Україна після смерті Сталіна. Критика культу особи

5 березня 1953 р. не стало Сталіна. Та його смерть ще не означала кінець сталінщини, яка пустила метастази в усі сфери життя суспільства. Люди, заморочені соціальною демагогією, відмежовані "залізною завісою" від зовнішнього світу, вірили Сталіну, він мав шанувальників серед усіх суспільних верств.

Систему, яка видавалася Сталіним за соціалізм, характеризували такі основні риси: одержавлення економіки; жорстке централізоване управління та адміністративно-командні методи господарювання; примусова праця, зокрема, фактично дармова праця колгоспників і рабська — мільйонів в'язнів; низький рівень життя населення; відсутність демократії; панування партійно-державної бюрократії; жорстоке придушення інакомислення, масові репресії, тоталітаризм політичної влади, соціальна демагогія.

Така система вічно існувати не могла, оскільки була вкрай марнотратною і неефективною, а терористично-репресивні способи керівництва країною — абсолютно нестерпними. Суспільство не можна було вічно тримати у страшному напруженні. Це відчувало і нове керівництво. Постало питання про лібералізацію суспільно-політичного життя. Цей період, від середини 50-х до середини 60-х років, російський письменник Ілля Еренбург назвав "відлигою". Нове керівництво СРСР спробувало реформувати тоталітарну радянську систему, бодай частково подолавши антагонізм між людиною і режимом, суспільством і державою. Хоч насправді основ тоталітаризму ці реформи не зачіпали.

Вакуум влади після смерті Сталіна був заповнений так званим "колективним керівництвом" - компромісним союзом найвищих керівників партії та держави. Вже вночі з 5 на 6 березня 1953 р. найближчі соратники Сталіна розпочали розподіл влади, свавільно скоротивши обраний XIX з'їздом партії склад Президії ЦК з 25 до 10 осіб, а з 11 її кандидатів залишивши 4. Наверху нової ієрархії опинився Г. Маленков, обраний Головою Ради Міністрів СРСР. У Секретаріаті ЦК КПРС на першу роль вийшов М. Хрущов. МВС і МДБ об'єднали в одне Міністерство внутрішніх справ, яке очолив Л. Берія. Він же став першим заступником Голови Ради Міністрів СРСР. Берії були підпорядковані охорона Кремля і всіх найвищих керівників держави, прикордонні та внутрішні війська. В перші дні після смерті Сталіна частина цих військ була перекинута до Москви, де вони і залишилися. Складалося враження, що він готує державний переворот. М. Хрущов твердо вирішив усунути Берію з політичної арени і почав шукати для цього спільників.

Йому вдалося умовити Маленкова й інших членів "колективного керівництва" арештувати і фізично знищити Берію. Заарештували його 26 червня 1953 р. на спільному засіданні Президії ЦК КПРС і Президії Ради Міністрів СРСР. За однією з версій, автором якої є М. Хрущов, Берію негайно розстріляли в сусідній кімнаті. За іншою — його судили й розстріляли наприкінці грудня 1953 р. Преса сповістила про арешт Берії як буцімто англійського шпигуна та "ворога народу".

У Києві були заарештовані й згодом страчені міністр внутрішніх справ УРСР П. Мешик та його перший заступник С. Мільштейн; замінено було більшість начальників обласних управлінь МВС республіки.

Влітку 1953 р. сталися значні зміни і в керівництві УРСР. У червні пленум ЦК Компартії України звільнив з посади першого секретаря Л. Мельникова. На його місце призначили О. Кириченка — першого українця на цій посаді з часів створення КП(б)У.

У вересні 1953 р. пленум ЦК КПРС обрав першим секретарем ЦК М. Хрущова, що зміцнило його становище в "колективному керівництві". Натомість став підупадати авторитет Г. Маленкова, якого у 1955 р. було звільнено з посади Голови Ради Міністрів. На цю посаду за пропозицією М. Хрущова обрали М. Булганіна. Це ще більше зміцнило становище М. Хрущова у керівництві країною. Поступово серед найвищих партійних і державних керівників у Москві за підтримки М. Хрущова з'явилися вихідці з України — О. Кириченко, Л. Брежнєв, М. Підгорний.

