Національний та релігійний рух в Україні

Після Люблінської унії 1569 р. посилився суспільно-політичний рух на українських землях як протидія польсько-католицькій експансії. Зростає православна магнатсько-шляхетська опозиція, яку очолив князь Василь-Костянтин Острозький. Вона прагнула розширення адміністративної та культурно-релігійної автономії українських земель у складі Речі Посполитої.

Місце цієї надто поміркованої опозиції заступала шляхетсько-старшинська, більшість якої залишалася вірною батьківській “руській” вірі – православ’ю та бажала ліквідувати в Україні магнатське землеволодіння.

Значну роль в активізації суспільного життя в цей час відіграли і братства, як одна з форм опозиції політики колонізації українських земель. Особливо активізувався цей рух у Львові, де братство оформилось у 1585 р. Братські “сходини” мали зосереджувати увагу на питаннях віри церковних справ, освіти. 1 січня 1586 р. був затверджений статут Львівського Успенського братства. Це братство активно боролося за створення у Львові міського самоврядування, незалежного від влади Польщі, рішуче виступало проти заборони православним займатися справами магістрату, підтримувало зв’язки з Росією, Грецією, Молдовою та іншими країнами. В його діяльності брали участь відомі громадські і культурні діячі С. та Л.Зизанії, К. Ставровецький, І. Борецький.

Наприкінці XVI ст. подібні братства виникли в ряді інших міст: Красноставі, Городку, Галичі, Дрогобичі та ін.

У 1615 р. виникло Київське Богоявленське братство. В його організації взяли участь представники міщанства, шляхти та духовенства: І. Борецький, З. Копистенський, І. Курцевич, Є. Гулевич, яка заповіла братству свій двір на Подолі та значні кошти. На них у 1515–1516 рр. було побудовано школу та Богоявленський монастир, основу майбутньої Київо-Могилянської академії.

Братства будували школи, де вчилися їхні діти, мали свої друкарні, де видавали просвітницьку літературу, закликали український народ до єдності у боротьбі з католицизмом. Так, Львівському братству належала друкарня, в якій у 1573 р. Іван Федоров надрукував книгу “Апостол”.

Католицька церква в ці часи намагалася шляхом унії утвердити католицизм на українських землях. Унія церков розглядалася Ватиканом не як повернення до того стану, котрий був у християн до розколу, а як приєднання православної національної церкви до католицької з обов’язковим погодженням з верховенством римських пап та визнанням католицьких догматів єдино істинними. Отже, йшлося про приєднання східної православної християнської церкви до католицької західної.

Ватикан вирішив створити нову, уніатську церкву, за допомогою якої можна було б православних повернути до католицизму, зберігаючи при цьому обряди православ’я, але визнаючи зверхність Ватикану і приймаючи догмати католицизму про непогрішимість і божественність Папи римського.

З іншого боку, частина православних церковних ієрархів почала шукати шляхів зближення з католицькою церквою, сподіваючись, що таким чином православні українці зрівняються у правах з поляками – католиками. 1590 р. з ініціативи Ватикану розпочалися переговори не тільки з польським королем Сигізмундом ІІІ і православними владиками про запровадження унії. Внаслідок цих переговорів, а також зустрічей з католицькими єпископами та польським нунцієм православні ієрархи погодилися укласти унію з Римом.

Сама церковна унія, або об’єднання православної церкви з католицькою була проголошена у Бресті у 1596 р. (звідси її назва Брестська). Наслідком цього стало утворення нової уніатської церкви (греко-католицької). Уніатська церква зберігала слов’янську мову та православні обряди, але визнавала догмати католицької церкви і переходила під владу Папи римського. Існування православної церкви в Речі Посполитій було заборонено.

Проти церковної унії виступили народні маси, братства, відомі полемісти, зокрема зі своїми “посланнями” Іван Вишенський, запорозьке козацтво і навіть частина знаті на чолі з князем Василем Костянтином Острозьким.

Ще під час підготовки унії відбулися два великих селянсько-козацьких повстання – під проводом Криштофа Косинського в 1591–1593 рр. та Северина Наливайка в 1594–1596 рр. Обидва мали чітке антипольське і антикатолицьке спрямування. Зокрема повстанці громили маєтності церковників – прибічників унії.

