Суспільство, культура та комунікація

Певну множину фактів, які стосуються національності, можна опи­сувати, використовуючи термін «суспільство». Під суспільством розумі­ємо тут групу індивідів, взаємозалежних через поділ праці, через вироб­ництво та взаємообмін товарами і послугами: «Слово «суспільство» по­значає групу індивідів, які навчилися працювати разом».

У міру того, як існують значні відмінності на рівні такої взаємо­залежності – і не тільки в межах деяких конкретних товарів та послуг, а у межах великої їх кількості – ми можемо вважати одне суспільство відок­ремленим від інших. Деякі товари можуть бути транспортовані на ве­ликі відстані від одного суспільства до іншого – як, скажімо, нефрит у кам’яному віці або ж бавовна і гума у першій половині XX століття. Але обмін деякими специфічними товарами не створює суспільство; для цьо­го мусить бути обмін або поєднання багатьох товарів та послуг. У цьо­му сенсі суспільство – це група індивідів, пов’язаних інтенсивним поді­лом праці, і відокремлена від інших суспільств значним зниженням цієї інтенсивності.

У минулому розвинутий поділ праці означав поділ суспільства на

Карл Дойч

групи зайнятості (такі як «місто» та «село»), а також на соціальні страти, касти або класи (що перетинали деякі з цих груп зайнятості). Обмін товарами та послугами може пов’язувати певні суспільства між собою більшою мірою, аніж пов’язувати ці суспільства з іншими. У такому випадку ми можемо сказати, що вони разом утворюють щось на зразок великого суспільства, яке у певних аспектах є близьким до того, що називають цивілізацією, але не тотожним з нею.

Важливо чітко відрізнити це поняття суспільства від понять спільно­ти або культури в антропологічному сенсі. На перший погляд, культура складається з інституцій – таких як танці, весільні обряди – та з певних речей, як, скажімо, якийсь вид сокири чи списа, їжі чи одягу. Якщо ми придивимось пильніше, то побачимо, що ці речі якось тримаються ра­зом: ті самі люди звикли до певних видів сокир, одягу, їжі та шлюбу; вони мають загальноприйняті уявлення про красу орнаментів і про «доб­ру» поведінку дорослих і дітей. Всі ці речі, як виявляється, якимось чи­ном тримаються разом у їхній свідомості. Вони утворюють, якщо засто­сувати технічний термін, культурну конфігурацію.

Якщо придивитися до кожної конфігурації культури, то в індіанському pueblo, німецькому Gesangverein або ж у баскетбольній команді середньої школи Мідлтауна знайдемо, поза видимою конфігура­цією звичних речей та загальноприйнятої поведінки, невидиму конфігура­цію цінностей – того, що можна і не можна робити, правил для розрізнення поганих та добрих вчинків, красивого та огидного, звичайного та дивного, безпечного та небезпечного, цікавого та нецікавого. Позитивні елементи культури – дії, які ми бачимо, слова, які ми чуємо, речі, до яких ми торкаємося, – вбудовані у підґрунтя, яке в кожній культурі являє собою ту частину поведінки, що її ми не бачимо, оскільки вона вважається непристойною; зі слів, що їх ми не чуємо, бо вони можуть бути табу; з речей, які відсутні, бо їх не використовують. Тиша є красномовною. Без тиші немає мови, і саме культура вчить людей, коли потрібно говорити, а коли мовчати. Культура у цьому сенсі є екраном або ситом, конфігурацією «історично створеного селективного процесу, що каналізує реакції людей як на внутрішні, так і на зовнішні стимули».

Тому загальна культура є загальним набором стабільних, звичає­вих (habitual) уподобань і пріоритетів уваги та поведінки людей, а також їхніх думок та почуттів. Багато із цих уподобань можуть включати ко­мунікацію; людям, як правило, легше спілкуватися у межах тієї ж самої культури, аніж поза її межами. Мірою того, як спільна культура сприяє комунікації, вона формує спільноту.

Але не завжди. Певна культура може створити модель (pattern)

Народи, нації та комунікація

взаємопов’язаних ролей, таких як чоловік і жінка, батько й дитина, госпо­дар і раб. Якщо процес цей зайшов далеко, то комунікація між пов’яза­ними групами може дійти до вузького кола конвенціалізованих слів, тем та почуттів, дозволених усталеним етикетом. Такий етикет обмежує ко­мунікацію між білими й неграми в деяких частинах Півдня США: вони можуть зустрічатися роками, завжди роблять традиційні жести і промов­ляють традиційні фрази, та при цьому знають одне про одного дуже мало. Незважаючи на широку прірву в спілкуванні, деякі автори у таких ви­падках досі говорять про одну «культуру» білих та негрів; інші ж ідуть на компроміс і говорять про окремі «субкультури» білих та негрів в ме­жах цієї структури. У будь-якому разі, у таких крайніх випадках спільна культура – тобто спільна для обох груп – є відносно бідною. Це обмеже­на культура, обмежена власними внутрішніми бар’єрами, що робить її водночас обмеженою спільнотою.

