Об’єктивне розуміння національної ідеї

Розглянемо тепер використання вислову «національна (україн­ська) ідея» у другому із названих трьох значень. Тепер в центрі нашої уваги стане більшою мірою об’єктивне (культурне, «німецьке», «схід­ноєвропейське») розуміння нації. Одначе більшою мірою наша увага буде зосереджена не на суто об’єктивному розумінні, а на розумінні нації під кутом зору поєднання об’єктивного та суб’єктивного в нації. Цей останній підхід є дуже поширеним у сучасних тлумаченнях ук­раїнської ідеї, тож варто зупинитися на його докладнішому розгляді. Якраз з цим підходом найбільшою мірою пов’язане як застосування самого вислову «національна ідея», так і деякі стереотипи у філософії національної ідеї. Передусім з об’єктивним та об’єктивно-суб’єктив­ним підходом пов’язані деякі «родові плями» вислову «національна ідея».

Сучасне поняття нації ґрунтується на розрізненні об’єктивного та суб’єктивного складників нації. Об’єктивним в нації вважають де­яку емпірично спостережувану спільність чи цілісність – культурну, релігійну, політичну тощо. Слово «спільне» в українській мові є дво­значним: по-перше, воно може позначати належність деякої ознаки кож­ному індивіду, що складає групу; по-друге, воно може позначати «спільне» володіння – у розумінні, що даний колектив людей, взятий в цілому, володіє чимось. Отож об’єктивним складником нації може бути, наприклад, наявність деяких спільних антропологічних, побуто­вих, мовних і т. п. ознак, властивих кожному чи більшості з тих, що належать до даного колективу. Окрім того, колектив людей як ціле може «володіти» чимось – постійно проживати на певній території, мати певні установи (звичаєві, культурні, політичні тощо). Об’єктив­ними ці ознаки називають тому, що вони наявні емпірично, їх можна описати шляхом звичайного спостереження за життям людей. Суб’єк­тивним складником нації є те, як люди даного колективу усвідом­люють свою відмінність від інших колективів та в чому вони вбача­ють основу своєї єдності. А тому дослідження цього суб’єктивного

ЩО ТАКЕ НАЦІОНАЛЬНА (УКРАЇНСЬКА) ІДЕЯ?

складника неможливе без входження в колективну свідомість (а часто також в індивідуальну свідомість, оскільки колективна та індивіду­альна свідомість перебувають у безперервному динамічному взаємо­зв’язку).

І об’єктивний і суб’єктивний складник нації є деякою реальні­стю в житті етносів і націй. Більше того, суб’єктивний складник, зреш­тою, певним чином об’єктивізується – в поведінці, у висловлюваннях, у текстах, в установах тощо. Але з того, що національна самосвідо­мість відтак стає «об’єктивною реальністю», навряд чи корисно було б вважати, що розрізнення об’єктивного та суб’єктивного складників націй є недоцільним з методологічного чи практичного погляду. Зви­чайно, той, хто дотримується бігевіористського підходу, може твер­дити, що індивідуальну й колективну свідомість перспективніше дос­ліджувати, описуючи та аналізуючи її вияви – в поведінці, в устано­вах і т. п. Але сьогодні, в період постпозитивізму, добре відомі і про­блеми, які бігевіористський підхід не здатний розв’язати. Коротко кажучи, названі два складники нації (попри свій безперечний взаємо­зв’язок) потребують дещо відмінних методів дослідження. У дослід­женні об’єктивного складника перевагу віддають емпіричному дослі­дженню, – зокрема соціологічному, – в той час як у дослідженні свідо­мості перспективнішими є феноменологічні та ггерменевтичні підходи.

Суспільна реальність – якщо й не повністю, то, принаймні, знач­ною мірою – є наслідком зреалізованих уявлень, міфів, ідей. Зрозумі­ти особливості навіть найдавніших етносів – первісних общин та пле­мен – не можна без урахування ролі давніх міфів та релігій. У станов­ленні європейських націй дуже важливу роль відігравали перетворен­ня у свідомості людей, в їхньому світогляді – зокрема, важливу роль тут відіграла поява ідеї нації. У цьому полягає основна трудність при розмежуванні об’єктивного та суб’єктивного в націях.

