Культурний націоналізм як рух модернізації

Багато науковців звичайно погоджуються <....>, що культурний націоналізм робить важливий внесок у національне будівництво – тоб­то, в досягнення спільнотою ідентичності, в її політичну організацію та уніфікацію у межах певної території. Але навіть серед таких науковців існує згода, що культурний націоналізм є регресивною силою, що він є витвором інтелектуалів у відсталих суспільствах – у суспільствах, які, зіткнувшись з науково досконалішими культурами, надолужують відчут­тя приниження зануренням в історію, аби твердити, що вони спадкоємці великої цивілізації. В усякому разі, [стверджують ці вчені,] культурний націоналізм є дійовим для формування націй у таких відсталих культу­рах, але він сам собою не відкриває шляху для суспільно-політичної мо­дернізації.

Таке тлумачення вперше запропонував свого часу Ганс Кон²¹ – зас­новник історичних досліджень націоналізму; його вплив відчувається також у блискучому аналізі націоналізму, здійсненому недавно Ернес-том Ґелнером²². <...>. Я спробую спростувати цей загальноприйнятий погляд. Я виходжу з припущення, що культурний націоналізм відіграє значно позитивнішу роль у процесі модернізації. Адже він являє собою не примітивне, а еволюційне розуміння спільноти, яке поєднує з надна­ціональною світською культурою, спрямованою на утвердження плюра­лістичної світової цивілізації. Культурні націоналісти є речниками мо­рального оновлення; вони започатковують ідеологічні рухи в періоди суспільних криз для того, щоб реформувати систему світоглядних орієн­тацій спільноти та запропонувати моделі суспільно-політичного розвит­ку, які б втілювали в собі їхні стратегії модернізації. У визначенні цих цілей поняття світської наднаціональної культури відіграє важливу роль.

Кон доводить, що існує два типи націоналізму – націоналізм полі­тичний, раціональний і націоналізм культурний, «містичний»; перева­жання одного з них над другим залежить від рівня суспільно-політично­го розвитку спільноти²³.

Культурний і політичний націоналізм

[На думку Кона,] політичний націоналізм з’явився спочатку на «За­ході» (до якого Кон відносить Англію, Францію, Нідерланди, Швейца­рію, США та британські домініони) – у тих спільнотах, де від часу Рене­сансу поступово розвинулась софістична міська місцева культура і були встановлені або майже встановлені кордони національної держави. Коли ж з’явився націоналізм, то тут потрібно було лише перетворити вже на­явну державу у державу одного народу. Націоналізм тут набув практич­них і конституційних форм.

Одначе, коли націоналізм пізніше з’явився на «Сході» (до якого Кон відносить Центральну та Східну Європу і Азію), він став імітатив­ною реакцією на «західну» раціоналістичну культуру. Але тут не існува­ло світського середнього класу. Суспільство було переважно аграрним, з численним сільським населенням, керованим реакційною аристократією; до того ж тут не існувало ніякої відповідності між етнічними та політич­ними кордонами. Націоналісти тут не могли звертатися до територіаль­ної спільноти, вони також усвідомлювали соціальну й політичну відсталість їхніх культур у порівнянні із «західними»; тому вони заходи­лись створювати уявну націю (visionary nation), що ґрунтувалася на істо­ричних спогадах та на ознаках культурної самобутності, і стали тверди­ти про вищість містичного органічного зв’язку між селянством, землею та спільнотою²⁴.

Це був культурний націоналізм істориків і митців, заслуга яких, з погляду Кона, полягала у створенні національної громадської думки, зорієнтованої на формування самобутньої політичної спільноти, підґрун­тям якої мала стати «природна» батьківщина; тим самим він закладав основу для пізніших модерністських політичних націоналістичних рухів. І все-таки Кон оцінює культурний націоналізм як регресивне явище, ос­кільки вважає його нездатним керувати процесом модернізації²⁵.

Ґелнер також дає нам картину парадоксальних взаємин між куль­турним націоналізмом і модернізацією. [З його погляду,] культурний на­ціоналізм є витвором інтелектуалів у відсталих суспільствах, які у відповідь на загрозу з боку розвинутих науково-індустріальних культур і складнощів змагання з цими культурами стали проповідувати ностальгійне повернен­ня до первісного цілісного фольклорного світу і пішли шляхом лінгвістич­ної та культурної реконструкції. Змальовуючи страждання первісної спільноти під чужим бюрократичним урядуванням, вони започаткували націоналістичний погляд на державу. Одначе наслідок їхніх зусиль був майже протилежним тому, чого вони домагались. Бо ж вони мріяли про відроджену народну спільноту, а, як наслідок [своїх дій], одержували куль­туру модерну, в основі своїй наукову, хоча з місцевими ідіомами²⁶.