Відомим противником унії був гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. Він навернув козаків до підтримки української культури та православної церкви, об’єднав військову силу козаків з політично слабкою церквою та культурною верхівкою України. У 1620 р. Сагайдачний разом з усім козацьким військом виступив до Київського братства, відраховуючи на його діяльність значні кошти. Цього ж року гетьман запросив до Києва єрусалимського патріарха, який фактично відродив в Україні православну церкву (польський уряд офіційно визнав її у 1632 р.).

Взагалі, виступи проти засилля польських феодалів та унії стали постійним явищем життя тогочасної України. У подальші роки відбулися повстання під проводом гетьмана нереєстрового козацтва Тараса Федоровича (Трясила) (1630 р.), гетьмана нереєстрового січового козацтва Івана Сулими (1635 р.), побратима Сулими Павла Бута, відомого в народі під іменем Павлюка, народного ватажка – Якова Острянина, який розбив поляків під Говтою 25 квітня 1638 р. Його справу продовжив того ж року Дмитро Гуня, який теж завдав кілька поразок шляхетським військам.

Всі ці повстання знаменували собою найвище піднесення визвольного руху в першій половині XVIІ ст. Боротьба за волю і православну віру дедалі зростала.

 

Список літератури

1. Історія України /Під ред. В.А. Смолія – К: Альтернативи, 1997 р. – с. 57 – 77.

2. Король В.Ю. Історія України – Київ: “Феміна”, 1995 – с. 32-38.

3. Лановик Б.Д., Лазарович М.В. Історія України: Навч. посіб. – К.: Знання-Прес, 2001 – 93-114.

4. Мирончук В.Д., Ігошкін Г.С. Історія України: Навч. посіб. – К: МАУП, 2001. – с. 44-54, 59-71.

Світлична В.В. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних спеціальностей вищих закладів освіти. Друге видання, виправлене і доповнене.-К: “Каравела”, Львів: “Новий світ-2000”, “Магнолія-плюс”, 2003. – с.59-65.

 

Тема 6. Козацька доба

План

1. Причини зародження козацтва

2. Сутність українського козацтва

3. Реєстрове козацьке військо

4. Організація Запорозької Січі

5. Адміністративно - політичний устрій Січі

Причини зародження козацтва

 

Центральним явищем історії України ХVІ-ХVШ ст. було козацтво, яке втілило в собі кращі риси українського народу. Воно виникло і сформувалось у другій половині ХV-ХVІ ст. як протест народу України проти все зростаючого соціального, національного та релігійного гніту. Його колискою стали порубіжні-території Південної України. Саме специфічні умови порубіжжя та особливості тодішнього життя і породили такий феномен як українське козацтво.

Що стосується причин виникнення козацтва, то на думку відомого його дослідника академіка Д. Яворницького, першопричиною утворення козацтва були "ухідництво" (промисли) та "добичництво" (походи на татарські поселення). Сучасні вчені в принципі погоджуючись з академіком Д. Яворницьким дають більш детальну картину цього процесу.

Характерною рисою суспільно-політичного розвитку українських земель ХV - першої половини ХVІ ст. було зосередження переважної більшості населення на спрадавна обжитих землях: Галичині, Волині, Поділлі, Поліссі, північній Київщині. Їхня південна межа практично проходила по лінії укріплень Кам'янець-Бар-Вінниця-Біла Церква-Черкаси-Канів-Київ. Далі на південь лежало так зване "Дике поле". Незаселені південні території відзначалися великими природними багатствами, які вражали сучасників. Зрозуміло, що такий благодатний край здавна манив до себе людей. Кожної весни сюди направлялися ватаги промисловців на "уходи" - полювати диких звірів, ловити, в'ялити й солити рибу, збирати мед диких бджіл, добувати сіль та селітру. На зиму більшість уходників поверталася додому, де збувала свою здобич. Місцевому воєводі платили десяту частину свого прибутку. Але були й такі, що не бажали коритися королівській адміністрації і залишалися у степу постійно, закладаючи там свої зимівники та хутори.

