ТОП 10:

Правобережний гетьман Дорошенко та його боротьба за об'єднання українських земель.



У сер. 1660-х років Українська держава внаслідок між-старшинських усобиць опинилася перед загрозою повної катастрофи. її фатальний розкол на дві окремі частини дедалі поглиблювався. І все ж серед цього безладу й зневіри знайшовся лідер, мета життя якого полягала в об'єднанні всіх українських земель у складі незалежної держави — гетьман Петро Дорошенко (1665—1676).

Восени 1666 р. П. Дорошенко стає на шлях відкритого розриву з Польщею. Запросивши на допомогу татар, він витіснив поляків із Поділля і дійшов до Галичини. Вирішальні події розвивалися біля села Підгайці на Тернопільщині, де козацьке військо разом із татарською ордою та турецькими яничарами оточило польську армію. Перемога була близькою, але на заваді стала недолуга політика кошового І. Сірка, який разом із запорожцями напав на Крим. Дізнавшись про це, татари пішли на мирову з поляками, отримавши дозвіл брати ясир з українських земель. П. Дорошенку нічого не залишалося, як також підписати 19 жовтня 1667 р. договір, який передбачав визнання підданства королю, дозвіл шляхті повертатися до маєтків тощо. Водночас Польща змушена була визнати автономію Правобережної України.

Зазнавши невдачі в справі возз'єднання українських земель у боротьбі з Польщею, П. Дорошенко вирішив спробувати щастя на переговорах з Московією наприкін. 1667 — на поч. 1668 рр. Однак цар не ризикнув опинитися віч-на-віч з об'єднаною Україною на чолі з енергійним гетьманом, воліючи дотримуватися Андрусівського перемир'я.

В середині 1668 р., коли в результаті антимосковського повстання на Лівобережжі більша його частина була звільнена від окупантів, гетьман, заручившись підтримкою татар та значної частини лівобічної старшини і козацтва, здійснив похід на Лівобережну Україну. Козацька рада обрала П. Дорошенка гетьманом возз'єднаної Української держави.

Ні Московія, ні Польща не збиралися миритися з втратою українських земель. П. Дорошенко довідався про вторгнення польських підрозділів па Брацлавщину, тому був змушений покинути Лівобережжя, щоб рятувати ситуацію. Та най дошкульні того удару П. Дорошенко отримав із Лівобережжя, де більшість старшини на чолі з раніше призначеним ним наказним гетьманом Дем'яном Многогрішним перейшла на бік Москви. Шанс возз'єднання України знову було втрачено.

Такий перебіг подій змусив П. Дорошенка до тіснішого зближення з Туреччиною. Українська держава мала об'єднати у своєму складі всі українські землі, передбачалися гарантії забезпечення національно-політичних і релігійних прав України. Розчарувавшись у турецькій протекції, гетьман прагнув знайти порозуміння чи то з Польщею, чи то з Московщиною, домагаючись від них широких автономних прав для України. Однак переговори з цими державами не увінчалися успіхом. Безвихідь посилювалася нескінченними воєнними діями, що велися на українських землях. Правобережна Україна перетворювалася на згарища і руїни. За таких умов П. Дорошенко 19 вересня 1676 р. зрікся влади на користь лівобережного гетьмана Івана Самойловича.

На жаль, після зречення П. Дорошенка від гетьманства українські землі так і не об'єдналися

27.Діяльність Кирило-Мефодіївського братства.

У січні 1846 р. в Києві виникла таємна суспільно-політична організація – Кирило-Мефодіївське братство. Спочатку ця організація сформувалась навколо групи молодих людей, які разом зі студентами-товаришами відвідували лекції проф. Миколи Костомаровазі слов’янської міфології. Вивчення народної творчості українців та інших слов’янських народів наштовхнуло Костомарова на ідею слов’янської єдності.

Організаторами Кирило-Мефодіївського братства стали представники інтелігенції: М. І.Костомаров, М. І.Гулак, В. М.Білозерський. Згодом до нього увійшли письменник Пантелеймон Куліш, студенти Київського університету О. В.Маркевич, О. О.Навроцький, Г. В.Андрузький, О. Д.Тулуб та інші. У квітні 1846 р. до товариства вступив Т. Г.Шевченко.

