Та хронологічні рамки первісної культури

Тема 7. Первісна культура

Зміст теми

7.1. Загальна характеристика та хронологічні рамки первісної культури.

7.2. Характерні риси свідомості первісної людини.

7.3. Особливості первісного мистецтва.

Загальна характеристика

Та хронологічні рамки первісної культури

Початок формування культури співпадає з процесом становлення людини як такої. Первісна культура у часі є найдовшим періодом у розвитку культури. Його хронологічні рамки є приблизними: початок - 1,5-2 млн. років тому і завершення – рубіж IV-III тис. до н.е. У цей період були закладені найфундаментальніші підвалини культури. В сивій давнині первісного суспільства виникає безліч явищ культурного буття людини: мова – основний засіб спілкування, виразу та фіксації смислу і знання, що згуртувала людей і дала могутній поштовх розвитку культури в цілому; різні форми господарювання, суспільний поділ праці, знаряддя праці, житло, одяг. Складається родова община, шлюб, релігійно-міфологічні уявлення, мораль, мистецтво тощо. Первісна культура започатковує розвиток культури людства, а тому є необхідним та важливим моментом її аналізу в цілому.

 

Особливості первісного мистецтва

Мистецтво на ранніх етапах розвитку людства можна розглядати як сво­єрідну магічну форму інобуття реальності, що є підставою для розповсюдження теорії магічного походження мистецтва, яка вважається найбільш поширеною та визнаною. Згідно з цією теорією, першими митцями були шамани, а твори мистецтва – зображення тварин, на яких вони вражені списами чи стрілами – символізували успіх у полюванні тощо.

Первісне мистецтво виступало універсальною мовою духовного життя первісного суспільства, виражало колективний погляд на світ, а не на особисті погляди авторів художніх творів. Мистецтво як засіб виразу духовного життя первісної людини було безпосередньо вплетене в практичне життя. Тому ритуальні маски, статуетки, натільні та наскальні малюнки ніколи не виступали за властивими їм функці­ями для своїх творців як витвори мистецтва. Для первісної людини художня функція в них поки що немовби “спить”, і тому сьогодні, сприймаючи їх як мистецтво і відносячи їх до арсеналу художньої культури людства, сам термін «первісне мис­тецтво» нам слід вживати із значною мірою умовності.

Вершиною первісного синтезу людської діяльності було образотворче мистецтво, яке починається із знаково-символічних зображень. Вони закріплювали необхідний досвід і важливі форми поведінки. Приблизно таке ж ідеологічне навантаження мав танок, який міг бути ритуальним та побутовим, мисливським і військовим, чоловічим або жіночим, імітував сцени господарської діяльності, статевих відносин тощо.

Більшість витворів первісного мистецтва пов’язана з обра­зами тварин – мамонти, бізони, олені. Що стосується зображень лю­дини, то за кількістю пам’яток, котрі дійшли до наших часів, во­ни посідають друге місце. Причому абсолютна більшість з них – це зображення жінки, що обумовлено насамперед тривалим домінуван­ням матріархату в історії первісного суспільства. Жінка була продовжувачем роду та традицій, а відтак - берегинею ритуальних секретів і племінної моралі.

Наскальні малюнки та ритуальні танці виступали способом розширення, подвоєння реальності, спробою побудувати бажану для людини реальність і контролювати її. Первісне мистецтво в його міфологічній оболонці орієнтоване не на надприродне, а на природні можливості людини, що постають в її уяві.

Мистецтво первісної епохи стало підґрунтям наступних етапів розвитку культури.

 

 

Питання для самоконтролю

1. Які хронологічні рамки та етапи розвитку первісної культури?

2. Які характерні риси свідомості людини первісної епохи?

3. Як відбувається пізнання світу і передача знань у найдавніший період людства?

4. Які дві основні форми соціальної регуляції домінували в первісну епоху, в чому їх сутність?

5. У чому полягає синкретичний характер первісної культури?

6. Які основні риси міфологічного світогляду?

7. Які функції виконує первісне мистецтво? Яка мета первісного зображувального мистецтва?

8. Чому первісна культура має ідентичні прояви на всіх континентах?

