Спроби зрозуміти націоналізм

Ідеолог схожий на торгівця, змушеного торгувати лиш одним-єди-ним товаром; усе, що він каже, викликає підозру, бо ми знаємо, що для нього деякі постулати наперед дані і не потребують підтвердження дока­зами. Ось чому, коли внаслідок ідеологічних розбіжностей між дуже ква­ліфікованими ідеологами виникає суперечка щодо суті націоналізму, їхні докази завжди значно відрізнятимуться від тих, якими послуговуються автори академічних трактатів. Зв’язок між націоналізмом і буржуазією, про який твердять марксисти, є гаданий, це щось на зразок наукової гіпо­тези; але ми знаємо, що для марксистів його існування забезпечене логі-

Кеннет Майноуґ

кою їхньої ідеології і що у тій формі, в якій його представляє марксис­тський ідеолог, воно не потребує серйозної перевірки.

Якщо ми хочемо розглядати проблему націоналізму неупередже-но, найкращий спосіб зробити це – розпочати з історії його становлен­ня. Але трудність такої справи полягає у тому, що націоналізм, як ми вже зауважили вище, не має своєї окремої історії; він розвивався в кон­тексті історії багатьох різних країн. Дослідникові, який пише історію чи то сучасної Німеччини, чи Польщі, чи Нігерії, доводиться мати справу з проблемою націоналізму, одначе він звертатиме увагу не на загальні тен­денції розвитку націоналізму, а на ту особливу роль, яку він відігравав у історії цих країн. Проте знання місцевих його особливостей не допома­гає зрозуміти, що таке «націоналізм як щось цілісне».

Передусім ми повинні відмовитися від припущення, що націоналізм є в кожному разі тим самим і що це загальне ми і повинні пояснити. У будь-якій конкретній ситуації – чи коли йдеться про роль Лумумби в Конго, чи Кемаля Ататюрка в Туреччині – «прояви націоналізму» так тісно пов’язані з місцевими обставинами, що їх неможливо пояснити, не спираючись на історичний підхід. Націоналізм – це поняття абстрактне; більше того, це поняття розпливчасте і неокреслене, отож ми повинні очікувати, що будь-яка спроба створити теорію націоналізму породить абстрактні моделі, сконструйовані у спосіб, коли для пояснення «ізму» потрібен знову-таки «ізм».

Ці пояснення зводяться до виявлення чинників чи причин, які зумо­вили націоналістичну політику; і такий підхід знаходимо в усіх галузях соціальних та гуманітарних наук. Як і можна було сподіватися, акту­альність проблеми націоналізму послужила стимулом для багатьох уче­них мужів спробувати, в міру своєї можливості, пролити на неї світло. Наприклад, 1922 року, коли національні змагання ірландців сягнули куль­мінації і вони спромоглися створити свою державу Ейре⁰, психоаналітик Ернест Джонс на засіданні Британського психоаналітичного товариства зробив доповідь, в якій проаналізував певні позасвідомі чинники, які, на його думку, справили вагомий вплив на формування ірландського націо­налізму. Свою аргументацію він передусім підкріпив тим фактом, що Ірлан­дія – це острів, і твердив, що, як більшість мешканців будь-якого острова, ірландці вважають його своєю батьківщиною. «Комплекси, до яких при­єднується ідея острова-рідного дому, споріднені з ідеями жінки, незайма­ної дівчини, матері й утроби, і всі вони сходяться воєдино в центральному комплексі незайманої матері»¹³. У відповідності з цим комплексом анг­лійське завоювання Ірландії в уяві ірландців поєднувалося зі зґвалтуван­ням матері і викликало несамовите обурення, яке важко було пояснити

Тлумачення націоналізму

тільки незадоволенням з приводу тодішнього політичного статусу їхньої країни. Джоне, певна річ, не мав на меті звести історію ірландського на­ціоналізму до діяльності позасвідомих потягів; він чудово розумів, що предмет його дослідження має раціональне політичне підґрунтя. Доповідь свою він закінчив так: «Якщо мені дозволять висловити свою думку з цьо­го приводу, я скажу, що історія пішла б іншим шляхом, якби Англія мала хоч деяке уявлення про вищеназвані чинники і якби вона замість того, щоб оволодіти силою незайманою Ірландією, наче останньою повією, прихилила її до себе, запропонувавши укласти почесний союз»¹⁴.

