Нова соціально-культурна реальність та розвиток національної культури

Важливим завданням науки нині залишається створення цілісного соціологічного образу культури епохи нашої України, де соціологія відіграє інтегруючу роль, у тому числі на рівні специфічної методології. У вирішенні цієї проблеми потрібно послуговуватись як базовим та провідним поняттям "культурна реальність" або "соціокультурна реальність". Опрацьоване на теоретико-культурологічному рівні дане поняття вимагає соціологічної специфікації та емпіричної інтерпретації.

Важливо, що теоретичний розгляд культури в буттєвому (онтологічному) плані дозволяє методологічно обгрунтовано знайти соціологічні виміри соціокультурної реальності взагалі та сучасної української культурної реальності зокрема.

Увага! В Україні складається нова соціальна і культурна ситуація, що породжує нову соціокультурну реальність. Основною особливістю її є насамперед те, що наше суспільство перебуває в періоді перелому, зміни типу своєї організації й існування, яке умовно визначається як посттоталітарне суспільство.

Дана ситуація активно формує нову культурну реальність, якахарактеризується новими відносинами між людьми у сфері культури, новими умовами (в тому числі й матеріальними) свого розвитку, особливо системою цінностей, норм і принципів, культурних потреб і засобів їх задоволення. Нова культурна реальність виявляється:

> в поступовій зміні характеру відносин між людьми разом із зміною у виробничих відносинах;

> у зміні соціальної орієнтації та ідеалів, новому соціальному виборі;

> в "переоцінці" цінностей і формуванні їх нової ієрархії;

> в особистісному акценті (яке почалось у нас з так званого "людського фактора ") по всьому полю соціуму і культури;

> у зростанні ступенів свободи, багатоманітності та строкатості напрямів духовного життя як однієї з умов поновлення іманентного самодостатнього розвитку культури;

> у знятті "жорсткого" ієрархічного управління сферою культури і зростанні самостійності розвитку культури в областях;

> у формуванні нової інфраструктури сфери культури і нових принципів управління нею;

> у формуванні нових соціально-духовних потреб, шкали і критеріїв оцінки явищ культури та мистецтва, нових смаків і уподобань, в появі нових елементів способу життя;

> у складанні нових відносин між учасниками культурного життя (в художньому житті між митцем, публікою, критикою та громадськістю);

> у зміні статусу, а відповідно ролі і функцій національної культури, яка стає одним із визначальних факторів прогресу суспільства, розвитку його державності;

> у зміні суспільного статусу релігії, релігізації багатьох верств населення і клерикалізації деяких із них, зростанні її впливу на мораль суспільства, а також не меншому (якщо не більшому) впливові містичних, парапсихічиих вчень, інтересом до яких захоплена більшість суспільства, що породжує суттєві зміни в суспільній свідомості, створює нові вектори буття людини в суспільстві.

Проведені у свій час нами на замовлення Українського науково-дослідного інституту (НДІ) проблем молоді дослідження культурної соціалізації молоді України показують, що більшість із них бажає освоювати національну культуру.

Це позитивний фактор, бо пробудження інтересу до національної самобутності формується в умовах денаціоналізації. Характерною особливістю сучасного буття молоді є прогресуюча релігізація свідомості молоді (56% опитуваних заявили, що вони дотримуються певної релігійної традиції, а 26 % — виявили бажання приєднатися до певної конфесії, тобто 82% опитуваних позитивно ставляться до релігії). Зауважимо, що войовничими атеїстами, які заперечують релігійну культуру в будь-яких її формах і проявах, визнали себе лише 3% опитуваних, а 6% — віднесли себе до атеїстів, які дотримуються в житті ряду традицій релігійної культури.