Культура Давнього Єгипту

Культура Давнього Єгипту – одна з найбільш давніх культур світу, що склалася і розвивалася головним чином у долині ріки Ніл у період з ІІІ тис. до н.е. до ІV століття до н.е. Найбільш істотною рисою був її сакральний теократичний характер, виражений у культі обожненого фараона і культі загробного життя, тобто у вірі в можливість безсмертя. Віра у загробне життя пов’язувалась єгиптянами з умираючим і воскресаючим богом Осірісом; його воскресіння вважалось у єгиптян запорукою їх особистого воскресіння та безсмертя у потойбічному світі. Теологічне обґрунтування отримав і культ фараона, який вважався сином головного бога єгиптян Ра, божественною, надприродною істотою, що править не тільки своєю країною, але й усім світом. Фараон своєю власною персоною підтримував рівновагу світу, гармонію і справедливість відповідно до принципів справедливості Маат. Докладніше про релігійні вірування давніх єгиптян див. у відповідному розділі.

Основні домінанти світогляду древніх єгиптян знайшли своє матеріальне втілення в їх блискучих художніх досягненнях. Мистецтво Давнього Єгипту було нерозривно пов’язане з культом і виражало основні ідеї релігії: безмежної могутності богів, включаючи бога-фараона, тему смерті, підготовки до неї і подальшого загробного існування. Воно було покликане служити цілям забезпечення блаженства в потойбічному житті і виступало засобом прославляння фараона. Для увічнення душі і тіла служило мистецтво бальзамування і будівництво гробниць – будинків вічності. Увічнення фараона було гарантом благополуччя всього народу. Мистецтву, як і письму, приписувалася величезна магічна сила в плані збереження життя.

З релігійним характером мистецтва була пов’язана його канонічність, монументальність, симетричність, які виражали уявлення про непорушність існуючих порядків і віру в надприродну сутність фараона. Індивідуальна воля художника була обмежена – завдання його було не творити, а оберігати священні канони.

Найбільш вражаючих результатів єгиптяни досягли в архітектурі, яка була тісно пов’язана з їхніми релігійними уявленнями та політичним ладом. Були вироблені чіткі архітектурні форми і типи монументальних споруд: піраміда, обеліск, колона. Канон в образотворчому мистецтві припускав одночасне сполучення при зображенні фігури на площині елементів у фас (очі, плечі) і профіль (обличчя, груди, ноги), різномасштабність фігур як вираження градації значимості зображуваних осіб. Великого розвитку набуло створення скульптурних портретів. За уявленнями єгиптян портретні статуї відігравали роль двійників померлих і служили вмістилищем їхніх душ. Давньоєгипетські статуї завжди строго пропорційні, фронтальні та статичні. Серед єгипетських скульптур найбільш відомою є великий сфінкс. На думку видатного німецького філософа Г. Гегеля, “сфинкса можно считать символом египетского духа: человеческая голова, выглядывающая из тела животного, изображает дух, который начинает возвышаться над природой, вырываться из нее и уже может свободнее смотреть вокруг себя, однако не вполне освобождаясь от оков» (Г.Гегель. Соч. М.-Л., 1935. Т.8. Философия истории. С.186).

Багата і різноманітна література Стародавнього Єгипту. Найважливіші літературні тексти – записи міфів, історії про богів. Важливе місце тут посідає «Книга мертвих», яка носила сакральний характер.

У період Нового царства, після релігійних реформ фараона Ехнатона (XIV ст. до н.е.) в єгипетській культурі посилюються гедоністичні мотиви, культура на якийсь час стає більш світською, реалістичною і гуманістичною (так званий “ амарнський період ”).

Єгиптяни були одним з перших народів, який винайшов писемність. Найдавніше письмо з’явилося тут уже наприкінці IV тисячоліття до н.е. Це ієрогліфічне письмо.

Для обробки землі чи будівництва пірамід потрібні були точні знання, отож практичні потреби стимулюють розвиток науки, у першу чергу – математики та астрономії. Найбільшими є досягнення єгиптян у галузі медицини, що було зумовлено, насамперед, бальзамуванням, завдяки якому єгиптяни добре знали анатомію; їм належить геніальне відкриття, що керівним центром організму є мозок.

Досягнення давніх єгиптян, зокрема їх релігійно-міфологічні уявлення, вироблені тут монументальні архітектурні форми, досягнення у сфері математики, медицини, релігійно-міфологічні сюжети мали великий вплив на розвиток інших культур, у тому числі й античної.

Питання для самоконтролю

1. Які спільні риси характеризують усі Давні цивілізації?

2. Кому належить концепція „осьового часу”? Що таке „осьовий час”?

