ТОП 10:

криза командно-адміністративної системи радянської імперії



Криза партійно-державного керівництва в СРСР і УРСР.
Жовтневий (1964) пленум ЦК КПРС, який усунув від влади М. Хрущова, проходив під гаслами подолання волюнтаризму і суб'єктивізму, надання внутрішній і зовнішній політиці реалізму та стабільності.
За основу нового політичного курсу було визначено «наступність», «поступовість», «зваженість» у прийнятті рішень. Однак у ході реалізації вони набули характеру руху у зворотному напряму - від хрущовської лібералізації до неосталінізму. Будь-які реформи, в першу чергу в політичній сфері, вважались недоцільними. Зростає вплив партійно-державного апарату — номенклатури, яка фактично перетворилася на новий правлячий клас радянського суспільства.
Ідеологічним орієнтиром партійно-державного керівництва Радянського Союзу в цілому та Української РСР як його складової частини, зокрема, були положення схваленої в 1961 р. програми КПРС про побудову в СРСР до 1980 р. комунізму. Проте реальне життя виявилось набагато складнішим, ніж уявляли у своїх прожектах ідеологи Компартії.
Вже у другій половині 60-х років стало очевидно, що широко розрекламовані обіцянки побудувати до 1980 р. комунізм виконані не будуть. Показники економічного росту, передбачені програмою КПРС на 1961-1970 рр., виявились абсолютно нереальними. Це поставило під загрозу комуністичний міф, яким обґрунтовувалася вся внутрішня і зовнішня політика СРСР.
У цих умовах балачки про те, що «світле комуністичне завтра» ось-ось настане, припинилися. Центральна влада пустила до повсякденного обігу термін «розвинутий соціалізм». Народу наполегливо і цілеспрямовано прищеплювалась думка, що він живе в суспільстві, де успішно вирішуються питання задоволення життєвих потреб, процвітає економіка, розвиваються наука, освіта, мистецтво. Саме це і є «розвинутий соціалізм» — найдосконаліша форма суспільно-політичного устрою. Побудова комунізму ставала справою невизначеного майбутнього.
Але якщо поняття «комунізм» для пересічної радянської людини було більш-менш зрозумілим, то що таке «розвинутий соціалізм» — достеменно не знав ніхто. У масовій свідомості зріло переконання, що, заговоривши про «розвинутий соціалізм», партія визнала нездійсненність, утопічність побудови комунізму.
Щоб нейтралізувати ці настрої в суспільстві, влада на всі лади стала повторювати, що «розвинутий соціалізм» - не що інше, як передбачений «самим В.І. Леніним» перехідний етап до комунізму, який «волюнтарист» М. Хрущов, мовляв, хотів «перескочити». Лише поступово «розвинутий соціалізм» трансформуватиметься у комунізм. Люди прислухались до цих роз'яснень, дехто сприймав їх, але сумніви залишалися. Здоровий глузд підказував, що й цього разу їх ошукають. У цих умовах все більша кількість населення втрачала віру в реальність комуністичних ідеалів та спроможність тих, хто знаходився на чолі держави, їх досягти.
Основною силою, що мала забезпечувати просування українського суспільства в напряму до «комунізму» чи «розвинутого соціалізму», була Комуністична партія України. Вона не була самостійною політичною партією, а виступала як обласне відділення єдиної й централізованої КПРС. Через Компартію здійснювалося Москвою керівництво Україною.
Обійняти будь-яку високу посаду у ті роки було важко, якщо кандидат на неї не був членом КПРС. В цих умовах чисельність парторганізацій постійно зростали. Якщо на початку 60-х років КПУ налічувала 1,2 млн. членів, то наприкінці 70-х - 2,7 млн. Одночасно зростали роль і значення партійної та управлінської бюрократії — номенклатури. Вона складалась із осіб, які обіймали високі керівні посади, призначення на які офіційно затверджувались керівними ланками партії. Постійно заявляючи про зближення робітничого класу, селянства та інтелігенції, номенклатура фактично перетворилась на панівний клас радянського суспільства. Відповідно до Конституції, ради залишались вищими орга нами державної влади і місцевого самоврядування. 60—80-ті роки відзначені посиленням впливу на них партійних структур. Починаючи із сільських і аж до Верховної Ради, перші особи відповідних партійних комітетів обиралися до виконавчих органів рад, а кандидатури їхніх голів погоджувалися з партійни ми комітетами і обиралися формально.
За таких умов вибори до рад не мали ніякого значення, бо фактична влада концентрувалася в руках партії, її лідери — від першого секретаря ЦК до секретаря райкому — були повновладними господарями на своїх територіях.
Становище це було узаконене, коли 7 жовтня 1977 р. Верхов на Рада СРСР затвердила нову Конституцію. 20 квітня 1978 р. позачерговою сесією Верховної Ради УРСР була затверджена нова Конституція (Основний Закон) республіки. До цих документів вперше в конституційній практиці внесено статті, за якими Компартія визначалась «керівною і спрямовуючою силою суспільства, ядром її політичної системи», яка визначає ге неральну перспективу розвитку суспільства, лінію внутрішньої і зовнішньої політики, «надає планового, науково обґрунтованого характеру його боротьбі за перемогу комунізму».
Усі, хто висловлювався проти визнання виключної політичної ролі КПРС в Україні, фактично вступали у конфлікт із Основним Законом, з усією партійно-державною машиною.
«Двірцевий переворот», у результаті якого з найвищих посад у партії і державі було усунуто М. Хрущова, став результатом змови ' консервативних сил, котрі боялись лібералізації радянського суспільства і найменшого обмеження всевладдя партійної номенклатури.
Л. Брежнєв, який прийшов на зміну М. Хрущову, вже в березні 1966 р. на XXIII з'їзді КПРС відновив політбюро ЦК , КПРС - вищий та всевладний орган партійної ієрархії, повернув посаду генерального секретаря, яку сам і обійняв, зняв існуючі раніше обмеження для партноменклатури обіймати і відповідні посади протягом тривалого часу.
Він був вихідцем з України. У Дніпродзержинську (тоді Кам'янці) Л.І. Брежнєв народився, закінчив інститут, працював на металургійному заводі, обіймав посаду голови міськвиконкому.
У роки Другої світової війни він працював у політорганах армії. Повоєнна біографія Л. І. Брежнєва пов'язана з партійною та радянською роботою. Поступово долаючи її щаблі — через роботу в Казахстані, Молдові і нарешті Москві - він зрештою обійняв і аж до своєї смерті в 1982 р. утримував пост Генерального секретаря ЦК КПРС, додавши до нього в 1977 р. посаду Голови президії Верховної Ради СРСР. За цей час він став маршалом, був нагороджений безліччю нагород.