Ідеологія Кирило-Мефодіївського братства була синтезом ідей трьох рухів: українського автономістичного, польськогодемократичного, російського декабристського в Україні. Братчики виробили програмні документи, до яких входили: «Статут і правила товариства», написані Білозерським, а також «Книга буття українського народу», або «Закон Божий», автором якої був Костомаров. В останньому документі розвивається ідея про те, що український народ завдяки своїй волелюбності та демократичності звільнить росіян від їхнього деспотизму, а поляків – від аристократизму. Програма Кирило-Мефодіївського братства вироблялась у гострих дискусіях. Це, насамперед, виходило з того, що П. Куліш наголошував на національному, М. Костомаров – на загальнолюдському і християнському, а Т. Шевченко – на соціальному елементі. Кожний з цих елементів знайшов своє відображення в «Книзі буття...».

Основними завданнями, які ставили перед собою члени Кирило-Мефодіївського братства, були: ліквідація кріпацтва і скасування станів, поширення освіти серед народних мас, об’єднання всіх слов’янських народів в одну рівноправну федерацію, в якій кожний народ мав би свою державність.

Українському народові відводилась провідна роль в організації всіх слов’ян на визвольну боротьбу. Центром всієї федерації мав стати Київ. У членів товариства були розбіжності щодо тактики, а саме: Костомаров і Куліш вважали шляхом практичного втілення в життя програми поступові реформи, а Шевченко і Гулак – збройне повстання та повалення самодержавства.

Кирило-Мефодіївське братство не встигло здійснити свої наміри, бо було розгромлене вже навесні 1847 р. за доносом студента Олексія Петрова. Членів товариства заарештували і після слідства заслали в різні місця, заборонивши повертатись на Україну і працювати на ниві народної освіти. Суворе покарання братчиків мало стати пересторогою для тих, хто б намагався піти далі їхнім шляхом. Шевченка віддали в солдати на 10 років.

Проте ідеї братства глибоко ввійшли в світогляд тогочасної інтелігенції, створили грунт для наступних поколінь українських діячів. Це була перша спроба української інтелігенції перейти до політичної боротьби.

28.Національне пробудження в Галичині , «Руська Трійця».

Пробудження національного життя в західноукраїнських землях у перший половині XIX ст. було викликано посиленням феодального і національного гніту в Австрійській імперії, що набуло виразу у збільшенні феодальних повинностей селян, посиленні бюрократично-поліцейського режиму, забороні на викладання української мови в школах, насадженні німецької мови, політиці асиміляціїукраїнського населення.

Після реформ Марії-Терезії і Йосифа II склалися певні умови для пожвавлення українського національного життя, але їхні наступники на австрійському престолі скасувавши цілий ряд прогресивних реформ. Зокрема у 1805 р. початкові школи були поставлені під контроль римсько-католицької церкви; у 1809 р. було закрито Український інститут при Львівському університеті; у 1812 р. австрійська влада скасувала обов'язковість освіти.

Але цього ж часу починає пробуджуватися національне життя в західноукраїнських землях. Ідея національної свідомості стає панівною.

Починає набирати значення національна мова, історія, література і фольклор. Шлях до національної свідомості пролягав через книги. Рух за національне відродження на західноукраїнських землях очолило греко-католицьке духовенство. Центром церковного життя була метрополія у Львові. У період між 1837 і 1850 pp. вийшло 43 книги, написані українською мовою. Цікаво, що 40 із них належали перу священників.

Активним діячем українського національно-визвольного руху в Галичині був греко-католицький священик I. Могильницький, який в 1816 р. за підтримки єпископа М. Левицького організував «Клерикальне товариство» з метою поширення в селянському середовищі релігійних текстів українською мовою. Таким чином, вони ставили і другу мету: вберегти селян від переходу до римсько-католицької церкви й ополячення. I. Могильницький написав першу в Галичині «Граматику» української мови і наукову працю «Відомості про руську мову», у який довів помилковість тверджень, що поширювалися про українську мову як діалект російської або польської мов.

У 30-х- 40-х pp. ХIХ ст. набуває значного піднесення суспільно-політичний рух у зв'язку з потребою вирішення невідкладних соціально-економічних і політичних проблем. У Львові та інших містах Східної Гали-чини виникають таємні підпільні гуртки та групи, що ставили на меті повалення монархії Габсбургів та ліквідацію феодально-кріпосницьких порядків. Але наприкінці 30-х pp. більшість із них була розгромлена.