Джон Гатчінсон

Кон і Ґелнер, безперечно, мають слушність у своєму ототожненні культурного націоналізму з захисною реакцією освічених еліт на той вплив, який модернізація чужих культур здійснює на політичні процеси. Цей вплив може мати своїм наслідком утвердження в оновленому ви­гляді традиційних цінностей спільноти – як це сталося у сучасних мусуль­манських країнах Середнього Сходу та Азії. Але ці автори помилково сприймають таке поновлення народності як повернення до ізольованої сільської простоти, вільної від усіх безладь цивілізації.

Насправді в даному разі маємо щось майже протилежне. Бо поза тим зверненням частини інтелектуалів та інтеліґенції до народності має­мо, по-перше, динамічне розуміння нації як розвинутої цивілізації з її особливим місцем в розвитку людства і, по-друге, відповідне прагнення перетворити націю так, щоб вона – об’єднавши минуле та сучасне на вищому рівні – спромоглася вийти в авангард всесвітнього поступу. <...>

Культурні націоналісти звертаються до освіченого нового поколі­ння з тим, щоб, створивши модерну наукову культуру, утвердити ко­лишнє місце своєї країни в світі; таку культуру вони поєднують з залиш­ками етнокультури того народу, який – будучи віддаленим від центру метрополії – є єдиним охоронцем національних традицій. Стисло кажу­чи, повернення до народності не є втечею від світу: воно є засобом пере­вести націю з наявної відсталості та розділеності на найвищий ступінь суспільного розвитку.

Примітки

1. Herder J. G. Reflections on the Philosophy of the History of Manking/Ред. F. Manuel. – Chicago, 1968. – С 50-60.

2. Berlin I. Vico and Herder: Two Studies in the History of Ideas. – London, 1976.-С 158-163.

3. Barnard F. M. Culture and Political Development: Herder’s Suggestive Insights //American Political Science Review. – 1969. – № 63. – С 385-390.

4. Herder J. G. Op. cit. – С 117.

5. Ibid. – С 106.

6. Ibid.-С. 172.

7. Berlin I. Op. cit. – С 26.

8. Smith A. D. Ethnic Myths and Ethnic Revivals//European Journal of Sociology. -1984.-№25.-С 292-293.

9. <...> Див.: Levenson J. R. Liang Ch’I Cha’ao and the Mind of Modern China. – London, 1959. – С 122.

 

10. Berlin I. Op. cit. – С 203-204.

11. Wilson W. A. Folklore and Nationalism in Modern Finland. – Bloomington, Ind., 1976.-С. 37-42.

Культурний і політичний націоналізм

12. Herder J. G. Op. cit. – С. 130.

13. Пор.: Ar gyle W. J. Size and Scale as Factors in the Development of Nationalist Movements. – У кн.: Smith A. D. (ред.). Nationalist Movements. – London, 1976.

14. Brock P. The Slovak National Awakening. – Toronto, 1976. – C. 22.

15. Barnard F. M. Op. cit. – C. 390-394.

16. Pech S. Z. The Nationalist Movements of the Austrian Slavs in 1848: A Comparative Sociological Profile//Social History. – 1976. – № 9/18. – С 343.

17. Про дискусію стосовно останнього випадку див.: Argyle W. J. Op. cit. -С. 42-43.

18. Pech S. Z. Op. cit. – С 343.

19. Ibid. – С 347.

20. Моє обговорення [Наукового] товариства ім. Шевченка базується на: Horak S. М. The Shevchenko Scientific Society (1873-1973): Contribution to the Birth of a Nation//East European Quarterly. – 1973. – №7. – С 249-264; і Rudnyt-sky I. The Ukrainian National Movement on the Eve of the First World War//East European Quarterly. – 1977. – №11. – С 141-154.

21. Kohn H. The Idea of Nationalism. – New York, 1946.

22. Gellner E. Nations and Nationalism. – Oxford, 1983.

23. Kohn H. Op. cit. – С 3^t.

24. Ibid.- C. 329-341.

25. Ibid. – С. 429-430.

26. Gellner Е. Op. cit. – С. 57-61.

ПЕТЕР АЛЬТЕР

ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД ЗАЛЕЖНОСТІ І ПРИГНОБЛЕННЯ: ДО ТИПОЛОГІЇ НАЦІОНАЛІЗМУ

/. Історичний рівень досвіду

К

оли в Німеччині та в інших європейських країнах на початку XIX сторіччя сучасний націоналізм переживав свою першу добу розквіту, він уявлявся силою, що давала можливість народам кон­тиненту порвати пута політичної та соціальної неволі. Як ідеологія, що написала на своїх прапорах самовизначення народів, націоналізм узако­нював вимогу власної державності. Він пробуджував надії і сподівання.

