Виникнення та особливості первісних вірувань

Витоки перших релігійних уявлень предків сучасної людини пов’язані з процесом гомінізації, переходом від тваринного світу до людини з її здатністю до творення культури. Одним з аспектів цього переходу був перехід від інстинктивного реагування на зовнішню ситуацію, притаманного тваринам, до реакцій, опосередкованих людським знанням і уявою. У людини виникає потреба у створенні образу світу як підстави її діяльності і прийняття рішень, яка й лежить в основі походження релігії, міфології, мистецтва та інших сфер культури. З іншого боку, завдяки свідомості, людина, на відміну від тварини, знає про свою смертність, і в неї виникає потреба нейтралізувати екзистенційний страх перед небуттям і стихійними силами природи. Основними засобами нейтралізації цього страху стали уявлення про можливість вічного існування. В кожній культурі, у кожного народу існує церемонія поховання та ідея вічного існування (поруч з ідеєю смертності індивіда). Індивідуальне людське життя постає як минущий епізод, а ритуал поховання розглядається як священна церемонія, що відкриває вікно у вічність.

Археологічні дані свідчать, що поховальні церемонії, тобто прояви „фундаментального піклування” про посмертне існування притаманні вже неандертальцю – попереднику „людини розумної”. Первісна ж „розумна людина” вже здатна до членороздільного мовлення, абстрактного мислення і створення складних ілюзорних образів, безумовно, мала вже уявлення про загробне життя і тому з відповідними церемоніями ховала своїх близьких у спеціальних похованнях, вкладаючи в них, поруч з небіжчиками, предмети побуту, прикраси, зброю тощо, котрі вважалися необхідними для „іншого” життя. В епоху верхнього палеоліту вже склались уявлення про існування світу померлих і духів, причому вважалось, що покійники можуть різними способами впливати на життя живих (цим і пояснюється культ померлих). Магічні зображення на стінах і стелях печер також свідчать про віру первісних людей в існування надприродних зв’язків між людьми і тваринами. Фігурки жінки-матері з підкресленими статевими ознаками (так звані „палеолітичні венери”) свідчать про наявність культу родючості і розмноження.

Отже, релігія з необхідністю з’являється у „людини розумної” од самого початку як закономірна форма міфологічного світовідчуття нашого первісного предка, у свідомості якого наївно і химерно поєдрувалось реальне і уявне, дійсне і бажане. Міфологічна свідомість була більш емоційною, ніж раціональною, умовиводи в ній робились не стільки за причинними зв’язками, скільки за випадковими асоціаціями, необхідне не відділялося від випадкового. У лоні цієї міфологічної свідомості і сформувались первісні вірування і культ. Релігія народжується в міфологічній культурі як безпосередньо-чуттєва реакція на реалії людського буття первісної епохи.

Відчуття безсилля перед грізними й незрозумілими для перві­сної людини природними явищами особливо посилювалося під час стихійного лиха: виверження вулканів, землетрусів, повеней, лісових пожеж, посух та інших подібних явищ. Безпорадність покликала до життя поклоніння грізним силам природи, привела у кінцевому підсумку до її обожнення. У релігійних віруваннях відображалися також наївні уявлення первісних людей про навколишню дійсність, їхнє ставлення до тваринного та рослинного світу. Нарешті, релігійно-фантастичної форми набрали стосунки між людьми в межах родоплемінної спільноти. Отже, релігійні вірування й культи первісних людей складалися поступово з різ­них, у тому числі й ілюзорних, уявлень, а також зумовлених цим емоцій та дій.

Конкретна реконструкція процесу виникнення релігії є складним питанням, яке ще не знайшло загальноприйнятного рішення в релігієзнавчій літературі. Дослідники згідні з тим, що більшості первісних вірувань були притаманні такі особливості:

– відсутність абстрактних уявлень про Бога як надприродної сили, що управляє всім; первісні люди поклонялись безпосередньо матеріальним предметам, природним явищам, тваринам і рослинам, що наділялися надприродними якостями;

– змішування життя і культу, тобто кожна дія первісної людини відбувалася відповідно до певних правил і обрядів, пов’язаних з уявленням про їх вплив на надприродні сили;

– релігійні культи носили родоплемінний характер – кожний рід і плем’я мали свої культи.