Навесні 1953 p., хоч і дуже обережно, було порушення питання про необхідність припинення "політики культу особи", який проголошувався "шкідливим та антимарксистським". Зникло славослів'я на честь Сталіна. У другій половині 1953 р. запрацювали комісії з реабілітації невинно засуджених: живих випускали на волю, мертвим повертали добре ім'я. Але це стосувалося всього кількох тисяч осіб.

Тим часом в'язні ГУЛАГу вимагали перегляду їх справ і звільнення. У таборах Воркути, Норильська, Караганди, Контура спалахнули повстання, серед учасників яких було чимало українців, переважно колишніх учасників ОУН—УПА. Повстання були жорстоко придушені, але процес реабілітації набирав сили.

Восени 1953 р. відбулася ліквідація органів масових чисток — військових трибуналів військ МВС та Особливої наради МВС. У 1954 р. було створено Комісію Президії ЦК КПРС з розслідування справ часів "великого терору" (1937—1939), а в 1955 р. затверджено положення про прокурорський нагляд, дещо пізніше відмінено постанову ЦВК СРСР про порядок ведення справ "щодо підготовки і здійснення терористичних актів" та про зміни в статтях карно-процесуального кодексу, за якими не дозволялося подавати касаційні скарги у справах про шкідництво, терор і диверсії. У квітні 1954 р. зі складу МВС виділили КДБ СРСР. При цьому штати КДБ значно скорочувалися. Розпочалося розширення прав союзних республік.

Уже на початку десталінізації в 1953—1956 pp. відбулися серйозні зміни в Україні. Були припинені ідеологічні кампанії проти інтелігенції, уповільнено процес русифікації, на керівні посади почали висувати місцеві кадри, в тому числі і в західних областях України. Із союзного у республіканське підпорядкування перейшло кілька тисяч підприємств та організацій.

Однак ці тенденції національно-державного будівництва не набули подальшого розвитку. СРСР продовжував залишатися унітарною державою, тому найважливіші питання вирішувалися в Москві. Взаємовідносини центру і республіканського керівництва будувалися на засадах бюрократичного централізму, будь-яка політична ініціатива знизу присікалася. Вимагалася безмежна відданість ЦК, найвищому радянському керівництву. Такі стосунки не сприяли формуванню в Україні лідерів, здатних взяти на себе повну відповідальність за національно-державне будівництво. Саме під таким кутом розгорталась діяльність перших секретарів ЦК Компартії України: О. Кириченка (1953—1957), М. Підгорного (1957— 1963), П. Шелеста (1963—1972). Кожний з них був ставлеником тоталітарної системи й діяв у строго визначених межах.

Найважливішою справою М. Хрущова було розвінчування культу особи Сталіна. Особливу роль у цьому відіграла його таємна доповідь на XX з'їзді КПРС "Про культ особи та його наслідки". У ній політика Сталіна характеризувалась як хибна, а у багатьох аспектах — злочинна (масові репресії, провокації, тортури під час слідства). Критика Сталіна, хоч була досить різкою та неглибокою, обминала фундаментальні причини сталінського режиму. Виникнення культу пояснювалося ворожим капіталістичним оточенням, гострою класовою боротьбою, негативними рисами характеру самого Сталіна. Особа Сталіна відділялася від системи, яка породила це явище.

