Національна свідомість і формування націй 





Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Національна свідомість і формування націй



Основною підвалиною і культурної, і політичної нації є національ­на свідомість, тобто усвідомлення того, що ти належиш до політичної і соціальної спільноти, яка утворює чи хоче утворити політичну націю. У принципі національна свідомість незалежна від існування національної держави – але національний рух, якби не було національної свідомості, занепав би. Національній свідомості у широкому розумінні сприяє ви­ховання. І вона може мінятися, так само як цінності, речі і символи, на які посилається. Під час розвитку національної свідомості соціальні групи наголошують на вже названих вище спільності мови, культури, релігії, політичних ідеалів та історії і, навпаки, відсувають на задній план і кон­кретні регіональні, і універсальні політичні або й релігійні зв’язки. Про­те вони можуть посилатися на державу, яка існує, або на таку, що існу­вала колись в історичні часи, і сприймати її тодішні обшири як історич­ний простір поселення народу. Але поряд із цим члени соціальної групи схильні також визначати свою національну тотожність або національну свідомість у негативний спосіб: відмежовуватися від сусідів чи порівню­вати себе з ними. У конфронтації з чужим – іншою мовою чи релігією, іншими звичаями, іншою політичною системою – вони можуть усвідом-


Петер Альтер

лювати свої власні тісні зв’язки, свою спільність, на основі якої їм легше спілкуватися одне з одним, ніж із тим «чужим».

Національна свідомість, насамперед у тих народів, яким доводить­ся ще тільки виборювати свою національну державу, спрямована, при­наймні тимчасово, проти уявного супротивника, проти іншої нації, проти багатонаціональної держави, в якій та соціальна група чи нація живе. У німців збудником політичної національної свідомості на початку XIX сто­річчя було панування Наполеона, яке широкі верстви німецького насе­лення сприймали як чужинецьке панування і гніт. Роки 1806 і 1813 стали в Німеччині роками народження національного руху, що, проте, спочатку спирався лише на інтелектуальну еліту. Безперечно, антифранцузьке за­барвлення німецької національної свідомості ослабло після 1815 року, а надто по Липневій революції 1830 року, коли Франція в очах раннього німецького лібералізму набула ваги як країна з буржуазною конституцією, що проголошує свободу думки. І аж як Франція, почавши свою експансі­оністську політику, почала домагатися кордону на Рейні й тим самим ста­вити під сумнів «історичну» територію німців, німецька національна свідомість знов набула яскраво антифранцузького відтінку, що не поли­шав її майже ціле сторіччя. На хвилі національного піднесення під час рейн­ської кризи 1840 року виникли такі пісні як «Варта на Рейні» і «Пісня німців» Августа Генріха Гофмана фон Фалерслебена та «Не буде ваш ніко­ли німецький’вільний Рейн» Ніколаса Бекера. За короткий час пісні про Рейн здобули в Німеччині величезну популярність. Близько 1840 року по­чався також рух за добудову собору, яким керувало «Товариство за добу­дову собору» і який викликав цілу зливу літератури прр ту будову. Кельн­ський собор став національною пам’яткою, а продовження його будів­ництва – справою всіх німців. Кельнський собор усюди вважали симво­лом звільнення від французького панування, через французьку політику щодо Рейну спогад про 1813 рік отримав нове життя16. Головною особою великого свята з приводу початку будівельних робіт 4 вересня 1848 року був пруський король Фрідріх Вільгельм IV.

До антифранцузького елементу в національній свідомості німців у 40-х роках XIX сторіччя прилучився антиданський, що аж до його вирі­шення 1864 року живився німецько-данським конфліктом. На цьому те-рені зіткнулися два націоналізми. Вірш «Шлезвіґ море обняло» став тоді на короткий час національним бойовим маршем німців17. А наприкінці XIX сторіччя до ряду держав, що стояли на заваді глобальним націо­нальним інтересам німців, як думала й переконувала своїх співгромадян владна еліта імперії, долучилася, створивши додаткову проблему для німецької національної свідомості, світова держава Англія.


