Політика культурного націоналізму

Метою політичних націоналістів є представницька національна держава, яка б гарантувала своїм громадянам однакові громадянські права. Вони прагнуть організувати [суспільне життя] на раціонально-правових засадах, створюючи централізовані установи для мобілізації різних суспільних груп – щоб спрямовувати їх супроти наявної політич­ної системи та задля досягнення унітарної цілісності. Одначе для куль­турних націоналістів, таких як Гердер, держава – це витвір насильства, що містить у собі успадкований потяг до бюрократизації, яку символі­зує передусім імперіалістична держава: вона прагне нав’язувати живим культурам механічну однотипність¹². Слава країни має своїм джерелом не політичну владу, а культуру народу – внесок мислителів та просвіти­телів у спільний набуток людства.

Мета культурних націоналістів – це передусім моральне відроджен­ня історичних спільнот або, іншими словами, відтворення самобутньої національної цивілізації. Оскільки така цивілізація є спонтанним су­спільним ладом, її не можна збудувати, як будують державу, а можна усвідомити з її підґрунтя. Типовий культурний націоналіст прагне утворю­вати неформальні й децентралізовані мережі культурних спілок та жур­налів, щоб прищеплювати людям природну любов до спільноти шляхом ознайомлення їх з їхньою спільною спадщиною – разом пережитих ра­дощів і страждань. Вони впроваджують ритуали поіменувань, звеличу­ють національну культурну самобутність; вони відкидають іноземні впли­ви заради того, щоб спільнота здобула свою ідентичність та підтримува­ла її на рівні повсякденного життя, тим самим виокремлюючи себе з-поміж інших спільнот¹³.

Це справді так, що, відповідно до визначення, культурні націона­лісти не є ворожими щодо незалежної держави: як ми побачимо далі, вони часто включаються в політичну діяльність, щоб захистити культурну самобутність нації. Але – як у випадку чеського поета Колара – вони відрізняють емоційну прив’язаність до культурної нації від формально­го зв’язку з політичною нацією¹⁴. Справжня національна політика зако-рінена не в раціоналістично сформульованих конституціях, а в спільноті, витвореній її історією, віруваннями, звичаями, способами господарю­вання та життя¹⁵.

На відміну від націоналістичних політичних рухів – таких як Індійський конгрес⁴, – які розростаються з елітарних міських організацій до масових рухів завдяки тому, що обіцяють різним суспільним верствам

Джон Гатчінсон

позбавлення від страждань у національній державі, – культурний націо­налізм залишається, за «нормальних» обставин, малочисельним рухом; він спонукає до поступу тим, що закликає спілки покладатися на свої власні сили. Якщо його суспільно-політична програма здобуває підтрим­ку енергійних журналістів та її приймає молодша генерація інтеліґенції, він може втілитися у розбудові вільної асоціації гуртків вивчення мови, театральних груп, видавництв, відкритих бібліотек, літніх шкіл, земле­робських кооперативів та політичних партій. Але навіть у такому разі він все-таки може залишатися рухом меншості. Найбільший з таких рухів – чеський рух, що виник в Габсбурзькій імперії в першій половині XIX століття, – нараховував 2 329 членів¹⁶.

У руслі такого суто спілчанського руху культурний націоналізм, як правило, зазнає невдачі. Він не в силі вийти поза межі освічених кіл, а тому змушений прийняти державно-зорієнтовані стратегії, аби втілити свої ідеали в інституційній основі суспільного ладу. Завдяки такій пере­орієнтації рух відродження, хоча і залишається все ще елітарним, зате набуває важливого політичного змісту. При відносно добрій фінансовій підтримці грецький та угорський рухи XIX століття¹⁷ запропонували незадоволеній інтеліґенції альтернативний шлях соціальної мобілізації, перетворивши її у речника контркультури, спрямованої проти існуючої політичної системи. У часи політичної кризи – коли традиційна владна верхівка втрачає довіру – така інтеліґенція, готова на самопожертву в ім’я нації, стає серцевиною опозиції для всіх інших розчарованих груп та революційною силою, спрямованою проти існуючої держави.