«Руська трійця». На початку 30-х pp. XIX ст. серед української прогресивної студентської молоді Львова виник гурток «Руська трійця», куди ввійшли студенти богослов'я М, Шашкевич, I. Вагилевич та Я. Головацький. За своїм характером це бувдемократично-просвітительський гурток. Метою гуртка була культурно-просвітницька діяльність, зокрема пропаганда української історії та мови - мови без штучної «вишуканості» і зрозумілої для всіх людей, а також національних традицій для пробудження національної свідомості. Це, на їхню думку, відкрило б селянству доступ до знань і полегшило його долю. Діяльність гуртка розгорталась в умовах, коли в Галичині панували німецька, польська та латинська мови.

Члени цього гуртка розгорнули масштабну просвітницьку діяльність. У 1836 р. I. Вагилевич зробив перший переклад «Слова о полку Ігоревім» живою українською мовою; М. Шашкевич створив «Читанку», готував граматику і словник української мови. У трьох церквах «трійчаки» читали проповіді українською мовою.

У 1834 р. гуртківці підготували історико-літературний збірник «Зоря». У цьому збірнику були матеріали про Богдана Хмельницького, С. Наливайка та рух опришків. Віденська поліція заборонила друкувати збірник. Діячі «Руської трійці» зображували козацтво як символ національно-визвольної боротьби, робили упор на тому, що Б. Хмельницький вважав Волинську, Галицьку, Берестейську землі невід'ємною частиною всієї України. Уперше в суспільно-політичному русі на західноукраїнських землях у програмних документах цього гуртка було порушено питання про возз'єднання всіх українських етнічних земель.

«Русалка Дністрова». У 1837 р. у Будапешті було видано збірку (альманах) «Русалка Дністрова». В альманах були вміщені народні пісні, думи, перекази, історичні документи, що розкривали героїчне минуле, заняття, побут, культуру українського народу.

29.Валуєвський циркуляр та Емський указ.

Валуєвський циркуляр (1863) — таємне розпорядження міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва до територіальних цензурних комітетів, в якому наказувалося призупинити видання значної частини книг, написаних українською мовою. Згідно з указом заборонялась публікація релігійних, учбових і освітніх книг, однак дозволялась публікація художньої літератури.Мотивом до видання циркуляру став страх царської влади, що публікації книг українською мовою стимулюють зростання сепаратистських, пропольських та антицарських настроїв.

Дію Валуєвського циркуляру було закріплено і розширено шляхом виданняЕмського указу.

Емський указ — розпорядження російського імператора Олександра II (1876), спрямоване на витіснення української мови з культурної сфери і обмеження її побутовим вжитком.Указ забороняв ввозити на територію Російської імперії з-за кордону книги, написані українською мовою, видавати нею оригінальні твори і робити переклади з іноземних мов, тексти для нот, театральні вистави і публічні читання.Заборонено навчання українською.

Гальмівний ефект Валуєвського циркуляру для українців був відчутним.У 1864—1869 pp. число укр. книжок зменшилося до 24. Перестали діяти недільні школи, послабилась праця в громадах, частина членів яких була заарештована й заслана.

Валуєвський циркуляр був ударом по усьому загалу українофілів, однак за його рядками дослідники «розпізнають» й декілька конкретних імен. Це Володимир Антонович (поляк, що став українцем), Микола Костомаров (організовував видання дешевих книг українською мовою для народу) та Пилип Морачевський (подав на розгляд переклад Нового Заповіту).

Емський указ не був скасований офіційно, однак втратив чинність 17 жовтня 1905 року з виданням так званого "Манiфеста громадянських свобод" імператором Миколою II.

30.Заснування української Центральної ради.

Українські національно-демократичні сили усвідомлювали необхідність консолідації та створення об'єднаного суспільно-політичного центру, і за ініціативою Товариства українських поступовців (ТУП) 4 березня 1917 р. утворили Українську Центральну Раду (УЦР). У короткий час УЦР переросла у впливовий представницький орган народної влади.

Важливу роль у її створенні, зміцненні та визначенні основних напрямків діяльності відіграли три провідні українські партії:

- Українська соціал-демократичної робітнича партія (УСДРП);

- Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР);

- Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ).

