Інтелектуальне життя у Франції XVIII сторіччя

Європа XVIII сторіччя була космополітичною. Освіта людини зі статками полягала у подорожуванні за кордон та опануванні доцільною ввічливістю у ставленні до місцевих звичаїв. Філософи мислили понят­тями розуму й людської природи. Французька мова заступила латину як мова християнського світу. Здавалося, що пацифістському космополі­тизмові барометр віщує ясну погоду, та дощ линув. Де ж бо, за таких умов, знаходимо ми зерна націоналізму? Франція Бурбонів, хоч і була страшенною невдахою у нав’язуванні своєї мілітарної волі решті Євро­пи, все ж спромоглася на таку ж всеохопну культурну гегемонію, як і Рим. Успіх цієї гегемонії мав витоки не тільки у славнозвісних здобутках французького класицизму та вишуканій простоті французької мови, а й у витонченій манері її використання. Philosophes настільки звільнилися від вузькомісцевої обмеженості поглядів, що їхні злегковажілі душі мог­ли прибрати подобу перса, китайця або мешканця островів Південного моря та й тішитися із безглуздих витівок своїх європейських співвітчиз­ників.

Відсутність вузького духу політичної конкуренції найвиразніше представлено на той період французькою англофілією. Монтеск’є підхо­див до британської конституції як до засобу, що розкриває проблему політичної свободи. Вольтер витратив багато сповнених полеміки років на захист Ньютонової космологічної системи супроти картезіанської «концепції вихрів» вітчизняного походження. Епістемологію Локка віта­ли як вияв здорового глузду, який змусив розвіятися усі, раніше поши­рені, туманні системи знання. Та справжня інтелектуальна автономність цих подій розкривається тоді, коли ми пригадаємо, що упродовж ледь

Кеннет Майноуг

не півстоліття Британія і Франція перебували у стані війни. Здається, ніколи ще культура й політика не були так рішуче й щасливо роз’єднані.

Французькі philosophes діяли на зразок європейського клірингово­го дому критичних ідей. Ці ідеї вони оцінювали цілковито у раціональ­них термінах. Вони аж ніяк не зважали на їхні національні витоки. Вони створювали нові інституції, завдяки яким людство мало б змогу прова­дити суто раціональні перемовини, – міжнародне листування, словники та особливо, певна річ, велику «Енциклопедію». Принципи й підходи просвітницького лібералізму могли б, либонь, сформуватися зі словес­ного тіста Джона Локка, але philosophes додали дріжджів, – й уся Європа прибула на бенкет. їхній внесок до лібералізму полягав не тільки у сис­темі принципів, часто-густо висловлюваних в епіграмах, а й у відчутті потреби бути авангардом людської раціональності, передовим загоном дослідження достоту укріплених, але приречених, сил упередженості, закріплених законом інтересів та локальної обмеженості⁴.

Вони пишалися тим, що є французами, але ця гордість була щи­рою, чого цілком бракувало різким виявам пізнішого націоналізму. «Не було ніяких підстав чекати, аби французи якось відзначилися у філософії», – писав в «Encyclopedic» Вольтер. «Тривалий період варварського вла­дарювання гасив усе світло упродовж майже дванадцяти століть; і по­милково підібрані вчителі відплачували тим, що робили людську при­роду ще брутальнішою, а темінь іще темнішою: сьогодні, однак, у Па­рижі філософії більше, ніж у будь-якому місті світу, а то й навіть усіх містах разом узятих, окрім Лондона»⁵. Коли Вольтер твердив про чесно­ти французів, то йшлося про чесноти, доступні геть усім, тобто ті самі, які супроводжують раціональний склад розуму: «Дух цієї мови станов­лять чіткість і порядок». Року 1783 Рівароль у нарисі, відзначеному пре­мією Берлінської Академії, висловився про це ще стисліше за допомо­гою гасла: «Коли щось неясно, то це не по-французькому».

Становище philosophes у Франції було незвичайним у багатьох важ­ливих аспектах. У славнозвісному розділі з книги де Токвіля описано, яким чином сталося так, що за часів, які охоплюють приблизно середину XVIII століття, працівники пера були також провідними політичними постатя­ми ancien regime⁶. Що найбільше вразило де Токвіля, то це абсолютна прірва між людьми чинної влади, з одного боку, та тими, хто панує в політичних дискусіях, з другого. Не схвалюючи цю ситуацію, він протиставляв її тій, яка тоді мала місце в Англії. Так само чинили багато хто з філософів Франції. Та якщо де Токвіль шкодував з приводу великої розбіжності між політичним життям і літературною теорією, то philosophes усього-на-всьо­го переймалися жалем через нестачу у них політичної влади.