У суспільстві склався своєрідний духовно-ідейний вакуум, пов'язаний з кризою минулої системи соціальних цінностей і недостатнім освоєнням соціально-духовної парадигми. Відсутність обгрунтованого соціального ідеалу і втрата основних життєвих стимулів не тільки сприяють духовній апатії, а й різко зменшують загальну соціальну активність населення, особливо молоді. За даними соціологічних досліджень, проведених в Українському НДІ проблем молоді, у 2002 р. лише 12% молоді України брали участь в офіційних і неофіційних формах громадського життя. Останнім часом скоротилась участь населення у громадських формах культурного життя. Посилилась же увага молоді до повсякденного життя особистості, орієнтація на сім'ю та її благополуччя і водночас зростання домашніх форм освоєння культури. Традиційна мережа культурно-освітніх закладів, яка формувала певну культуру дозвілля, не відповідаючи новим потребам, переживає кризу, і більшість населення, особливо молоді, не користується її послугами.

В Українському суспільстві знижується престиж і якість освіти й культури, що призводить до зниження рівня духовності, породжує моральну та інтелектуальну деградацію.

За останні роки спостерігається прогрес лібералізації змісту та форм дозвільної діяльності, що зумовлено падінням тоталітарного режиму, розвитком демократичних засад, формуванням ринкових відносин. Населення України вже не інтегроване в жорстко централізовану систему моноідеологічних цінностей, вільно може обирати відповідні до її потреб та запитів види і форми дозвілля. Процес лібералізації, безумовно, відіграє позитивну роль у відтворенні та створенні громадян нового суспільства, формуючи самостійність, незалежність думки, життєву активність. Водночас він має і негативні сторони, оскільки породжує спроби певних установ створити нові ідеологічні "універсалі" і тоталітаризацію дозвілля, підштовхує молодь до абсолютизації нових "антицінностей " всупереч минулим. На противагу лібералізму швидкому згуртуванню українського суспільства, особливо в умовах московсько-української війни, слугує націоналізм, зокрема його етнокультурницька складова.

В організації дозвілля слід брати до уваги суб'єктивний фактор оцінки можливостей задоволення своїх культурних потреб, які як добрі оцінює 8% молоді, а як незадовільні - 31%. Соціальна і матеріально-фінансова диференціація серед населення посилюється. З'являються окремі групи, яким недоступні цілі галузі культури масового характеру (кіно, театр, концерти популярних артистів, новинки літератури), що породжує відплив цих груп, особливо підлітків, не стільки в "домашні "форми культури, скільки (що соціально і кримінально небезпечно) в "тусовки ", в неорганізовані ("вуличні") спілкування.

Посилюються розриви в спілкуванні старших та молодших (батьків і дітей, різних поколінь), що призводить до руйнування традиційних сімейних форм дозвілля. Порушується спадкоємність, наступність у дозвіллі поколінь, втрачаються деякі важливі традиційно-національні форми дозвілля і спілкування.

В нових умовах складається суперечлива ситуація, яка полягає в тому, що об'єктивно виникає суперечність між державною культурною політикою в сфері дозвілля і реальним духовним прагненням населення, особливо молоді.

Пріоритетом державної культурної політики проголошені цінності національної культури в системі загальнолюдських цінностей, тоді як "західноорієнтовані" споживацькі установки населення значною мірою спрямовані на освоєння комерціалізованої західної поп-культури, яка "розмиває" малотривке національне начало в культурі. Західні орієнтації призводять до денаціоналізації української культури (тільки 2% фільмів кінопрокату українські).

Нині у свідомості населення, особливо молоді, простежується, принаймні, чотири типи ціннісних орієнтацій на проведення дозвілля: "вестернізація ", національно-патріотичний, інтернаціональний, націоналістичний.

"Вестернізація'' характерна для різних прошарків молоді, але передусім для сфери торговельно-опосередковуючої діяльності, і означає домінуючу роль в її дозвіллі західної масової культури (поп-культури) з усіма її атрибутами. Цей тип орієнтації за останні роки досить поширився, його матеріально підтримують комерційні структури.

Національно-патріотична орієнтація на проведення дозвілля спрямована на плідний синтез національно-народної (традиційно української) і новітньої національної культури, що тривалий час переслідувалась як "буржуазно-націоналістична". Вона характеризується відкритістю, толерантністю тощо.

