Про деякі публікації на тему національної ідеї в 90-х роках

Якщо залишити осторонь питання правомірності чи доцільності застосування вислову «національна (українська) ідея», то серед на­писаного на тему національної ідеї в 90-х роках є також твори зміс­товні. У 1992 році вийшов друком твір Оксани Забужко «Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період»¹⁸. Цей твір вирізняється з-поміж інших публікацій на тему української ідеї передусім своєю джерельною основою: авторка ввела (хай у вигляді побіжних характеристик) велике коло європейських текстів, присвя­чених темі нації та національній свідомості. Вона першою в Україні дала широку панораму «національних ідей» – у Східній, Центральній та Західній Європі. По-друге, вона спробувала показати – в міру мож­ливого (з огляду на нарисовий, есеїстичний характер твору) – ті ідейні джерела чи, краще сказати, ідейну палітру, на тлі якої розгорталось становлення націй та національної свідомості в Європі. І третє, що варто відзначити, маємо також спробу свідомого ставлення до най­важливіших методологій, пов’язаних з основними «філософіями нації».

Авторка використовує позитивний потенціал гегелівської діа­лектики суб’єктивного-об’єктивного (на це вона прямо вказує), але її ставлення і до християнського месіанізму, і до романтичного пантеїз­му, і до гегелівської філософії історії критичне. Вважаючи, що най­важливішим в нації є суб’єктивний складник (тобто національна са­мосвідомість), вона недвозначно вказує, що філософія національної ідеї має бути філософією національної самосвідомості – особливо в її зрілому, теоретичному формулюванні. Тому в центрі її уваги стають ті фази та різновиди, крізь які проходить та в яких розгортається на­ціональна самосвідомість. Говорячи про національну ідею, вона, отже, не мислить себе «духовидцем» – речником якогось об’єктивно існую­чого духу. Національна ідея в її розумінні – явище людської свідо­мості, її формулюють та застосовують люди. Це аж ніяк не означає

Василь Лісовий

заперечення об’єктивних передумов суб’єктивності чи її реалізацій в культурі чи політиці (в тому числі і її відчужень). Навпаки, дослідни­ця наголошує на ролі об’єктивних чинників (наприклад, при обгово­ренні поняття «уявної спільноти» Бенедикта Андерсона чи взагалі культури як «об’єктивного духу»). Але для неї всі об’єктивно існуючі установи, тексти, символи і т. д. містять дух чи ідею не самі по собі: вони стають фактом духовного життя, тільки включені в духовну (суб’єк­тивну) діяльність людини. Завдяки такому розрізненню суб’єктивно­го та об’єктивного ми і можемо ставити питання, щоб наші ідеї (наша суб’єктивність) в тому чи тому аспекті рахувалися з об’єктивністю. Останнє передбачає також долання таких форм індивідуалізму (в тім числі суто індивідуальних розумінь), які не є продуктивними у тих чи інших ситуаціях і потребують досягнення взаєморозуміння.

Хоча Оксана Забужко характеризує свої методологічні наста­нови лише побіжно, але навіть її побіжні зауваження¹⁹, – а ще більше аналіз самого тексту, – дають змогу говорити про феноменологічний підхід чи навіть екзистенціалістську феноменологію. «Суть» нації та передусім національної самосвідомості (коли нація починає існувати не тільки в собі, а й для себе) – це не деяка субстанція, яка зумовлює однозначне розуміння (монізм). Ця «суть» скоріше схоплюється у своїй повноті тільки в різноманітних виявах на рівні усвідомлень – у схоп­люванні свідомістю її різних смислових відтінків: пучок цих смислів, як набір різноманітних призм, у своїй сукупності і висвітлює «суть» (мінливу, як саме життя). Такий підхід (плідний особливо в філософії мистецтва та культури!) не може схиляти дослідника до зафіксованих визначень, до чітких та сталих розрізнень і т. п. Межа між філософ­ським текстом (принаймні у його традиційному розумінні) і художньо-літературним текстом свідомо розмивається. Вислови набувають сво­го значення чи різноманітних смислових відтінків тільки в контексті. Мовні засоби – тільки засоби для творення тексту. Тож і вислову «на­ціональна ідея» – який через рядок передається синонімом «ідея нації», а ще далі висловом «національна свідомість» і т. п. – не приписується роль особливого вислову (тобто він не претендує репрезентувати со­бою деякий «мета-дискурс», щоб зайняти якесь упривілейоване ста­новище порівняно з іншими висловами).