Анатомія націоналізму

Токвіль зауважує, що письменники тієї пори забезпечували народ не тільки поглядами, а й темпераментом та нахилами. Вони поширюва­ли псевдоінтелектуалізм та схильність до абстрактної аргументації. І все це він тісно пов’язує з однією з найдивовижніших, на його гадку, при­кмет цього періоду: здавалося, ніхто з них не відчував хоча б найменшо­го прагнення до насильницької революції. <...>

Ми можемо просунутися далі у роз’ясненні зв’язку між філософією і фанатизмом, якщо поглянемо на ключовий момент, який незрідка вра­жав уяву тих, хто вивчав XVIII сторіччя. Ось цей ключовий момент: філо­софи тієї пори надто сильно переймалися освітою. Вони писали про неї книжки й плекали надію, що освіта усуне політичні недуги цього світу. Існує щонайзагальніший аргумент (одна з його версій переконливо роз­горнута Берком у «Роздумах про революцію у Франції»), який стверд­жує, що коли людина помилково приймає освіту за політику, то вона, мабуть, стає фанатиком.

Цей аргумент розрізняє політику й філософію. Філософію цікавить істина. Чи підлягає добро визначенню? Чи рухається Земля навколо Сон­ця за еліптичною орбітою? Чи можливо обґрунтовано виснувати цінності із ствердження фактів? Без сумніву, чимало з цих питань складні, але якщо їх сформулювати належним чином, то в принципі правильна або хибна відповідь на них існує. Різку противагу становить політика. Вона стосується того, чи повинна держава нарощувати витрати на оборону, а чи більше витрачати на соціальний захист? Чи має виборче право поши­рюватися на все доросле населення? Чи необхідно під час війни дозволя­ти страйки? Немає сумніву в тому, що обговорювані питання торкають­ся реальних проблем, але їх аж ніяк не можна звести до проблеми істини. Політика є справою збалансування спірних інтересів, вимог і припущень. Компроміс становить звичайний результат переговорів; у філософії він, назагал, є ознакою плутанини. Філософи принаймні можуть прилуча­ти до освіти один одного (та своїх учнів), бо співпрацюють на ниві до­сягнення МЄТИ ТІЛЬКИ ОДНОГО ТИПУ – ІСТИННИХ Переконань. ПОЛІТИКИ Ж;

домагаючись контроверсійних цілей, повинні один з одним домовляти­ся. (Вони, звісно, можуть цього й не робити, але тоді дійде до бійки).

Якщо це справді так, то людина, яка плутає політику з філософією, почне собі уявляти, що спроможна просвітити тих, із ким веде перемови­ни. А якщо ті відмовляються від того, аби бути «просвіченими», то вона, ймовірно, почне злостивитися. Однією із споконвічних небезпек освітян-ства є те, що воно може перетворитися на боріння воль освітянина та його учня. Ситуація ще більше погіршується, якщо наш освітянин (на кшталт philosophe XVIII сторіччя) вірить у те, що має до. діла з раціо-

Кеннет Майноуґ

нальними істинами, бо, за визначенням, раціональна істина доступна розумінню будь-якої нормальної людини. У стані розладу своїх планів наш освітянин-політик, мабуть, питатиме: «Та що він робить, цей доб­родій, який заперечує те, що, як я напевно знаю, є істиною?». Як тон, так і зміст його імовірної відповіді знайшли типове втілення у статті з «Ен­циклопедії» про проституцію: «Значення цих слів – проститутка і про­ституція – розповсюджувалося і на тих критиків, з-посеред яких сьо­годні аж надміру письменників, про котрих кажуть – вони проститую­ють своїми перами за гроші, за прихильність, за брехню, заздрощі й без­честя, що не годиться добре вихованій людині. У той час як літературу полишили на поталу цим паразитам, філософія, з другого боку, була знес­лавлена трупою дрібних лицедіїв, яким бракувало знань, розуму й мо­ралі, та які своєю чергою проституювали собою заради людей, котрим було досить приємно побачити зневаженими в очах нації тих, хто міг би її просвітити щодо їхньої шкідливості й нікчемності». Фанатизм не пере­стає бути фанатизмом від того, що потверджує найблагородніші пори­вання; навіть толерантності можна дотримуватись фанатично.