Жодна термінологія не може бути точнішою за життя. Терміни «культура» та «спільнота» можна застосовувати як взаємозамінні, оскіль­ки вони описують один і той самий комплекс процесів. Коли ми говори­мо «культура», ми наголошуємо на конфігурації уподобань або ціннос­тей; коли ми говоримо «спільнота», ми наголошуємо на аспектах кому­нікації; так само, коли мова йде про рух транспорту в місті, часом ми можемо говорити про мережі вулиць, а часом – про систему світлофорів. Але без міських вулиць зелене та червоне світло світлофора не має ніяко­го значення. Так само ми ніколи не повинні забувати, що саме канали культури надають культурним цінностям їхнього значення.

Є й інший бік цього опису. Коли ми говоримо «культура», ми на­голошуємо на звичках, уподобаннях та інституціях як таких, ніби вони -конфігурація безтілесних привидів. Коли ми говоримо «комунікація», ми наголошуємо на зібранні живих індивідів, розум і пам’ять яких якраз і містять у собі звички та канали культури.

Тому обидва терміни по-своєму корисні. У більшій частині цієї кни­ги нація буде розглядатися у термінах спільноти, як її визначено тут. Але багато цінної літератури про народи та нації було написано з викорис­танням концепту культури. Про це взаємонакладання понять спільноти та культури потрібно пам’ятати, щоб зберегти зв’язок між цими різними підходами й запобігти розриву у цій галузі знання, що було б лише на шкоду обом.

Канали культури, як і суспільства, складаються з матеріальних за­собів. Так само як і канали суспільства, вони витвір історичних процесів, історія змінює їх і може їх знищити. Але вони дуже відрізняються від каналів суспільства – за тим, що проходить через них.

Карл Дойч

Різновид того, що передається каналами культури, надзвичайно важко описати. У нашій повсякденній мові не існує для цього якогось одного слова. Частини цього ми називаємо знанням, інші ми називаємо цінностями, ще інші – звичаями, норовами або ж традиціями. Деякі час­тини цього є лише чутками або просто новинами, ще інші – це накази чи команди. Ми маємо якісне розуміння цих речей. Ми можемо впізнавати їх, коли бачимо або чуємо, а також знаємо, що вони взаємопов’язані і що часто переходять одне в одне. Проте немає слова з повсякденної мови, що висловило б їхню єдність чи зв’язки між ними, а суспільствознавці не мають звичного для себе та усталеного концепту, який би уможливив їх точний аналіз чи кількісне вимірювання.

Можливо, найуспішніший спосіб подолання цієї проблеми поля­гає в тому, щоб запозичити цей концепт з іншої групи наук і пристосува­ти його для наших цілей. У найкращому випадку, такий концепт надасть нам лише спрощену модель невичерпно багатої реальності; все ж можна сподіватися, що він принаймні чіткіше прояснить деякі важливі аспекти цієї реальності.

Концепт інформації

Поняття того, що мають спільного між собою знання, цінності, тра­диції, новини, чутки та накази, було розроблено комунікаційними інжене­рами. Вони назвали це інформацією. При побудові телеграфної лінії чи те­лефонної мережі основною проблемою для інженерів був не зміст повідом­лень, які мають бути передані. Повідомлення могли бути правдивими чи неправдивими, священними чи нечестивими, жартівливими чи глибокодум­ними. Вони могли містити описи фізичних явищ або ж людських взаємин. Це могли бути повідомлення про інші повідомлення; або ж вони могли бути наказами, призначеними для того, щоб переорієнтувати чиюсь увагу або змінити людську поведінку. Комунікаційні інженери мусили подбати про те, що було спільне для всіх цих повідомлень, – потребу передати їх швидко, з найменшими зусиллями та з найменшими перешкодами.

Тому комунікаційні інженери розробили методи розкладання по­відомлень на невеликі, дискретні одиниці – літери в абетці, крапки й тире в азбуці Морзе, чорні та білі цятки на телеекрані; вони навчилися вимі­рювати, скільки цих елементів повідомлення, скільки цих одиниць інфор­мації було передано каналом зв’язку і скільки було втрачено. Таким чи­ном, вони знайшли точний спосіб вимірювання втрат чи спотворень у повідомленнях та вимірювання потужностей системи комунікації.