НАЦІЯ: ПРОБЛЕМА ВИЗНАЧЕННЯ

Національна свідомість італійців у XIX сторіччі живилася спога­дами про велич античного Риму і ворожістю до Габсбурзької монархії, яку, починаючи від 1859 року, вони на Італійському півострові поволі відпихали назад під політичним і військовим керівництвом П’ємонтсько-Сардинського королівства і з допомогою Франції. Для народів півден­них Балкан важливим елементом їхньої національної свідомості аж до Першої світової війни були сутички з османською Туреччиною, для ірландців – сутички з Англією, для поляків – конфлікт із державами, що поділили її: Росією, Прусією, що стала згодом Німеччиною, та Австро-Угорщиною. Для багатьох нових держав, що виникли після Другої світо­вої війни у Африці й Азії, висхідним пунктом для національної свідо­мості, що в більшості випадків там не існувала і її ще тільки треба було прищепити, так само стала боротьба проти імперіалізму європейських колоніальних держав. «Визвольні війни» проти білих колоністів і своїх колаборантів часто давали можливість колоніальним народам попри всі лінії поділу вперше пізнати досвід політичної долі.

У деяких європейських народів перші ознаки національної свідо­мості й національної аргументації можна помітити ще в XIV сторіччі, а часом і раніше. Як особливо промовисті докази цього можна було б на­вести цитати з. творів Петрарки, Данте або Шекспіра. Назвемо також останній розділ твору Макіавеллі «II Principe»* 1513 року, що закликає до визволення Італії від варварів. Узагалі треба відзначити, що точно датувати час, від якого певна соціальна група чи народ почали усвідом­лювати себе як націю, неможливо. Нація за деякими винятками не стільки щось дане від природи, скільки мета. Коротко сформулюємо це так: нації – не витвір Божої руки, як стверджують апостоли націоналізму з-поміж послідовників Гердера, а плід з реторти. Нації створюють.

Майже незбагненний процес формування нації (за англійською тер­мінологією Nation-Building), розпочатий меншістю і спрямований на всю соціальну групу, – це, як правило, надзвичайно довготривалий соціаль­ний і політичний процес інтеграції. Не можна вважати, що він у якийсь момент закінчився, навіть після утворення власної держави. Розвиток єдиної політичної свідомості, що долає внутрішні протиріччя, також відбувається не рівномірно, а з затримками та відступами назад. Мета процесу формування нації – інтеграція та одностайність народу, що був регіонально і навіть політично або й державними кордонами поділений на частини. Рушійні сили процесу формування нації бувають різні, за­лежно від історично-політичного середовища. Націоналізм як ідеологія

* Володар (im.).


Петер Альтер

і політичний рух у нові часи відіграє в тому процесі, як і слід було споді­ватися, важливу роль. У кожному разі, вирішальним чинником того, чи той процес буде успішний, чи ні, слід вважати виникнення національної свідомості, що пов’язує особливість якихось вартостей або політичного завдання з певною «національною» групою і робить її «своєрідність» змістом національної ідеології. Отже, формування нації та націоналізм, що його Елія Кедурі дотепно визначив як «метод правильного форму­вання волі»18, тісно пов’язані одне з одним. Звичайно, ці двоє понять мають на увазі й означають різні речі, тож добре було б чіткіше, ніж це робилося досі в літературі про націоналізм, розрізняти основний процес формування нації та націоналізм як ідеологію і політичний рух.

Протектором національної свідомості і творцем нації може бути також держава, побудована на централізації, уніфікації та ефективності цих заходів. Nation-Building тоді відбувається в межах, ідентичних з дер­жавою. Так було вже на ранньому етапі у Франції, Англії, Португалії або Швеції. Там процес формування держави йшов пліч-о-пліч із проце­сом формування нації, може, й випереджаючи його. Нацією стало насе­лення, що проживало в межах держави, в якій французький, англійський чи шведський королі були суверенами. До французької нації, напри­клад, входять групи населення різного походження і культури, навіть із різними мовами. Нація створена, так би мовити, «згори», більше чи мен­ше за принципом «cuius regio eius natio»* («політична нація»). Національна свідомість орієнтувалася на кордони, що вже існували. Якщо у Франції цей процес був досить вдалим, то такі династично замкнені великі дер­жави як Габсбурзька монархія і до певної міри царська Росія спромогли­ся витворити лише обмежену вузькими верствами населення загально­державну національну свідомість.