Philosophes мали спокусу усунути геть дискусії з приводу спірних інтересів і всі питання звести до абстрактної істини як предмета обгово­рення. Це схиляло їх до фанатизму. Втім, цей процес з такою ж легкістю міг би рухатися у зворотному напрямку: так само, як philosophes «реду­кували» інтереси до царини істини, інші могли б спробувати «редукува­ти» істину до царини інтересів.

Крім того, ми зустрічаємося із шаленим утвердженням вартості чогось осібного -.моєї нації, моєї мова, моїх звичаїв – на тлі універсаліст-ського переймання розумом і людством. Воно набуває сенсу лише як реак­ція на вже домінуючу універсалістську систему. Французький космопо­літизм був тією системою, на яку відгукнулися перші націоналісти. Ми у змозі осягнути те, що відбулося, шляхом співставлення цього всього з індустріальною революцією. Британці були піонерами сучасної індустрії. Вони рано розробили винаходи і ввели в дію фабрики, які могли вироб­ляти товари дешевше й ефективніше, аніж будь-хто інший. На достатньо популярному рівні – так згодом стверджували націоналісти – вони роз­винули економічну теорію, яка підтримувала вільну торгівлю, бо за умов вільної торгівлі усі товари виробляються саме там, де їх можна вигото­вити найпродуктивніше. Вільна торгівля є виправданою політикою уп­родовж саме такого часу, коли всі вірять у всебічні переваги однієї еко­номічної системи. Та рано чи пізно, а неіндустріальні країни прагнути­муть розвивати свої власні похідні галузі промисловості, й тому вони послаблюватимуть цю систему шляхом зведення мурів у вигляді протек -

Анатомія націоналізму

ційних тарифів біля своїх зачаткових індустрій. Саме це робили амери­канці й німці, коли почали втягуватись у процес індустріального розвит­ку. Подібним чином і philosophes можна розглядати як зачинателів інте­лектуальної революції. Вони вірили у вільну торгівлю у царині ідей, тому що самі були найефективнішими «процесорами» цих ідей. Але їхнє па­нування над культурним світом було надто обмежене в часі, щоб спро­вокувати захисну реакцію з боку інтелектуальних класів, що поставали в інших частинах Європи. Навіть Ґете, який упродовж свого життя запе­речував роль національного символу й залишався вірним добі Про­світництва, висловлював невдоволення з приводу того, що французи (подібно до математиків) усе конвертували у французьку мову і в такий спосіб змінили його зміст. Матеріали для інтелектуального протекціо­нізму збиралися у XVIII сторіччі Гердером; та націоналістичний сенс того, що він робив, можна зрозуміти лише як реакцію на культурну геге­монію Франції.

Патріотизм Жан-Жака Руссо

Загальнопоширений спосіб підсумкового визначення місця Руссо в історії мислення полягає в тому, аби сказати, що він був пророком зро­стаючого відчуття спільноти. Відчуття спільноти скидалося на тугу за чимось давно втраченим – тугу за тими традиційними усталеностями, які були підірвані розвитком комерції. Більш ніж упродовж одного сто­річчя держава у Франції витягувала сили із провінцій. Багатьом францу­зам Франція здавалася ірраціональним конгломератом приватних інте­ресів, заледве втримуваних тягарем централізованої монархії, яка накла­дала податки й споживала податки, та, вочевидь, замало віддавала на­взаєм. Вона була далекою й свавільною. Французи, як здається, розри­валися між зростаючим справжнім почуттям відданості Франції та кла­совою ненавистю, яку вони відчували через усе ще наявні феодальні не­рівності. Руссо забезпечив якнайглибше втілення їхнім жаданням, щоб Французька держава перетворилася на спільноту.

Він був <...> патріотом безраіїіе. Того, що викликало захоплен­ня, вже не існувало, а те, що існувало, було надто далеким від того, аби ним захоплюватися. Висновок Руссо полягав у тому, щоб стати патріо­том стародавнього світу. «Той, хто читає стародавню історію, уявляє себе перенесеним в інший світ і в середовище інших людей»⁷. За своїми поглядами стародавні люди сягали за межі життя; та все ж вони були земними. Чому ми від них так відрізняємося? Руссо ставив новочасну

Кеннет Майноуґ

маловартісність на карб «нашої злиденної філософії та дрібних пристра­стей, егоїстично сконцентрованих у кожному серці через безглузді уста­нови, яким бракує спонукальної сили духу». Лікург отримує похвалу як законодавець, який повсякчас перед спартанцями унаочнював la patrie, – в законах, на іграх, фестивалях, в усьому людському пробутті. Різку противагу цьому становить невиразність новочасної людності. «Сьогодні нема більше французів, німців, іспанців, навіть англійців, – писав він, – є тільки європейці.... Вони повсюдно вдома за умови, що знайдуться гроші, які можна вкрасти, та жінки, щоб розбестити».