Спочатку уходництвом займалися в основному мешканці Придніпров'я. Однак із посиленням феодального визиску та національно-релігійного переслідування до них почали приєднуватися втікачі від панської неволі й з інших українських земель, насамперед тих, що були захоплені Польщею - Галичини, Західної Волині, Західного Поділля.

Уходницький промисел приносив непогані прибутки, але водночас потребував від тих, хто ним займався, великого завзяття, витривалості й відваги. Адже життя у степу було пов'язано з багатьма небезпеками, насамперед з татарськими набігами. Доводилося постійно бути насторожі. З часом, опанувавши військове ремесло та призвичаївшись до місцевих обставин, озброєні загони уходників не тільки успішно захищалися від нападу татар, але й самі при нагоді громили їхні улуси, захоплюючи здобич та визвольняючи бранців. Саме це рухливе, загартоване небезпеками і злигоднями військово-промислове населення, що об'єднувало вихідців із селян, міщан, дрібної шляхти, і склало основу окремої соціальної групи, яка під іменем "козаків" почала відігравати дедалі помітнішу роль на прикордонні України зі Степом.

Отже зародження українського козацтва було зумовлене наявністю вільних земель на південному порубіжжі України та спричинене трьома головними взаємопов'язаними факторами: природним прагненням українців до волі, посиленням соціального та національного-релігійного гноблення, необхідністю захисту краю від татарських набігів.

 

Сутність козацтва

 

Термін "козак" на письмі вперше згадується в Початковій монгольській хрониці під 1240 р. й означав самітню людину, "схильну до завоювання". У словнику половецької мови це слово під 1303 р. трактувалося як "страж", "конвоїр". Що ж до українських козаків, то перше письмове повідомлення про них міститься у "Хроніці" М.Бєльського. Там, під 1489 р. згадуються козаки, які допомагали полякам боротися з татарами. В Україні термін "козак" поступово набув значення особисто вільної, мужньої й хороброї людини, незалежної від офіційних властей, захисника України й оборонця православної віри. Водночас козак - дрібний власник і виробник, який перебував осторонь кріпосницької системи й був її принциповим ворогом, - став суспільним ідеалом для переважної більшості українського народу.

Формування козацького стану, зростання його чисельності вело до розширення господарської діяльності у родючих південних степах. На межі ХV-ХVІ ст. тут збільшується кількість зимівників і слобід, які закладалися на Південному Бузі, Синюсі, Дніпрі, Трубежі, Сулі та ін. річках. Основною діяльністю козаків було землеробство і промисли, помітне місце займали ремісництво та торгівля. Використання вільнонайманої праці у козацьких господарствах давало відмінні результати, які різко контрастували з убогими закріпаченими селянами на “волості” (так називали заселені простори Подніпров'я). Вчорашнє "Дике поле" перетворилося на плодючі угіддя, що ставали складовою частиною господарського організму України.

На новоколонізованих землях склався самобутній козацький лад, цілком спрямований проти феодальних порядків. В цій соціальній організації не було примусу, хоча існувала і певна соціальна нерівність. Була козацька голота, що служила у заможних козаків. Останніх ще називали "дуками", вони володіли хуторами, угіддями тощо.

Козаки об'єднувалися у "товариства" - самоврядні громади, які одночасно були й військовими осередками. Всі важливі питання вирішували на радах, тут же обирали старшину - отаманів, осавулів, суддів. Кожний хто прибув на козацькі землі, вважався вільною людиною і мав право брати участь у радах, користуватися землею, ловити рибу, полювати на звіра. Водночас кожен повинен був зі зброєю в руках охороняти поселення, виступати в похід тощо.

Значна частина козацтва - т. зв. городові, або міські козаки - проживали на “волості", насамперед у таких містах, як Чигирин, Канів, Корсунь, Черкаси. Вони займалися торгівлею та промислами, але відмовлялися підпорядковуватися магістратам і не виконували повинностей. Склад цієї групи поповнювався за рахунок "показачення" міщан.