Але праця Оксани Забужко дає підставу також для критичних зауважень – зокрема і в розрізі використання вислову «національна ідея». Найважливіше зауваження методологічного характеру таке: вона усвідомлює можливість і перспективність «прищеплення» (вислів Поля Рікьора) герменевтики до феноменології. Але майже цілком нех-

ЩО ТАКЕ НАЦІОНАЛЬНА (УКРАЇНСЬКА) ІДЕЯ?

тує уроками лінгвістичної і комунікативної філософії, що призводить до сумнівної фразеології в окремих місцях тексту. Один із прикладів: коли авторка²⁰ говорить про потребу розрізняти «національну ідею» і «націоналізм», посилаючись на «замацаність» останнього з цих ви­словів, то це можна зрозуміти так, що вислів «національна ідея» або ще не замацаний, або взагалі гарантований від «замацування». А вихід у цій ситуації був дуже простий: вказати на найважливіші тлумачен­ня («теорії») націоналізму, і тоді могло б виявитися, що в деяких своїх значеннях «націоналізм» та «національна ідея» (як її розуміє авторка) збігаються. Бо якщо вона пов’язує національну ідею з «історичним типом світогляду», то інші це називають «епохою націоналізму» (на що вона й сама вказує). Але за такого роду прикладами стоїть також інша вада: феноменологія, як відомо, особливо добре працює в філо­софії мистецтва чи, візьмемо навіть ширше, – в теоретичній, а не прак­тичній філософії. Тим часом авторка не завжди усвідомлює, де саме вона вступає в сферу практичної філософії (ідеології, політики), щодо якої продуктивнішими є інші методи. Бо, скажімо, з’ясування питання про те, які варіанти етатизації національної ідеї є неминучими і прий­нятними, а які ні, потребувало б розгляду політичної практики не з вершин феноменологічної рефлексії, а з Підходів, пристосованих для аналізу практичних дій. Зокрема, врахування теорії практичної дії дозволило б авторці свідоміше поставитися також до використання вислову «національна ідея» – тобто вирішити, в яких випадках його застосування в тексті доречне і «працездатне», а в яких ні. Але Окса­на Забужко практикує свій власний підхід (вона його застосовує і в своєму нещодавно опублікованому творі «Шевченків міф України») і доки вона має справу тільки з феноменами національної самосвідо­мості – і не переходить межі, за якою перспективнішими є інші мето­дології, – її феноменологічний підхід є плідним.

Іншою публікацією, до якої я хотів би привернути увагу читача, є стаття Степана Вовканича «Інформаційна мобільність нації як україн­ська ідея»²¹. Автор обрав підхід, що перегукується з інформаційним підходом до націй відомого західного дослідника націй і націоналізму Карла Дойча (хоча, як можна судити з тексту, автор це зробив без впливу Дойча). Вовканич у своїй концепції нації поєднує визнання важливої ролі успадкувань (передача інформації по «вертикалі» – від покоління до покоління) з розумінням того, що нація в кожний момент є певним простором спілкування (обмін інформацією по «горизонталі»). Ця стаття і сьогодні є актуальною з огляду на наголошення автором важливості захисту того особливого простору спілкування (інформацій-

Василь Лісовий

ного простору), яким має бути українська нація. І все ж, у відповідності з інформаційним підходом Дойча, неповторність нації як особливого простору спілкування, ґрунтується на тому, що вона володіє унікаль­ною інфраструктурою, завдяки якій якраз і існує цей особливий простір спілкування (тобто нація). Тим часом у назві статті наголо­шено на інформаційній мобільності як основному змісті української ідеї.