У субстанційних онтологіях, в яких основою всього існуючого виступає задум Бога, дух або ідея {essentia ante res або ж essentia in rebus) джерелом наших ідей є сама реальність: адже тут припускають, що за спостережуваними явищами прихована справжня реальність -Бог, ідеї, дух. Тому тут вважають, що джерелом тих ідей, які ми ство­рюємо, є деякі ідеї, що існують як певна «справжня» реальність. Але одна річ говорити, що, скажімо, наші сучасні політичні установи ви­никли внаслідок здійснення ідеї демократії, і зовсім інша річ говорити, що ці установи містять у собі ідею демократії. Будь-який технічний прилад, безперечно, з’явився внаслідок здійснення якоїсь ідеї, але го­ворити, що цей прилад містить у собі ідею цього приладу – означає

Василь Лісовий

тільки привносити плутанину у наш спосіб мовлення. Бо відтак ми повертаємось до платонівської субстанційної онтології – тобто про­сто нехтуємо суб’єктивним поворотом у філософії (замість того, щоб серйозно враховувати його уроки).

В основі об’єктивного розуміння націй лежить християнський месіанізм, романтична пантеїстична філософія та особливо об’єктив­но-ідеалістична філософія Гегеля. У даному разі маємо справу з суб-станційною онтологією. Сьогодні в Україні більшість інтелектуалів відкидають субстанційну онтологію, в якій субстанцією є матерія. Безперечно, що матеріалістична філософія, яку культивував комуні­стичний режим, була одною з важливих причин (хоча і не єдиною при­чиною!) знедуховлення людей. Сьогодні ми фактично маємо справу з наслідками цього знедуховлення. Але завдання оновлення інтелекту­альної культури – чи то для забезпечення кращої методології суспіль­них наук, чи то для кращої світоглядної орієнтації масової свідомості

- не можна розуміти спрощено: скажімо, як просте «перевертання» субстанційної матеріалістичної онтології в субстанційну ідеалістич­ну онтологію. Бо таке «перевертання» тільки повертає нас до спо­собів мислення, що самі потребують суттєвого оновлення – напри­клад, до пантеїстичної романтичної філософії чи до гегелівського діа­лектичного ідеалізму. Достатньо познайомитися з тими аргумента­ми, з допомогою яких сучасний німецький філософ Віторіо Гьосле праг­не реабілітувати об’єктивний ідеалізм, як стають зрозумілими ті труд­нощі, на які неминуче наштовхується здійснення такого задуму¹¹. Вза­галі кажучи, припущення щодо існування духовної субстанції чи пе­реконання (об’єктивний ідеалізм) або віра в Бога, за наявності деяких інших передумов, здатні бути кращою засадою духовності індивіда, ніж матеріалізм. Маються на увазі передумови, які б усували мож­ливість різних варіантів суб’єктивізму і дозволяли б досягати інтер-суб’єктивності – тобто деякої основи для порозуміння і єднання, необ­хідних особливо для досягнення цілей, яких можна досягти лише ко­лективними зусиллями. Індивідуально-суб’єктивне осягнення смислів

- продуктивне, скажімо, в поезії – є малопродуктивним у таких сфе­рах діяльності, де узгодження значень і розумінь є однією з необхід­них передумов ефективності. Це переважно сфери діяльності, пов’я­зані з потребою об’єднувати зусилля в колективних діях – наука, тех­ніка, політика тощо. Але назагал те чи інше розв’язання проблеми суб’єктивності та інтерсуб’єктивності має і ширше значення – від мета­фізики до теології та етики. Якщо кожен із нас вважає єдино істинним своє власне «бачення» (speculatio) духовної субстанції чи своє власне

ЩО ТАКЕ НАЦІОНАЛЬНА (УКРАЇНСЬКА) ІДЕЯ?

розуміння Бога (і до того ж не залишає цей свій індивідуальний суб’єктивізм для приватного вжитку, а переносить його в публічну сферу), то його дії приречені на неуспіх – принаймні у тих суспіль­ствах, де політичні рішення приймаються шляхом спілкування і досяг­нення згоди. Варто наголосити, що не етичний ідеалізм (чи навіть «ро­мантизм») сам по собі є хибним, а нехтування мудрістю – практич­ною мудрістю в розумінні Арістотеля: інше слово для цієї мудрості -реалізм, важливим складником якого є врахування стану суспільної свідомості та, зокрема, тих ціннісних орієнтацій, які переважають в суспільстві. Це чинне навіть тоді, коли єдиним видом можливого реаліз­му і єдиним шляхом досягнення «порозуміння» залишається шлях на Голгофу. Але це крайня, межова ситуація.