48. Створення Народного руху України. Перемога демократичних сил

Народний Рух України — сучасна політична партія в Україні. Скорочена назва партії (відповідно до статуту) — Українська народна партія «Рух» [1]

НРУ (як громадсько-політична організація) заснований 1989 року та зареєстрований Радою Міністрів УРСР 1990 року.

Заснування та становлення

Історія партії веде свій початок від громадсько-політичного руху, який був заснований на базі численних демократичних угруповань, на основі запропонованих Спілкою письменників України Програми і Статуту

У березні — вересні 1989 року в більшості областей пройшли установчі конференції. Установчий з'їзд відбувся 8-10 вересня 1989 року у Києві під назвою «Народний Рух України за перебудову».

Найбільшими заходами Руху були: «Живий ланцюг» до дня Злуки ЗУНР та УНР (22 січня 1990року), масовий виїзд на Нікопольщину та Запоріжжя до 500-ліття Запорозького козацтва (1-5 серпня 1990), великі заходи під Берестечком, Батурином, в Лубнах і Хотині.

Після створення в січні 1990 року УРП, а пізніше ДемПУ, Рух існував як неформальна коаліція УРП, ДемПУ, інших невеликих організацій, що керувалися своїми статутами, та власне Руху, що об'єднував людей тільки на засадах програми та Статуту Руху.

ІІ з'їзд Руху відбувся у жовтні 1990 року. До Програми Руху введене положення про головну мету Руху — досягнення незалежності України; з назви виключені слова «за перебудову». Були обрані: голова Руху — Іван Драч, заступники — Михайло Горинь, Олександр Лавринович; Центральний провід Руху (19 чоловік); Секретаріат (голова — В. Бурлаков), Політрада (голова — Михайло Горинь), Координаційна рада (голова — Микола Поровський); Рада колегій (голова — Володимир Черняк, Іван Заєць), Рада національностей (голова — О.Бураковський).