Деякі з авторів цілком свідомі того, що вислів «національна (українська) ідея» має передусім практичне (ідеологічне) призначення; тому вони включають у зміст цього вислову найважливіші, «доленосні» питання національного буття. Таким, наприклад, є підхід Федора Канака. У своїй статті «Національна ідея у її втіленнях»²² Канак, як і Оксана Забужко, недвозначно вказує, що поняття національної ідеї стосується етнонаціональної свідомості – особливо в її теоретичному вияві. Це дозволяє йому твердити: «Найактуальнішим завданням теоретичного аналізу національної ідеї є, на мою думку, розробка її аспектів, пов’язаних зі стратегією національного порятунку, націо­нального виживання й національного поступу»²³. І фактично він далі конкретизує зміст ідеї в цілій низці понять, більшість яких є загально­прийнятими в дослідженні націй. Він акцентує, зокрема, практичне призначення ідеї – тому й говорить про її «втілення», про стратегії і т. д. Говорячи про дискусії навколо національної ідеї та розбіжності в її тлумаченні, він вбачає основну причину цих незгод в ідеологічній заангажованості опонентів. У зв’язку з цим Ф. Канак говорить: «У переважній більшості публікацій, де заторкується національна ідея, весь запал поки що витрачається на її захист або заперечення як такої, причому аргументація точок зору не йде звичайно далі історичних прикладів і аналогій, ніяк не сполучаючись із аналізом зв’язків націо­нальної ідеї з невідкладними проблемами національного буття. В підсумку читач не стільки може вільно вибирати якийсь із варіантів трактування такої важливої соціально-філософської й політологічної проблеми, скільки опиняється у вирі теоретичної плутанини»²⁴. Аналіз значення вислову «національна ідея» (чи змісту того поняття, яке, як треба було б припускати, має стояти за цим висловом) він залишає осторонь – очевидно як несуттєвий в контексті свого розгляду. Він обмежується тим, що дає своє власне тлумачення. Я особисто розумію і приймаю те, що автор прагне утвердити, але це не знімає постановки питання про Те, чи вислів «національна ідея» уможливлює знаходження деяких підстав, ґрунтуючись на яких, одні тлумачення національної ідеї можна було б вважати більш коректними, ніж: інші. Теза цієї моєї

ЩО ТАКЕ НАЦІОНАЛЬНА (УКРАЇНСЬКА) ІДЕЯ?

статті полягає в тому, що особливості самого вислову «національна ідея» роблять майже безперспективними пошуки таких підстав.

Коли ми говоримо про утвердження української нації, то ми мо­жемо говорити про цілком конкретні аспекти її буття – наприклад, про стан української етнонаціональної самосвідомості, про стан ук­раїнської культури, про шляхи громадянської консолідації (шляхи тво­рення української політичної нації), про роль успішної економічної реформи та досягнення певного рівня соціальної справедливості і т. д. Тобто питання про самоутвердження української нації відразу ж пере­ходить у конкретну розмову про різні аспекти національного життя. Але що відбувається, коли на питання, яким чином українська нація може утвердити себе, відповідають: «Консолідуючим чинником має виступати національна ідея»? Той, хто це сказав, неминуче підштовхує майже до нерозв’язної дискусії щодо того, що має означати національна ідея. А коли, зрештою, з’ясовується, що значення цього вислову зале­жить від поняття нації і що, отже, йдеться про самоутвердження нації в різних аспектах її буття, то повертаємось до того, з чого, власне, і починали.

До речі, навіть коли ідеологічна заангажованість є основною причиною того, що дехто не приймає національної ідеї (або пропонує таке тлумачення, за якого здійснення цієї ідеї ставить під питання саме існування української нації), то і в цьому разі має бути намічена де­яка перспектива виходу із протистояння. Ця перспектива полягає в з’я­суванні особливостей ідеологічного дискурсу: у поясненні, що осно­вою такого дискурсу є суперечка навколо певних фундаментальних цінностей – таких як життя людини (і, отже, захист життєвого середо­вища), порядок (стабільність), свобода (права людини), рівність, спра­ведливість, добробут, культурна самобутність (нація) тощо. Різні іде­ології – принаймні традиційні європейські ідеології – наголошують більшою мірою на одній із цих цінностей на противагу іншим. Але у своїй сукупності вони дають список деяких фундаментальних ціннос­тей, занепад чи руйнування яких веде до дуже негативних, а то й не­безпечних наслідків. Захист етносів та націй пов’язаний із захистом культурної різноманітності світу, і в цьому має бути зацікавлена кож­на розумна людина. На таку перспективу виходу з ідеологічних про­тистоянь слід вказувати навіть тоді, коли йдеться про економічні інте­реси, про ілюзії, упередження й стереотипи (ідеологія в марксистсько­му значенні слова). Бо якщо за певною риторикою стоять особисті чи групові егоїстичні інтереси – байдуже, чи джерелом цих інтересів є економічні домагання, чи упередження й стереотипи – то показ того,

Василь Лісовий

що егоїстична позиція не бере до уваги важливих життєвих інтересів опонента, є вагомим аргументом. Та й у питанні міжнаціональних взає­мин ми, власне, маємо вже розвинуту традицію такої критики: на­приклад, критику використання слова «інтернаціоналізм» для прикрит­тя національного егоїзму однієї нації (для прикриття агресивного росій­ського націоналізму, для виправдання поглинання однієї нації іншою). І сьогодні маємо справу з використанням різного роду риторик для прикриття таких чи близьких до того цілей.