Обране 7 березня керівництво Української Центральної Ради очолив Михайло Грушевський, заступниками голови стали Дмитро Антонович, Д. Дорошенко, Ф. Крижанівський. Важливу роль у діяльності ЦР відіграли Володимир Винниченко, Сергій Єфремов,Борис Мартос, Симон Петлюра та ін. її членами стали багато відомих українських письменників, істориків, юристів. За переконаннями більшість із них були автономістами-федералістами - прихильниками автономії України у складі Росії. Частина членів Центральної Ради були самостійниками - прихильниками негайного проголошення незалежності України.

Михайло Грушевський сформулював програму і платформу Української Центральної Ради, основною метою якої було домогтися від Тимчасового уряду визнання і проголошення національно-територіальної автономії України.

Почавши свою діяльність з нечисленної організації, до якої входили відомі діячі українського національно-визвольного руху, Українська Центральна Рада набувала все більшого авторитету і згодом стала, по суті, українським парламентом.

Повний склад ЦР до осені 1917 р. нараховував 822 представники політичних партій, громадських організацій, територіальних представництв, профспілок, селянських союзів. Четверта частина місць у ЦР належала російським, польським, єврейським та іншим партіям (соціал-демократам, есерам, Бунду). За ними стояли мільйони жителів України. Це давало УЦР всі законні підстави виступати в ролі загальнонаціонального представницького органа.

Керівництво УЦР стало створювати в повітах, містах, губерніях українські ради, підтримувало заходи щодо створення української преси, введення української мови в школах і становлення українських культосвітніх організацій («Просвіт»).

Навесні 1917 р. в Україні склалися три центри влади:

- Тимчасовий уряд у Петрограді віддав наказ про перехід влади на місцях до рад об'єднаних громадських організацій (громадських рад), губернських земських установ, комісарів Тимчасового уряду;

- Ради робітничих і солдатських депутатів;

- Українська Центральна Рада - центр українського національно-демократичного руху.

31.Іий Універсал УЦР і створення першого українського уряду.

10 червня 1917 р. УЦР на II Всеукраїнському військовому з'їзді проголосила свій I Універсал.

Основні положення I Універсалу:

- вимога надати Україні автономію в рамках демократичної та федеративної Росії;

- обрання на основі загального прямого таємного голосування Українських Установчих зборів;

- УЦР проголошувала себе виразником усенародної волі та брала на себе в цьому зв'язку всю повноту політичної відповідальності;

- Універсал закликав українських громадян до згоди і взаєморозуміння з демократичними силами інших націй;

- в Універсалі містилася вимога усунення на місцях окремих осіб і організацій, що «вороже ставились до ідеї української незалежності», але не насильницькими методами, а шляхом їхнього переобрання;

- проголошувалася необхідність створення української скарбниці за рахунок організації збирання податків з населення;

- містився заклик до населення створювати органи влади на місцях, які б перебували у підпорядкуванні УЦР;

- засуджувалася політика Тимчасового уряду на переговорах із представниками УЦР.

Тимчасовий уряд засудив I Універсал УЦР як документ «злочинний і сепаратистський». Наприкінці червня до Києва прибула з Петрограда делегація Тимчасового уряду. За кілька днів переговорів їй вдалося змусити УЦР піти на компроміс і відмовитися від деяких положень I Універсалу.

15 червня 1917 р. був створений виконавчий орган Центральної Ради - перший український уряд - Генеральний секретаріат. На Генеральний секретаріат були покладені завдання вирішення найважливіших соціально-економічних проблем, що стояли перед Україною того періоду.

Головою Генерального секретаріату був обраний В. Винниченко. До нього увійшло 8 секретарів (міністрів). Генеральним писарем став П. Христюк, секретарем військових справ - С. Петлюра, секретарем міжнаціональних справ - С. Єфремов, секретарем земельних справ - Б. Мартос, секретарем фінансових справ - X. Барановський, секретарем продовольчих справ - М. Стасюк, секретарем судових справ - В. Садовський, секретарем освіти - I. Стешенко. Члени першого уряду УЦР представляли УСДРП, УПСР, УПСФ.

32.ІІий Універсал УЦР і його суть.