Один із чільних провідників рано утвореного грецького руху за незалежність князь Александр Іпсиланті, що перебував на російській службі, в лютому 1821 року, на початку повстання греків" проти осман­ського панування, звернувся до своїх земляків із палким закликом. У ньо­му мовилося:

«Підійміть очі, братове! Гляньте, в якому жалюгідному становищі ви перебуваєте, ваші храми опоганено, ваших дочок віддано на поталу хти­вим варварам, хати сплюндровано, поля спустошено, ви самі стали як ті бідолашні раби! Чи ж не настав нарешті час скинути нестерпне ярмо, визволити батьківщину! Відкиньте все негрецьке, підійміть прапори, пе­рехрестіться і ви всюди переможете, і порятуєте вітчизну та церкву від наруги безбожників. Хто з вас, шляхетні греки, не запалає бажанням звільнити вітчизну від кліки?»

І далі:

«Але насамперед має запанувати дух одностайності. Багатші з нас по­винні пожертвувати частку свого майна, священики, навчаючи і наводячи приклади, додати народові мужності, а ті, хто служить по чужих дворах, і цивільні, і військові, хай залишать свою службу, хоч би якому урядові вони підлягали. Усі вони мають спільно змагатися за велику мету і тим самим сплатити вітчизні свої давні борги. Усі вони, як годиться шляхетним чоло­вікам, повинні негайно озброїтися, і я обіцяю вам невдовзі перемогу, а з нею і щасливу долю. Поведіть проти тих розніжених рабів, тих наймитів мужній народ, покажіть себе справжніми нащадками стародавніх героїв»¹.

Звільнення від залежності і пригноблення...

Греки, так само як інші балканські народи, жили вже не одне сто­річчя під турецьким пануванням. Як християни вони в державі султана зазнавали дискримінації, але в економіці і навіть в адміністрації Османсь­кої імперії посідали чільні позиції. Умови життя в них були непевні, але не найгірші. Колонії грецьких купців і торговців існували в усіх великих містах східного Середземномор’я. Хоч греки в Османській імперії могли безперешкодно пересуватися куди хотіли і мали з того чималу економіч­ну користь, у них, як і в їхніх північних сусідів, рівнобіжно з дедалі ви­разнішим занепадом османської центральної влади зростало прагнення до більшої політичної свободи. Під впливом Французької революції та її ідей наприкінці XVIII сторіччя вибухнули війни та повстання проти турків, першим наслідком яких було надання 1815 року обмеженої полі­тичної автономії Сербії²⁾.

Успіх сербів надихнув греків на посилення боротьби за зміну полі­тичного status quo на теренах, які вони вважали грецькою землею. Зак­лик Іпсиланті – типове свідчення про ці прагнення і про риторику, що йшла з ними в парі. Наведені там аргументи повторювалися, тільки з незначними відмінами, у програмах інших національних рухів у Європі XIX сторіччя. Вони раз по раз виринають із просто-таки втомливою монотонністю і пізніше, аж до антиколоніальних рухів у Азії та Африці після Першої світової війни. Що ж то були за аргументи?

Заклик Іпсиланті до боротьби проти чужинецького османського панування апелював до солідарності народу, до діянь міфічних героїв його історії, до жертовності одиниць. Іпсиланті вимагав служіння вітчизні і усвідомлення в собі «грецького», вкладаючи невідомо який зміст у це слово. Він обіцяв перемогу над турками, а «з нею і щасливу долю». Цими обіцянками він цілком відверто намагався збудити у греків надію на кра­ще життя в незалежній грецькій державі, що, проте, як економічна оди­ниця давала грекам (і це вже тоді було неважко зауважити) куди меншу можливість виявити себе, ніж Османська імперія, яка простягалася на три континенти. Але така оцінка ситуації з погляду економіки в тодішній дискусії ще не відігравала ніякої ролі. Вища мета грецького націоналіз­му – власна державність – переважала всі інші питання. У 20-ті роки XIX сторіччя здавалося, що здійснення цієї мети вочевидь наблизилось, бо визвольна боротьба греків викликала в Європі симпатію і підтримку, насамперед у ліберальної громадськості Західної Європи³’. Вона вбача­ла в націоналізмі дійовий засіб для зміни зашкарублих політичних та соціальних відносин у роки реставрації після Віденського конгресу.