Хочу підкреслити, що того політика, який оголошує себе при­хильником національної ідеї, така заява, взагалі кажучи, ні до чого не зобов’язує: він завжди може послатися на своє власне розуміння на­ціональної ідеї. Таким робом він має можливість уникнути будь-якої конкретності, а, отже, і будь-якого зобов’язання, що мало б випливати з його заяви. В інших випадках цей вислів стає приводом для ідеоло­гічних протистоянь. Але ці протистояння набирають вигляду нібито цілком незацікавленої теоретичної дискусії щодо того, що означає національна ідея. У такому разі інтелектуальна риторика здатна мас­кувати ідеологічність позиції – ціннісну зорієнтованість учасника дис­кусії або, в гіршому випадку, його свідоме чи неусвідомлене викори­стання цієї риторики для прикриття егоїстичних групових, або й осо­бистих, домагань.

Сказане не означає, що цим поновлюється просвітницька віра у всесилля раціональної аргументації. Особа чи нація не стають здат­ними до самоутвердження тільки внаслідок розуміння, що особистість чи культурна самобутність є цінністю. Без волі до самоутвердження саме по собі розуміння є безсилим. Це істина елементарна. Теоретич­на і практична проблема – це різні типи проблем. Розв’язання прак­тичної проблеми залежить від ситуаційного контексту (який, у свою чергу, обмежений в часі); воно потребує здійснення практичних дій – а така дія передбачає наявність волі у того, хто діє. З’ясування теоре­тичних аспектів буття нації, зрозуміло, не розв’язує практичної про­блеми самоутвердження нації: хоч як би добре люди усвідомлювали, що культурна самобутність нації є цінністю, вартою захисту, але якщо їм бракує волі протистояти культурній експансії іншої нації, нація приречена зникнути. Та, з другого боку, ірраціональні чинники – такі як віра, воля, уява – стають безсилими, якщо їх беруть у відриві від думки. Прихильники бездумної віри чи бездумного активізму тільки ослаблюють позитивну дію названих чинників.

ЩО ТАКЕ НАЦІОНАЛЬНА (УКРАЇНСЬКА) ІДЕЯ?

Висновок

Висновок зі сказаного такий: вислів «національна (українська) ідея» спонукає до безплідної балаканини, до глибокодумних мудру­вань та блукань нашої уяви (якщо його застосовують як підставовий, а не допоміжний засіб). Отож, замість того, щоб сперечатися щодо змісту «національної ідеї» та пропонувати все нові її тлумачення, кра­ще обговорювати конкретні шляхи й засоби самоутвердження нації. Це передбачає дбання як про тіло, так і про душу нації. А тому увага очевидно має бути зосереджена на кожному з аспектів національного буття зокрема – економічному, культурному, соціальному, політич­ному, правовому тощо. Жоден із цих аспектів не можна абсолютизу­вати за рахунок іншого. При цьому всі демократичні політичні ідео­логії (лібералізм, консерватизм, націоналізм, соціал-демократизм) можуть співпрацювати, постійно поправляючи в чомусь одна одну. Але при всьому розмаїтті проблем, які доводиться вирішувати, безпе­речним є те, що без збереження своєї самобутньої культури нація втра­чає своє обличчя (свою ідентичність) і приречена зникнути.

Примітки

1. Наприклад, див.: Піч Р. Національна ідея з погляду науки//Український світ.- 1995, 1-3 (рік 4, ч. 9).

2. Див.: Гейзенберг В. Физика и философия. – Москва, 1989. – С. 322.

3. Слово «гуманістика» я застосовую у значенні, що відповідає англійському «humanities», визнаючи таким чином потребу розрізняти «суспільні науки» (історію, соціологію, економіку, правознавство, мовознавство і т. п.) і гуманістику (літературознавство і літературну критику, мистецтвознавство тощо).

4. Прикладами у філософії можуть бути «міф Декарта» у тлумаченні Джілберта Райла (маю на увазі його книгу «Concept of Mind») чи «міф концептуального каркасу» у тлумаченні Карла Поппера (див. його «The Myth of the Framework»).

5. Щодо застосування сучасними західними авторами вислову «національна ідея» як синоніму до вислову «ідея нації» – тобто, як деякого допоміжного стилістичного засобу-див., наприклад: GreenfeldL. Nationalism. – London, 1992. — CIO.

6.3 останніх таких газетних публікацій ілюстрацією може бути стаття в газеті «День» «З нелюбові не буде нічого», підписана «Надія Глоба, журналіст» (День. – 1999. – 12 листоп.). Авторка дає нам просту і очевидну формулу національної ідеї: «Дай – воздається тобі. Оце, по суті, й уся національна ідея». Підтекст такої любові відомий: «...Дайте свої сині гори...» – сказане поетом якраз у контексті певним чином витлумаченої християнської «любові».