Окрім такого пояснення психологічних основ націоналізму, існує інше, значно поширеніше, яке ґрунтується на твердженні, що всім лю­дям притаманне природжене й споконвічне прагнення об’єднуватися у колективи. Ганс Кон, наприклад, вважає: «Розумове життя людини ре­гулюється водночас як самосвідомістю, так і колективною свідомістю. Обидві свідомості являють собою складне ментальне утворення, яке є наслідком нашого досвіду розмежування та протиставлення «Я» і на­вколишнього світу, «Ми»-колективу та інших колективів»¹⁵. Цю тему можна продовжити дослідженням колективної поведінки людей. Кожен колектив ідентифікує себе за різними способами поведінки і для того, щоб зміцнити свою єдність, схильний плекати серед своїх членів во­рожість до чужих. У кожного націоналізму є один і той же супровідник -ксенофобія. Багато дослідників відзначили існування тенденції чи мало не закону людської поведінки: чим дужче почуття ворожості до чужих, тим міцніша єдність між членами колективу. У час війни країна об’єд­нується, щоб захистити себе, а по війні у ній відновлюються внутрішні чвари. Знаючи про цю закономірність, правителі держав, у яких спала­хували громадянські конфлікти, провокували зовнішні сутички, щоб ослабити боротьбу внутрішніх сил. Отож нам слід передбачити, що роз­виток нації буде супроводжуватися агресивними і провокативними щодо сусідів діями; і ми можемо з надією дивитися в майбутнє (як це робили багато хто з націоналістів XIX сторіччя) і сподіватися, що коли життя нації остаточно усталиться, її поведінка стане миролюбнішою без по­слаблення її цілісності. Така теорія розглядає націоналізм як силу, яка ще не досягла політичної зрілості.

Якщо націоналізм розглядають крізь призму названих тут підходів, то щодо цього можна зробити декілька цікавих зауваг. Вони передусім стосуються теорії колективної поведінки; націоналізм у даному разі роз­глядають як один із різновидів такої поведінки. Психологічні теорії цьо­го типу не вважають націоналізм за суто модерне явище.

Декому може здатися дивним, що для пояснення теорії націоналіз-

Кеннет Майноуґ

му ми залучимо поряд із психологом ще й теолога; один із найпростіших способів з’ясувати, що являє собою націоналізм, це уподібнити його до релігії. Такий підхід до цієї проблеми здається нам дуже плідним, адже принципи й концепції європейської політичної думки протягом Середніх віків формувалися переважно під впливом теологічних ідей; та і в наші часи найважливіші політичні ідеї тісно споріднені з теологією. Проте пояснення націоналізму як різновиду релігії варто розпочати не з інте­лектуального аналізу, а з розгляду явища оберненої взаємозалежності: це є фактом, що націоналізм почав набувати сили у світі саме тоді, коли релігійний світогляд став втрачати свій вплив на уми європейців. У міру послаблення ролі релігії посилювалася роль політичних ідеологій, особ­ливо націоналізму. І якщо ми зіставимо цей факт з висновками психоло­гічної теорії – яка так чи так твердить, що люди мають природжену по­требу служити чомусь більшому, ніж вони самі – то нам доведеться по­годитися, що, припинивши служити Богові, вони стали служити нації. Цю теорію дуже глибоко обґрунтував Едмунд Берк, який твердив, що європейське суспільство з його королями, аристократами і єпископами було не випадковим збіговиськом гнобителів, яких слід просто скинути, а структурою, створеною для забезпечення людських потреб. Звідси ви­пливає висновок: якщо ми скинемо королів, єпископів і аристократів, то нам доведеться замінити їх відповідно диктаторами чи генералами, комі­сарами чи професорами. Тлумачення націоналізму як своєрідної релігії можна також підкріпити прикладами з мови націоналістів; вона часто позначена суто релігійним запалом. Аналогій можна знайти безліч.

Проте аналогії є тільки аналогіями. Ця теорія заснована на припу­щенні, що людська природа ніколи не змінюється; і оскільки людські установи справді виявляють вражаючу стабільність, то пояснити безпе­рервність їхнього існування можна не інакше як з допомогою настільки загальних понять, щоб вони стосувалися всіх відомих нам форм люд­ської поведінки. Але саме внаслідок цієї своєї загальності ці поняття і не здатні сказати нам щось суттєве про будь-яку з форм людської поведін­ки. Твердити, що людина завжди прагне до чогось вищого, ніж вона сама, і, покинувши Бога, тепер поклоняється нації, однаково, що сказати це саме так: колись люди обожнювали Бога, а тепер, здається, обожнюють націю. Але на наступне питання – чому саме націю? – ця теорія не може відповісти. Отож ми практично не зрушили з місця. Пізніше ця теорія перетворила ідею оберненої взаємозалежності, з якої почала, у щось таке, що вже не могло спиратися на очевидність. Адже загальновідомо як те, що далеко не всі наші сучасники відійшли від релігії, так і те, що багато хто з них поєднує націоналізм з вірою в Бога; ця теорія мала б реальне

Тлумачення націоналізму

значення тільки тоді, якби світ став складатися лише з націоналістів або теїстів.