ІІ Універсал було оголошено 3 липня 1917 р. Він зафіксував наслідки домовленостей між УЦР і Тимчасовим урядом: останній визнавав УЦР і Генеральний секретаріат як крайовий орган України, і водночас Генеральний секретаріат ставав органом центрального уряду. Зі свого боку, УЦР визнавала Всеросійські установчі збори, а до їхнього скликання зобов'язувалася не робити самовільних кроків до здійснення автономії України.

Основні положення II Універсалу:

- Українська Центральна Рада має поповнитися представниками від інших народів, які живуть в Україні;

- поповнена Центральна Рада утворює Генеральний секретаріат, склад якого затверджує Тимчасовий уряд;

а Українська Центральна Рада починає розробку закону про автономічний устрій України, який має бути затверджений Всеросійськими Установчими зборами. До затвердження цього закону, УЦР зобов'язується не ставити питання про надання автономії Україні;

- Українська Центральна Рада призначає своїх представників для роботи при військовому міністрі Тимчасового уряду, генеральному штабі та Верховному головнокомандувачі, на яких покладалася безпосередня організація українських військових частин;

- формування українського війська здійснюється під контролем Тимчасового уряду.

.33: Тре́тій Універса́л Украї́нської Центра́льної ра́ди — державно-правовий акт, універсал Української Центральної ради, що проголошував Українську Народну Республіку.Прийнятий 7 (20) листопада 1917 року в Києві.

Умови

1.Україна проголошується Українською Народною Республікою, не відділяючись від Росії;

2.До установчих зборів в Україні вся влада належить УЦР та Генеральному Секретаріату;

3.Скасовується право приватної власності на землю;

4.УЦР починає мирні переговори з Німеччиною та її союзниками;

5.Впроваджуються демократичні свободи: свобода мови, свобода друку та ін.;

6.Запроваджується 8 годинний робочий день;

7.Встановлюється державний контроль над виробництвом;

8.На грудень призначаються вибори до всеукраїнських установчих зборів.

9.Судова реформа.

10.Амністія політичних в'язнів.

Проголошення створення Української Народної Республіки (УНР).

На початку листопада 1917 р. влада в Україні перейшла до рук Української Центральної Ради. 7 (20) листопада 1917 р. УЦР III Універсалом проголосила створення Української Народної Республіки у складі федеративної Росії. УЦР ухвалила Конституцію УНР, а також ряд законів: запроваджено власну грошову систему, затверджено герб, гімн УНР, українській мові надано статус державної.

34-Четвертий універсал

1. Передумови проголошення незалежності УНР. Незалежність і суверенітет УНР були проголошені Українською Центральною Радою в IV Універсалі.Лейтмотивом цього документа була теза: «Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенноюдержавою українського народу». Українська Центральна Рада закликала всіх громадян республіки захищати «добробут і свободу» у боротьбі з «більшовиками та іншими нападниками».

Основними передумовами проголошення незалежності УНР були:

- віковічні прагнення українського народу до свободи і незалежності;

- традиції національно-визвольної боротьби;

- довготривала антиукраїнська політика імперського центру;

- руйнівні наслідки Першої світової війни для України;

- наступ більшовицьких військ на Україну, якій розпочався в грудні 1917 р., позбавив керівництво Центральної Ради ілюзій щодо можливості перетворення Росії в демократичну федеративну республіку й автономії України у складі такої республіки;

- зовнішньополітичні умови потребували участі делегації УНР у мирній конференції щодо припинення воєнних дій на фронтах Першої світової війни; така участь ставала реальною тільки в тому разі, коли Україна здобувала правовий статус незалежної суверенної держави;

- тільки як незалежна держава, як суб'єкт міжнародного права УНР могла сподіватися на міжнародну допомогу, у тому числі воєнну, для захисту від агресіїззовні, зокрема від московсько-більшовицької інтервенції.

2. Прийняття IV Універсалу. 11 (24) січня 1918р., коли більшовицькі війська, які рвалися до столиці України, знаходилися уже на підступах до Києва, Мала Рада прийняла ІV Універсал. Остаточний текст було розроблено на основі проектів Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, М. Шаповала.