Для народів Азії та Африки націоналізм ще й приблизно через 130 років після початку грецького руху за незалежність зберігав значення

Петер Альтер

сили, що революціонізує суспільство. Однак у Європі ставлення до на­ціоналізму від часів князя Іпсиланті дуже змінилося. У Європі націоналізм уже не здавався провісником і супутником «Весни народів», силою, що здатна привести європейські народи до кращого майбутнього і до тако­го ладу, коли всі держави житимуть між собою в мирі. У середині XX сторіччя націоналізм став деструктивною силою. Для європейців націо­налізм означав тепер найперше «могутній потяг до панування», «праг­нення поставити свій народ чи свою державу перед усіма, над усіма і надати їм вагу коштом інших народів»². Після Другої світової війни пе­реважна більшість європейців ототожнювала націоналізм із войовничою агресією, нестерпним прагненням розширити свої володіння та расиз­мом. Націоналізм сприймали як вияв ідеології, що завдавала Європі тяж­ких страждань.

«З усіх ненависних мені лих націоналізм я, мабуть, ненавиджу най­дужче, – писав 1952 року британський письменник і видавець Віктор Ґоланч у своїй автобіографії. – Націоналізм – національний егоїзм, який воліє думати категоріями свого народу, а не категоріями гуманності, – є породженням зла, бо зосереджується на відносно неважливих речах (як хтось живе, якою мовою він говорить, яка його культура, які в нього ознаки «крові») і не бере до уваги того простого факту, що хтось є люди­ною... Націоналізм призводить до заздрощів, до прагнення розширити свою державу, до гноблення, сутичок і, врешті, до війни»³.

Ґоланч був сучасником націоналізму, що цілком утратив свій по­чатковий визвольний та ліберальний характер і виявив себе як екстре­містська ідеологія, що мала моторошний вплив на співжиття європей­ських народів, – особливо це стосується німецького та італійського націо­налізмів, які пригноблення, ба навіть знищення інших націй проголоси­ли своєю програмою, а в 30-х та 40-х роках і здійснили її. Після досвіду зі спотвореним націоналізмом фашистського режиму в Італії та націонал-соціалізмом у Німеччині націоналізм з погляду європейців є морально неприйнятним явищем.

Негативна оцінка націоналізму після 1945 року, яка недвозначно проглядається в Ґоланча, ще й сьогодні в Європі чималою мірою визна­чає ставлення до нього. Часто навіть на раніші форми вияву націоналіз­му ретроспективно накладають моральний вердикт. Зміну ставлення до націоналізму особливо чітко видно в німців, для яких він у повоєнні роки був ґрунтовно дискредитований. Вони спізнали на собі, у що вилився під час Першої світової війни націоналізм німецької імперії і як безмірно перебільшений націоналізм «Третього рейху» з його радикальною полі­тикою народності і раси призвів до зруйнування заснованої щойно 1871

Звільнення від залежності і пригноблення...

року німецької національної держави. Нове ставлення до націоналізму, діаметрально протилежне до колишнього, згодом породило в західній частині Німеччини схильність недооцінювати все ще велике значення націоналізму в інших частинах світу. Проте глибше ознайомлення з на­ціоналізмом та його історією утримало б кожного дослідника від бажання розглядати його насамперед під враженням націонал-соціалізму та са-мознекровлення Європи у Другій світовій війні. Націоналізм як політич­ний принцип, що сьогодні тим більше відіграє вирішальну роль у внутрішній та зовнішній політиці багатьох держав і не втратив своєї здат­ності мобілізувати маси проти внутрішніх і зовнішніх ворогів, можна ще довго розглядати як такий, що зберіг своє значення.

Націоналізм рісорджіменто

Із висловлювань Іпсиланті та Ґоланча добре видно, що з поняттям «націоналізм» пов’язують різні уявлення, сподівання й досвід. Обидва, грек Іпсиланті і британець Ґоланч, говорять про націоналізм, але для кожного з них він означає щось інше, таке відмінне одне від одного, що більшу відмінність, мабуть, годі й уявити, – це приклад уже згадуваної тут плутанини у визначенні поняття «націоналізм». Протилежно відмінна функція, яку націоналізм здатен узяти на себе у відповідному історично­му контексті, може бути вихідним пунктом для типології, що поєднує ці різноманітні форми, систематизуючи їх, у дві великі групи або основні типи: у націоналізм рісорджіменто і в інтегральний націоналізм. Така, хай навіть і схильна до спрощення, історична типологія, спрямована на функціональний характер націоналізму, уживає його як нейтральну на­укову категорію і намагається відмежуватись від таких моральних кате­горій як «добрий» і «злий». Як евристичний інструмент для опису і пояс­нення багатошарового феномена націоналізму вона, незважаючи на всі спрощення, має чималу вартість.