Відбулася перша спроба об'єднати навколо Руху новостворені партії — УРП та ДемПУ; для цього був запроваджений інститут асоційованого членства у Русі. Однак ці партії відмовилися від асоційованого членства у Русі. Хитка коаліція партій навколо Руху проіснувала до вересня 1991 року і фактично розпалася в період президентської виборчої кампанії, коли УРП і ДемПУ, проігнорувавши рішення Великої ради Руху, висунули своїх кандидатів на Президента України й розгорнули виборчу боротьбу проти кандидата від Руху В'ячеслава Чорновола.

ХІІ з'їзд Народного Руху України (Київ, 8 грудня 2001 року) прийняв Ухвали «Про утворення виборчого блоку Віктора Ющенка „Наша Україна“», «Про затвердження виборчого списку Народного Руху України у складі виборчого списку блоку Віктора Ющенка „Наша Україна“», «Про рекомендації Народного Руху України щодо кандидатів у народні депутати України від виборчого блоку Віктора Ющенка „Наша Україна“ в одномандатних виборчих округах».

3 травня 2003 року на ХІІІ з'їзді НРУ Головою партії було обрано Бориса Тарасюка. Заступниками Голови Руху стали Роман Зварич, Юрій Ключковський, Вячеслав Коваль, Василь Куйбіда, Лесь Танюк. У новому складі обрано Політичну Раду та Центральний Провід НРУ.
XIV з'їзд Народного Руху України, що відбувся у столиці 20 березня 2004 року, ознаменувався ухваленням рішення щодо утворення виборчого блоку для участі у виборах Президента країни та прийняттям змін та доповнень до Статуту НРУ.

19 лютого 2005 року — XV Всеукраїнські Збори Народного Руху. Присутні 484 делегатів з 490 обраних. З'їзд прийняв Ухвалу про участь Народного Руху України у виборчій кампанії 2006 року. З'їзд вирішив ініціювати створення виборчого блоку політичних партій, що підтримують Президента України Віктора Ющенка, і стати співзасновником цього блоку разом з партіями — учасниками Коаліції «Сила Народу», іншими політичними силами.

У 2006 році НРУ бере участь у парламентських виборах у складі виборчого блоку Віктора Ющенка «Наша Україна». До складу блоку також увійшли Народний Союз «Наша Україна»,Українська республіканська партія «Собор», Християнсько-Демократичний Союз, Конгрес українських націоналістів, Партія промисловців та підприємців

У 2007 році на позачергових парламентських виборах бере участь у складі виборчого блоку Наша Україна — Народна Самооборона. До складу блоку також увійшли Народний Союз «Наша Україна», Європейська партія України, Християнсько-Демократичний Союз, Партія захисників Вітчизни, Політична партія «Народна Самооборона», Українська Народна Партія,Українська республіканська партія «Собор».

Докладніше у статті Відзначення 20-річчя від утворення Народного Руху України

У 2009 20-річчя створення НРУ було відзначено на державному рівні. Для організації низки заходів у Центрі і в областях були утворені організаційні комітети, в які входили активісти Народного Руху 90-х років та представники державних адміністрацій. Очолив загальнодержавний організаційний комітет І. Ф. Драч. Проведені конференції, видано ряд нових видань з історії НРУ, зокрема, перевидано стенограму І з'їзду НРУ, а також зорганізовано урочисте засідання в Палаці «Україна», м. Київ. Ряд засновників Народного Руху України та його багаторічних активістів були нагороджені державними нагородами, грамотами обласних держадміністрацій.

14 травня 2011 року — На XX Всеукраїнських Зборах (З'їзду) Народного Руху України головою Народного Руху України знову обрано Тарасюка Бориса Івановича. В підсумку обговорення пропозиції Голови НРУ, узгодженої з головами обласних (крайових) організацій НРУ, ХХ Всеукраїнські Збори (З'їзд) Народного Руху України заступниками Голови Народного Руху України обрано Куйбіду Василя, Коваля В'ячеслава, Крулька Івана таСушка Романа.