Звичайно, було б нерозумно твердити, що психологія не може про­лити світло на явище націоналізму. Існує багато цікавих фактів, пов’яза­них з націоналізмом, які спокушають застосувати ту чи ту категорію із психології і придивитися, наскільки факти відповідають їй. У майже всіх проявах націоналізму ми знаходимо відношення слабкого до сильного. Національності прагнуть визволитися з-під влади могутніх імперій. Це почуття слабкості часто безпідставне: його відчували німці наприкінці XIX сторіччя, коли вони були, без усякого сумніву, наймогутнішою дер­жавою в Європі; і, як Тілак постійно нагадував своїм прибічникам, англійці в Індії були краплиною в морі індійців. Проте почуття слаб­кості культивується досить часто разом з почуттям образи, про яке ми говорили вище. Це почуття образи схиляє всіх тих, що зазнали невдачі, скаржитися на несправедливу, як вони вважають, щодо них долю. Про­те це усвідомлення несправедливості може бути оманливе. У наш час усі нації, окрім найбагатших, відчувають свою невідповідність до світу, за який вони не почувають себе відповідальними. Отож націоналістичні теорії можна витлумачити як спроби викривити дійсність, які дають людям змогу впоратися із ситуаціями, які інакше здавалися б їм нестерп­ними. Як приклад, можна навести опис психологічної реакції первісно­го африканця: «Коли африканець уперше вступив у контакт з білою лю­диною, він спочатку був приголомшений, перестрашений, спантеличе­ний, розгублений, збентежений і запаморочений. «Плавучі будинки» білої людини, її «птах, несхожий на інших птахів», її «страховище, що плюється вогнем і димом, ковтає людей і випльовує їх живими», її вміння «вбити» людину, а потім воскресити її (анестезія), її величезні височезні будинки, які містять у собі багато осель... і безліч інших небачених досі речей, що їх створила біла людина, вразили африканця... Таким чином африканець вступив у контакт з двоногими богами...»¹⁶. А стосунки з богами налагодити просто: їм треба поклонятися і коритися. Проте, як твердить далі Нбабанінгі Сітоле, наступне покоління африканців стало вважати білу людину не богом, а людиною. Але завдяки своїм практич­ним навичкам і здобуткам у техніці ця людина зберігала багато колишніх своїх переваг. Стосунки з вищими людьми (вищість яких зумовлена об­ставинами) складаються набагато важче. Африканський націоналізм, який зазвичай приписує такі прояви африканської «неповноцінності», як трайбалізм, впливові білої людини, здається, можна розуміти як спосіб упоратися з неприємною ситуацією шляхом культивування образи. У такий спосіб слабша сторона може здобути моральну перевагу. Це і є,

Кеннет Майноуґ

так би мовити, два періоди у стосунках між Заходом і рештою світу; і можна сподіватися, до них додасться третій, коли – як тільки справж­ньої рівності буде досягнено – практика культивування образи переста­не бути необхідною.

Багато витончених спроб пояснити націоналізм було здійснено у галузі соціології, а також у такій суміжній галузі як соціальна антропо­логія. <...> Як приклад соціологічного пояснення націоналізму можна навести дуже ускладнені міркування Ернеста Ґелнера в його праці «Дум­ка і зміна»¹⁷. Ґелнер один з тих дослідників, які вважають націоналізм вирішальним чинником у процесі переходу від Традиційного суспіль­ства до Модерного суспільства. І вихідний, і кінцевий пункт цього про­цесу визначені дуже абстрактно. Традиційне суспільство – це категорія, яка містить у собі все: від європейського середньовіччя до племінного устрою африканців, від китайських селян до кочівників, що населяють монгольські степи. Поняття Модерного суспільства так само розтяжне; основна його ознака – розвинена промисловість, відтак воно перекри­ває інші ідеологічні кордони і включає спосіб життя як мешканців Ва­шингтона, так і Москви.