Можна визначити такі основні положення IV Універсалу:

а) у зовнішньополітичній сфері:

- Універсал ставив за обов'язок уряду довести до кінця переговори з Центральними державами й укласти мир;

- декларував прагнення до дружніх стосунків із сусідами України - Росією, Австро-Угорщиною, Туреччиною та іншими країнами;

б) в аграрній сфері:

- проголошувалася націоналізація (перехід власності до рук держави) усіх природних ресурсів (лісів, вод, надр тощо), ліквідація права власності на землю;

- гарантувалася передача селянам землі без викупу до початку весняних робіт;

в) у сфері промисловості:

- проголошувалася демілітаризація підприємств (переведення підприємств на мирні рейки, випуск мирної продукції);

- боротьба з безробіттям;

- надання соціальної допомоги безробітним, потерпілим від війни;

- проголошувалася монополія держави на виробництво і торгівлю залізом, тютюном та іншими товарами;

г) у військовій сфері:

- проголошувався намір після закінчення війни демобілізувати армію і замінити її народною міліцією;

д) у сфері фінансів:

- проголошувалося встановлення державного контролю над банками;

е) у сфері міжнаціональних відносин:

- підтверджувалося право національних меншин на національно-персональну автономію.

Ставилося завдання найближчим часом скликати Українські Установчі збори, які б схвалили Конституцію УНР.

У день проголошення IV Універсалу Мала Рада прийняла закон про національно-територіальну автономію; право на автономію автоматично визнавалося за трьома найбільшими національними групами - росіянами, євреями і поляками; білоруси, німці, чехи, молдавани, татари, греки і болгари могли дістати це право за умови, якщо їхні петиції у цій справі зберуть щонайменше 10 тис. голосів.

3. Історичне значення IV Універсалу Української Центральної Ради.

- Вперше в новітній історії український народ дійшов до найважливішого рішення - проголошення незалежної суверенної Української держави, остаточно розірвавши відносини з імперським центром і заклавши основи наступного державного будівництва.

- 3 проголошенням IV Універсалу автономізм і федералізм у складі Росії остаточно йде в минуле української суспільно-політичної думки.

- IV Універсал надав нового якісного статусу Українській державі; державна влада стала єдиною в межах своєї території, незалежною від інших держав.

- Українська Центральна Рада нарешті відкинула коливання і пішла на радикальне вирішення земельного питання - головного для країни, у якій переважало сільське населення.

- Український національний рух знову підтвердив свій демократичний характер: у найважчі для революції дні Центральна Рада продовжувала відстоювати демократичні свободи, права національних меншин (у тому числі - росіян).

- IV Універсал містив конституційні засади державного будівництва, став значним кроком на шляху побудови української державності.

На жаль, історичні рішення Української Центральної Ради були прийняті тоді, коли доля українського демократичного уряду була уже вирішена.

Уроки Української національно-демократичною революції взагалі і діяльності Української Центральної Ради зокрема є дуже цінними для сучасної незалежної Україні.

4. Подальший розвиток подій в Україні (січень-лютий 1918 р.). Але цей важливий документ (IV Універсал) було проголошено надто пізно, коли кульмінаційний момент українського національного руху вже був пройдений. На початку 1918 р. УЦР втрачала позицію за позицією - у середині січня радянську владу було встановлено в багатьох містах України. Посилювалася зневіра народу щодо здатності УЦР розв'язати нагальні державні питання, соціальні проблеми брали гору над національними.

4.1. Бій під Крутами. Нерішучість і непослідовність УЦР призвели до того, що в кульмінаційний момент 16 (29) січня 1918 р. в бою під Крутами (станція між Ніжином і Бахмачем), де вирішувалася доля Києва, вона могла розраховувати лише на багнети 420 студентів, гімназистів та юнкерів, більшість яких загинула в нерівному протистоянні з 4-тисячною більшовицькою армією М. Муравйова

4.2. Повстання на заводі «Арсенал». 5 (18 січня) 1918 р. більшовицькі війська почали наступ на Київ. Для підтримання цього наступу 15 (28) січня Київська рада робітничих і солдатських депутатів, у складі якої домінували більшовики, вирішила почати повстання в місті. Повстання, очолюване спеціально створеним ревкомом, почалося 16(29)січня. Опорним пунктом його був завод «Арсенал». Повстання охопило весь Київ.