Форму націоналізму рісорджіменто, типовим речником якого є Іпсиланті, насамперед можна в цілому більш-менш шанобливо визначи­ти як політичну силу з визвольною функцією. Вона супроводжує визво­лення нових верств суспільства всередині вже утвореної, колись абсолю­тистської держави в Західній Європі і так само визволення цілого само-усвідомленого народу від багатонаціонального панівного союзу в Цен­тральній та Східній Європі. Націоналізм рісорджіменто, що його часто визначають як «ліберальний націоналізм» (К. Й. Г. Гейз), як «справжній націоналізм» або як «націоналізм у своїй оригінальній фазі»⁴, є чинни-

Петер Альтер

ком політичного об’єднання великих суспільних груп, утворення націй і самовизначення їх у національній державі. Націоналізм рісорджіменто, історичною моделлю якого є італійський націоналізм у XIX сторіччі («Risorgimento»), кінець кінцем має на меті звільнення від політичного та соціального гніту, в ньому є очевидні елементи ліберальної опозиційної ідеології. Це рух протесту проти наявної системи політичного пануван­ня, проти держави, яка гальмує розвиток власної нації, руйнує власні національні традиції. Речники цього націоналізму наголошують на праві кожної нації, а також на праві кожного члена нації на автономний роз­виток. На їхню думку індивідуальна свобода і національна незалежність тісно пов’язані одна з одною. Тому національний рух у Німеччині відра­зу ж виступив в обороні громадян. Скликані для ухвалення конституції грецькі Національні збори, що відбувалися в Епідаврі 27 січня 1822 року, звернулися до народів Європи з заявою, в якій мовилося:

«Війна, яку ми провадимо проти турків, – це не війна якоїсь партії чи наслідок заколоту, і ми її провадимо не задля користі якоїсь окремої ча­стини грецького народу; це національна війна, священна війна, що має на меті відвоювати права особистої волі, власності й честі, – права, які сьогодні мають цивілізовані народи Європи, наші сусіди, права, яких не дає нам – усім нам – люта, нечувана тиранія оттоманів. Вона хоче задуши­ти в наших грудях самий спогад про ці права»⁵.

Для таких впливових апостолів ліберальної форми націоналізму рісорджіменто як Йоган Ґотфрід Гердер та Джузеппе Мацціні, народи, що чітко відрізняються одні від одних мовою і характером, у певний момент виконують для людства особливе завдання. З такими уявлення­ми вони спромоглися лише стати продовжувачами французького націо­налізму кінця XVIII й початку XIX сторіччя. Бо французькі революціо­нери виправдовували свій націоналізм, наголошуючи на тому, що їхня місія – поширювати всюди в Європі загальнолюдські ідеали свободи, рівності і братерства. Це надавало французькому націоналізмові вищо­го сенсу – принаймні так думали його сучасники. За аналогією з цим Мацціні, що якийсь час жив на вигнанні у Франції, вважав, що «покли­кання» англійців – індустріалізація і заснування заморських колоній, «покликання» росіян – цивілізування Азії, «покликання» німців – мис­лення, а «покликання» італійців – керувати світом як «Третій Рим».

1857 року Мацціні запропонував свою карту «ідеальної Європи». Вона складалася з одинадцяти націй. Деяким меншим європейським на­родам, що прагнули національної незалежності, Мацціні відмовив у праві на власну національну державу. Він заперечував їхні якості як нації. На­приклад, ірландцям, доводив він, власне, потрібен лише кращий уряд.

Звільнення від залежності і пригноблення...

їм бракує таких істотних ознак нації як мова та звичаї, а так само особ­ливої історичної місії, специфічних обов’язків у вищому служінні люд­ству. Мацціні радив ірландцям задовольнитися становищем складової частини Об’єднаного Королівства⁶. Звичайно, таке визначення обурило лише ірландських націоналістів, хоч сьогодні, в ретроспективі, все це звучить трохи наївно і видається з історичного погляду безпідставним. А проте в намаганні ідеологічно підсилити й узаконити націоналізм рісор-джіменто такі уявлення відігравали тоді не останню роль.