Щоб спростити вельми складну аргументацію Ґелнера, ми зосере­димося на образі іммігранта – людини, яка покинула традиційне суспіль­ство і переселилася у зовсім інший світ. Типологія сучасних іммігрантів втілена у мільйонах тих, які перебралися зі своїх європейських сіл до Спо­лучених Штатів Америки у пошуках (як нам часто кажуть) кращого жит­тя. Вони залишають традиційне суспільство, в якому соціальні і політичні стосунки в основному визначаються соціальною структурою. Там пе­редача власності від одного покоління до іншого відбувається не за ба­жанням власника – засвідченим у документі, що називається заповітом -а у відповідності з усталеним звичаєм. Професію людини визначає її ро­дина; вибір для себе дружини обмежений дуже вузьким колом, при цьо­му вирішальне значення мають рішення батьків і сільські традиції. Бага­тьох дослідників вразило те, що у такому суспільстві право вибору на­дається дуже рідко. Інших дослідників вразив той факт, що селяни рідко роздумують над можливістю іншого способу життя – на відміну від на­шого сучасника, який схильний жити уявним життям і завжди прагне уявити себе ще кимось іншим. Ґелнер висловлює таку думку: спілкуван­ня між людьми при закостенілій структурі значною мірою втрачає свою важливість; і селянин, і лорд – обидва знають своє діло, і те, що вони, можливо, розмовляють різними мовами, не призводить до серйозних соціальних, політичних чи економічних проблем.

Іммігранта, що приїжджає в Америку, чекає зовсім нова ситуація.

Тлумачення націоналізму

Там не існує усталеної структури, в якій він може зайняти свою звичну нішу чи з’ясувати собі, чому інші люди поводяться саме так, а не інакше. Він може вільно пересуватися по країні, може міняти роботу, сподіваю­чись у такий спосіб поліпшити своє матеріальне становище. У цій новій ситуації, коли соціальна структура майже занепала, набагато важливі­ше місце зайняла культура. Культура включає і спосіб спілкування, в якому найважливішу роль відіграє мова. Якщо в ієрархічному суспільстві різномовність не створює особливих проблем, то в сучасному суспільстві вона призводить до розладу громадського й економічного життя.

Цим і можна пояснити те, що, як наголошує Ґелнер, інакше було б незрозумілим: ту особливу увагу, яку націоналісти приділяють куль­турі. «Життя – це річ складна і серйозна. Вберегти людей від голоду і всяких негараздів – справа нелегка. Дійовим засобом для цього є надійне врядування. Чи можна придумати щось безглуздіше і нісенітніше, ніж запитання: яка рідна мова правителів? Навряд. І люди в минулому не мали ні часу, ні бажання ставити такі нісенітні запитання»¹⁸. Проте, оче­видно, наш іммігрант, життя якого полягає у знаходженні всіляких шансів, незабаром відкриває, що його шанси дуже зменшуються, якщо він не здатний спілкуватися зі своїм оточенням, особливо зі своїм керів­ництвом.

За зразок іммігранта ми взяли людину, що переселилася в Амери­ку. Але для нашого дослідження ми можемо обійтися і без таких далеких мандрівок. У минулі часи та сама проблема виникала перед селянами, які просто йшли на заробітки у найближче місто. Багато хто з них роби­ли це з власної волі, можливо, підштовхнуті до того безземеллям або голодом. Зауваження Актона, що «вигнання – це колиска національ­ності», має глибший сенс, ніж він вкладав у нього. Події минулого віку, зокрема війни, які спричинилися до формування національних військо­вих частин, теж посприяли розладові традиційних форм життя. Але ми можемо піти далі і ще більше узагальнити поняття іммігрант: буває так, що люди, навіть залишаючись удома, можуть перейняти звичаї сучасно­го світу; вони – «духовні іммігранти» або, як зауважує Деніел Лернер, висловлюючи те ж саме іншими словами, вони стають «психічно мобіль­ними»¹⁹.

Такими є ті соціальні зміни, що приводять до націоналізму. Викла­даючи свою теорію, Ґелнер розмірковує про роль суспільства як меха­нізму, що породжує людську істоту. Добре відомо, що ізольована люди­на, якій вдалося вижити у джунглях, майже не відрізняється від тварини. Моральний поступ, як твердив Арістотель, потребує села, навіть чогось більшого, ніж село, бо інакше можливості людини не будуть зреалізо-

Кеннет Майноуґ

вані. Ґелнер обґрунтовує це твердження тим, що сучасне життя ставить перед розвинутою людською істотою вимогу, щоб вона була принаймні письменна і, бажано, також обізнана з елементарними реаліями, відоми­ми кожному, хто живе у великому місті. Село економічно неспроможне підтримати систему освіти, яка б забезпечила здійснення такої вимоги. Отож справу соціальної і політичної організації суспільства треба розу­міти значно ширше: як досягнення модерного культурного розвитку. Бо якщо за часів існування колишніх цивілізацій освіченість була привілеєм окремого класу фахівців, чиї знання латини давали їм змогу вільно ман­друвати по всьому обширу християнського світу – так само як знання арабської мови давали змогу долати політичні кордони в межах іслам­ського світу – то за сучасних умов усі люди повинні володіти практично необхідним рівнем знань.