У Європі XIX і початку XX сторіччя частіше трапляються прикла­ди, коли Nation-Building почалося на теренах, де ще не було національ­ної держави. Воно переступило кордони тієї держави, що вже існувала, зробивши її тим самим застарілою, і врешті привело до утворення нової держави з новими кордонами. Підставою того Nation-Building була мов­но-культурна спільність. А метою – об’єднання культурної нації в одній державі, іншими словами – політичне і мовно-культурне злиття. Виник­нення національного руху завжди сигналізує про наступну стадію в охоп­ленні населення національною ідеєю: перехід до політичної дії. Нація або частини населення, що усвідомлюють себе нацією, намагаються ство­рити свою державу. Прикладом таких випадків, коли це вдалося завдя-

* Чия держава, того й нація (латин.).


Нація: проблема визначення

ки сприятливим політичним обставинам, є національний рух за об’єднан­ня греків, італійців, німців, ірландців чи поляків. Але навіть у цих випад­ках лишається нез’ясованим, як далеко вже зайшов процес формування нації на час заснування національної держави. Кажуть, що після вдало­го заснування італійської національної держави 1861 року колишній п’ємонтський прем’єр-міністр Массімо д’Адзельо зауважив, насамперед з огляду на протистояння Північ-Південь усередині Італії: «Італію ми створили, тепер нам треба створити італійців»19. Отже, д’Адзельо дуже добре розумів, що національна держава не гарантує існування нації. Але початок формування нації і національної свідомості є передумовою кож­ного організованого національного руху, що домагається національної держави.

Примітки

1. Winkler H. А. Einleitung: Der Nationalismus und seine Funktionen. -У кн.: Winkler H. А. (ред.). Nationalismus. – Kцnigstein, 1978. – С 6.

2. Hayes С. J. H. Nationalism as a Religion. – У кн.: Hayes С. J. H. Essays on Nationalism. – New York, 1926 (перевидана 1966); Hayes С J. H. Nationalism. – New York, 1960.

3. Nipperdey T. Deutsche Geschichte 1800-1866. Bьrgerwelt und starker Staat. -Mьnchen, 1983. – С. 300.

4. Deutsch К. W. Nation und Welt. – У кн.: Deutsch К. W. Nationenbildung-Nationalstaat-Integration/Ред. A. Ashkenasi und P. Schulze. – Dьsseldorf, 1972. – С 204.

5. Weber M. Wirtschaft und Gesellschaft. – Tьbingen, 1976. – C. 528.

6. Stalin J. W. Marxismus und nationale Frage. – У кн.: Stalin J. W. Werke. – T. 2: 1907-1913. – Berlin, 1950. – С 272.

7. Seton-Watson H. Nations and States. An Enquiry into the Origins of Nations and the Politics of Nationalism. – London, 1977. – C. 1 і 5.

8. Meinecke F. Weltbьrgertum und Nationalstaat. – Mьnchen, 1969 (1907).

9. Пор.: ZennerM. Die Nation im Denken E. Renans. – У кн.: Kluxen К. undMommsen W. J. (ред.). Politische Ideologien und nationalstaatliche Ordnung. Festschrift fьr T. Schieder. – Mьnchen, 1968. – C. 219-238.

 

10. Schieder T. Typologie und Erscheinungsformen des Nationalstaats in Europa// Historische Zeitschrift. – 1966. – № 202. – C. 63.

11. Rothfels H. Grundsдtzliches zum Problem der Nationalitдt. – В кн.: Rothfels H. Zeitgeschichtliche Batrachtungen. – Gцttingen, 1963. – C. 97.

12. Winkler H. A. Einleitung. – C. 8.

13. Пор.: Kohn H. Die Idee des Nationalismus. Ursprung und Geschichte bis zur Franzцsischen Revolution. – Frankfurt, 1962.

14. Про це останнім часом писав MayeurJ.-M. ElsaЯ, Lothringen und die Deutsche Frage 1870-1945. – У кн.: Becker J. und Hillgruber А. (ред.). Die Deutsche Frage im XIX und XX Jahrhundert. – Mьnchen, 1982. – C. 221-238.