Ранні, або родоплемінні, форми релігії і нині поширені в деяких районах Азії, Африки, Австралії, Америки, Індії, Океанії. Це складний конгломерат місцевих традицій, обрядів і ритуалів, яки­ми позначаються різні етапи людського життя - від народження до поховання, уособлення небесних і атмосферних явищ, релі­гійно-міфологічні уявлення. Племінним релігіям властиві:

– поклоніння духам (природи, предків), яким спочатку надавали зооморфних, а згодом – антропоморфних рис;

– відсутність професійних служителів культу;

– відправлення культу у формі особливого для кожного пле­мені святкування, що супроводжується магічними обрядами (тан­цями, іграми) на честь духів.

 

Ранні форми релігії

До ранніх форм релігії належать: магія, фетишизм, тотемізм, рільницький культ, шаманство, анімізм та культ предків.

Магія (від давньогрецького – ворожба) – віра в існування надприродних засобів впливу на навколишній світ, це система прийомів, заснованих на вірі в можливість примусити надприродні сили здійснити бажане. Іншими словами, це сукупність дій, об­рядів та церемоній, що пов’язані з вірою у надприродні сутності та з вірою у можливість впливати на ці сутності, а з їх допомогою – і на хід подій у реальному світі. Магія створює враження, що людина може змінити реальність не лише своєю працею, тобто природним способом, а й особливими символічними діями, обрядами й ритуалами, тобто надприродним шляхом.

Фетишизм (від португальського – річ для чаклунства; фетиш означає талісман, амулет) – віра в існування надприродних властивостей у матеріальних пре­дметів, поклоніння предметам найближчого оточення людини (як правило, неживим). До реальної користі предметів додаються їхні «потойбіч­ні» властивості бути помічниками й захисниками людей. Порів­няно з магією фетишизм є складнішою формою релігії. Якщо ма­гія посилювала віру в можливість впливу людини на природу, то фетишизм наділяв надприродними якостями ще й певні матері­альні об’єкти.

Тотемізм (мовою одного з індіанських племен «тотем» – його рід) – віра в надприродну спорідненість людських колективів із певними ви­дами тварин, рослин чи явищ. Тотемізм – це породження властивого міфологічній свідомості антропоморфізму, тобто олюднення оточуючого світу, наділення його людиноподібними рисами. Наш древній предок не виділяв себе з оточуючого світу, він відчував кровну спорідненість із ним. Головними об’єктами поклоніння були тотемні духи, їм приносили жертви, для них танцювали, співали, ушановували їхні зображення. Убивати і з’їдати тотем можна було лише за умови до­тримання певних релігійних процедур – ритуалів та обрядів. Тотемістичні елементи увійшли до складу всіх сучасних релі­гій; особливо відчутним є вплив тотемізму в індуїзмі.

Рільницький культ - поклоніння двійникам тих чинників природи, які впливають на врожаї.

Шаманство – віра у можливість спілкування людини з духом, яка доступна древнім професійним служителям культу – шаманам, які здатні приводити себе в екстатичний стан (евенкійською мовою «шаман» означає «несамо­витий») і виступати нібито в ролі посередника між людиною і духами.

Анімізм (від лат. anima – душа) – віра в існування у матері­альних об’єктів і процесів надприродних двійників, тобто це віра в душу і духів людського тіла, тварин, знарядь праці, війни, хвороби тощо. Анімістичні уявлення передбачають існування душі як внутрішнього джерела діяльності всіх живих істот, своє­рідного внутрішнього двигуна. У багатьох народів голо­вними двійниками, яких найбільше поважали первісні анімісти, були душі померлих.

Від анімізму вже зовсім недалеко до віровчень епохи цивілізації. На цьому шляху у всіх народів був ще один ступінь – культ предків. Він складається на основі поховальних обрядів і віри в посмертне існування душ.

Необхідність пояснення різних явищ природи й суспільного життя привела до появи міфології, про яку вже йшлося в темі “Первісна культура”.

З розпадом родових відносин, посиленням соціального розшарування і різким зростанням ролі племінної знаті на місце культу предків приходить культ вождів – міфічних родоначальників, чиї душі підносяться над душами інших сородичів. Від поклоніння родоначальникам і вождям племен, яких міфологічна свідомість єдиноплемінників наділяє легендарними якостями і вмінням творити чудеса, зовсім недалеко до ідеї божеств – особливо могутніх істот, що підносяться над душами і духами і здійснюють чудеса не епізодично, а постійно. Коли процеси перетворення архаїчного суспільства в ранньокласове і формування інститутів держави поглибилися ще більше, предки набули виключного значення для освячення (легітимізації) влади правителя.

