасторальна теологія, освіта священників й орденське життя, проповідництво у співставленні з економічними й соціальними проблемами, літургія й практика благочестя, слід додати й реформу викладання релігії у зв'язку З перетворенням всієї шкільної системи й новими потребами педагогіки. Усе, що стояло на захисті «католицького Просвітництва», стисло можна охарактеризувати так: «Тільки той може його справедливо оцінити, хто усвідомлює викривлення/на які воно було реакцією».

Діячі «католицького Просвітництва» займалися переробкою молитовників, щоб замінити книжки з благочестя, видані у XVII ст. єзуїтами, кармелітами, францисканцями і домініканцями. Останні пропагували своєрідний фанатизм у поклонінні святим, у виконанні релігійних церемоній і спеціальних обрядів. Можливо, в жодній з епох не було такої кількості молитовників, як у Цьому незвичайному періоді закату «католицького Просвітництва», коли педагогіка розвивалася одночасно з паровою машиною. Як приклад можна на-Эвсти «Повний молитовник для християн-католикїв» І. М. Зайлера, виданий у 1784 р. і відомий усій північно-вахідній Європі, вій зазнав слави ще у другій половині XIX ст. Автор постійно поновлював цей молитовник, що дає можливість простежити за еволюцією від просвітництва до романтизму, котра являла собою одне з найбільш цікавих і повчальних явищ в історії релігії й цивілізації.

 

Очищення літургічних практик — головна мета «католицького Просвітництва». Його прихильники у npar-ненгні розмістити вівтар. у центрі храму на простому стояі, прибрати бокові вівтарі та відсторонити монологічний характер святої обідні — цілком сучасні. Серед них чимало таких, хто глибоко вивчив життя церкви раннього християнства і вимагав повернення до її простоти £Гразер, Блау, Дорсі, Веркмайстер, В