Але 21 січня (3 лютого) до міста вступили перекинуті Симоном Петлюрою з фронту «курені смерті», які підсилили загони «вільних козаків» і гайдамаків. Становище повсталих різко погіршилося; «Арсенал» був відрізаний від міста та піддавався сильному артилерійському обстрілу. Після безперервних боїв за рішенням ревкому арсенальці припинили боротьбу. Частина з них таємними шляхами пішла з території заводу на з'єднання з радянськими військами, які наступали на Київ. Гайдамаки, ввірвавшись на завод, жорстоко розправилися з повсталими, розстріляли більше 300 червоногвардійців, а разом із ними - кілька десятків жінок і дітей.

4.3. Вступ до Києва більшовицьких військ під командуванням М. Муравйова. Після придушення повстання на заводі «Арсенал» втримати Київ військам УЦР не вдалося. Після п'ятидобового бомбардування більшовицькі частини під командуванням М. Муравйова 26 січня 1918 р. увійшли до столиці УНР. Уряд УНР змушений був перебазуватися до Житомира, а невдовзі - до Сарн.

Після захоплення Києва М. Муравйов наказав «знищити всіх офіцерів, юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції». «Війська Муравйова справили Києву різанину, якої місто не бачило з часів Андрія Боголюбського», - так характеризував ці події Д. Дорошенко. Називали різні цифри жертв: 5000 чи більше, до 3000 було розстріляно першого дня. Розстрілювали переважно російських та українських старшин - тих, хто мав посвідчення УЦР, і декого з громадських діячів. Були випадки знищення людей тільки за те, що вони говорили українською мовою.

4.4. Брест-Литовський мирний договір. 26 січня (9лютого) 1918 р. делегація УНР підписала з представниками Четверного союзу Брест-Литовський мирний договір.

Країни цього блоку визнали державну незалежність і самостійність УНР, а її кордони з Aecmpo-Угорщиною встановлювалися за довоєнним розмежуванням між Росією та Австро-Угорщиною (по лінії Хотин-Гусятин-Збараж-Броди-Сокаль). Згідно з договором майже вся Холмщина і Підляшшя мали повернутися УНР. Остаточний кордон з Польщею пізніше мала визначити спеціальна змішана комісія з урахуванням етнічного складу населення прикордонних районів і йогобажань.

Підписаний договір також передбачав: відмову від взаємних претензій на відшкодування збитків, заподіяних війною; взаємний обмін військовополоненими; взаємний обмін надлишками промислових і продовольчих товарів; встановлення взаємних митних пільг і режиму найбільшого сприяння у прикордонному товарообміні; налагодження дипломатичних відносин.

Радянська Росія мала негайно укласти мирну угоду з УНР, вивести звідси червоногвардійські війська і не втручатися у внутрішнє житія України. Для відновлення влади УНР на територію України вступила 450-тисячна окупаційна австро-німецька армія, якій не могла протистояти 25-тисячна більшовицька армія України разом із загонами добровольців із Петрограда і Москви.

За надання масштабної воєнної допомоги УНР згідно з таємною угодою, підписаною навесні 1918 р., Україна зобов'язувалася поставити Німеччині та Австро-Угорщині значну кількість продовольства, а також регулярно постачати їм залізну і марганцеву руди тощо.

Уже на початку березня 1918 р. німецькі, австро-угорські та петлюрівські війська зайняли Київ і сюди повернулася Українська Центральна Рада, уряд УНР та інші урядові установи. До кінця квітня Червона армія була витіснена майже з усієї території східної України і Криму.

35-Причини поразки Центральної ради

Падіння Української Центральної Ради спричинили:

— розкол в українському суспільному русі, взаємні обвинувачення політичних партій, різних груп еліти, населення регіонів;

— політична недосвідченість і наївний романтизм лідерів, їх схильність до народницької, а не державотворчої позиції;

— утопізм соціально-економічного законодавства, особливо в аграрній сфері;

— відсутність ефективних і авторитетних органів управління на місцях, нерозвинутість системи самоуправління, повноважень центру та регіонів;

— однобока орієнтація на російську соціал-демократію, що переростала в більшовизм радикального типу, і на федеративний союз з Росією;

— невідповідність між курсом на побудову парламентської республіки та політичними, соціально-економічними реаліями 1917—1918 pp.;

— запізніле усвідомлення лідерами УЦР необхідності сильної виконавчої влади;

— анархічні тенденції українського менталітету, непідготовленість мас до самостійного національно-державного життя; вірус деморалізації та апатії, що охопив значну частину суспільства, політична культура якого була розвинута надто слабко, залишаючись глибоко патріархальною;

— небажання і невміння створити регулярні збройні сили, інші силові відомства у державі:

— ідейна, матеріальна, психологічна неготовність національно-демократичних сил до побудови основ державності; орієнтація на стратегію руйнування старого ладу, розуміння демократії як нічим не обмеженого народовладдя, що плодило охлократичні тенденції в суспільстві;

— незацікавленість сусідніх з УНР держав в існуванні незалежного, сильного українського державного організму.