Перехід до землеробства і скотарства – найважливіша віха в історії людства – мав наслідком виникнення більш складних релі­гійних уявлень, появу нових та ускладнення старих релігійних обрядів і свят. Поклоніння духам в образах тварин поступово ви­тісняється антропоморфізмом, тобто уявленням про те, що ду­хи мають людський вигляд. Із занепадом первісної общини й розшаруванням суспільства з чи­сленного сонму духів виокремлюються наймогутніші представники надприродного світу – боги. Поступово складається пантеон, у якому у своєрідній формі відображається земна соціальна ієрархія. Особливе місце посі­дає бог-покровитель наймогутнішого племені в союзі племен.

З часом релігія використовується також для зміцнення впли­ву родової верхівки – вождів, старійшин – на рядових членів роду. Складається інститут жерців, тобто професійних священнослу­жителів, які керували релігійними церемоніями та святкуваннями і здійснювали жертвопринесення на честь богів.

Богослови іменують ранні вірування язичництвом, тобто релігіями хибними, такими, що не знають істинного Бога. Для пізніх родоплемінних вірувань характерне багатобожжя - політеїзм. Але язичництво різних етносів склало ту вихідну основу, з якої народилися древні релігії цивілізованого світу, у яких ідея бога посідає центральне місце. З виникненням класового суспільства і утворенням держав формуються національні релігії. В їхньому лоні у деяких етносів багатобожжя витісняється монотеїзмом – вірою в єдиного Бога-Творця, а деякі національні релігії поширюються серед багатьох народів і стають світовими.

 

Питання для самоконтролю

1. На якому етапі розвитку людства виникає релігія? Які основні причини її виникнення?

2. Які Ви знаєте ранні форми релігії?

3. Які явища природи обожнюються в первісних суспільствах найчастіше й чому саме?

4. Дайте визначення магії та назвіть її основні види.

5. Визначте поняття «монотеїзм» та «політеїзм».

6. Що таке фетишизм? Як Ви вважаєте, чи існують сучасні прояви фетишизму?

8. Що таке табу і які його функції в первісному суспільстві?

9. Що являє собою тотемізм? Які його основні риси?

Тема 15. Національно-державні релігії

 

Зміст теми

15.1. Етнічні релігії, їх сутнісні ознаки та класифікація.

15.3. Пізні національні релігії.

15.3.3.2. Специфіка індуїзму як національної релігії Індії.

15.3.3.3. Конфуціанство – національна релігія Китаю.

15.1. Етнічні релігії, їх сутнісні ознаки та класифікація

 

З виникненням у IV тисячолітті до н. е. перших великих цивілізацій змінюється зміст та функції релігійних вірувань. Оскільки родоплемінні стосунки поступилися місцем державному об’єднанню людей, індивіди вже мали підкорятися державному примусу та закону. Структура суспільства, що склалася, виявилася внутрішньо глибоко суперечливою: свобода небагатьох забезпечувалися поневоленням більшості. У суспільстві, роз’єднаному ворожнечею і нерівністю, необхідна була інтегруюча і регулююча духовна сила, що і стало однією з найважливіших функцій релігії. Боги в уяві людей давніх цивілізацій виступили як зосередження влади над природою і людським суспільством.

Поділ суспільства на класи, таким чином, призвів до зміни характеру і змісту релігії порівняно з первісними віруваннями. Релігія стає значно складнішою, головними об’єктами поклоніння виступають уже не духи, а боги, і з’являється релігійна організація, що контролює дотримання релігійних обрядів, захист існуючих порядків та впровадження релігійних ідей.

У різних цивілізаціях формуються певні релігійні уявлення, вірування, культи, які засвідчують неповторну своєрідність етносів, що є їх носіями. Процес формування релігій у кожній окремо взятій країні, етносі, регіоні був обумовлений конкретно-історичними, природними та етнокультурними факторами, які в комплексі віддзеркалюють усю складність етногенезу та культурогенезу певних народів. Релігійні системи, що функціонували чи продовжують функціонувати в межах окремих державних утворень або переважно серед представників певних етнічних груп прийнято називати етнічними, етнічно-державними, або національними, якіподіляють на ранні та пізні.