У доповіді не брався під сумнів жоден з етапів політики партії після 1917 р. Початком сталінського терору визначався 1934 p., що автоматично виключало з переліку злочинів режиму насильницьку колективізацію, голодомор 1933 р. тощо. Жертвами культу особи Хрущов визнав лише комуністів, які чітко дотримувалися офіційної партійної лінії, але і словом не згадав про опозиціонерів і простих громадян. Обійдено увагою в доповіді питання про відповідальність за скоєні злочини всієї правлячої компартійної верхівки. Загалом було зроблено все, щоб на противагу Сталіну возвеличити Леніна, партію, існуючий лад. Хрущов, як видно з його мемуарів, так і не зрозумів, що від Сталіна не можна відцуратися, не відмовившись від системи, яка його породила. У найстрахітливіших злочинах XX ст. винна передусім тоталітарна система, ідеологія марксизму-ленінізму, що створила цю систему. Тому, хоч удар по культу особи був досить відчутний, тоталітаризм утримався, оскільки в СРСР залишалася непорушною ідеологія марксизму-ленінізму.

Доповідь Хрущова "Про культ особи та його наслідки" залишалася засекреченою в СРСР до 1989 р. Основні її положення в значно пом'якшеному вигляді були покладені в основу постанови ЦК КПРС від 30 червня 1956 р. "Про подолання культу особи та його наслідків". Однак критика, що прозвучала, справила величезний вплив на політичну і морально-психологічну атмосферу в країні, зробивши першу пробоїну в тоталітарній системі. Активізувалася реабілітація жертв сталінських репресій. За останніми даними наприкінці 50-х років органами КДБ і прокуратури республіки було переглянуто справи майже 5,5 млн осіб, з них реабілітовано 3,2 млн осіб. Поза реабілітацією залишилась більшість жертв репресій 20-х — початку 30-х років і всі, хто був звинувачений у буржуазному націоналізмі.

Навіть дозована критика Хрущовим культу особи налякала сталіністів, а тому в першій половині 1957 р. члени Президії ЦК КПРС В. Молотов, Г. Маленков, Л. Каганович, К. Ворошилов, М. Булганін та ін., змовившись, 18 червня 1957 р. на засіданні Президії ЦК раптово порушили питання про зміщення Хрущова з посади. Проте червневий (1957) Пленум ЦК КПРС підтримав Хрущова, виключивши зі складу Президії ЦК Молотова, Маленкова, Кагановича і Шепілова. До складу Президії ЦК увійшли ті, хто підтримав М. Хрущова, зокрема Л. Брежнєв. Іншого вихідця з України — О. Кириченка — було обрано секретарем ЦК КПРС. На посаду першого секретаря ЦК Компартії України у грудні 1957 р. був обраний М. Підгорний — теж з тих, хто підтримав М. Хрущова на червневому (1957) Пленумі ЦК.

У березні 1958 р. Хрущов домігся зміщення з посади Голови Ради Міністрів СРСР М. Булганіна й сам обійняв її, залишившись при цьому першим секретарем ЦК КПРС. Відтоді у вищому керівництві ніхто не заважав йому реалізовувати намічене, але й відповідальність за результати покладалась на нього.

У суспільно-політичному житті країни Хрущов вирішив поглибити курс на лібералізацію режиму і критику культу особи. На XXII з'їзді КПРС, який відбувся у жовтні 1961 p., була висунута теза, що винуватцем і організатором масових репресій був не тільки Сталін, а й ті, хто оточував його, — В. Молотов, Л. Каганович, Г. Maленков та інші. Тіло Сталіна було винесене з мавзолею. Його численні пам'ятники знищені; перейменовані названі на його честь міста; прізвище зникло з назв вулиць, колгоспів, твори вилучені з масових бібліотек.

XXII з'їзд КПРС підтвердив курс на розширення так званої "соціалістичної демократії". Було висунуто положення про переростання диктатури пролетаріату в загальнонародну державу. Але збереження тоталітарної системи, навіть за деякої її лібералізації, вихолощувало реальний зміст "загальнонародної держави". Певні зміни у функціонуванні політичної системи тільки намічалися.