3. Які основні риси давньоєгипетської культури?

4. У яких художніх досягненнях давніх єгиптян знайшли своє матеріальне втілення основні домінанти їх світогляду?

5. Що Ви знаєте про виникнення науки, писемності та освіти в Стародавній Месопотамії?

6. Які пам’ятки правової думки Давньої Месопотамії Вам відомі?

7. Які образи і сюжети містяться в „Сказанні про Гільгамеша”?

8. Що є спільного і відмінного у світомоделях Давньої Месопотамії та Давнього Єгипту?

9. Які найхарактерніші особливості давньокитайської культури?

10. У чому сутність конфуціанської моделі світу?

11. Синтез яких двох традицій сприяв формуванню культури Давньої Індії.

12. Яким є уявлення про людину в індо-буддійській культурі?

13. Як усвідомлює себе індивід в давньосхідних культурах?

 

Зміст теми

14.1. Виникнення та особливості первісних вірувань.

14.2. Ранні форми релігії.

Ранні форми релігії

До ранніх форм релігії належать: магія, фетишизм, тотемізм, рільницький культ, шаманство, анімізм та культ предків.

Магія (від давньогрецького – ворожба) – віра в існування надприродних засобів впливу на навколишній світ, це система прийомів, заснованих на вірі в можливість примусити надприродні сили здійснити бажане. Іншими словами, це сукупність дій, об­рядів та церемоній, що пов’язані з вірою у надприродні сутності та з вірою у можливість впливати на ці сутності, а з їх допомогою – і на хід подій у реальному світі. Магія створює враження, що людина може змінити реальність не лише своєю працею, тобто природним способом, а й особливими символічними діями, обрядами й ритуалами, тобто надприродним шляхом.

Фетишизм (від португальського – річ для чаклунства; фетиш означає талісман, амулет) – віра в існування надприродних властивостей у матеріальних пре­дметів, поклоніння предметам найближчого оточення людини (як правило, неживим). До реальної користі предметів додаються їхні «потойбіч­ні» властивості бути помічниками й захисниками людей. Порів­няно з магією фетишизм є складнішою формою релігії. Якщо ма­гія посилювала віру в можливість впливу людини на природу, то фетишизм наділяв надприродними якостями ще й певні матері­альні об’єкти.

Тотемізм (мовою одного з індіанських племен «тотем» – його рід) – віра в надприродну спорідненість людських колективів із певними ви­дами тварин, рослин чи явищ. Тотемізм – це породження властивого міфологічній свідомості антропоморфізму, тобто олюднення оточуючого світу, наділення його людиноподібними рисами. Наш древній предок не виділяв себе з оточуючого світу, він відчував кровну спорідненість із ним. Головними об’єктами поклоніння були тотемні духи, їм приносили жертви, для них танцювали, співали, ушановували їхні зображення. Убивати і з’їдати тотем можна було лише за умови до­тримання певних релігійних процедур – ритуалів та обрядів. Тотемістичні елементи увійшли до складу всіх сучасних релі­гій; особливо відчутним є вплив тотемізму в індуїзмі.

Рільницький культ - поклоніння двійникам тих чинників природи, які впливають на врожаї.

Шаманство – віра у можливість спілкування людини з духом, яка доступна древнім професійним служителям культу – шаманам, які здатні приводити себе в екстатичний стан (евенкійською мовою «шаман» означає «несамо­витий») і виступати нібито в ролі посередника між людиною і духами.

Анімізм (від лат. anima – душа) – віра в існування у матері­альних об’єктів і процесів надприродних двійників, тобто це віра в душу і духів людського тіла, тварин, знарядь праці, війни, хвороби тощо. Анімістичні уявлення передбачають існування душі як внутрішнього джерела діяльності всіх живих істот, своє­рідного внутрішнього двигуна. У багатьох народів голо­вними двійниками, яких найбільше поважали первісні анімісти, були душі померлих.

Від анімізму вже зовсім недалеко до віровчень епохи цивілізації. На цьому шляху у всіх народів був ще один ступінь – культ предків. Він складається на основі поховальних обрядів і віри в посмертне існування душ.

Необхідність пояснення різних явищ природи й суспільного життя привела до появи міфології, про яку вже йшлося в темі “Первісна культура”.