7. Багато термінів філософії і суспільних наук (наприклад, знак, релігія,

Василь Лісовий

ідеологія, нація тощо) науковці сьогодні визначають, користуючись поняттям сімейної схожості: коли певний набір ознак по-різному розподіляється серед тих явищ, які ми мислимо з допомогою певного поняття. Так, з набору тих чинників, які об’єднують людей в нації (релігія, спільна історія, мова, права людини тощо), в одних випадках провідну роль відіграють одні чинники, в інших – інші. Сімейне визначення понять ґрунтується на ідеях Людвіґа Вітґенштайна.

8. Тут немає змоги докладніше входити в розгляд проблеми співвідношення між культурною самобутністю (унікальністю) та універсальністю в понятті нації (див.: GreenfeldL. Op. cit.-С. 6-13).

9. Для докладнішого ознайомлення з цією суперечкою див.: Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму. – Київ: Либідь, 1999.

10. Тут недоречно було б входити в обговорення проблеми «історичної
закономірності» та в розмежування понять історичних тенденцій та «історичних
закономірностей» (див., зокрема, Поппер К. Злиденність історицизму. – Київ:
Абрис, 1994).

11. Див.: Hцsle V. Philosophiegeschichte und objectiver Idealismus. – Mьnchen, 1996.
Щодо проблеми співвідношення суб’єктивності та інтерсуб’єктивності див. також:
Хёсле В. Гении философии Нового времени. – Москва: Наука, 1992 – лекції про
Канта, Фіхте і Геґеля.

12. Тимошенко О. Національна ідея як філософсько-культурна парадигма духовного відродження України//Філософська думка. – 1999. – №1-2.

13. Пустотін В. Самосвідомість націїУ/Розбудова держави. – 1993. -№ 3.

14. Сосновський М. Дмитро Донцов: політичний портрет. (З історії розвитку ідеології українського націоналізму). – Нью-Йорк-Торонто: Trident Internatio­nal, Inc.,1974. Також див.: Motyl A. J. The Turn to the Right: The Ideological Ori-gings and the Development of Ukrainian Nationalism, 1919-1929. – New York, 1980. – Розд. 6.

15. Див., зокрема, мою статтю під назвою «Драгоманов і Донцов» у книзі: Лісовий В. Культура – ідеологія – політика. – Київ, 1997.

16. Відповідною ілюстрацією може бути стаття Олександра Шморгуна «Основний зміст поняття «українська національна ідея»».

17. Сосновський М. Вказ. пр. -С. 104-105.

18. Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період. – Київ, 1993.

19. Там само. – С. 32, 34 та ін.

20. Там само. – С. 32.

21. Вовканич С. Інформаційна мобільність нації як українська ідея/ЛІо-літологічні читання. -1994. – № 4.

22. Канак Ф. Національна ідея у її втіленнях//Розбудова держави. – 1998. -№7-8.

23. Там само. -С. 41.

24. Там само.

Частина V

ТИПОЛОГІЯ НАЦІОНАЛІЗМУ

ГАНС КОН

ЗАХІДНИЙ І СХІДНИЙ НАЦІОНАЛІЗМ

Н

аціоналізм – це стан свідомості (a state of mind). Історичний процес може бути проаналізований як послідовність змін у гру­повій психології, у ставленні людини до всіх проявів індивіду­ального і суспільного життя. Такі чинники як мова, територія, тра­диції, такі почуття як зв’язок з рідною землею, Heimat, зі своїм родом та видом набувають різних позицій на шкалі цінностей в процесі змін у груповій психології. Націоналізм – це ідея, idee-force, яка наповнює людський мозок і серце новими думками і новими почуттями та спо­нукає людей втілювати свої переконання в організованій діяльності. Нація, таким чином, це не просто група, яку тримає разом і животво­рить спільна свідомість, а ще й група, яка прагне набути самовира­ження в тому, що вважає за найвищу форму організованої діяльності – в незалежній, суверенній державі. Доки нація не може досягти такої довершеності, вона змушена задовольнятися певною формою авто­номії або додержавної організації, яка, однак, завжди має схильність у певний момент, момент «звільнення», перетворитися на незалежну державу. Націоналізм вимагає національної держави; створення на­ціональної держави зміцнює націоналізм. Тут, як і в інших історичних явищах, ми маємо справу з безперервною взаємозалежністю та взає­модією.