Також було ухвалено низку заяв та звернень: Заяву про політичну ситуацію в Україні після президентських виборів; Звернення до Президента України Віктора Ющенка, Звернення до політичних партій і громадських організацій

2 березня 2012 року партія «Батьківщина» та Народний Рух України підписали угоду про співпрацю на наступних парламентських виборах, згідно з якою вони складуть спільний список по мажоритарних та партійних округах на базі Батьківщини

49.Декларація про державний суверенітет України

Деклара́ція про́ держа́вний сувереніте́т Украї́ни — документ про проголошення державного суверенітету України. ПрийнятаВерховною Радою Української PCP 16 липня 1990 рокуДекларація приймалася в роки розвалу СРСР. Міжнаціональна напруга в азійських і кавказьких республіках подекуди виплеснулася у криваві міжетнічні сутички. 11 березня 1990 рокуЛитва вже проголосила свою незалежність від СРСР, Латвія і Естонія активно готували відновлення незалежності. На вулицях українських міст Українська Міжпартійна Асамблея вже вела реєстрацію громадян Української Народної Республіки.

12 червня 1990 була прийнята Декларація про державний суверенітет РРФСР, основною метою якої був перерозподіл владних повноважень і власності від союзного центру до республіки. Перебуваючи під тиском суспільних настроїв, XXVIII з'їзд КПУ прийняв резолюцію «Про державний суверенітет Української РСР» (16 липня 1990р.). Оскільки більшість у Верховній Раді УРСР формально складали комуністи, депутати Верховної Ради УРСР прийняли Декларацію на виконання резолюції з'їзду.

Проте Декларація про державний суверенітет України далеко випередила декларації Росії і комуністів. По-перше, це фактично була програма побудови незалежної держави. По-друге, Декларація надала поштовх і напрямок процесу утворення національних держав на теренах падаючої комуністичної імперії. За місяць Верховна рада Білоруської РСР прийняла декларацію про суверенітет республіки, яка повторювала тези української декларації про побудову самостійної держави.

Практично всі положення Декларації суперечили чинній на той час Конституції УРСР. Однак це не означало революційної зміни поглядів комуністів. Заключним в Декларації стало положення про те, що принципи Декларації про суверенітет України будуть використані для укладення нового союзного договору.

День прийняття Декларації був оголошений святковим і вихідним на території України. За відсутності інших ритуалів у першу річницю прийняття Декларації комуністичні керівники урочисто несли квіти до пам'ятників Леніну, які обов'язково були у центрі кожного міста.

ЗмістУ преамбулі Декларації підкреслювалося, що Верховна Рада УРСР проголошує суверенітет України як «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах».

Одним з головних положень Декларації було положення про громадянство. Проголошувалося, що Україна має своє громадянство, де «всі громадяни рівні перед законом, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять». Громадяни всіх національностей становлять народ України.

Декларація проголошувала економічну самостійність України. У документі підкреслювалося намір створити банківську, цінову, фінансову, митну та податкову системи, сформувати державний бюджет, а при необхідності ввести власну грошову одиницю.

Декларація визнавала самостійність республіки у вирішенні питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації.

Україна проголошувала свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не буде брати участі у військових блоках і зобов'язується дотримуватися трьох неядерних принципів: не застосовувати, не виробляти і не набувати ядерної зброї.

Декларація проголошувала право України безпосередньо реалізувати відносини з іншими державами, укладати з ними договори, обмінюватися дипломатичними, консульськими, торгівельними представництвами.

50. антиконституційний переворот в срср 19-21 серпня 1921 року та його ліквідація

Ідея національного суверенітету охопила широкі верстви населення. Намагаючись запобігти розпадові радянської імперії, консервативні сили в КПРС, високопоставлені керівники СРСР з оточення М. Горбачова вирішили взяти владу у свої руки.

19 серпня 1991 р., коли М. Горбачов перебував на своїй дачі у Криму (мис Форос), із Кремля на весь світ повідомили про його "хворобу", неможливість подальшого виконання обов'язків президента СРСР і перехід повноважень глави держави до віце-президента Г. Янаєва.

Було заявлено про створення Державного комітету з надзвичайного стану в СРСР (ДКНС) (російською мовою - ГКЧП). До його складу крім Г. Янаєва увійшли також прем'єр-міністр СРСР В. Павлов, голова КДБ В. Крючков, міністр оборони Д. Язов, перший заступник голови Ради оборони СРСР О. Бакланов, міністр внутрішніх справ Б. Пуго, голова Селянської спілки СРСР В. Ста-родубцев, президент Асоціації державних підприємств та об'єктів промисловості, будівництва, транспорту і зв'язку О. Тізяков.

Основні події, пов'язані з путчем, розгорнулися в Москві з 19 по 21 серпня 1991 р.