З розпадом родових відносин, посиленням соціального розшарування і різким зростанням ролі племінної знаті на місце культу предків приходить культ вождів – міфічних родоначальників, чиї душі підносяться над душами інших сородичів. Від поклоніння родоначальникам і вождям племен, яких міфологічна свідомість єдиноплемінників наділяє легендарними якостями і вмінням творити чудеса, зовсім недалеко до ідеї божеств – особливо могутніх істот, що підносяться над душами і духами і здійснюють чудеса не епізодично, а постійно. Коли процеси перетворення архаїчного суспільства в ранньокласове і формування інститутів держави поглибилися ще більше, предки набули виключного значення для освячення (легітимізації) влади правителя.

Перехід до землеробства і скотарства – найважливіша віха в історії людства – мав наслідком виникнення більш складних релі­гійних уявлень, появу нових та ускладнення старих релігійних обрядів і свят. Поклоніння духам в образах тварин поступово ви­тісняється антропоморфізмом, тобто уявленням про те, що ду­хи мають людський вигляд. Із занепадом первісної общини й розшаруванням суспільства з чи­сленного сонму духів виокремлюються наймогутніші представники надприродного світу – боги. Поступово складається пантеон, у якому у своєрідній формі відображається земна соціальна ієрархія. Особливе місце посі­дає бог-покровитель наймогутнішого племені в союзі племен.

З часом релігія використовується також для зміцнення впли­ву родової верхівки – вождів, старійшин – на рядових членів роду. Складається інститут жерців, тобто професійних священнослу­жителів, які керували релігійними церемоніями та святкуваннями і здійснювали жертвопринесення на честь богів.

Богослови іменують ранні вірування язичництвом, тобто релігіями хибними, такими, що не знають істинного Бога. Для пізніх родоплемінних вірувань характерне багатобожжя - політеїзм. Але язичництво різних етносів склало ту вихідну основу, з якої народилися древні релігії цивілізованого світу, у яких ідея бога посідає центральне місце. З виникненням класового суспільства і утворенням держав формуються національні релігії. В їхньому лоні у деяких етносів багатобожжя витісняється монотеїзмом – вірою в єдиного Бога-Творця, а деякі національні релігії поширюються серед багатьох народів і стають світовими.

 

Питання для самоконтролю

1. На якому етапі розвитку людства виникає релігія? Які основні причини її виникнення?

2. Які Ви знаєте ранні форми релігії?

3. Які явища природи обожнюються в первісних суспільствах найчастіше й чому саме?

4. Дайте визначення магії та назвіть її основні види.

5. Визначте поняття «монотеїзм» та «політеїзм».

6. Що таке фетишизм? Як Ви вважаєте, чи існують сучасні прояви фетишизму?

8. Що таке табу і які його функції в первісному суспільстві?

9. Що являє собою тотемізм? Які його основні риси?

Тема 15. Національно-державні релігії

 

Зміст теми

15.1. Етнічні релігії, їх сутнісні ознаки та класифікація.

15.3. Пізні національні релігії.

15.3.3.2. Специфіка індуїзму як національної релігії Індії.

15.3.3.3. Конфуціанство – національна релігія Китаю.

15.1. Етнічні релігії, їх сутнісні ознаки та класифікація

 

З виникненням у IV тисячолітті до н. е. перших великих цивілізацій змінюється зміст та функції релігійних вірувань. Оскільки родоплемінні стосунки поступилися місцем державному об’єднанню людей, індивіди вже мали підкорятися державному примусу та закону. Структура суспільства, що склалася, виявилася внутрішньо глибоко суперечливою: свобода небагатьох забезпечувалися поневоленням більшості. У суспільстві, роз’єднаному ворожнечею і нерівністю, необхідна була інтегруюча і регулююча духовна сила, що і стало однією з найважливіших функцій релігії. Боги в уяві людей давніх цивілізацій виступили як зосередження влади над природою і людським суспільством.

Поділ суспільства на класи, таким чином, призвів до зміни характеру і змісту релігії порівняно з первісними віруваннями. Релігія стає значно складнішою, головними об’єктами поклоніння виступають уже не духи, а боги, і з’являється релігійна організація, що контролює дотримання релігійних обрядів, захист існуючих порядків та впровадження релігійних ідей.