«Нація – це стан свідомості, який відповідає певній політичній реальності»¹ (to a political fact) або ж прагне відповідати певній полі­тичній реальності. Це визначення відбиває генезис націоналізму і мо­дерної нації, яка народилася з поєднання певного стану свідомості, способу мислення і даної політичної форми. Спосіб мислення, ідея на­ціоналізму надали формі нового змісту і значення; форма надала ідеї засоби для організованого втілення її проявів та прагнень. Як ідея, так і форма націоналізму розвивалися ще до доби націоналізму. Ідея по­ходить від давніх євреїв та греків і була знов покликана до життя в

Ганс Кон

Європі в часи Відродження та Реформації. В часи Відродження літера­тори заново відкрили греко-римський патріотизм; але цій новій наста­нові (attitude) тоді не вдалося стати набутком широких верств, а її секуляризм невдовзі був зметений поверненням Європи до релігії в ході Реформації та Контрреформації. Але Реформація, особливо у формі кальвінізму, відродила націоналізм Старого Заповіту. За сприятли­вих умов, які склалися в Англії, нова національна свідомість англійців як побожних людей в ході революції XVII століття поширилася на всю націю. Тим часом в Західній Європі нова політична влада, влада абсо­лютної монархії, утворила нову політичну форму – сучасну централі­зовану незалежну державу; вона стала тією політичною формою, в яку під час Французької революції була інфільтрована ідея націона­лізму, наповнюючи її спільною для всіх громадян свідомістю та умож­ливлюючи політичну і культурну інтеграцію мас в єдину націю. З приходом націоналізму маси перестали належати до нації, а стали нацією¹’. Вони почали пов’язувати себе з нацією, цивілізацію з націо­нальною цивілізацією, своє життя і виживання – з життям і виживан­ням нації. Націоналізм відтоді став домінувати в усіх почуттях та настановах мас; його почали використовувати і для виправдання дер­жавної влади, і для легітимізації застосування державою сили як про­ти своїх власних громадян, так і проти інших держав.

Суверенітет має подвійне значення. Один його аспект стосуєть­ся відносин держави з її громадянами, другий – відносин між держава­ми. Подібно до цього, почуття націоналізму є подвійним. Всередині нації (intranationally) він веде до живої симпатії між всіма членами нації; між націями (internationally) він проявляється у байдужості, недовірі, а то й ненависті до людей, які перебувають зовні національної орбіти. У внутрішньонаціональних відносинах люди керуються не тільки пе­реконанням про наявність сталих спільних інтересів, а й почуттям сим­патії, відданості і навіть готовності до самопожертви. У міжнаціональ­них відносинах вони керуються переконанням про відсутність сталих спільних інтересів між різними державами й почуттями, які варіюють від повної байдужості до найсильнішої антипатії, та можуть дуже швидко змінюватись у межах цієї шкали. Нація – не що інше, як час­тина людства – схильна видавати себе за ціле. Взагалі ж до цього крайнього висновку не приходять, оскільки зберігають свій вплив ідеї донаціоналістичної доби. Ці ідеї становлять основу західної цивілі­зації – як християнства, так і освіченого раціоналізму: це віра у єдність людства та пошанування індивіда як найвищої цінності. Лише фашизм, цей безкомпромісний ворог західної цивілізації, привів націоналізм до

Західний і східний націоналізм

його крайнього прояву – тоталітарного націоналізму, в якому люд­ство і індивід зникають, не залишається нічого, крім нації, яка стала винятковою та всеосяжною (the one and the whole). <...>

В добу націоналізму нації є великими корпоративними особис­тостями історії; відмінності в їхньому характері та світогляді нале­жать до найважливіших чинників, які визначають перебіг подій. Лише в цю добу воля націй, радше ніж воля індивідів, династій або ненаціо-нальних утворень, таких як церква чи класи, набуває вирішального значення; а тому розуміння їхньої історії потребує феноменології націй та їхніх характерів. Ці характери не є визначеними передісторично або біологічно, не є вони раз і назавжди усталеними; вони є витвора­ми суспільного та інтелектуального⁴ розвитку, незчисленних чергу­вань дій та реакцій: частину з них дуже важко розпізнати в потоці минулого, з якого історик відбирає лише ті, які видаються йому сут­тєвими і характерними елементами в системах майже запаморочли­вої складності. Якщо формування національних характерів тривало протягом багатьох століть, то їхня кристалізація відбулася в добу націоналізму. У західному світі, в Англії та Франції, в Нідерландах та Швейцарії, у Сполучених Штатах та в британських домініонах піднесення націоналізму було переважно політичною подією; йому передувало формування майбутньої національної держави або, як у випадку Сполучених Штатів, ці два процеси збігалися в часі. Поза межами західного світу, в Центральній та Східній Європі і в Азії, на­ціоналізм з’явився не лише пізніше, а й переважно на відсталішій стадії суспільно-політичного розвитку: кордони наявної держави та нації, яка народжувалася, збігалися рідко; націоналізм там формувався в протесті проти наявного державного утворення та в конфлікті з ним -не для того, щоб трансформувати його в державу всього народу (people’s state), а щоб заново окреслити політичні кордони у відповід­ності з етнографічними вимогами.