Виходячи з цього, ми можемо поки що пояснити, чому політичні рухи у сучасному світі змінили свої орієнтири і перенесли свою увагу з села чи регіону на значно більші обшири. З цього погляду можна було б сподіватися, що у великих імперіях регіони втратять свої особливості і ці імперії стануть єдиними просторами, у межах яких люди зможуть вільно переміщуватися і мати рівні можливості. Але ж націоналістичні ідеї спричинилися до того, що великі імперії розпалися на менші терито­ріальні утворення. Ґелнер пояснює це тим, що процес індустріалізації -як найважливіший чинник модернізації – відбувається нерівномірно. Індустріалізація – це болісний процес, що розпочався в Європі і Аме­риці: вона породила і важку проблему дитячої праці, і багатогодинний робочий день, коли робітники працювали в нелюдських умовах; потім вона поширилися на Росію, де сталінська диктатура знизила життєвий рівень цілого покоління, щоб створити могутню важку індустрію; зреш­тою, вона поширилась по всій земній кулі. Ця нерівномірність поширен­ня була наявна не тільки в межах таких великих імперій як французька чи британська, а й у межах окремих країн. У Британії населення шотланд­ської верховини безнастанно зменшувалося; а в Америці глибокий Південь індустріально не розвивався протягом багатьох десятиліть.

На думку Ґелнера, політичні наслідки нерівномірної індустріаліза­ції залежать від політичних умов. Люди з якогось краю з однорідним населенням можуть переміщуватися з їхніх місць поселення з застійною або слаборозвиненою економікою туди, де відбувається процес індустрі­алізації і де є змога заробити добрі гроші. Навряд чи їх зупинить якийсь культурний бар’єр. Проте бувають інші, звичайніші обставини, коли населення слаборозвиненого краю – це люди різного кольору шкіри, або різного віросповідання, або різних звичаїв, або коли цей край лежить на

Тлумачення націоналізму

певній відстані від індустріалізованого краю, з яким він пов’язаний полі­тично. Саме так стоїть справа з азіатськими та африканськими колонія­ми європейських країн; але така сама ситуація може створитися і в самій Європі. За таких обставин невеликий гурт освічених людей у цій слабо-розвиненій території цілком може визнати за доцільне відокремити її від великого державного утворення і керівництво новим утворенням узяти у свої руки. «Націоналізм – це не пробудження самосвідомості націй: він винаходить нації там, де їх немає...»²⁰. Ґелнер визнає, що націоналістич­ний рух потребує, щоб на території існували зачатки національної куль­тури, аби він міг на них спертися. Але основна причина виникнення но­вої нації, за його поясненням, полягає в тому, що вона відсторонена від участі в економічному і політичному житті багатої спільноти.

У своїй аргументації Ґелнер нехтує реально наявними націо­нальними «почуттями» заради того, щоб окреслити комплекс тих соці­альних обставин, які надають цим почуттям певного сенсу. «Люди на-загал стають націоналістами не внаслідок сентиментів та сентименталь­ності – байдуже, атавістичних чи ні, таких, що мають підставу чи засно­ваних на міфах; вони стають націоналістами, бо їх змушує до цього ре­альна, об’єктивна, практична потреба, незалежно від того, наскільки за­темненим є усвідомлення цього»²¹. Якщо не розуміти ці терміни у їхньо­му дослівному значенні, то ми можемо погодитися, що вчені з нахилом до соціології прагнуть знайти якусь «об’єктивну потребу», яка допомо­же їм пояснити суть націоналізму. Наша розповідь про розвиток націо­налістичних ідей була, власне, розповіддю про «затемнене усвідомлен­ня» тих обставин, які роблять соціальне і політичне життя нестерпним для людей. Націоналізм став першим коханням мільйонів людей, які впер­ше приєдналися до активного політичного життя; відтоді і до наших днів вони не виявляють схильності зневіритись у ньому.

Висновок

Наше обговорення теми було вибірковим. У книжці на цю тему приклади можна було б навести зовсім інші: Італію, панславізм і сучасну Францію, коли йдеться про поступ націоналізму в Європі, Туреччину, Японію, Єгипет та Індонезію, коли йдеться про афро-азіатський світ. Та хоч би які приклади ми розглядали, ми б неминуче наразилися на такі ж самі труднощі при розгляді цієї теми. Головна складність закорінена у загальнопоширеному переконанні, що націоналізм – це різновид групо­вої політичної свідомості, якому властиво набувати агресивних форм. У

Кеннет Майноуґ

світі існує сила-силенна різноманітних груп – расових, племінних, релі­гійних та традиційних – але у XX столітті всі вони користуються рито­рикою, запозиченою з арсеналів націоналізму. Але те, чим зазвичай ко­ристуються політики, часто стає джерелом плутанини для тих, хто праг­не досліджувати політику. <...>

Націоналізм являє собою комплекс ідей, проте, мандруючи з од­ного континенту на інший, вони збагачують не його теорію, а його ри­торику, форму самовираження, з допомогою якої еліта може передати масам свій політичний ентузіазм. Ці ідеї мають властивості хамелеона -вони приймають колір навколишнього середовища. Ми бачили, що німецькі та індійські націоналісти одні й ті ж слова тлумачать зовсім інак­ше і що націоналізм в Африці, пов’язаний з соціалістичними ідеями, зовсім відмінний від націоналізму у сучасній Європі, пов’язаного з релі­гійними чи державотворчими проблемами.