Президент Російської Федерації Б. Єльцин оголосив путч заколотом, а його організаторів - державними злочинцями. Десятки тисяч москвичів виступили на захист "Білого дому" (будинку російського парламенту).

Після невдалої спроби в ніч проти 21 серпня захопити московський "Білий дім", коли група "Альфа" (спецпідрозділ КДБ) відмовилася штурмувати "Білий дім", де перебували Б. Єльцин та його прибічники, а окремі військові підрозділи перейшли на бік захисників "Білого дому", стало зрозуміло, що путч провалився.

21 серпня 1991 р. відкрилася надзвичайна сесія Верховної Ради РРФСР. З делегацією парламенту РРФСР М. Горбачов повернувся до Москви.22 серпня 1991 р. він скасував антиконституційні акти організаторів державного перевороту та усунув членів ДКНС із посад, які вони займали. Керівників путчу було заарештовано, а В. Пуго застрелився.Події 19--21 серпня 1991 р. - це закінчення процесу перебудови в СРСР.

51.проголошення незалежності України

Поразка ГКЧП в Москві створила якісно нову ситуацію в Україні. Верховна Рада України вирішила про скликання позачергової сесії, призначеної на 24 серпня. У цей момент союзні республіки були фактично надані самі собі, і дістали можливість узяти всю повноту влади в свої руки.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада України переважною більшістю голосів (346 з 450) прийняла Акт про проголошення незалежності України. Комуністична більшість в парламенті, деморалізована провалом путчу, не чинила відкритого опору цьому рішенню. Крім того, в ситуації, що склалася, частина комуністичної номенклатури вважала вигіднішим для себе існування саме суверенної України і свідомо підтримала Акт про незалежність. Таким чином, на карті світу з'явилася нова суверенна демократична держава - Україна. З метою всенародної підтримки цього історичного акту, було вирішено провести 1 грудня республіканський референдум.

Поразка ГКЧП було, перш за все, поразкою комуністів. Партія почала нестримно розпадатися, її ряди покидали десятки тисяч комуністів. Із заявою про вихід з КПРС виступила і значна група депутатів українського парламенту, у тому числі і Президент України Л. Кравчук. 31 серпня Верховна Рада прийняла Указ "Про тимчасове припинення діяльності компартії України", як організації, що підтримала спробу державного перевороту. Майно КПРС і КПУ на території України передавалося у власність держави.

Незабаром почалося висунення кандидатів в Президенти незалежної України. Всього свої кандидатури на цей пост висунули 95 чоловік, проте, тільки 7 з них удалося зібрати необхідні 100 тис. підписів для офіційної реєстрації у виборчій комісії. Реальними кандидатами в Президенти стали: Голова Верховної Ради України Л. Кравчук, голова Львівської обласної ради В. Чорновіл, голова Української республіканської партії Л. Лук'яненко, заступник Голови Верховної Ради України В. Гриньов, голова Народної Ради в парламенті України академік І. Юхновський, голова Української народної партії Л. Табурянський, міністр сільського господарства України А. Ткаченко.

В цей час з'явився проект нового союзного договору, на підписанні якого наполягав Президент СРСР М. Горбачов, при цьому він неодноразово заявляв, що "не уявляє собі новий Союз без України". Проте всі кандидати в Президенти України одностайно виступили проти участі республіки у відновленні, якого б то не було Союзу.

1 грудня 1991 р. на виборчі ділянки з'явилися близько 32 млн жителів України. За підтвердження Акту про незалежність України виступили 90,3 % опитаних. Таким чином, абсолютна більшість українського народу однозначно висловилися за існування суверенної, демократичної української держави. Перемогу на президентських виборах отримав Л. Кравчук, що набрав 62 % голосів виборців, другим був В. Чорновіл, що отримав 23,3 %. 5 грудня на урочистому засіданні Верховної Ради Л. Кравчук приніс присягу народу України. Того ж дня Головою Верховної Ради був обраний І. Плющ. Верховна Рада України виступила із зверненням "До парламентів і народів світу", в якому оголошував договір 1922 р. про створення СРСР віднині недійсним для України. У зверненні також говорилося про те, що Україна будує демократичну, правову державу, метою якої є забезпечення прав і свобод людини.