Внаслідок нижчої стадії суспільно-політичного розвитку, цей на­ціоналізм, народжений поза західним світом, знайшов свій вияв перед­усім у сфері культури. Спочатку це була мрія та надія вчених і по­етів, що не мала підтримки з боку громадської думки – така думка ще й не існувала, її вчені й поети намагалися створити; це було ризикова­не починання скоріше в освіті та пропаганді, ніж у політиці та вряду-ванні. Разом з тим як новонароджений націоналізм, так і весь модер­ний суспільний та інтелектуальний розвиток поза межами Західної Європи перебував під впливом Заходу, який тривалий час залишався і вчителем, і взірцем. І все ж, сама ця залежність від Заходу часто

Ганс Кон

уражала гордість національної освіченої верстви, як тільки ця вер­ства починала розвивати свій власний націоналізм; вона., зрештою, опинялася в опозиції до «чужої» моделі та її ліберально-раціоналістич­ного світогляду.

Будь-який новий націоналізм, отримавши свій початковий по­штовх з культурного контакту з якимось давнішим націоналізмом, шукав свого виправдання та своєї особливості у спадщині свого влас­ного минулого й підносив первісні, давні витоки та своєрідність своїх традицій – на противагу західному раціоналізму та універсальним стандартам. Націоналізм на Заході поставав у зусиллях побудувати націю з огляду на політичну реальність та боротьбу сучасності без занадто емоційного ставлення до минулого; націоналісти Централь­ної та Східної Європи часто створювали ідеальну батьківщину з міфів минулого та мрій майбутнього – пов’язану тісно з минулим і позбав­лену будь-яких прямих зв’язків з сучасністю – зі сподіванням, що вона колись стане політичною реальністю. Отож, їм було вільно прикра­шати її ознаками, за здійснення яких вони не несли безпосередньої відпо­відальності, але які впливали на появу в нації, що виникала, свого власного бажаного образу та своєї «місії». Якщо західний націоналізм був у своїх витоках пов’язаний з концепцією індивідуальної свободи та раціонального космополітизму XVIII століття, пізніший націоналізм Центральної та Східної Європи і Азії легко набував протилежного розвитку. Цьому новому націоналізму, залежному від зовнішніх впливів і водночас опозиційному їм та невкоріненому у політичній та суспільній реальності, бракувало впевненості у собі; свій комплекс неповноцінності він часто компенсував самозвеличуванням та над­мірною самовпевненістю; власний націоналізм видавався націоналі­стам Німеччини, Росії або Індії чимось незмірно глибшим, ніж націо­налізм Заходу, а тому багатшим у своїх проблемах та можливостях. Постійний пошук значення німецького, російського, індійського на­ціоналізму, роздуми щодо «душі» або «місії» нації, нескінченні обго­ворення відношення власного націоналізму до західного – все це ста­ло характерною особливістю цієї нової форми націоналізму.

Націоналізм на Заході ґрунтувався на нації, яка була витвором суспільних та політичних чинників; націоналізм у Німеччині ґрунту­вався не на раціональній суспільній концепції, а на «природній» ре­альності спільноти, яка тримається разом не з волі її членів чи обов’яз­ком, впровадженим контрактом, а традиційними родинними зв’язка­ми та статусом членів. Німецький націоналізм замінив раціональну правову концепцію «громадянства» на незрівнянно менш визначену

Західний і східний націоналізм

концепцію «folk», яка була спершу відкрита німецькими гуманіста­ми, а пізніше розвинена Гердером і німецькими романтиками. Цей [німецький націоналізм] набагато легше підкорявся волі уяви та емоцій. Він, здавалося, був закорінений у темних глибинах первісних часів та проростав крізь тисячі прихованих каналів підсвідомого розвитку, не пронизаний світлом раціональних політичних ідей, а захований в містичному лоні народу, що робило його близьким до первинних сил природи. Ця різниця у концепції нації та націоналізму була історич­ним наслідком різниці впливу, який мали Відродження та Реформація в Німеччині та в інших країнах Західної Європи.