 

Ранні національні релігії

До ранніх національних релігій відносяться: релігія Стародавнього Єгипту; релігія Давньої Месопотамії; Давньогрецька релігія; Давньоримська релігія; релігії Мезоамерики. Усі ранні національні релігії були політеїстичними(від грецьк. poly – багато, theos— бог), тобто багатобожні. Середбагатьох богів, як правило, виділялася невелика група головних, а серед них – верховний бог. Останнього шанували як царя богів і людей, законодавця і охоронника законів. Інші головні боги вважалися його помічниками, які відповідали за окремі cфери земного і "потойбічного" життя.

Для ранніх етнічних релігій характерним було зародження вчень про “загробну” (посмертну) віддяку, тобто наявність причинного зв’язку між поведінкою людини у земному житті та її долею у загробному житті. Ці вчення визнають посмертну винагороду для одних людей (праведників) і посмертну кару для інших (грішників).

Для цих релігій також були притаманні обов’язковість і складність жертвоприношень. У жертву богам приносили: пшеницю, виноград, млинці, мед, молоко, вино, пахучу траву, дику птицю, півнів, кіз, овець, свиней, биків, собак, коней. Чимало національних релігій знали і людські жертвоприно­шення. Так, жителі Карфагена, які були прихильниками давньофінікійської релігії, в жертву богу війни Молоху приносили не тільки військовополонених, а й власних дітей-первістків. Є також відомості про людські жертвоприношення у давньовавилонській, давньоєгипетській, давньогрецькій та низці інших ранніх національних релігій.

Пізні національні релігії

До пізніх етнічних релігій відносяться: зороастризм (Іран); індуїзм, джайнізм, сикхізм, (Індія); конфуціанство, даосизм (Китай); синтоїзм (Японія); іудаїзм (релігія євреїв у багатьох країнах світу) та ін. Основними рисами пізніх національних релігій є те, що вони у своїй більшості існують до нашого часу. Більшість серед них політеїстичні, але є й монотеїстичні (іудаїзм, сикхізм). Змінюється характер жертвоприношень: жертви тварин значно скорочені, від людських жертвоприношень відмовилися зовсім. Також на цьому етапі у більшості національних релігій першорядного значення набуває вчення про потойбічне життя.

На характеристиці деяких із цих пізніх етнічних релігій зупинимося докладніше.

 

15.3.3.2. Специфіка індуїзму

як національної релігії Індії

 

Індуїзм – древня національна релігія Індії і за кількістю прихильників є третьою релігією у світі після християнства та ісламу, кількість індуїстів складає близько 900мільйонів прихильників.

Індуїзм виник на основі брахманізму в IV-VI століттях. Він утверджувався шляхом суперництва з буддизмом. Уже в ХІ-ХІІ століттях індуїзм утверджується як національна індійська релігія.

Індуїзм зберігає основний пантеон ведичної релігії, які очолює трійця вищих богів – Тримурті – Брахма, Шива і Вішну. Головним у божественній трійці у ведичній традиції вважався Брахма – творець Всесвіту, без нього нічого б не було, він створив світ у багатоманітті живого і минущого. Шива – дуже суперечливий Бог; головною його функцією вважають руйнівну (бог смерті, розорення, зміни), але водночас він є милостивим творцем життя. Тому він символізує протиріччя світу, вічну боротьбу протилежностей: добра і зла, світла і темряви, життя і смерті, миру і війни тощо. Вішну – виконує охоронну функцію, він м’який, несуперечливий, максимально близький людям, оберігає їх від зла і нещастя, слідкує за порядком на Землі.

Для індуїзму дуже важливим постає непохитна віра в те, що Веди є єдиним джерелом божественних істин. Саме із цього джерела він черпає свої ідеї та настанови, для позначення яких існує спеціальний термін " дхарма " – закон, обов’язок, норма життя, істина, причина, справедливість.