Сказане безпосередньо стосується також розуміння нації, а, отже, і того, як тлумачать зміст національної ідеї. Бо в деяких публікаціях на тему національної ідеї явно чи приховано спостерігається тяжіння до субстанційного всенціалізму у розумінні значення вислову «націо­нальна ідея». Національну ідею у такому разі розуміють як деяку ре­альність – щось, що існує в самій історії чи культурі: своє ж завдання вбачають у тому, щоб «відкрити» або «побачити» в історії чи куль­турі цю ідею або дух. Таке розуміння національної ідеї іноді прояв­ляється в деяких випадкових обмовках автора; іноді ж проводиться явно, майже усвідомлено. В одній з недавніх публікацій читаємо, що національну ідею «...треба шукати на рівні культури. Вона «розлита» в культурі й становить собою її життєдайну систему»¹². З таким же успіхом можна твердити, що вона «розлита» в історії.

Інакше кажучи, маємо справу з гегелівською філософією історії: ідея існує як деяка об’єктивна реальність («об’єктивний дух»), далі вона досягає самоусвідомлення – у свідомому формулюванні цієї ідеї. Об’єктивна фаза існування ідеї підштовхує авторів, які з’ясовують зміст української ідеї, до широких екскурсів в історію. І, як виявляєть­ся, будь-що в українській історії можна розглядати як вияв прихова­ного існування української ідеї; нарешті, вона набуває свого усвідом­лення на рівні національної самосвідомості – зокрема, у свідомому формулюванні цієї ідеї. Такий підхід дозволяє скидати в кошик (під «парасольку») національної ідеї будь-які факти з історії чи культури, які попали під руку. Адже все в реальності взаємопов’язане, як вчить діалектика. Тож не дивно, що національна ідея «розливається» та роз­пливається, втрачаючи будь-які межі, будь-яку визначеність. Обгово­рення стає безпредметним: адже предмет дослідження наявний тоді, коли дослідник наперед окреслює коло доречних фактів; визначеність

Василь Лісовий

ідеї якраз і дозволяє встановити, які з фактів є значущими в контексті даного розгляду (факти стають фактами тільки в світлі певної гіпоте­зи або ідеї). Навіть автори, що в інших випадках здатні говорити пред­метно й цікаво, не втримуються від цієї спокуси.

Філософія Гегеля містить в собі два взаємопов’язані складники -історизм (і поєднаний з ним історицизм, якщо скористатися тут термі­ном Карла Поппера) та есенціалізм (як наслідок субстанційної ідеалі­стичної онтології). Абсолютна ідея чи дух реалізує себе в історії: дух, зрештою, досягає своєї самототожності в самоусвідомленні себе. Якщо автори спираються в тлумаченні національної ідеї на філософію Геге­ля (свідомо чи несвідомо), то вони можуть віддавати перевагу одно­му із цих складників. «Світова» ідея у Геґеля реалізує себе у націо­нальних ідеях, обираючи для свого втілення ту чи ту націю, яка і стає вершиною світового поступу. З давніших публікацій на тему націо­нальної ідеї (1993) варта уваги стаття Вадима Пустотіна: у ній автор, ґрунтуючись на філософії Геґеля, твердить: «Самосвідомість нації здійснюється у відповідності з домінуючою ідеєю, яка носить історич­ний характер». Відтак гегелівське поняття ідеї – як деякої тоталь­ності, що здатна включати в себе всі інші ідеї – дозволяє автору гово­рити про «домінуючу ідею». Коли в тлумаченні національної ідеї ви­ходять з субстанційної ідеалістичної онтології – чи то в романтичній пантеїстичній версії, чи в гегелівській, – то часто говорять про «націо­нальний дух». Та оскільки пізнання духу можливе тільки спекулятив­но – з допомогою інтелектуальної інтуїції – то це негайно призводить до суто індивідуального тлумачення змісту національної ідеї. Кожен, хто пише про національну ідею, в такому разі мислить себе «духовид­цем» і, як речник «національного духу», безперечно, вважає, що його власне розуміння національної ідеї є єдино правильним. У такому разі автор не може бути схильним узгоджувати своє розуміння національ­ної ідеї з іншими у процесі спілкування. Адже інтелектуальна інтуїція платонівського штибу схиляє кожного «духовидця» до того, аби вва­жати своє розуміння цієї ідеї єдино істинним. Опиняємось, отже, в па­радоксальній ситуації: об’єктивний ідеалізм як різновид субстанцій­ної онтології стає джерелом крайнього суб’єктивізму. (Нижче буде показано, що такий же наслідок одержуємо і в випадку «діалектично­го матеріалізму» як різновиду субстанційної онтології). Український інтелектуал, зачарований досконалістю ідеалу, – який він сприймає своїм «внутрішнім зором» і видіння якого породжує нехіть до інтерсу-б’єктивності, – достатньо поширена постать в українській культурі. Незалежно від того, у який спосіб він приходить до такої настанови