У різних цивілізаціях формуються певні релігійні уявлення, вірування, культи, які засвідчують неповторну своєрідність етносів, що є їх носіями. Процес формування релігій у кожній окремо взятій країні, етносі, регіоні був обумовлений конкретно-історичними, природними та етнокультурними факторами, які в комплексі віддзеркалюють усю складність етногенезу та культурогенезу певних народів. Релігійні системи, що функціонували чи продовжують функціонувати в межах окремих державних утворень або переважно серед представників певних етнічних груп прийнято називати етнічними, етнічно-державними, або національними, якіподіляють на ранні та пізні.

 

Ранні національні релігії

До ранніх національних релігій відносяться: релігія Стародавнього Єгипту; релігія Давньої Месопотамії; Давньогрецька релігія; Давньоримська релігія; релігії Мезоамерики. Усі ранні національні релігії були політеїстичними(від грецьк. poly – багато, theos— бог), тобто багатобожні. Середбагатьох богів, як правило, виділялася невелика група головних, а серед них – верховний бог. Останнього шанували як царя богів і людей, законодавця і охоронника законів. Інші головні боги вважалися його помічниками, які відповідали за окремі cфери земного і "потойбічного" життя.

Для ранніх етнічних релігій характерним було зародження вчень про “загробну” (посмертну) віддяку, тобто наявність причинного зв’язку між поведінкою людини у земному житті та її долею у загробному житті. Ці вчення визнають посмертну винагороду для одних людей (праведників) і посмертну кару для інших (грішників).

Для цих релігій також були притаманні обов’язковість і складність жертвоприношень. У жертву богам приносили: пшеницю, виноград, млинці, мед, молоко, вино, пахучу траву, дику птицю, півнів, кіз, овець, свиней, биків, собак, коней. Чимало національних релігій знали і людські жертвоприно­шення. Так, жителі Карфагена, які були прихильниками давньофінікійської релігії, в жертву богу війни Молоху приносили не тільки військовополонених, а й власних дітей-первістків. Є також відомості про людські жертвоприношення у давньовавилонській, давньоєгипетській, давньогрецькій та низці інших ранніх національних релігій.

Пізні національні релігії

До пізніх етнічних релігій відносяться: зороастризм (Іран); індуїзм, джайнізм, сикхізм, (Індія); конфуціанство, даосизм (Китай); синтоїзм (Японія); іудаїзм (релігія євреїв у багатьох країнах світу) та ін. Основними рисами пізніх національних релігій є те, що вони у своїй більшості існують до нашого часу. Більшість серед них політеїстичні, але є й монотеїстичні (іудаїзм, сикхізм). Змінюється характер жертвоприношень: жертви тварин значно скорочені, від людських жертвоприношень відмовилися зовсім. Також на цьому етапі у більшості національних релігій першорядного значення набуває вчення про потойбічне життя.

На характеристиці деяких із цих пізніх етнічних релігій зупинимося докладніше.

 

15.3.3.2. Специфіка індуїзму

як національної релігії Індії

 

Індуїзм – древня національна релігія Індії і за кількістю прихильників є третьою релігією у світі після християнства та ісламу, кількість індуїстів складає близько 900мільйонів прихильників.

Індуїзм виник на основі брахманізму в IV-VI століттях. Він утверджувався шляхом суперництва з буддизмом. Уже в ХІ-ХІІ століттях індуїзм утверджується як національна індійська релігія.

Індуїзм зберігає основний пантеон ведичної релігії, які очолює трійця вищих богів – Тримурті – Брахма, Шива і Вішну. Головним у божественній трійці у ведичній традиції вважався Брахма – творець Всесвіту, без нього нічого б не було, він створив світ у багатоманітті живого і минущого. Шива – дуже суперечливий Бог; головною його функцією вважають руйнівну (бог смерті, розорення, зміни), але водночас він є милостивим творцем життя. Тому він символізує протиріччя світу, вічну боротьбу протилежностей: добра і зла, світла і темряви, життя і смерті, миру і війни тощо. Вішну – виконує охоронну функцію, він м’який, несуперечливий, максимально близький людям, оберігає їх від зла і нещастя, слідкує за порядком на Землі.

Для індуїзму дуже важливим постає непохитна віра в те, що Веди є єдиним джерелом божественних істин. Саме із цього джерела він черпає свої ідеї та настанови, для позначення яких існує спеціальний термін " дхарма " – закон, обов’язок, норма життя, істина, причина, справедливість.