Якщо ми спробуємо виявити суть націоналізму, то дійдемо виснов­ку, що, головним чином, він заснований на парадоксі. Природу цього па­радокса можна прояснити, якщо пригадаємо епізод з історії комунізму, який став предметом тривалих дискусій. Марксизм твердив, що в Західній Європі, де капіталізм уже досягнув стадії повної зрілості, він, марксизм, неодмінно здобуде перемогу; насправді ж він переміг у Росії та Китаї, де капіталізм або тільки зароджувався, або й взагалі був практично незна­ний²². Той факт, що марксизм, який претендує бути науковою теорією і відтак буцімто здатний передбачити неминучі, економічно обґрунтовані наслідки, запанував тільки у тих країнах, які якнайменше відповідають визначенням його теорії- в Росії і Китаї,- говорить нам про марксистську ідеологію багато такого, що вона сама воліє приховати. Зокрема, цей факт свідчить про те, що важливим у цій ідеології є не її науковий характер, а спроможність надихати на політичну дію. Щось схоже маємо також у ви­падку націоналізму: спочатку він репрезентує себе як політичну та істо­ричну свідомість нації, згодом починає винаходити нації, від імені яких і діє. Щодо сучасного націоналізму, слід відзначити таку його особливість: він починає з політики і лише потім вигадує проблему національної куль­тури. Ми виявили, що існує націоналізм без націй, існують прагнення, яким бракує реальних підстав. Замість собаки, що махає своїм політичним хво­стом, ми бачимо політичні хвости, які намагаються махати собакою. Ірланд­ський уряд прагне розвивати ірландську культуру; уряд Нігерії прагне пе­реконати люд із племені ібо, гауза, фулані та йоруба, що вони належать до нігерійської чи африканської нації; уряд Індії намагається згуртувати індусів і мусульман, щоб вони стали громадянами однієї єдиної нації.

Це, власне, означає, що концепт нації аж доти залишається майже

Тлумачення націоналізму

цілком позбавленим змісту, доки джерелом цього змісту випадково не стануть якісь місцеві життєві обставини. Це і є причиною того, що спро­би визначити поняття «нація» наражаються на великі труднощі. Це можна зробити тільки з урахуванням конкретного контексту. Розуміння цього моменту затемнює сама націоналістична ідеологія. Націоналісти нама­гаються представити свою політичну боротьбу як таку, що її однорідне суспільство веде проти чужоземних гнобителів. Але потім вони змушені визнати, що ці чужоземні гнобителі мають у її середовищі своїх спільників – маріонеток, зрадників, племінні і традиційні нахили мислення – корот­ко, всіх тих, що чинять опір національному керівництву. Така націоналі­стична концепція служить для того, щоб приховати той факт, що націо­налістичний процес створює передумову для громадянської війни – і часто, як ми бачили, для такої громадянської війни, в якій чужоземному гнобителеві приділяють мало уваги. Націоналістична риторика, яку ча­сто використовують усі сторони міжусобної боротьби, відіграє роль ко­зирної карти.

Існує можливість уявляти націоналізм і як Сплячу Красуню і як Монстра у розумінні Франкенштейна. Націоналізм виводить мільйони людей з їхніх традиційних закутків і вводить їх у модерний світ, об’єдна­ний глобальною комерцією; з другого ж боку, він сприяє появі психоло­гічного клімату, який породжує криваві безглузді конфлікти за право володіти тією чи тією спірною територією. Користь, яку він приносить людству, можна було б здобути іншим шляхом; але, з другого боку, в історію зла, породженого політикою, він не додав майже нічого, за ви­нятком хіба що нової фразеології.

Примітки

1. Lord Acton. Nationality. – У кн.: Lord Acton. Essays on Freedom and Power/Ред. Gertrude Himmelfarb. – New York, 1965. – С 146.

2. Mill J. S. Considerations on Representative Government. – Розд. XVI.

3. Lord Acton. Op. cit. Всі цитати з Актона в цьому розділі взяті з його трактату «Національність».

4. MillJ. S. Op. cit. -С. 383.

5. Див. дискусію в: Letwin S. R. The Pursuit of Certainty. – Cambridge, 1965. – C. 367, звідки й взяті цитати.