52.референдум 1 грудня 1991 року – підтвердження акту незалежності української жержави

Всеукраїнський референдум 1991 року — загальнонаціональний референдум на території колишньої УРСР щодо проголошення незалежності України. Відбувся 1 грудня 1991 року. На референдум було винесено одне питання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?». Текст Акту проголошення незалежності України, прийнятий Верховною Радою 24 серпня 1991 року, було наведено у виборчому бюлетені. Громадяни України висловились на підтримку незалежності. У референдумі взяли участь 31 891 742 особи — 84,18% населення України. З них 28 804 071 особа (90,32%) проголосувала «За».

Для проведення референдуму по всій Україні було створено 34 093 дільниць для голосування[1]. 37 885 555 осіб було внесено до списків громадян, що мали право проголосувати[1]. 31 943 820 осіб або 84,32% тих, хто мав право голосувати, отримали бюлетені для голосування[1]. З них взяли участь в референдумі 31 891 742 осіб або 84,18%[1].

Одночасно з референдумом проходили перші в історії незалежної держави Україна вибори Президента України.

Акт проголошення незалежності України було підтримано в усіх 27 адміністративних регіонах України: 24 області, 1 автономна республіка, та 2 міста зі спеціальним статусом. До бюлетеня було внесено запитання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?». Ствердно на це запитання відповіли 28 міл 804 тис. українців (або 90,32%), взяли участь у голосуванні 31 міл 891 тис.громадян (або 84,18%).

53.Кроки незалежної Української держави к внутрішній політиці 1991-1994

Провал антиконституційного перевороту в СРСР (19—21 серпня 1991 р.) створив зручні умови для повного проголошення незалежності Української держави. На Всенародному референдумі 1 грудня 1991 р 90 % громадян проголосували за підтвердження Акту незалежності. Вибори президента (ним став Л. Кравчук) завершили процес становлення держави. Основним напрямком внутрішньої політики став демократичний шлях розвитку України. 20 вер. 1991 р. ліквідовано КДБ, створено СБУ. 8 жовтня 1991 р. з’явився Закон ‘Про громадянство України” .Громадянами України стали всі особи, які на цей момент проживали на її території. "Декларація прав національностей України", прийнята Верховною Радою у листопаді 1991 р гарантує всім народам, котрі проживають в Україні, рівні права. У січні 1992р. Президія Верховної Ради України ухвалила указ "Про Державний гімн України", у лютому 1992 р. малим гербом України затверджено тризуб. У березні 1992 р. Верховна Рада України затвердила "Основи національної економічної політики". В документі передбачалася структурна перебудова господарства України. Проте економіка, переставши бути командною, не стала ринковою. Україна змушена була в процесі державотворення спиратися на реалії, успадковані від імперсько-тоталітарних структур. Вже у січні 1992 року Росія розпочала лібералізацію цін, внаслідок якої вартість газу в Україні за 1992 рік зросла в 100 разів, а нафти – в 300 , що призвело до різкого зростання собівартості продукції, падіння виробництва, інфляції. Після вимушеного, відпуску цін в січні 1992 року в Україні був бюджетний дефіцит, необмежена грошово-кредитна емісія, ріст цін, обвальне падіння реальних доходів переважної більшості населення. Намагання уряду Л.Д. Кучми стабілізувати становище шляхом відновлення командно-адміністративної системи управління державними підприємствами, введення директивних цін, обмеження доходів лише віддалило Україну від цивілізованої економіки.У березні і квітні 1994 року відбулись вибори до Верховної Ради. Вони вперше проводились за багатопартійною системою.Процес зміни політичної влади завершили президентські вибори 26 червня 1994 року. Президонтом стає Л. Д. Кучма.

54. Зовнішня і внутрішня політика держави Україна 1994-1998

У жовтні 1994 р. Президент України Леонід Кучма запропонував програму економічних перетворень: відпуск цін, обмеження дефіциту бюджету, запровадження вільної внутрішньої та зовнішньої торгівлі, проведення строгої монетарної політики, масова приватизація великих підприємств, проведення земельної реформи. Цю програму схвалила Верховна Рада. Програма була позитивно оцінена на Заході: США і Європейський Союз надали значну фінансову допомогу в її реалізації, прямі іноземні інвестиції зросли з $484 млн в 1994 р. до $3122 млн в 1999 р. За рахунок іноземних кредитів та інвестицій Україні вдалося зупинити спад виробництва, почати його реконструкцію та переоснащення, скоротити безробіття.Держава знизила максимальну ставку податків з фізичних осіб, знизився податок на прибуток і на додану вартість, що призвело до пожвавлення діяльності малого й середнього бізнесу. Прискорилася приватизація. У 2000 р. близько 70% обсягу промислової продукції вироблялося на недержавних підприємствах.Вжиті заходи дали позитивний результат. У 1998 р. спад виробництва був припинений і почалося його поступове зростання. У 2003 р. він склав 15.8%. Україна відмовилася від іноземних позик і успішно почала виплачувати зовнішній борг.Досягти позитивних результатів вдалося завдяки вирішенню наступних завдань: відновлені зовнішньоекономічні зв'язки, зокрема з країнами СНД, збільшений експорт деяких видів української продукції в розвинені країни, перехід багатьох підприємств у приватну власність, що дозволило налагодити випуск необхідної продукції, стабілізація фінансової системи держави.