Народи, нації та комунікація

На початку в цьому процесі нехтували змістом повідомлень і зосе­реджували увагу лише на факті їх складності. Для дуже грубого лінійно­го екрана потрібно, мабуть, мати однакову кількість точок зображення, щоб передати картинку коміксів або ж грубу репродукцію картини «Мона Ліза» Леонардо да Вінчі. Гарна ж репродукція «Мони Лізи» потребува­тиме значно багатшої комунікаційної системи, значно більшої кількості та більшого розмаїття точок зображення. Хоча комунікаційні інженери не могли передбачити, повідомлення якого типу передаватиметься ко­мунікаційною системою, вони могли передбачити її можливі потужності.

Ось саме ці концепти інформації, потужності комунікаційної системи та взаємодоповнювальності (complementerity) її частин, можуть бути дуже корисними у галузі соціальної науки. Тому що будь-яка співпраця людських істот потребує принаймні деякої комунікації. Чим багатша їхня співпраця у виробництві матеріальних товарів та послуг, у розвитку високоорганізованих суспільств, у створенні та використанні нематеріальних скарбів – знання, мистецтва й цінностей, – тим більшою є потреба у багатій, різноманітній, швидкій і точній інформації. Ми не можемо точно виміряти шанобливість, красу, хоробрість або ж непо­хитність людей, але ми значною мірою здатні виміряти обсяг і типи повідомлень, які вони можуть одне одному передавати, та ту ціну, яку вони повинні заплатити у вигляді зусиль і втрати інформації.

Але тут нас цікавить очевидна здатність певних груп чоловіків і жінок досягати порозуміння одне з одним у широкому спектрі всього, що може бути в їхній свідомості, та їхня очевидна нездатність досягати такого ж порозуміння – принаймні у широкому обсязі – з чужинцями. Всі ми знаємо, що люди набагато легше можуть порозумітися одне з од­ним стосовно того, що у них в руках, ніж стосовно того, що у них в го­лові; тим часом рідко коли звертають увагу на ті відмінності між спільно­тами, що постають на основі цих різних типів порозуміння (sharing).

І тому у своїх наступних міркуваннях я схиляюся до погляду ант­ропологів, що і суспільство, і спільнота постають внаслідок соціального навчання, і що спільнота складається з людей, які навчилися спілкувати­ся між собою й розуміти одне одного далеко поза сферою простого об­міну товарами та послугами.

Я не можу застосовувати для цього аналізу те поняття спільноти, що його група провідних суспільствознавців запозичила зі сфери біо­логії, де «спільноту» рослин і тварин інколи визначають як набір рослин і тварин, що співіснують у певній місцевості.

«Суспільство» ж, на думку цих науковців, це група людей, що усві­домили спільну «належність» у певному сенсі. Те, що я пропоную тут для

КарлДойч

аналізу нації, відрізняється від обох цих полярних варіантів. Ми рідко бу­ваємо зацікавлені у простому співіснуванні, і, з другого боку, перед тим, як аналізувати чи обговорювати проблему свідомості, нам треба зрозумі­ти, що ж це за об’єктивні факти, які людина може усвідомити, навіть якщо ці факти існують у формі звичок, звичаїв чи уподобань у нашій свідомості.

Для цієї проблеми мені доведеться запозичити терміни з галузі до­сліджень комунікації, і мені треба вибачитися за варварське та квазімеха-нічне звучання, яким вони можуть вражати слух тих читачів, що з ними не знайомі. Я маю три підстави для свого вибачення: по-перше, наукове вивчення процесів комунікації не призводить насправді до механістич­ної філософії, а радше навпаки; по-друге, я застосовую спрощену термі­нологію лише для того, щоб спростити відстежування певних нескінчен­но більших та складніших суспільних процесів (як простий дзвіночок може полегшити стеження за рухами набагато складнішого кота); і, на­решті, по-третє, цей наш підхід можуть виправдати його результати.

Суспільства виробляють, відбирають та каналізують товари й по­слуги. Культури виробляють, відбирають та каналізують інформацію. Залізниця чи друкарський верстат є предметом суспільства. Дорожній знак або абетка є предметом культури. Суспільства можуть будувати стіни; культури можуть встановлювати табу. Суспільство комунікує ма­теріальними товарами або вкладанням енергії, яке називають працею; культура комунікує зразками (patterns). Це можуть бути зразки розмі­щення об’єктів у просторі, від кераміки та орнаментів до знарядь та буді­вель. Це можуть бути зразки дії, як ігри, танці, або моделі доброчесної поведінки. Або ж це можуть бути зразки уподобань щодо поведінки, такі як стандарти моральності або смаку. Або ж, врешті, це можуть бути коди та символи, тобто зразки, створені таким чином, щоб передавати інформацію про інші зразки, аж до того, що біолог Дж. С. Гакслі назвав «унікальною для людини біологічною характеристикою, суть якої поля­гає у наявності традиції», і що Едмунд Берк охарактеризував як «парт­нерство у всілякому мистецтві... й у всілякій довершеності».