6. Див.: Shub D. Lenin. – London, 1966. – Розд. 7.

7. Deutscher I. Stalin. – Rev. ed. – London, 1966. – С Alb-All.

8. Сталін Й. Марксизм і національне питання – К., 1952. – С. 32-33.

9. Там само. – С. 12, 14

10. Там само. – С 15, 17, 18.

Кеннет Майноуґ

11. Deutscher I. Op. cit. – С. 187.

12. Ibid. -С. 190.

13. Jones E. Essays in Applied Psycho-Analysis. – London, 1951. – С. 98.

14. Ibid. -С. 111.

15. Kohn H. The Idea of Nationalism. – New York, 1944. – С 11.

16. Sithole N. African Nationalism. – New York, 1959. – С 146.

17. Gellner E. Thought and Change. – London, 1964. – Розд. 7.

18. Ibid. -C. 153.

19. Lerner D. The Passing of Traditional Society. – Glencoe-Illinois, 1958. – Розд. II.

20. Gellner E. Op. cit. – С 168.

21. Ibid. -C. 160.

22. Popper K. R. The Open Society and its Enemies. – T. 2. – Розд. 15. – § III.

РОМАН ШПОРЛЮК

КОМУНІЗМ І НАЦІОНАЛІЗМ

У

‘ березні 1845 року Карл Маркс узявся писати критичний нарис, присвячений книзі свого сучасника Фрідріха Ліста: «Національ­на система політичної економії», яка була опублікована у 1841 році. Він так і не закінчив свою «Критику Ліста», і вона перебувала поза інтелектуальним обігом ще довго після його смерті, аж поки в 1971 році з’явилася в російському перекладі в журналі «Вопросы истории КПСС»¹. Ця рання праця Маркса надзвичайно важлива для розуміння його інтелектуальної біографії загалом і особливо – його теоретичних мірку­вань щодо національного питання та проблем націоналізму (галузь, де, як загалом прийнято вважати, він так і не дав достатньо стрункої і зрозумі­лої картини своїх поглядів). Фактично «Критика Ліста» – єдина з праць Маркса, де його погляди на націоналізм викладені найдокладніше.

Представники традиційного марксознавства стереотипно почина­ють огляд позицій Маркса щодо національного питання й націоналізму з тих формулювань, які він та Ф. Енгельс опрацювали в 1848-1849 ро­ках. Стало своєрідним каноном починати з короткого, хоча й досить незручного для марксознавців, звернення до «Маніфесту Комуністичної партії» з його стандартним набором пасажів: про зникання національ­них особливостей, про появу єдиної світової літератури, про те, що світо­вий ринок підкоряє відсталі нації розвиненим. При цьому, зрозуміло, аж ніяк не можна уникнути чергової згадки про те, що робітники «не мають вітчизни». До цього набору, звичайно, додається розгляд національно­го питання в європейських революціях 1848-1849 років, і проблема ви­кладається цілком і повністю в річищі праць лише Енгельса, особливо його «Революції і контрреволюції в Німеччині». Саме в цій праці Ен­гельс поділив нації на «історичні» (німці, поляки, угорці) і «неісторичні» (чехи, хорвати та інші східноєвропейські народи), прихильно поставив­шись до національних прагнень перших і відповідно відмовивши у праві на існування другим.

Роман Шпорлюк

Спробуємо переглянути згаданий традиційний підхід, незважаю­чи на його поширеність і навіть певну канонічність. Марксові в 1848 році виповнилося ЗО років, вік, який у його часи не вважався «молодим»; він уже був автором чималої кількості серйозних праць. Найважливіше ж те, що традиційне марксознавство абсолютно не враховує один дуже важливий момент, а саме: яким було ставлення «молодого» Маркса (тоб­то Маркса до 1848 року) до «німецького питання», яке передусім було саме «національним питанням»? Відповівши на це, можна скласти уяв­лення про тодішнє Марксове бачення світу, бо очевидно, що «німецьке питання» було головною національною проблемою Європи в період між 1815 і 1848 роком. Отже, вивчаючи проблему «Маркс і націоналізм», гадається, неможливо не помітити згаданої проблеми. У даному контексті досить дивною видається та обставина, що численні автори, які присвя­чували свої праці ранньому Марксові, навіть ті, які аналізували його програму «визволення» Німеччини, вперто уникали розгляду такого важ­ливого історико-біографічного питання, як Маркс і німецький націо­налізм.