На Заході Відродження та Реформація створили нове суспіль­ство, в якому середній клас і світська освіта отримали значну перева­гу, а універсалістське та імперське римське поняття середньовічного світу було відкинуто не лише на практиці, а й у теорії²’. Однак у Цен­тральній та Східній Європі ця середньовічна ідея світової імперії зали­шилася і, спираючись на дослідження давнини, здобула навіть нову силу – нереальну, але захоплюючу силу примарного світу. Відрод­ження та Реформація не змінили політичний і суспільний лад у Німеч­чині так глибоко, як це вони зробили в інших країнах Заходу; вони відбулися як суто науково-теологічні явища. А далі на схід вони не проникли зовсім – на Росію та Близький Схід вони не вплинули. Таким чином, старі розбіжності між Західною та Східною імперіями ще по­глибилися.

Примітки

1. Zangwill I. The Principle of Nationalities. – Watts: London, 1917. – C. 39. Макс Вебер визначає (loc. cit.) націю як «спільні зв’язки почуттів, адекватне ви­раження яких – це власна держава, і які через цю обставину намагаються таку державу створити». Див. також: Zimmern А. Е. Nationality and Government, and Other Wartime Essays.-Chatto&Windus: London, 1918.-C. 52.

ДЖОН ПЛАМЕНАЦ

ДВА ТИПИ НАЦІОНАЛІЗМУ

і

Т

і, хто пише про націоналізм, побільшості згодні, що до кінця XVIII століття його було замало, а то й не було зовсім. Вони можуть не дійти згоди щодо того, яким чином його описати чи пояснити, і їхнє ставлення тут коливається між рішучим осудом та щирою симпа­тією. Але говорять вони про нього як про щось доконче новітнє.

Я не заперечуватиму ні цієї думки, ні широко розповсюдженого переконання в тому, що націоналізм постає за соціальних умов, які за­початковують також виникнення демократичних і ліберальних ідей по­при те, що він часто набуває неліберальних та антидемократичних форм. У минулому столітті Актон нападав на нього як на загрозу не тільки порядкові, а й також свободі, а в цьому столітті його оголосили спотво­ренням демократії. Ці присуди поспішні й оманливі і в кращому випадку становлять лише напівправду. Але я жодного з них не заперечуватиму. Я обмежуся твердженням, що націоналізм – властивий виключно наро­дам із космополітичною й секулярною культурою, якій притаманна міцна віра в прогрес, – набув двох, виразно відмінних форм. Одну форму я називатиму західною, а другу східною. Я не пропоную, аби націоналізм кожного народу чітко підпадав під одну чи другу із цих двох категорій. Я також не заперечую, що існують інші способи вирізнення типів націо­налізму, достоту такою ж мірою значущі, як і цей. Під кутом зору цього вирізнення я лишень претендуватиму на те, що воно вказує на важливі відмінності, які заслуговують на більшу увагу, ніж вони її отримали.

Те, що я називаю східним націоналізмом, набуло розросту серед слов’ян, а також в Африці й Азії; його можна віднайти і в Латинській Америці. Отож я не міг назвати його неєвропейським і дійшов висновку, що найкраще означити його східним, тому що вперше він з’явився на сході Західної Європи.

Націоналізм, – як я про нього тут говоритиму, – є прагненням збе­регти або посилити національну чи культурну ідентичність народу, коли

Два типи націоналізму

ця ідентичність під загрозою, або ж прагненням її трансформувати чи навіть створити там, де стосовно неї є відчуття неадекватності або не­стачі. Я кажу національне або культурне, бо те, що відрізняє один народ від інших народів у їхніх власних очах, полягає у способах мислення, почування, поводження, які є, – чи вони вірять, що має бути, – саме їм властивими. Таким чином, націоналізм, головно, складає культурний феномен, хоча він може набувати, й незрідка набуває, політичної фор­ми. Він має стосунок, – але від них відрізняється, – як до патріотизму, так і до національної свідомості.

Патріотизм, або вірність спільноті, до якої хтось належить, існу­вав протягом усього часу існування спільнот. Хоч це слово рідко коли вживалося до XVIII століття, саме явище є давнім і відомим під іншими назвами, як-от «любов до краю» або «вірність своєму власному наро­дові». Національна свідомість є лише живим відчуттям та, бодай, також гордістю з того, що відрізняє власний народ від усіх інших. Це – відчуття культурної ідентичності. Воно було такою ж мірою сильним у греків, римлян та італійців доби Відродження, як і повсюдно упродовж останніх двох століть. Проте ці три народи бул