55. Зовнішня і внутрішня політика України 2004-2010

Ще у листопаді 2002 новим прем'єр-міністром став голова Донецької облдержадміністрації Віктор Янукович. Після вповільнення в період прем'єрства його попередника А. Кінаха зростання економіки протягом 2003—2004 pp. істотно прискорилося.. Зросла заробітна плата. Правда, це середньо статистичне зростання населення не відчуло, оскільки ціни на продукти харчування і пальне, зростали втричі більшими темпами, ніж реальні заробітки. До того ж, незважаючи на зростання коштів від приватизації державного майна, державний борг України за дворічне урядування В. Януковича збільшився на 20 млрд. грн. Чисті міжнародні резерви НБУ лише протягом вересня — початку листопада 2004 р. скоротилися з 10 651,8 до 8769,3 млн дол. США, тобто зменшилися на 1882,5 млн дол. Бездумне підвищення зарплат і пенсій, викликане участю прем'єр-міністра В. Януковича у боротьбі за президентську посаду" призвело не лише до дестабілізації фінансово-грошової сфери, карколомного збільшення грошової маси, знецінення гривні та стрімкого зростання цін, а й поставило на межу краху всю пенсійну систему держави. Рівень інфляції за 2004 р. сягнув 12,3 %, а дефіцит державного бюджету зріс із 1 млрд. грн за попередній бюджетний період до 10,2 млрд.Отже, незважаючи на те, що Україна подолала тривалу економічну кризу і за 2000— 2004 pp. більше ніж на третину підвищила свій ВВП, істотного покращання життєвого рівня населення не сталося. Головними розпорядниками суспільних і природних ресурсів стали олігархи і кланова номенклатура. Проте суспільство терпіло з останніх сил, чекаючи дня президентських виборів, щоб скористатися правом на вільне волевиявлення і легітимно поміняти осоружну владу. І коли у нього відібрали останню надію, нахабно сфальсифікувавши вибори, мільйони людей вийшли на майдани і вулиці, щоб захистити демократію. Так почалася переможна Українська помаранчева революція листопада — грудня 2004 р. 26 грудня 2004 р. новим Президентом України було обрано Віктора Ющенка, прем'єр-міністром рекордною кількістю голосів (375) Верховна Рада 4 лютого 2005 р. затвердила Юлію Тимошенко. затвердили програму нового уряду під назвою "Назустріч людям " Однією з найбільш резонансних заслуг уряду Ю.Тимошенко стали повернення у державну власність і чесна приватизація металургійного комбінату "Криворіжсталь" раніше незаконно проданого за безцінь. У серпні 2005-го Ющенко разом з грузинським президент Михайлом Саакашвілі підписали декларацію в Боржомі та закликали до створення інституту міжнародного співробітництва 8 вересня 2005 р. Ющенко звільнив свій уряд на чолі з Юлією Тимошенко після відставки та звинувачень у корупції останньої. На виборах у Верховну Раду 26 березня 2006 року найбільшу кількість голосів отримала Партія Регіонів. Після 4-місячних переговорів Ющенко підписав 4 серпня 2006 року подання у Верховну Раду на призначення Януковича прем'єр-міністром. Значні зміни з 2006 р. відбулися в політичній системі держави — згідно з конституційною реформою 2004 р. замість президентсько-парламентської республіки запроваджувалася парламентсько-президентська Тим часом політичні опоненти Президента, скориставшись демократичними завоюваннями Помаранчевої революції та взявши владу в свої руки, крок за кроком позбавляли його посадових повноважень Президент був змушений вдатися до рішучих дій. 2 квітня 2007 р. він підписав Указ "Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради У країни", яким припинялася дія повноважень депутатів v скликання та на 27 травня 2007 р. призначалися дострокові вибори

Діяльність Ющенка як Президента України є досить суперечливою. У 2005 він зробив чимало кроків, таких як розпуск ДАІ, відміна візового режиму для громадян ЄС та США, введення значної матеріальної допомоги при народженні дитини.