Релігійне вчення індуїзму має свої погляди на будову світу, яку пронизує єдність духовного і фізичного, взаємозалежність людини і космосу, людей і богів, чим пояснюється двоїста природа людини – нероздільна єдність духу й тіла. На цих засадах культивується одне із центральних вчень індуїзму: положення про переселення душ (реінкарнація), безмежне коло їх перевтілень (сансара) і закон карми (доля, призначення). Людина є творцем своєї долі, і їй не втекти від наслідків своїх попередніх вчинків. Усе, що має трапитись людині в певному віці або часі, неодмінно відбудеться саме тоді. Звідси схильність індуїстів до фаталізму (приречення, не­відворотності долі).

З ідеєю перевтілення душі та законом карми пов’язані найістотніші особливості індійської духовності: заперечення насильства, пере­вага розуму і почуттів над вірою, потреба у самозаглибленні, спогляданні світу, культ природи, гармонійний взаємозв’я­зок людини і природи. Характерною стає практика аскези, тобто змен­шення життєвих потреб до мінімуму, відходу від активного суспільного життя, політики, нехтування матеріальними цінностями. Утверджуєть­ся песимістичний погляд на земне буття, вартість матеріальних благ, доцільність службової кар’єри.

Прихильники індуїзму певний час намагались утвердити як ос­новний культ Брахми, проте, оскільки цей культ не був підтриманий, то вже у ранньому середньовіччі в Індії розповсюдились дві основні течії: вішнуїзм - шану­вання бога Вішну та шиваїзм - шанування Шиви. У даний час в Індії переважає культ Вішну; існує віра в те, що цей бог має численні земні втілення в людей-героїв і людей-богів, зокрема Раму і Крішну, яким присвячена багата епічна література ("Рамаяна" та "Махабхарата"), серед яких згадується й втілення у Будду.

Індуїзм, увібравши різні анімістичні та тотемічні уявлення, постає релігією абсолютного одухотворення природи і довкілля. Обожнюються всі предмети і об’єкти природи, численними духами наповнені ріки, гори, ліси тощо. Індус обожнює різних тотемів (тварин, дерева, каміння), покровителів людей, професій тощо. В кожній місцевій громаді існують специфічні культи і власні обряди, які мають давнє походження. На цій підставі індуїзм трактують як дуже строкату релігію, що є складним комплексом різних вірувань і культів великої кількості богів.

В етичному аспекті індуїзм сповідує терплячість, смирення і покірність долі, яку можна змінити лише в майбутньому. Звідси проповідь ненасильництва і миролюбності, неприпустимості платити злом за зло. Ненасильство – ахімса – фундаментальне поняття індуїзму, яке визначає спосіб мислення і щоденну поведінку людей, які не повинні вбивати жодної живої істоти і не застосовувати силу. На противагу деяким іншим релігіям індуїзм терпиміше ставиться до інших віровчень і є толерант­ним до інших релігійних конфесій.

 

 

15.3.3.3. Конфуціанство – національна релігія Китаю

 

Конфуціанство посідає виключно важливе місце в духовно-релігійному житті Китаю. Воно зародилося у VI ст. до н.е. і з того часу відіграє значну роль у суспільній свідомості цієї країни. Конфуціанство отримало свою назву за ім’ям засновника – Кун-цзи, тобто вчителя Куна, а в латинській версії – Конфуція (551-479 до н.е.). Конфуцій народився і жив в епоху великих соці­альних і політичних потрясінь, коли Китай перебував у тяжкій кризі. Влада правителя послабилася, руйнувалися патріархально-родові норми. З метою захисту суспільства від потрясінь Конфуцій розробив суспільний ідеал, створив вчення, котре освячує соціальний порядок у суспільстві. Це вчення, спрямоване на подолання соціального зла, виявлення його причин, пошуки засобів досягнення гармонії і щастя в суспільному житті, пронизано раціоналізмом. У той же час вчення Конфуція є релігійним за своєю формою. Воно стверджує, що всі суспільні установлення освячені Небом, яке вказує людині шлях правильної поведінки. Конфуцій твердив, що він не вчить нічому новому, а лише вчить дотримуватися давніх традицій, бо це єдине, що могло, на його думку, забезпечити порядок у сім’ї та державі.

Своє вчення він викладав усно. Власні твори Конфуція не збереглися. У VI-V ст. до н.е. учні Конфуція записали вислови учителя в книзі “ Лунь юй ” (Бесіди і судження) (Див. наведений уривок). У Китаї конфуціанство не вважається релігією, справді воно є більшою мірою етико-політичним вченням. Конфуціанство від початку негативно ставилося до різних форм містицизму, підкреслюючи, що перейматися треба земним, а не небесним. Якщо в більшості релігій присутнє поняття вищої духовної істоти – Бога, то в Китаї неможливо знайти поняття бога як такого, відсутня віра в божественне створення світу.