Релігійне вчення індуїзму має свої погляди на будову світу, яку пронизує єдність духовного і фізичного, взаємозалежність людини і космосу, людей і богів, чим пояснюється двоїста природа людини – нероздільна єдність духу й тіла. На цих засадах культивується одне із центральних вчень індуїзму: положення про переселення душ (реінкарнація), безмежне коло їх перевтілень (сансара) і закон карми (доля, призначення). Людина є творцем своєї долі, і їй не втекти від наслідків своїх попередніх вчинків. Усе, що має трапитись людині в певному віці або часі, неодмінно відбудеться саме тоді. Звідси схильність індуїстів до фаталізму (приречення, не­відворотності долі).

З ідеєю перевтілення душі та законом карми пов’язані найістотніші особливості індійської духовності: заперечення насильства, пере­вага розуму і почуттів над вірою, потреба у самозаглибленні, спогляданні світу, культ природи, гармонійний взаємозв’я­зок людини і природи. Характерною стає практика аскези, тобто змен­шення життєвих потреб до мінімуму, відходу від активного суспільного життя, політики, нехтування матеріальними цінностями. Утверджуєть­ся песимістичний погляд на земне буття, вартість матеріальних благ, доцільність службової кар’єри.

Прихильники індуїзму певний час намагались утвердити як ос­новний культ Брахми, проте, оскільки цей культ не був підтриманий, то вже у ранньому середньовіччі в Індії розповсюдились дві основні течії: вішнуїзм - шану­вання бога Вішну та шиваїзм - шанування Шиви. У даний час в Індії переважає культ Вішну; існує віра в те, що цей бог має численні земні втілення в людей-героїв і людей-богів, зокрема Раму і Крішну, яким присвячена багата епічна література ("Рамаяна" та "Махабхарата"), серед яких згадується й втілення у Будду.

Індуїзм, увібравши різні анімістичні та тотемічні уявлення, постає релігією абсолютного одухотворення природи і довкілля. Обожнюються всі предмети і об’єкти природи, численними духами наповнені ріки, гори, ліси тощо. Індус обожнює різних тотемів (тварин, дерева, каміння), покровителів людей, професій тощо. В кожній місцевій громаді існують специфічні культи і власні обряди, які мають давнє походження. На цій підставі індуїзм трактують як дуже строкату релігію, що є складним комплексом різних вірувань і культів великої кількості богів.

В етичному аспекті індуїзм сповідує терплячість, смирення і покірність долі, яку можна змінити лише в майбутньому. Звідси проповідь ненасильництва і миролюбності, неприпустимості платити злом за зло. Ненасильство – ахімса – фундаментальне поняття індуїзму, яке визначає спосіб мислення і щоденну поведінку людей, які не повинні вбивати жодної живої істоти і не застосовувати силу. На противагу деяким іншим релігіям індуїзм терпиміше ставиться до інших віровчень і є толерант­ним до інших релігійних конфесій.

 

 

15.3.3.3. Конфуціанство – національна релігія Китаю

 

Конфуціанство посідає виключно важливе місце в духовно-релігійному житті Китаю. Воно зародилося у VI ст. до н.е. і з того часу відіграє значну роль у суспільній свідомості цієї країни. Конфуціанство отримало свою назву за ім’ям засновника – Кун-цзи, тобто вчителя Куна, а в латинській версії – Конфуція (551-479 до н.е.). Конфуцій народився і жив в епоху великих соці­альних і політичних потрясінь, коли Китай перебував у тяжкій кризі. Влада правителя послабилася, руйнувалися патріархально-родові норми. З метою захисту суспільства від потрясінь Конфуцій розробив суспільний ідеал, створив вчення, котре освячує соціальний порядок у суспільстві. Це вчення, спрямоване на подолання соціального зла, виявлення його причин, пошуки засобів досягнення гармонії і щастя в суспільному житті, пронизано раціоналізмом. У той же час вчення Конфуція є релігійним за своєю формою. Воно стверджує, що всі суспільні установлення освячені Небом, яке вказує людині шлях правильної поведінки. Конфуцій твердив, що він не вчить нічому новому, а лише вчить дотримуватися давніх традицій, бо це єдине, що могло, на його думку, забезпечити порядок у сім’ї та державі.

Своє вчення він викладав усно. Власні твори Конфуція не збереглися. У VI-V ст. до н.е. учні Конфуція записали вислови учителя в книзі “ Лунь юй ” (Бесіди і судження) (Див. наведений уривок). У Китаї конфуціанство не вважається релігією, справді воно є більшою мірою етико-політичним вченням. Конфуціанство від початку негативно ставилося до різних форм містицизму, підкреслюючи, що перейматися треба земним, а не небесним. Якщо в більшості релігій присутнє поняття вищої духовної істоти – Бога, то в Китаї неможливо знайти поняття бога як такого, відсутня віра в божественне створення світу.