Петер Альтер

15. Rothfels Н. Die Nationalidee in westlicher und цstlicher Sicht. – У кн.: Rothfels H. Osteuropa und der deutsche Osten. – Kцln, 1956. – C. 7-18.

16. Nipperdey T. Der Kцlner Dom als Nationaldenkmal. – У кн.: Dann О. (ред.). Religion-Kunst-Vaterland. Der Kцlner Dom im XIX Jahrhundert. – Kцln, 1983. – C. 109 і далі.

17. Kedourie E. Nationalismus. – Mьnchen, 1971. – С 84.

18. Пор.: Dann О. Einleitung: Der moderne Nationalismus als Problem historischer Entwicklungsforschung. – У кн.: Dann О. (ред.). Nationalismus und sozialer Wandel. -Hamburg, 1978. – С 13.

19. Цит. за: Seton-Watson H. Nations and States. – C. 107.


Василь Лісовий

ЩО ТАКЕ НАЦІОНАЛЬНА (УКРАЇНСЬКА) ІДЕЯ?

/. У яких значеннях застосовують вислів «національна (українська) ідея»?

В

ислів «національна ідея» застосовують у трьох основних значен­нях: а) цим висловом позначають важливу для суспільства ідею будь-якого змісту, щодо якої існує згода більшості громадян, або ж таку, що здатна одержати підтримку більшості громадян; в обох випадках цю ідею розглядають як таку, що сприяє громадянському єднанню; б) ідею нації; в) особливості національної свідомості; з ос­таннім пов’язане застосування цього вислову для позначення націо­нального ідеалу («мрії»), призначення нації (в тім числі її «місії») тощо. У відповідності з першим із названих значень говорять, наприклад, що не існує національної ідеї щодо реформування економіки чи системи освіти: єдність чи згода нації щодо певної ідеї і дає змогу назвати цю ідею «національною». Відповідно до цього дехто вважає, що націо­нальною ідеєю в сучасній Україні є ідея створення ефективної еконо­міки, яка б стала основою всезагального добробуту: бо, мовляв, це та єдина ідея, яка має всезагальну громадянську підтримку. До цього економічного складника часто додають політичний: говорять, що ук­раїнською ідеєю має бути ідея цивілізованої, демократичної, еконо­мічно потужної України. Але, як правило, важливим складником націо­нальної ідеї вважають дещо неповторне, властиве тільки даній нації -саме це і дозволяє розглядати вислови «національна ідея» та «україн­ська ідея» як близькі за своїм змістом, а то й синонімічні. Тим часом ідею економічно потужної та цивілізованої України не можна вважа­ти суто українською: така ідея сьогодні є скоріше інтернаціональною. А тому більшість авторів тлумачать вислів «національна ідея» у другому та третьому із названих вище значень. Зрідка також су­часні західні автори у дослідженнях, предметом яких є нація, застосо­вують цей вислів як синонім до висловів «ідея нації»1, «національна свідомість» чи «національний ідеал». Національна культура («життє­вий світ») та національна самосвідомість кожної нації містить важ-


Василь Лісовий

ливі елементи неповторності: пояснення особливостей цієї «духовної індивідуальності» (Гумбольдт) дає право дослідникові вважати, що та національна ідея, яку він досліджує, є суто національною (україн­ською).

Ясно, що поняття нації та національної самосвідомості є скорі­ше універсальними – у світі існує багато націй з тією чи іншою націо­нальною самосвідомістю. Та оскільки в кожному конкретному випад­ку набір елементів, які об’єднують людей в нації, є різним (мова, релі­гія, політична історія тощо), і водночас різними є також самі ці еле­менти (мови, наприклад), то їхнє поєднання в деяку колективну ціліс­ність має ознаки унікальності. Неповторністю володіє не тільки об’єктив­на основа нації, а ще більше суб’єктивний бік національного життя -національна самосвідомість. Для буття нації важлива не тільки, а ча­сто не стільки наявність деяких об’єктивних особливостей в культурі чи політичній історії, скільки те, в чому самі люди вбачають свою особливість, свою відмінність від інших націй. Це самоусвідомлення має своїм важливим складником певні ціннісні орієнтації і волю – тобто діяльне утвердження себе як колективної «особистості».





Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 230; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.224.133.198 (0.01 с.)