Брак уваги до згаданої проблеми з боку традиційного марксознав-ства стає ще дивнішим, якщо враховувати той очевидний факт, що для сучасників «молодого» Маркса проблеми націоналізму в Німеччині були найактуальнішими: ці проблеми пов’язувались не тільки з культурою й політикою, але й з економічною сферою, включно з проблемою модер­ного промислового розвитку (індустріалізації). Саме остання й перебу­вала в центрі уваги Фрідріха Ліста (1789-1846). Для Маркса було б абсо­лютно неприродним залишити поза увагою німецький націоналізм (особ­ливо аспекти, пов’язані з промисловою модернізацією) або «не поміти­ти» Ліста, цього «найвиразнішого і найоптимістичнішого з ідеологів націоналізму»². Видання «Критики Ліста» зробило можливим і необхід­ним вивчення системи поглядів Маркса на німецьке питання і націоналізм взагалі до 1848 року.

Це, зрозуміло, не означає, що до публікації «Критики Ліста» нічо­го не було відомо про ставлення Маркса й Енгельса до нього або про їхню оцінку економічної програми німецького націоналізму. У листі до Маркса (березень 1845 року) Енгельс згадував як «цікаву» ту обставину, що і він, і Маркс одночасно й незалежно один від одного мали намір писати «критику Ліста». Енгельс запропонував «розподілити обов’язки»: він критикуватиме ідеї Ліста «з практичного боку», а від Маркса, «знаю­чи його особисті нахили», він сподівався, що той зверне більшу увагу на «...теоретичні передпосилки Ліста, ніж на його висновки»³.

Енгельс так і не написав запланованої праці про Ліста. Втім, він

Комунізм і націоналізм

критикував його програму у своїх промовах в Ельберфельді (8 і 15 люто­го 1845 року), тобто за місяць до того, як Маркс почав писати свою «Кри­тику Ліста». Енгельс вважав, що Німеччина стоїть на порозі соціальної революції. Будь-який напрямок розвитку країни на засадах приватної власності – чи це буде політика впровадження поміркованих протекціо­ністських тарифів, чи вона базуватиметься на принципах вільної торгівлі без обмежень, чи її основою будуть рекомендації Ліста – неухильно при­зведе до революції. Енгельс доводив, що «...комунізм є для Німеччини якщо не історичною, то економічною необхідністю»*. Навіть якщо б Німеччині довелося повторити англійський варіант промислового роз­витку з початкового етапу, доводив він у своїх промовах, то «...рано чи пізно ми досягли б того становища, в якому перебуває тепер Англія, а саме: ми опинилися б напередодні соціальної революції». Крім того, еко­номічне змагання між Англією і Німеччиною не тільки не принесе при­бутків промисловцям обох країн, а й обов’язково спричинить «соціаль­ну революцію». Свою впевненість Енгельс пояснював таким чином: «...із тією ж упевненістю, з якою ми з певних математичних аксіом можемо вивести нове положення, з тією ж упевненістю можемо ми з існуючих економічних відносин і з принципів політичної економії зробити висно­вок про прийдешню соціальну революцію»⁵. Енгельс не мав сумнівів, що ця майбутня соціальна революція запровадить «принципи комунізму». Іншого не дано⁶.

Отже, Енгельс, як і обіцяв, звернувся до «практичних аспектів» ідей Ліста. Його ж пропозиція Марксові зайнятися «теоретичними засновка­ми» Ліста сприяла, як нам відомо, появі «Критики Ліста». <...> Маркс вмонтував погляди Ліста, німецьку проблему і національне питання в цілому у значно ширший контекст своїх загальних інтерпретацій приро­ди капіталізму.

На той час, коли Маркс уперше звернувся до теорій Ліста, він уже дійшов висновку, що капіталізм – глибоко хибна й аморальна система, самою історією приречена на неминучу загибель. Ця ідея була основою його аргументів, коли він розглядав майбутнє Німеччини в роботах, присвячених критиці Геґеля і Ліста. Природа суспільства для Маркса визначалась наявністю двох класів, які перебували в непримиренному конфлікті: панівного – буржуазії (капіталістів) і експлуатованого – про­летаріату (індустріальних робітників). Це суспільство було продуктом тривалого історичного розвитку, найсучасніша й найважливіша фаза якого була започаткована одним з головних зрушень нового часу – про­мисловою революцією. Іншою центральною подією в Марксовій кар­тині нового світу була Велика французька революція. Теорія і практика

Роман Шпорлюк

1789 року та їхні наслідки вкупі із впливами промислової революції були для нього аспектами одного глобального процесу – виникнення й роз­витку капіталізму.

Водночас Марксова критика капіталістичного ладу формулюва­лася в рамках тієї системи філософських понять, тією мовою, яку він за­позичив у класичних німецьких філософів, передусім – у Геґеля. Отже, коли марксизм остаточно склався як певна світоглядна система, він був не тільки історичною,