Світ китайської культури суто поцейбічний. У китайському світосприйнятті світ не розділений на дух і матерію, а являє собою органічну цілісність, потік станів життєвої сили. При цьому людина є співмірною космічним силам Неба і Землі і займає центральне місце у Всесвіті. У зв’язку з цим підхід до будь-якого явища здійснюється насамперед з позицій вчення про моральність. Тому воно є, перш за все, духовним вченням про удосконалення людини. В цьому вченні відсутні також риси есхатології – вчення про кінцевий смисл земної історії, про кінець світу і його переродження. Великих вчителів Китаю більше цікавило інше – суть людини, її внутрішня природа.

Тверезо мислячий китаєць мало задумувався над таємни­цями буття, проблемами життя і смерті, проте він завжди бачив перед собою еталон порядності і вважав за свій священний обо­в’язок йому слідувати.

Вчення конфуціанства багатогранне. Воно охоплює уявлення про людину, суспільство і державу в їх взаєминах. Коли Вчителя попросили в одній фразі виразити зміст свого вчення, він пояснив: «Мій Шлях – пронизувати Єдиним», тобто підкоряти все життя єдиній ідеї дотримання Ритуалу і проходження по Шляху – Дао. Головна мета людини, згідно з конфуціанством, полягає в прагненні досягти моральної досконалості. У зв’язку з цим Конфуцій основну увагу приділяв вихованню ідеальної людини – благородного мужа (цзюнь-цзи). Це виховання мусить здійснюватися в дусі поваги до старших (ді), відданості правителю (чжун), синівської шани (сяо), вірності обов’язку (і). Кожний повинен виконувати свої соціальні функції. Добропорядність, моральність людини полягає саме у її прагненні дотримуватися соціальних правил і настанов (лі). Важливий етичний принцип, проголошений Конфуцієм: “ не роби іншим того, чого не бажаєш собі”, “допомагай іншим у тому, чого сам хотів би досягти ”. Усе це і складає зміст центрального поняття конфуціанського вчення – гуманності, людяності (жень).

Отже, благородному мужу повинні бути притаманні такі риси, як скромність, справедливість, стриманість, гідність, безкорисливість, любов до людей, почуття обов’язку, обумовлене знаннями і вищими принципами, а також благопристойність і дотримання етикету. Шляхетний муж повинен поводити себе шанобливо перед вищими, бути прихильним до простих людей і обходитися з ними справедливо. Почуття обов’язку не може бути пов’язане з якимось розрахунком. “ Благородна людина думає про обов’язок, низька людина піклується про вигоду ”, – вчив Конфуцій. У поняття обов’язку входило також прагнення до знань, необхідність учитися і осягати мудрість древніх. Невід’ємним обов’язком кожної людини було шанування старших і померлих предків. Справжній “цзюнь-цзи” завжди чесний і щирий, прямодушний і безстрашний, всерозуміючий, уважний у словах і обережний у справах, байдужий до їжі, багатства, життєвого комфорту і матеріальної вигоди.

Ідеал “благородного мужа” повинен бути обов’язковим, перш за все, для правителя. Стосунки між правителем (Сином Неба, посередником між Небом і людьми) і підданими повинні будуватися за аналогією зі стосунками батька і сина: правитель мусить піклуватися про підданих, як батько, виховувати їх на власному прикладі. Його вищою метою повинні бути інтереси народу, він має бути правдивим, любити людей, заощаджувати кошти, слідувати традиціям. Конфуціанці розробили теорію так званого небесного мандату на управління країною, згідно з якою правитель має право керувати лише за умови, якщо він дотримується норм доброчинності. Якщо ж правитель порушує ці норми, то народ має право насильно його скинути.

Конфуціанство підтримує ідею непорушного соціального порядку, ієрархічної впорядкованості суспільства. Згідно з Конфуцієм, суспільний статус людини (поділ на “вищих” і “нижчих”) і її доля визначені Небом і не можуть бути змінені. Діяльність правителя повинна починатися з “ виправлення імен ” (“чжен мін”), тобто приведення усіх речей у відповідність до їх назви (син повинен бути сином, батько – батьком тощо), дотримання єдності слова і діла. Це означало, що кожний має знати своє місце в суспільстві і робити те, що йому належить. Такий соціальний порядок повинен лишатися незмінним. Але критерієм статусу людини в суспільстві повинні бути не багатство і знатність походження, а лише знання і доброчинність, тобто те, наскільки людина наближається до ідеалу “цзюнь-цзи”.