ЩО ТАКЕ НАЦІОНАЛЬНА (УКРАЇНСЬКА) ІДЕЯ?

(через субстанційний ідеалізм, через віру в Бога чи через поезію), його настанова стає непродуктивною, а то й руйнівною при вирішенні прак­тичних питань – зокрема політичних. Варто враховувати, що такий спосіб мислення закорінений в українській ментальності – зокрема, у православній теології, джерелом якої є східна патристика. Ця теоло­гічна традиція несе на собі великий вплив неоплатонізму та містициз­му. Йдеться, зрозуміло, не про огульне відкидання цієї традиції (як і будь-якої іншої), а про потребу усвідомлювати вади цієї традиції, щоб компенсувати їх з допомогою таких методологій, таких способів мис­лення, які відкривають перспективу узгодження розумінь, досягнення загальнозначущості наших понять.

Оскільки гегелівська філософія ґрунтується на діалектичній єдності суб’єктивного та об’єктивного, то вона, якщо спрощувати ситуацію, неначе знехтувала наслідками суб’єктивного повороту у філософії. Якщо романтична герменевтика і справді могла знайти підтримку в гегелівській діалектиці самореалізації нескінченного духу, то сучасна критична герменевтика мусила врахувати деякі важливі наслідки суб’єктивного й лінгвістичного поворотів у філософії. Йдеть­ся не тільки про методологію. Коли ми оголошуємо, що не ми самі несемо відповідальність за ідеї та їхнє здійснення (припускаючи, що наші ідеї тільки «відображають» «історичну необхідність», «об’єктив­ну реальність», матерію, ідеї, дух, задум Бога), то ми так чи інакше знімаємо з себе відповідальність за те, як думаємо і що робимо. Це -особливо у виборі наших ціннісних орієнтацій – неминуче веде до зняття відповідальності з себе і перекладання її на щось зовнішнє. Але навіть у сучасній теології бездумне покладання на заповіді Бога не є озна­кою справжньої віри: за цим стоїть наше намагання уникнути ситу­ації Людини – втекти від свободи та пов’язаної з нею відповідальності.

Вищезгадана ментальність має підтримку також у стереотипах мислення, успадкованих від колишнього діалектичного матеріалізму (як «перевернутого» гегелівського діалектичного ідеалізму). Чергове «перевертання» діалектичного матеріалізму в діалектичний ідеалізм є безсилим – воно не змінює сам спосіб нашого мислення, не забезпе­чує нас оновленими, перспективними методологіями. Той спосіб мис­лення, що і сьогодні залишається впливовим у нашій інтелектуальній культурі, значною мірою несе на собі відбиток тієї діалектики, на якій виховувались покоління нашої інтеліґенції. Маю на увазі діалектику, яка свого часу у студентів дістала назву «діамуті». Вона не привчала до конкретності мислення – до уточнення значень, до розрізнень: було вигідно практикувати безвідповідальне і вкрай гнучке мислення; зав-

Василь Лісовий

дяки цьому «теоретики» мали змогу виправдати будь-яку політичну практику. Той, хто говорив від імені об’єктивної діалектичної логіки (тобто від імені самої реальності!), одержував можливість заперечу­вати будь-яку людську логіку. Тим більш загрозливими для режиму були будь-які спроби людей досягати порозуміння та єднання на ос­нові цієї людської логіки.