36-Хліборобський конгрес 29 квітня…

Союз Земельних Власників (рос. Союз земельных собственников) — консервативно-монархічна організація, постала в Україні на весні 1917 з ініціативи Михайла Коваленка. Об'єднувала середніх і великих землевласників; це були переважно чужинці, які ставилися негативно до ідеї української державности. Разом з Українською Демократично-Хліборобською Партією Союз земельних власників організував 29 квітня 1918 у Києві Хліборобський Конгрес, на якому проголошено П. Скоропадського гетьманом. В кінці жовтня 1918 Союз земельних власників розпався на дрібних і середніх хліборобів на чолі з Миколою Коваленком, що обороняли незалежність України, та великих землевласників, які вимагали федерації з Росією (І. Дусан, граф Гейден, Ненарохомов). Союз земельних власників припинив існування по поваленні гетьманського уряду.

37-Повстання у Львові 1 листопада 1918

01.11.1918 – розпочалося повстання українців у Львові (Листопадовий зрив)

У жовтні 1918 р. імператор Австро-Угорської імперії Карл І оголосив про перетворення дуалістичної монархії у федерацію народів, внаслідок чого на Галичині помітно активізувався український національний рух. 18-19 жовтня 1918 р. у Народному домі у Львові відбулося засідання українських послів до парламенту та крайових сеймів Галичини й Буковини, греко-католицького єпископату та представників основних українських політичних партій. Під час засідання було утворено Українську Національну Раду (УНРада), яку очолив Євген Петрушевич. Завданням Ради стало національне самовизначення українців в імперії Габсбургів.

Водночас польські військово-політичні кола, намагаючись на момент розпаду Австро-Угорщини встановити контроль над Галичиною, створили 28 жовтня у Кракові Польську Ліквідаційну Комісію. Комісія мала організувати у Львові в ніч з 2 на 3 листопада збройний виступ для встановлення польської влади, про що був повідомлений австрійський уряд. Приїзд Комісії був запланований на 1 листопада.

Австрійський намісник Галичини Карл фон Гуйн відмовився передати владу в руки українців, після чого останні почали готувати збройне повстання з метою захоплення влади у Львові. Повстання українців очолив cотник УСС Дмитро Вітовський. Опираючись на підрозділи полку УСС, 1 листопада о 4-й годині ранку українські війська захопили ратушу, намісництво, радіо, телеграф та вокзали. Вже на ранок у місті замайоріли синьо-жовті прапори. Цього ж дня підрозділи УСС зайняли Станіслав, Тернопіль, Золочів, Сокаль, Раву-Руську, Коломию, Снятин, Печеніжин, Борислав та інші міста і містечка Галичини. Відбулася подія, що стала відомою в історії як Листопадовий зрив (чин) або Листопадова революція. Саме Листопадовий зрив спричинив проголошення Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) та ознаменував початок українсько-польської війни за контроль над західноукраїнськими землями.

Західноукраї́нська Наро́дна Респу́бліка (за тодішнім правописом: Західно-Українська Народня Республика; ЗУНР) — українська держава, що існувала протягом1918–1919 років на території Західної України зі столицею у Львові. Постала після Першої світової війни в результаті розпаду Австро-Угорщини. Проголошена 19 жовтня1918 року. Охоплювала територію заселену українцями — Галичину, Буковину й Закарпаття. 1 листопада розпочався військовий конфлікт проти Польщі, яку підтримували країни Антанти, насамперед Франція. 22 січня 1919 року ЗУНР об'єдналася з Українською Народною Республікою, отримавши назву Західна Область Української Народної Республіки (ЗОУНР). Окупована 18 липня 1919 року в ході українсько-польської війни. Анексована Польщею, Румунією і Чехословаччиною. До 15 березня1923 року уряд ЗУНР перебував у еміграції.







Последнее изменение этой страницы: 2016-12-13; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.8.46 (0.026 с.)