Якби ми знали, як порівнювати й вимірювати здатність груп та куль­тур передавати інформацію, ми могли б досягти кращого розуміння їхньої поведінки та їхніх можливостей. Але як можна виміряти інформацію?

Можливі виміри інформації

Різниця між суспільством та культурою або ж суспільством та спільнотою, по суті, відповідає різниці у сучасній технології між енерге-

Народи, нації та комунікація

тичною технікою та комунікаційною технікою. Енергетична техніка пе­редає певні обсяги електроенергії; комунікаційна техніка передає інфор­мацію. Вона не передає події; вона передає моделі відношень (a patterned relationship) між: подіями.

Коли мовне повідомлення передається через послідовність механі­чних вібрацій повітря та мембрани, потім електричними імпульсами в дроті, потім електричними процесами на радіостанції й радіохвилями, потім через електричні й механічні процеси приймача та приладу запису до набору доріжок на поверхні диску, і в результаті програється і слухач його чує – те, що передавалося через цю низку процесів або ж каналів комунікації – це дещо, що лишилося незмінним, інваріантним упродовж усієї цієї послідовності процесів. Це не матерія і не який-небудь конкрет­ний процес і не якась кількість енергії, оскільки якості сигналу, створе­ного реле та електролампами, не потребують вкладання значних обсягів енергії.

Дію того ж самого принципу знаходимо у послідовності процесів від розподілу світла, відбитого від скелі, до його розподілу у хімічних змінах на фотоплівці, і далі, у розподілі чорних та білих цяток на друко­ваній поверхні або ж у розподілі електричних імпульсів «так» і «ні» у фототелеграфі або у телебаченні. Тут передається не світло і не тінь, а інформація, моделі відношень між світлом і тінню.

У другій групі прикладів ми можемо описати стан скелі у понят­тях розподілу світлих і темних плям на її поверхні. Це буде опис стану скелі у певний момент часу. Якщо ж потім, досліджуючи стан плівки після експозиції, ми опишемо розподіл темних цяток срібла, що осіло на ній, та світлих місць, що залишилися, то одержимо інший опис стану. Кожен із двох описів був би описом різних фізичних об’єктів – скелі і фотоплівки – але в якійсь значній частині ці два описи виявилися б ідентичними, незалежно від того, чи порівнювали б ми їх точка за точкою, чи в мате­матичних термінах.

І була б знову-таки значна тотожність між цими двома описами та деякими іншими, як-от опис розподілу чорних і білих цяток на друко­ваній поверхні, або ж електричних імпульсів «так» і «ні» у телевізійній схемі, або світлих і темних цяток на телевізійному екрані. Міра фізичної можливості передавання й відтворення цих моделей залежить від того, наскільки існує «дещо» незмінне у всіх відповідних описах стану фізич­них процесів, завдяки чому ця передача й здійснюється. Це «дещо» - інформація – ті аспекти описів стану кожного фізичного процесу, які є спільними для всіх цих процесів.

У міру того, наскільки останній опис стану у цій послідовності

КарлДойч

відрізняється від першого, інформація вважається втраченою або спот­вореною під час проходження її комунікаційним каналом. Цей обсяг втра­ченої інформації можна виміряти. Можна виміряти його дуже витонче­ними способами, як у телефонній та телевізійній техніці, коли повідом­лення розбивається на дуже багато електричних імпульсів, звукових ча­стот або точок зображення. Відсоток імпульсів або точок зображення, що досягають кінця каналу зв’язку, вимірюється статистичними засо­бами, і ця величина залежить від тих змін, яких зазнали ці імпульси чи точки зображення, та від того, як ці зміни вплинули на їхній розподіл у кінцевому зображенні. Ми можемо вимірювати і простіше: розбивши по­відомлення на кілька простих частин, запитаємо, скільки із цих частин «пройшло» у відповідності з мінімальним стандартом точності, і як силь­но змінилася ймовірність зображення на другому кінці каналу через відсутність деяких частин, які були втрачені.

Кожен із цих методів, хоч би який він був – витончений чи грубий, більш або менш точний – може дати нам засоби кількісного вимірюван­ня надійності {fidelity) комунікаційного каналу у порівнянні з іншими каналами. За будь-якої методики ми можемо знайти міру ефективності каналу, а також міру відносної ефективності або доповнювальності яки­хось частин чи ланок каналу відносно інших.

Інші виміри функціонування комунікаційної системи або допов­нювальності її частин – стосуються можливої швидкості передачі інфор­мації або ж обсягу різних типів інформації, які можуть бути передані. Спільним для всіх цих підходів буде той факт, що зразки інформації мож­на виміряти у кількісних поняттях, описати математичною мовою, їх мож­на науково аналізувати, передавати або обробляти у практичному про­мисловому масштабі.