Увага! Національно-патріотична орієнтація притаманна більшій частині інтелігенції, молоді. Вона реалізується переважно в державних культурно-дозвільних закладах, у засобах масової інформації на відміну від "вестернізації", що має в основному приватизований характер.

Інтернаціональна орієнтація на проведення дозвілля притаманна російсько­мовному населенню. В ній відбивається прагнення синтезувати культуру народів України на російськомовній основі або на основі двомовності. Цьому типу культури дозвілля властива певна внутрішня розбіжність, неузгодженість між традиціями і новаціями, між прийнятним ставленням до соціалістичної культури минулого і новими ліберально-демократичними цінностями, між "русоцентризмом " і "україноцентризмом ". Відповідно до цього "інтернаціональний" стиль проведення дозвілля (як і його суб'єкти-носії) є дещо неоднорідним, динамічним або навіть амбівалентним за своїм духовним і психологічним змістом.

Нарешті, останній тип ціннісних орієнтацій націоналістичний
наполягає на повній дерусифікації і не визнає поміркованого природно-еволюційного механізму формування культури молодої української держави, роблячи наголос на "боротьбі" і "рішучих діях". Цей тип культури притаманний, передусім, певним колам гуманітарної та науково-технічної інтелігенції, студентам, частині селянської і робітничої молоді, які зрозуміли ворожість, підступність і непримиренність «братньої», а насправді окупаційної російської культури.

Проведене у свій час нами на замовлення Українського НДІ проблем молоді опитування експертів з проблеми пріоритетів у роботі закладів культури показало, що провідне місце в їх роботі повинні займати потреби морального оздоровлення і розвитку людей (84%), художньо-естетичні потреби та потреба співіснування, науково-пізнавальні, культурно-етнічні та громадсько-політичні потреби, а також релігійні.

Передумовою розвитку української культури є зростання національної самосвідомості як імпульсу національного самоствердження. Не зважаючи на економічні негаразди, в суспільній свідомості зростає не тільки інтерес, але й потреба в національній та етнічній самоідентифікації засобами культури. Опитування населення України виявило, що 66% відчувають потребу в знаннях з українознавства, 77,5% - у знаннях про культуру тієї нації, до якої вони належать, 3/4 опитаних представників різних національностей цікавляться історією та національними особливостями української культури.

Важливою етносоціологічною характеристикою самозбереження й розвитку культури є високий рівень самоідентифікації самооцінки українців (середній бал 3,8), який корелює із великим бажанням підвищувати рівень своєї культури (4 бали), та позитивною оцінкою (74%) відродження і поширення самобутньої української культури.

Про глибинні зрушення в національно-культурній самосвідомості населення свідчить той факт, що чверть населення за останні три роки стала частіше і більше приділяти уваги українській культурі. Серед найважливіших елементів української культури вони виділили насамперед мистецтво, історію і мову.

Останнім часом населення нашої держави приділяє значну увагу фольклору,
народному мистецтву, звичаям як основі буття культури, що дає певні підстави
для оптимізму і прогнозу подальшого освоєння народного мистецтва
і зростання творчих потенцій населення як передумови розвитку української

Висновок

У цьому питанні розкрито місце і функції соціології культури в умовах соціальних перетворень шляхом "зняття " ідеологізації культури і введення поняття "нова соціально-культурна реальність ". Ми розглянули:

1. Предмет соціології культури, її структура та функції.

2. Основні поняття, категорії та сфери соціології культури.

3. Нова соціально-культурна реальність та розвиток національної культури.

1.Певним соціологічним, якщо не еквівалентом, то "визначником " сучасної соціокультурної реальності є стан культурного життя населення. На його дослідження й спрямовані зусилля соціологів з метою створення моделі майбутньої культури України, перспективного культурологічного образу Вітчизни, як орієнтира культуротворчих спрямувань.

2.Масштабність соціокультуротворчих завдань в Україні поки що не забезпечена ні відповідними інституціями, ні кадрами, хоч час соціології настав. Нова культурна політика вимагає нового соціологічно вивіреного знання нової культурної реальності.

2. ЕКОНОМІЧНА СОЦІОЛОГІЯ