56. Помаранчева революція. Обрання президентом В. Ющенка

Помара́нчева револю́ція — кампанія протестів, мітингів, пікетів, страйків та інших актів громадянської непокори в Україні, організована і проведена прихильниками Віктора Ющенка, основного кандидата від опозиції на президентських виборах у листопаді — грудні 2004 року, після оголошення Центральною виборчою комісією попередніх результатів, згідно з якими переміг його суперник — Віктор Янукович. Акція почалася 22 листопада 2004, як реакція на масові фальсифікації, що вплинули на результат виборів.Основною базою об'єднаної опозиції стали західні і центральні регіони країни, у той час як Віктора Януковича підтримав Схід і Південь України. Громадська думка західних країн була переважно на боці української опозиції.Для захисту своїх демократичних прав до Києва приїхало сотні тисяч людей зі всієї УкраїниОсновним результатом революції було призначення Верховним судом повторного другого туру президентських виборів (не передбаченого прямо законодавством). Внаслідок компромісу, досягнутого фракціями Верховної Ради, після призначення повторного другого туру виборів були прийняті зміни до Конституції, які отримали назву Конституційна реформа 2004. Конституційна реформа зменшила повноваження президента, і, таким чином, знизила рівень значущості спірних президентських виборів.За результатами голосування у повторному другому турі виборів перемогу одержав Віктор Ющенко.

57. Президентські вибори 2010 р. та їх наслідки

Вибори Президента України 2010 — чергові вибори Президента України. Спочатку були призначені Верховною Радою України на 25 жовтня 2009 року[1], але ця дата була оскаржена чинним Президентом України Віктором Ющенком у Конституційному Суді[2]. Після того, як Конституційний Суд визнав таке рішення протиправним, Верховна Рада призначила вибори на 17 січня 2010 року[3].На виборах використовувалася система абсолютної більшості. У разі відсутності кандидата, що набрав абсолютну більшість від числа тих, що взяли участь у виборах, передбачався 2-й тур, у якому змагалися двоє, що набрали найбільше голосів. У 2-му турі для перемоги досить було набрати голосів більше, ніж у суперника.

Вибори Президента України 2010 року коштували державному бюджету України 1 млрд. 532 млн грн.[4]

Центральна виборча комісія України в неділю 14 лютого 2010 року офіційно оголосила про перемогу Віктора Януковича у президентських виборах. Юлія Тимошенко, у своїй телевізійній промові в суботу 13 лютого відмовилася визнавати результати виборів та перемогу Януковича наполягаючи, за її словами, на "числених порушеннях та фальсифікаціях" і обіцяла оскаржити результати виборів у суді. У телевізійному зверненні до народу України вона, зокрема, наголосила: "що б не сталося в майбутньому, він [Янукович] ніколи не зможе стати законно обраним Президентом України

58. Парламентські вибори 2012 та їх наслідки

Вибори до Верховної Ради України, згідно з чинним законодавством, пройшли 28 жовтня 2012 року на основі Закону України «Про вибори народних депутатів України» від 17 листопада 2011 року.[1]Цим законом встановлено п'ятивідсотковий прохідний бар'єр і змішану систему: 225 депутатів обираються в загальнодержавному багатомандатному окрузі за виборчими списками від політичних партій, а інші 225 — за мажоритарною системою в одномандатних округах. Участь у виборах брали тільки політичні партії; участь блоків, які складаються з партій, не передбачено. Офіційна виборча кампанія розпочалася 30 липня 2012 року. З ініціативи провладної фракції Партії Регіонів було змінено виборче законодавство за рік до виборів. Зокрема в новому законі заборонено брати участь у виборах політичним блокам, що на думку експертів, зроблено для того, щоб не дати об'єднатися розрізненій опозиції («Батьківщина», «Фронт Змін», «НУНС», ВО «Свобода», «Громадська Позиція», «УДАР»)

На Парламентських виборах 2012 перемогла Партія регіонів.

 

 







Последнее изменение этой страницы: 2016-12-13; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.8.46 (0.016 с.)