Світ китайської культури суто поцейбічний. У китайському світосприйнятті світ не розділений на дух і матерію, а являє собою органічну цілісність, потік станів життєвої сили. При цьому людина є співмірною космічним силам Неба і Землі і займає центральне місце у Всесвіті. У зв’язку з цим підхід до будь-якого явища здійснюється насамперед з позицій вчення про моральність. Тому воно є, перш за все, духовним вченням про удосконалення людини. В цьому вченні відсутні також риси есхатології – вчення про кінцевий смисл земної історії, про кінець світу і його переродження. Великих вчителів Китаю більше цікавило інше – суть людини, її внутрішня природа.

Тверезо мислячий китаєць мало задумувався над таємни­цями буття, проблемами життя і смерті, проте він завжди бачив перед собою еталон порядності і вважав за свій священний обо­в’язок йому слідувати.

Вчення конфуціанства багатогранне. Воно охоплює уявлення про людину, суспільство і державу в їх взаєминах. Коли Вчителя попросили в одній фразі виразити зміст свого вчення, він пояснив: «Мій Шлях – пронизувати Єдиним», тобто підкоряти все життя єдиній ідеї дотримання Ритуалу і проходження по Шляху – Дао. Головна мета людини, згідно з конфуціанством, полягає в прагненні досягти моральної досконалості. У зв’язку з цим Конфуцій основну увагу приділяв вихованню ідеальної людини – благородного мужа (цзюнь-цзи). Це виховання мусить здійснюватися в дусі поваги до старших (ді), відданості правителю (чжун), синівської шани (сяо), вірності обов’язку (і). Кожний повинен виконувати свої соціальні функції. Добропорядність, моральність людини полягає саме у її прагненні дотримуватися соціальних правил і настанов (лі). Важливий етичний принцип, проголошений Конфуцієм: “ не роби іншим того, чого не бажаєш собі”, “допомагай іншим у тому, чого сам хотів би досягти ”. Усе це і складає зміст центрального поняття конфуціанського вчення – гуманності, людяності (жень).

Отже, благородному мужу повинні бути притаманні такі риси, як скромність, справедливість, стриманість, гідність, безкорисливість, любов до людей, почуття обов’язку, обумовлене знаннями і вищими принципами, а також благопристойність і дотримання етикету. Шляхетний муж повинен поводити себе шанобливо перед вищими, бути прихильним до простих людей і обходитися з ними справедливо. Почуття обов’язку не може бути пов’язане з якимось розрахунком. “ Благородна людина думає про обов’язок, низька людина піклується про вигоду ”, – вчив Конфуцій. У поняття обов’язку входило також прагнення до знань, необхідність учитися і осягати мудрість древніх. Невід’ємним обов’язком кожної людини було шанування старших і померлих предків. Справжній “цзюнь-цзи” завжди чесний і щирий, прямодушний і безстрашний, всерозуміючий, уважний у словах і обережний у справах, байдужий до їжі, багатства, життєвого комфорту і матеріальної вигоди.

Ідеал “благородного мужа” повинен бути обов’язковим, перш за все, для правителя. Стосунки між правителем (Сином Неба, посередником між Небом і людьми) і підданими повинні будуватися за аналогією зі стосунками батька і сина: правитель мусить піклуватися про підданих, як батько, виховувати їх на власному прикладі. Його вищою метою повинні бути інтереси народу, він має бути правдивим, любити людей, заощаджувати кошти, слідувати традиціям. Конфуціанці розробили теорію так званого небесного мандату на управління країною, згідно з якою правитель має право керувати лише за умови, якщо він дотримується норм доброчинності. Якщо ж правитель порушує ці норми, то народ має право насильно його скинути.