Реєстрове козацьке військо

 

Зростання козацтва викликало занепокоєння серед правлячих кіл Польщі й Литви. Втечі й показачення селян позбавляло феодалів робочих рук і збільшувало лави "неслухняного", "свавільного" населення, готового в перший-ліпший момент виступити проти панів. Козацькі походи на Крим, Молдову та інші підвладні туркам землі ускладнювали відносини Польщі з Туреччиною і Кримом. Польський уряд, щоб уникнути цього, вирішив узяти невелику заможнішу, статечнішу частину козаків на державну службу, дати їм деякі привілеї і їхніми руками придушити "свавілля" решти козаків, повернути їх у панське ярмо.

Ідея взяти частину козаків на державну службу виникла ще на початку XVI ст. Але через брак коштів реалізувати її вдалося лише в 1572 р., коли за наказом короля Сигізмунда II Августа 300 козаків (у подальшому ця цифра збільшувалася: 1578 р. - 500; 1590 р. - 1000; 1625 р. - 6000; 1630 р. - 8000 осіб) було прийнято на державну службу і записано в окремий реєстр (список), від чого вони і дістали назву "реєстрових козаків". Так було покладено початок реєстровому козацькому війську, основним завданням якого були охорона кордонів та контроль за нереєстровим козацтвом, що фактично опинилося поза законом.

Реєстровим встановили платню з державної скарбниці, вони звільнялись від усяких податків і поборів, одержували землю на правах рангового володіння, військово-адмінистративну незалежність від місцевого керівництва, судовий імунітет, що заключався у принципі "де три козаки, там два третього судять". Реєстрові козаки підлягали владі й судові лише власної козацької старшини, яку спершу призначав уряд, отримали військові клейноди - корогву (прапор), бунчук, печатку із зображенням козака з мушкетом тощо. І хоча ці привілеї, власне, мали поширюватися тільки на тих козаків, які перебували на королівській службі, одержуючи відповідну платню, на практиці на них претендували всі, хто вважав себе козаком.

Створення реєстру, по суті санкціонувало відокремлення козацтва в адміністративно - правовому відношенні від решти населення Речі Посполитої та оформлення його в окремий соціальний стан, що інтенсивно розширювався за рахунок "показачення", насамперед селянства і міщан. Проте процес формування козацького стану був складним та довготривалим і, за словами М.Грушевського, лише на рубежі XVI - ХVII ст. українське козацтво переросло в окрему станову групу зі своїми особливими інтересами, економічними й суспільними прерогативами.

Офіційно реєстрове козацтво стало називатися "Низовим" або "Запорозьким Військом". Поступово реєстровці організувалися в десятки, сотні та полки, які спочатку називалися іменами їх керманичів. У 1625р. уряд офіційно затвердив військово-адміністративний устрій Війська Запорозького реєстрового, за яким воно поділялося на 6 полків по тисячі чоловік в кожному. Залежно від розквартирування полки іменувалися за назвою найбільшого міста - Білоцерківський, Корсунський, Канівський, Черкаський, Київський і Переяславський. Кожний полк ділився на сотні, центрами яких ставали невеликі міста на полковій території. Очолював реєстрове військо та судову владу в ньому "старший" (з нім. Hauptman), або ж гетьман, якого призначав король. Однак, послідовно відстоюючи право на власне самоврядування, реєстрові козаки з часом добилися дозволу на вільне обрання своїх старшин, а польський король лише формально затверджував їх.

Запроваджуючи реєстр, офіційна влада надіялась остаточно приборкати козацтво. Але він не лише не розв'язав, а й загострив козацьку проблему для Речі Посполитої. Реєстрове козацтво не могло стояти осторонь тих проблем, які існували в Україні. Як показало життя, для нього переважаючими були національні інтереси. Мрії поляків про розкол і міжусобиці козаків, по-великому рахунку, не збулися: у вирішальні моменти реєстровці виступали спільно з нереєстровим козацтвом та іншими верствами українського народу проти соціального та національно-релігійного гноблення.

Таким чином, протягом ХVI ст. склалися три чітко не розмежовані категорії козацького стану: 1) реєстрові козаки - кількісно обмежене формування, яке перебувало на королівській службі; 2) нереєстрові козаки - основна частина козацтва, що мешкала у прикордонних містах, вела козацький спосіб життя, але не мала офіційно визнаного статусу; 3) запорозькі (низові) козаки - проживали поза межами Речі Посполитої, за порогами Дніпра, де створили військово-політичну організацію Запорозька Січ.