Більшу увагу, зокрема і в Україні, зверталось на роль представницьких органів влади, розширення повноважень рад депутатів трудящих. На основі загальносоюзних законодавчих актів Верховна Рада УРСР ухвалила закони про бюджетні права УРСР і місцевих рад, про судоустрій та інші; прийняла кримінальний і кримінально-процесуальний, цивільний та цивільно-процесуальний кодекси.

Органи внутрішніх справ дещо поступилися своїми правами щодо охорони громадського порядку добровільним народним дружинам, зросла роль товариських судів за рахунок компетенції народних суддів. На практиці почали використовувати всенародне обговорення проектів законів та інших питань життя республіки й країни.

Отримали більше можливостей профспілки, які вже могли виступати із законодавчими ініціативами, їм було передано окремі функції, що раніше належали державним органам, керівництво санаторіями, будинками відпочинку, а з 1962 р. розширено права у сфері соціального страхування.

Однак загалом механізм державно-політичного управління діяв по-старому, зберігаючи тоталітарний характер. Відкрита критика політичного режиму не допускалася. Вибори до рад усіх рівнів були формальними, а самі ради не мали реальної влади. Профспілки, комсомол, творчі спілки залишилися придатками державних структур. А головне — посилювався всеохоплюючий диктат партійного апарату.

Змінити стару систему Хрущов не зумів, хоч інтуїтивно робив кроки в цьому напрямі. Так, з його ініціативи XXII з'їзд КПРС (1961) вніс до статуту партії пункт про оновлення на кожних чергових виборах складів ЦК та Президії ЦК не менше, ніж на чверть; про можливість бути обраним у керівні партійні органи — від бюро первинної організації до Президії ЦК не більше трьох строків підряд. Це зачепило високопосадових партапаратників за живе. Серед партійного керівництва почало наростати глухе незадоволення. Гнів та обурення номенклатури викликали постанови, відповідно до яких їх позбавляли багатьох привілеїв, дарованих ще за сталінських часів. Зокрема, ліквідація так званих "пакетів" — не афішованих і неоподатковуваних додаткових щомісячних грошових виплат певним категоріям апаратників. Потім надійшло розпорядження різко зменшити кількість службових персональних машин, ліквідувати закриті розподільники тощо. Проти Хрущова почала формуватися нова група змовників, що і спричинило події жовтня 1964 р.

Правляча верхівка розуміла, що в умовах критики культу особи і деякої лібералізації режиму народові потрібно дати якісь ідеологічні орієнтири, чимось захопити нові покоління людей. На XXI з'їзді КПРС (січень-лютий 1959 р.) було заявлено, що на рубежі 50—60-х років соціалізм в СРСР переміг повністю й остаточно. Був зроблений висновок, що друга Програма комуністичної партії (1919 p.), яка ставила завдання побудови соціалізму, повністю виконана і назріла потреба в третій програмі.

Нова Програма КПРС, яку було прийнято на XXII з'їзді КПРС у 1961 р. та охарактеризовано як програму побудови комунізму, оголошувала, що перехід до комунізму потребує одночасного вирішення трьох взаємопов'язаних завдань: створення матеріально-технічної бази комунізму, розвитку комуністичних суспільних відносин і виховання нової людини. Визначальним серед них вважалося створення матеріально-технічної бази комунізму, а тому в програмі були передбачені конкретні завдання щодо її створення в найближчі 10—20 років. Передбачалося, що до 1980 р. радянське суспільство повинно стати "в основному" комуністичним і перейти до розподілу "за потребами". Утопічність цих завдань багатьом була очевидною ще в 1961 р. Однак комуністичний романтизм і пов'язана з ним соціальна міфологія на початку 60-х років запанували в офіційній ідеології. До реального життя радянських людей ця міфотворчість була дуже далекою. Тоталітарна система виявилася органічно неспроможною щось реально запропонувати суспільству, окрім чергового міфу, а її структури — нездатними до реформування. Для здорових сил суспільства не залишалося нічого іншого, як боротися за ліквідацію тоталітаризму.