Чеський культурний націоналізм на початку XIX століття є найяс­кравішим прикладом такої політичної траєкторії. Він обмежувався мов­ним та літературним відродженням у свій початковий період – перед тим, як дав поштовх до політизованого руху 1830-х – 1840-х років. Але навіть у цей свій другий період він складався переважно з учительської інтеліґенції, чиновників, студентів, рядових священиків та деякої частини підприємців¹⁸. Несподіване послаблення контролю за політичною та журналістською діяльністю, що стало наслідком конституційної рево­люції у Відні 1848-1849 років, дало націоналістичним елітам нагоду сфор­мулювати вимоги культурної автономії та повних громадянських прав і одержати підтримку з боку міських середніх верств і селянства супроти імперської держави¹⁹.

Іншим прикладом є український культурний націоналізм, найваж­ливішим осередком якого стало Наукове товариство ім. Шевченка в Га­личині. Засноване в 1873 році і назване іменем Шевченка, символа україн­ського відродження, Товариство спочатку орієнтувалося на розв’язання

 

Культурний і політичний націоналізм

досить скромних завдань: сприяти відродженню української мови й літератури та здійснювати видавничу діяльність. Але незабаром воно перетворилося з елітарного академічного центру на широке сімейство організацій, діяльність яких набула суспільно-політичної спрямованості: по-перше, воно поставило собі за мету націоналізацію населення Украї­ни, що перебувало під польським та російським урядуванням, і, по-дру­ге, – його об’єднання в незалежній державі. Хоча Товариство мало місце­перебування в Галичині, але значну культурну та фінансову підтримку воно одержувало з підросійської України.

Найвидатнішою постаттю українського націоналізму кінця XIX століття став М. Грушевський, харизматичний популістський історик, який своєю творчістю доводив безперервність історичного буття ук­раїнців і вважав це основою для легітимізації домагань української спільноти у її змаганні з польським та російським націоналізмами. Він очолював Товариство від 1894 року. Іншими видатними націоналістами були М. Драгоманов, інтелектуал «поступового» спрямування, та І. Франко – вчений, поет та інтелектуал з соціалістичними тенденціями. Ці три постаті спочатку перетворили Товариство у важливий центр істо­ричних та наукових досліджень, а пізніше – в осередок суспільно-полі­тичного руху, спрямованого на відродження українського народу.

їхня діяльність мала спочатку освітні цілі – заснування видавницт­ва; однак, одержавши підтримку радикальних популістів, ширших кіл інтеліґенції сільського походження та ще тоді малочисельного галиць­кого середнього класу, вона сприяла появі суспільно-політичного руху, спрямованого на відродження українського народу. Серед селян стали виникати сільськогосподарські кооперативи та кредитні спілки, аби ут­вердити етнічну самоповагу та покладання на власні сили. Але рух за відродження спирався все-таки на ентузіазм меншості: тож, зіткнувшись з жорсткою протидією з боку поляків, цей спілчанський рух від 1898 року почав висувати політичну вимогу про створення українського універси­тету у Львові.

Цей рух, якому в Галичині на початку нового століття посприяла низка демократичних реформ та підтримка з боку Габсбурзької імперії, був сповнений надій на те, щоб послабити домінування поляків. У підросійській Україні місцева інтеліґенція перебувала переважно під впли­вом марксизму, але після невдачі російської революції 1905 року вона стала схилятися до націоналізму, що почав утверджуватись в умовах політичної лібералізації. Це правда, що кількість активних учасників культурного націоналізму була в 1914 році все ще обмеженою, охоплю­ючи переважно інтеліґенцію та малочисельні середні верстви в Галичині.

Джон Гатчінсон

Але цей рух витворив об’єднану націоналістичну еліту, що стала в опо­зицію до наявних політичних структур. Тож, коли Габсбурзька та царська імперії захиталися під час Першої світової війни, ця еліта виявилась здат­ною перебрати до своїх рук владу і уповноважила Грушевського – другу після Шевченка найшанованішу особу серед українських націоналістів – стати в 1918 році президентом Української Народної Республіки²⁰. <... >