Соціальний порядок, що склався, освячувався культом предків – як мертвих, так і живих. Шанування предків, згідно з Конфуцієм, найперший обов’язок кожного. Повага до старших, синівська шана – найбільш важливий прояв “жень”, найефективніший метод правління країною, що розглядалась як велика сім’я.

В основі здійснення всіх суспільних норм, за Конфуцієм, має бути ритуал, який носить сакральний характер, є проявом волі Неба. Шанобливе ставлення до Неба, що виражається у виконанні ритуалу – основа єднання людей між собою і людини з космосом.

Протягом більше двох тисяч років конфуціанство формувало розум і почуття китайців, впливало на їхні переконання, психо­логію, поведінку, мислення, на їхній побут і спосіб життя. У цьому розумінні конфуціанство не поступається жодній з великих релігій світу, а де в чому навіть перевищує їх. Конфу­ціанство помітно зафарбувало у свої тони всю національну куль­туру Китаю, національний характер його населення.

У Китаї сформувалося раціональне світорозуміння, в основі якого лежало визнання єдності соціального і природного порядків як повноти буття. Завдання розуму вбачалося не в зміні і руйнуванні цього порядку, а в слідуванні загальному шляху – дао, виявленні його в людському житті, природі і залучення до нього людини. Цей порядок підтримується імператором, який подібний до глави великої сім’ї, і кожна людина теж повинна слідувати своєму обов’язку.

У конкретних умовах китайської імперії конфуціанство відігравало роль основної релігії, виконувало функції офіційної державної ідеології. Не будучи релігією у повному розумінні слова, конфуці­анство стало більшим, ніж просто релігія – це також і політика, і адміністративна система, і верховний регулятор економічних і соціальних процесів – основа всього китайського способу жит­тя, принцип організації китайського суспільства, квінтесенція китайської цивілізації.

 

 

Тема 16. Світові релігії

 

16.2. Буддизм.

16.2.1. Загальна характеристика буддизму.

16.2.2. Основні напрямки буддизму.

16.2.3. Буддійський культ.

16.1. Загальні риси світових релігій

 

Важливою віхою в історії релігії стало виникнення світових релігій, які, на відміну від релігій етнічних та регіональних, наб­ули міжнаціонального характеру. Буддизм, християнство та іс­лам – це підсумок тривалого розвитку політичних, економічних та культурних контактів між різними країнами та народами.

Світові релігії з’являлися в епохи великих історичних поворотів, переходу від одних суспільних відносин до інших. Буддизм – у VI ст. до н.е., коли у Північній Індії розхитувався становий, варновий устрій; християнство – у I ст. н.е. у східних провінціях Римської імперії під час кризи рабовласницького ладу; іслам – у VII ст. н.е. у Західній Аравії в період переходу до класового суспільства. У їх становленні і розвитку велику роль відігравали засновники або група засновників, які самі відчували потребу у новій релігії, розуміли релігійні потреби мас. У віровченнях, що розроблялись, у культі, церковній організації відображався спосіб життя багатьох регіонів, різних класів, прошарків, каст, племен, народностей, і тому ці різнорідні спільноти ставали носіями нових релігій.

Ці релігії принесли уявлення про рівність єдиновірців перед Богом або Абсолютом, про можливість виходу за межі певних тради­ційних культур, пов’язаних з національно-державними ідеологі­ями. Світовим релігіям притаманний яскраво виражений прозелітизм – пропагандистська активність, їх проповідь носить міжетнічний і космополітичний характер, що дало їм змогу пе­ретнути державні кордони. Поява світових релігій означала виникнення вперше в історії людства віросповідального зв’язку, який істотно відрізнявся від етнічного, мовного і політичного. Люди стали об’єднуватися між собою як єдиновірці, незалежно від місця народження, мови і країни, де вони жили.

 

16.2. Буддизм

 

Тема 7. Первісна культура

Зміст теми

7.1. Загальна характеристика та хронологічні рамки первісної культури.

7.2. Характерні риси свідомості первісної людини.