Щоб народи могли виконати свою до певної міри духовну місію, ви­значення якої, часом дуже загальне, більш-менш прив’язане до феномена творення національних міфів, вони мають бути вільні. Цей зв’язок був зро­зумілий для сучасників. На противагу побудованому на королівському ладі світові, що знемагав від воєн, Мацціні висував ідеал дружби всіх вільних націй, що сягала й поза кордони, незалежно від того, які ті нації, малі чи великі. Старій Європі реставрованих монархій він протиставляв молоду Європу націй, таких, якими їх створив Бог, давши їм місце на землі та мову. Національно-державний лад – якщо він колись буде запроваджений – га­рантує мир, бо він відповідає не тільки волі народів, а й Божій волі⁷.

Примарний план людянішого і мирного світового ладу, заснова­ного на множинності індивідуальних націй, у теорії звучав переконливо, але в політичній дійсності послідовне запровадження його наштовхува­лося на непереборні труднощі. Треба було не лише подолати опір вели­ких багатонаціональних держав, що цілком справедливо сприймали принцип національних держав як виклик своєму подальшому існуван­ню. У той план були ніби заздалегідь закладені конфлікти між різними націоналізмами через самий принцип рівноправності всіх націй та їхніх політичних прагнень. Треба було покласти край національним претен­зіям, особливо на тих теренах, де, як на Балканах чи в більшій частині Центрально-Східної Європи, народи, що усвідомлювали себе націями, жили впереміш, або й у тих випадках, коли найчисленніша нація в дер­жаві намагалася не дати розвинутись іншим націоналізмам. Історія ба­гатонаціональної Габсбурзької монархії аж до її розпаду дає багатий матеріал для дослідження процесу утворення «субнаціоналізмів», най­перше в угорській половині імперії, де від 1875 року посилилась ради­кальна політика мадяризації, що до певної міри була реакцією на потуж­ний вплив Відня у цілій монархії. Мадярський націоналізм, що виріс на одномовності Угорщини, викликав, зі свого боку, національну реакцію немадярів – словаків, хорватів, німців, румунів. Відмова мадярів від при­належності до спільної габсбурзької держави збігалася з відмовою на­ціональностей, що жили в Угорщині, від мадярського націоналізму.

Петер Альтер

Як приклад асиміляційної політики панівного націоналізму мож­на назвати політику русифікації, яку проводив царський уряд, починаю­чи від 60-х років XIX сторіччя в російській частині Польщі, в балтій­ських провінціях, в Україні і пізніше у Фінляндїї^або пруську політику гер­манізації у провінції Познань у 30-ті роки, потім поновлену від 70-х років XIX сторіччя. За такою націленою на уніфікацію політикою, яка не ви­ключає тиск і примус, стоїть поширена думка, що національність насам­перед засвідчує себе мовою і національна держава виявляє свій характер у єдиній національній мові.

Але взагалі, особливо для раннього націоналізму рісорджіменто, діяв принцип солідарності пригноблених проти гнобителів. Націоналізм не протиставляв націю нації, а всі нації об’єднував in tyrannos*, чи то були дрібні князьки, чи династії, чи багатонаціональні імперії. Священ­ний союз народів протистояв священному союзові князів. Прихильники національних рухів на початку XIX сторіччя підтримували один одного ідейно, а часом і матеріально, та тільки доти, доки їхні націоналізми не ставали один одному на дорозі. Націоналісти першої половини XIX сто­річчя були інтернаціоналістами, так само як були інтернаціональними антиколоніальні визвольні рухи в XX сторіччі. Німці, як і решта євро­пейців, у 20-ті роки XIX сторіччя були захоплені визвольною бороть­бою греків проти османського панування. Політичне захоплення «відрод­женням Греції» (Вільгельм Трауґот Круг, 1821) дало поштовх до набору добровольців та до заснування «Грецького товариства», до цілої повені літературних і мистецьких творів, присвячених Греції; англійський лорд Байрон, який, щоправда, вже 1824 року, невдовзі після свого ефектного приїзду до Греції, помер, став тоді славнозвісним у Європі. У поширене там еллінофільство вкладалося, особливо в Німеччині, багато своїх влас­них прихованих національних почуттів, але в ньому неважко було знай­ти і християнські та гуманістичні мотиви.

Від 1830-1831 років як борців за політичний і національний лібе­ралізм ушановували поляків, багато з яких після поразки їхнього по­встання проти царського режиму іммігрувало до Західної Європи. Самі себе вони вважали жертвами автократичного царизму і мучениками за свободу в Європі. Поляк був «Ісусом Христом серед народів». Але «розі­п’ята нація» (Адам Міцкевич) іще воскресне. її визволення означає виз­волення всього людства від війни і гноблення. Уже польський легіон, який 1797 року організував Генрик Домбровський, боровся під гаслом «За нашу і вашу свободу» («Za naszq і waszq wolnosc»). Захоплення поля-

* Проти тирана (латин.).