Ці міркування, що йшли від щирого серця, були навіяні баченням Польщі як країни, що визріла для реформування філософом-законодав-цем. Бодай на коротку мить Польща була для Руссо тим, чим Сиракузи для Платона. Крім того, він зробив Польщу об’єктом специфічно ново-часних сподівань, а саме: із жорстокої кризи польська нація вийде із дос­відом відродження. Початок нової епохи, – як він собі міркував, – зале­жить від правильних принципів освіти. «Мірило освіти – це надати кожній людській істоті національної форми й таким чином спрямувати її думки й смаки, щоб вона, зрештою, стала патріотом за схильністю, за пристра­стю, за необхідністю. Щойно дитина розплющить очі, вона повинна ба­чити свою країну, й допоки помре, не повинна бачити анічого більше»⁸. У творах Руссо таких уривків трапляється безліч. Вони оприявнюють його звичку вживати слова нація і батьківщина взаємозамінно, – хоча зі зростанням емоційного навантаження пристрасті Руссо, зазвичай, поли­шає націю задля батьківщини. Крім того, це не просто справа продуку­вання людей, чия безкорислива відданість громадському добру є непо­рушною: Руссо жадає, аби поляки мали «національний тип обличчя», який би їх вирізняв з-поміж усіх інших людей. «У двадцять років, – пише Руссо, – поляк не просто має бути людиною; він повинен бути поляком». До того ж, національна освіта має розвиватися щабель за щаблем. Ди­тина, навчаючись читати, повинна достоту насичуватися традиціями своєї країни. В 10 років вона повинна знати, яку продукцію тут виробля­ють, в 12 років – її провінції, дороги й міста, у 15 – історію, а в 16 – зако­ни, її серце й розум мають наповнитися думками про славетних мужів та шляхетні вчинки з легенд. Втім, навіть освіті притаманні свої небезпеки, тому що вчительство може перетворитися на діяльність на основі закріп­леної законом вигоди. Справжній законодавець або, за Новітньою тер­мінологією, соціальний інженер повинен гарантувати домінування ролі громадянина над усіма іншими. Навіть метафора інженерної справи не є слушною: «формування душі» – це справді те, до чого прагнув Руссо, і навіть закон тут не становить адекватного засобу. «Простота звичаїв та

Анатомія націоналізму

одягу є, далебі, меншою мірою плід Закону, аніж виховання». І знову: «Нехай хоч хто намагається інституціалізувати народ, передовсім він має знати, яким чином опанувати думками і, внаслідок цього, пристрастями людей».

Для того щоб збагнути марність цієї мрії, нам потрібно лишень згадати, що Польща у добу пізнього середньовіччя була однією з найбільш густонаселених і розвинених європейських країн. За лихих часів вона, звісно, занепала, але й не була чистим аркушем паперу, який би уможливив практичне втілення міркувань Руссо. З другого боку, ми має­мо застерегти від того, щоб вбачати серед такого роду письменників предка сучасної тоталітарної держави. Слід брати за очевидне, що Руссо зовсім не був провісником майбутнього й фактично перебував під впли­вом всевладної ностальгії за минулим.

Руссо вживав слово «нація», та заледве чи був націоналістом. Він висловлював те, що вочевидь ставало типовим прагненням, – бажання належати до спільноти, яку б не перетинала навхрест локальна й класо­ва ненависть. Та понад усе він мав пристрасне бажання витворити спільноту, яку він волітиме полюбити, подібно до того, як жінка бере шлюб із п’яницею, щоб його виправити. Таке прагнення призводить, либонь, тільки до краху, особливо у сучасному світі, де надмірна кількість формувальників та замало постатей, справді здатних творити.

Політична творчість привертає увагу не пересічних студентів, які очікують напучування, а чоловіків і жінок, що перебувають під доміну­ючим впливом своїх власних осібних зацікавлень. Отож слово нація вже у Франції здобулося на дуже специфічну історію. Для багатьох тверезо­мислячих французів нація була майже технічним терміном упродовж довготривалого обговорення питання: хто такі французи? <...>