Конфуціанство підтримує ідею непорушного соціального порядку, ієрархічної впорядкованості суспільства. Згідно з Конфуцієм, суспільний статус людини (поділ на “вищих” і “нижчих”) і її доля визначені Небом і не можуть бути змінені. Діяльність правителя повинна починатися з “ виправлення імен ” (“чжен мін”), тобто приведення усіх речей у відповідність до їх назви (син повинен бути сином, батько – батьком тощо), дотримання єдності слова і діла. Це означало, що кожний має знати своє місце в суспільстві і робити те, що йому належить. Такий соціальний порядок повинен лишатися незмінним. Але критерієм статусу людини в суспільстві повинні бути не багатство і знатність походження, а лише знання і доброчинність, тобто те, наскільки людина наближається до ідеалу “цзюнь-цзи”.

Соціальний порядок, що склався, освячувався культом предків – як мертвих, так і живих. Шанування предків, згідно з Конфуцієм, найперший обов’язок кожного. Повага до старших, синівська шана – найбільш важливий прояв “жень”, найефективніший метод правління країною, що розглядалась як велика сім’я.

В основі здійснення всіх суспільних норм, за Конфуцієм, має бути ритуал, який носить сакральний характер, є проявом волі Неба. Шанобливе ставлення до Неба, що виражається у виконанні ритуалу – основа єднання людей між собою і людини з космосом.

Протягом більше двох тисяч років конфуціанство формувало розум і почуття китайців, впливало на їхні переконання, психо­логію, поведінку, мислення, на їхній побут і спосіб життя. У цьому розумінні конфуціанство не поступається жодній з великих релігій світу, а де в чому навіть перевищує їх. Конфу­ціанство помітно зафарбувало у свої тони всю національну куль­туру Китаю, національний характер його населення.

У Китаї сформувалося раціональне світорозуміння, в основі якого лежало визнання єдності соціального і природного порядків як повноти буття. Завдання розуму вбачалося не в зміні і руйнуванні цього порядку, а в слідуванні загальному шляху – дао, виявленні його в людському житті, природі і залучення до нього людини. Цей порядок підтримується імператором, який подібний до глави великої сім’ї, і кожна людина теж повинна слідувати своєму обов’язку.

У конкретних умовах китайської імперії конфуціанство відігравало роль основної релігії, виконувало функції офіційної державної ідеології. Не будучи релігією у повному розумінні слова, конфуці­анство стало більшим, ніж просто релігія – це також і політика, і адміністративна система, і верховний регулятор економічних і соціальних процесів – основа всього китайського способу жит­тя, принцип організації китайського суспільства, квінтесенція китайської цивілізації.

 

 

Тема 16. Світові релігії

 

16.2. Буддизм.

16.2.1. Загальна характеристика буддизму.

16.2.2. Основні напрямки буддизму.

16.2.3. Буддійський культ.

16.1. Загальні риси світових релігій

 

Важливою віхою в історії релігії стало виникнення світових релігій, які, на відміну від релігій етнічних та регіональних, наб­ули міжнаціонального характеру. Буддизм, християнство та іс­лам – це підсумок тривалого розвитку політичних, економічних та культурних контактів між різними країнами та народами.

Світові релігії з’являлися в епохи великих історичних поворотів, переходу від одних суспільних відносин до інших. Буддизм – у VI ст. до н.е., коли у Північній Індії розхитувався становий, варновий устрій; християнство – у I ст. н.е. у східних провінціях Римської імперії під час кризи рабовласницького ладу; іслам – у VII ст. н.е. у Західній Аравії в період переходу до класового суспільства. У їх становленні і розвитку велику роль відігравали засновники або група засновників, які самі відчували потребу у новій релігії, розуміли релігійні потреби мас. У віровченнях, що розроблялись, у культі, церковній організації відображався спосіб життя багатьох регіонів, різних класів, прошарків, каст, племен, народностей, і тому ці різнорідні спільноти ставали носіями нових релігій.

Ці релігії принесли уявлення про рівність єдиновірців перед Богом або Абсолютом, про можливість виходу за межі певних тради­ційних культур, пов’язаних з національно-державними ідеологі­ями. Світовим релігіям притаманний яскраво виражений прозелітизм – пропагандистська активність, їх проповідь носить міжетнічний і космополітичний характер, що дало їм змогу пе­ретнути державні кордони. Поява світових релігій означала виникнення вперше в історії людства віросповідального зв’язку, який істотно відрізнявся від етнічного, мовного і політичного. Люди стали об’єднуватися між собою як єдиновірці, незалежно від місця народження, мови і країни, де вони жили.

 

16.2. Буддизм