Звільнення від залежності і пригноблення...

ками і дружба з ними, що йшла врозріз із ворожим ставленням до них пруського та австрійського урядів після повстання у Конгресовій Польщі, розвинулися в характерні ознаки національно свідомої, ліберально-де­мократичної Німеччини. Гамбахське свято 1832 року⁴’ дає тому яскраві докази. Між 1830 і 1848 роками справа єдності і свободи німців та спра­ва національної самостійності поляків були майже ідентичні.

У 30-ті й 40-ві роки XIX сторіччя виникли міжнародні об’єднання націоналістів. 1834 року Мацціні заснував у Швейцарії таємну спілку «La Giovine Europa» («Молода Європа»), що мала підтримувати з підлег­лими їй італійськими, польськими та німецькими організаціями націо­нальний визвольний рух у Європі і стати ядром уявної Спілки вільних націй. Після заснованого 1844 року в Лондоні об’єднання «Democratic Friends of all Nations»* постали 1845 року «Fraternal Democrats»**, що мало членів у Польщі, Німеччині та Ірландії, і 1847 року «The People’s International Leagua»***. Ці переважно нетривалі об’єднання мали зміцнювати політичну і практичну солідарність націоналістів лібераль­но-демократичних поглядів. Проте й міжнародна організація націоналі­зму рісорджіменто не мала під рукою рецепта для залагодження тих си­туацій, – а вони траплялися дедалі частіше, – коли зіштовхувалися два націоналізми, кожен зі своєю метою, які виключали одна одну.

У ліберальному, готовому до реформ націоналізмі рісорджіменто, розквіт якого припадає на час між Віденським конгресом та Паризькою мирною конференцією 1919 року, можна помітити різні течії, залежно від того, чи визвольний складник цього націоналізму найперше спрямо­ваний на сферу людського співжиття, яку визначають певні форми здо­буття влади і виконання її («політичний націоналізм»), чи має на меті головним чином економічну політику («економічний націоналізм»). За аналогією з цим, коли визвольні зусилля зосереджені насамперед на куль­турі й мові, на мистецтві, літературі та вихованні, маємо справу з «куль­турним націоналізмом». При цьому мову й релігію можуть так наполег­ливо висувати на перший план, що це навіть дає підстави говорити про мовний або релігійний націоналізм. Між усіма цими формами націоналі­зму рісорджіменто існує взаємозалежність. Як правило, у відомих нам історичних випадках рано чи пізно переважає політичний націоналізм, якого підсилюють економічний та культурний націоналізми і який, зі свого боку, надає цим національним прагненням допомогу для зміцнен-

* «Друзі-демократи всіх націй» (англ.).

** «Братство демократів» (англ.).

*** «Інтернаціональна народна спілка» (англ.).

Петер Альтер

ня національної свідомості. Але часто також культурний або економіч­ний націоналізми випереджають політичний націоналізм. Рідше буває навпаки. Прикладом цього є Ірландія, де аж наприкінці XIX сторіччя культурний та економічний націоналізми набули ваги і тим самим нада­ли політичному націоналізму, що вже давно існував, зовсім нового ви­міру й напряму.

Залежно від політичної мети, яку він ставить перед собою, націо­налізм рісорджіменто можна визначити або як об’єднавчий, коли він хоче домогтися національної держави через злиття роз’єднаних частин, або як роз’єднавчий, коли він прагне вичленити націю з багатонаціонально­го династичного державного утворення. Як приклад об’єднавчого на­ціоналізму в XIX і на початку XX сторіч у Європі можна назвати іта­лійський та німецький національний рух, а як приклад роз’єднавчого на­ціоналізму – грецький, чеський, фінський та ірландський національний рух. Польський національний рух, що домагався виокремлення населе­них поляками територій з Росії, Австро-Угорщини та Прусії і об’єднан­ня їх у відновлену польську державу, є прикладом націоналізму, в яко­му, мабуть, найвиразніше виявилася комбінація роз’єднувальної та об’єд-нувальної мети.

Реформаторський націоналізм

Із націоналізмом рісорджіменто близько споріднена форма націо­налізму, що, починаючи від другої половини XIX сторіччя, трапляється переважно в Азії: реформаторський націоналізм. Спільне з націоналізмом рісорджіменто в нього те, що він також має на меті своєрідне державне відродження. Але, на відміну від націоналізму рісорджіменто, він постає у державі, яка вже існує та яка у конфронтації з західними державами вияв­ляє свою нижчість в економічному, технічному та військовому плані.

Хоч ці, здебільшого дуже давні, країни Азії формально не підлягають політичному контролю західних держав, зв’язок із Заходом викликає появу націоналізму, що має багато прикмет майбутнього антиколоніального на­ціоналізму XX сторіччя. Реформаторський націоналізм починався з обо­ронної позиції. Він був спрямований проти економічного контролю ззовні, проти чужого культурного впливу, проти політичної опіки західних дер­жав. Але водночас він орієнтувався на західні взірці, щоб піддати вже сфор­моване в державу суспільство і його зашкарублі структури широкій полі­тичній та економічній модернізації. Речники реформаторського націоналі­зму, реформуючи суспільство і змінюючи характер своєї держави, намага-

Звільнення від залежності і пригноблення...

лися тим самим зберегти традиційні цінності та норми того суспільства і незалежність держави. Здійснення цього важкого завдання, метою якого була сучасна національна держава, стало можливим завдяки посередниц­тву імпортованої з Заходу національної ідеології. Найвідомішими історич­ними прикладами реформаторського націоналізму є Японія і Туреччина, а з певними обмеженнями також Китай, Єгипет та Іран після 1921 року.

Носії реформаторського націоналізму в цих випадках вийшли з традиційних верств носіїв державної влади: з верхівки бюрократії, з аристократії, з армії. Реформаторський імпульс спершу був спрямова­ний майже на саму військову галузь та адміністративні структури через зрозуміле бажання бути краще підготовленими до безпосередньої загро­зи з боку західних держав. Проте ізольоване реформування певного сек­тора суспільства швидко виявилося недостатнім. Розуміння цього при­вело до здійснення дедалі ширшої програми модернізації. Опір проти модернізації всередині суспільства, без якого, звичайно, не обійшлося, реформатори нейтралізували посиланням на національні інтереси, на необхідність боронити національну ідентичність та національну неза­лежність від загрози ззовні. Необхідною передумовою того, що врешті вилилося в революцію зверху, була та обставина, що ключові політичні позиції в державі були під контролем реформаторів. У Японії, де з най­більшим успіхом відбулася модернізація держави й суспільства на захід­ний взірець і в національному виконанні, її вдалося здійснити за доби Мейдзі (1868-1912). Не такі успішні зусилля націоналістів-реформаторів у Туреччині, що також почалися ще у XIX сторіччі, змогли розгорнути­ся повністю аж після розпаду Османської імперії під час Першої світової війни і після позбавлення влади останнього султана 1923 року.

Безпосереднім чинником зародження реформаторського націона­лізму в Японії були демонстрація американського флоту в бухті під То­кіо 1853 року й вимушена Канаґавська торгова угода 1854 року⁵’, що надавала привілеї в японських портах і японській торгівлі американсь­ким купцям. За нею були укладені такі угоди з європейськими держава­ми. Накинуті Японії зв’язки з зовнішнім світом дали той досвід, що сто­яв за реформаторською програмою, яку від кінця 60-х років XIX сто­річчя здійснювала бюрократична еліта. Вона за кілька десятиріч пере­творила малорозвинену за західними мірками і слабку з військового по­гляду феодальну державу в індустріальну і в найбільшу військову потугу в її регіоні.

Вирішальні реформи доби Мейдзі у військовій справі, в керуванні державою, в юстиції та економіці відбувалися під гаслом «відновлення імперії». Це означало, що реформатори спиралися на альтернативну уста-

Петер Альтер

нову в політичній системі Японії, яку сьогуни з XII сторіччя відсунули на задній план. Після повалення останнього сьогуна 1867 року імператор за­початкував національний рух за відновлення [імперії]. З’явився справжній патріотизм, суспільство пішло за риторикою своїх промовців, готове на жертви задля імператора як символу незалежності народу. Проте імпера­тор міг залишитися таким самим, як був, володарем свого народу тільки в тому разі, якби Японія відкрилася сучасному світові і в багатьох царинах пристосувалась до цього. Реформатори маскували запроваджувані зміни в суспільстві та в політичній системі країни наголошуванням на націо­нальних традиціях і посиланням на загрозу державній незалежності Японії. Завдяки цьому вони спромоглися впоратись із опозицією. Націоналізм, що спершу був реакцією на виклик західних держав, став засобом інтег­рації у процесі оновлення, що водночас і дестабілізував суспільство, і мо­білізував його. Як ідеологія, він поєднував прагнення зберегти питомі риси суспільного життя японців із намаганням привести це відстале суспіль­ство у відповідність із технічною цивілізацією Заходу. Наголос на спад­коємності мав урівноважити відсутність спадкоємності.