Сійєс і Французька революція

У діяльності абата Сійєса знаходимо багато напрямів думок, що сходяться в одному. За дуже короткий період після 1789 року Сійєс спра­вив сильне враження на своїх сучасників як провісник нової ери й особ­ливо, – за висловом швейцарського адвоката Дюмона, – як «оракул Тре­тього Стану». Ми вже бачили, що Третій Стан у 1614 році, вважаючи себе упослідженим, лише протестував. У 1789 році, коли сталося те ж саме, Сійєс висловився у новому дусі: «Ми сьогодні є усім, як і були вчо­ра. Визволяймося!». Поза сумнівом, цей потаємний дух був спричине­ний новим багатством та владою французької буржуазії; але він засвід-

Кеннет Майноуґ

чував також інтелектуальне переконання двох поспіль поколінь доби Просвітництва. Усе слід поставити на раціональну основу. «Політика, -запевняв Сійєс Дюмона, – це наука, якою, на моє переконання, я ово­лодів».

Сійєс створив щось на кшталт спрощеної метафізики, яка рухала­ся від історичних до раціональних доказів, що слугувало його меті. Ця мета – упродовж довгих пасажів із чистих абстракцій – полягала в тому, щоб вплинути на вітчизняних політиків. Усі вони були інтелектуалами; і він звертався до них по-інтелектуальному. «Я хочу, – починає він свій перший памфлет «Нарис про привілеї», – дослідити привілеї за їхнім по­ходженням, природою і наслідками»⁹. Походження пов’язувалося із за­воюваннями франків. Сійєс охоче згоджувався із доказами Буленвільє, але робив з них нові висновки. Знать у Франції становить чужинський елемент, тому що походить від роду завойовників. Чому б тоді францу­зам не відправити їх знову до франкських лісів, звідки вони й прийшли? Вони утворюють націю всередині нації; і соціальна система, яку вони втілюють, є для французького народу постійним приниженням. Фран­цузи, – цебто галли, – залишаються у стані рабства упродовж усього часу, як триває це феодальне панування. Чим же тоді є Третій Стан? Він є всім. Це не просто один із трьох станів у Франції, а сама нація; і те, що до нього не належить, що відчужене через привілеї, не становить частини Франції.

Що є динамізуючим у Сійєса – і що узгоджувалося із настроєм ауди­торії, – то це дивна суміш раціонального інструментарію та найнестрим-нішої ненависті. Сійєс був раннім представником філософського шален­ства. «... Кров закипає, – писав він, – при одній лишень думці щодо мож­ливості легального визнання, – і це на схилку XVIII століття, – огидних плодів огидного феодалізму». Або знову: «Коли філософ торує шлях, то його непокоять помилки; та заради поступу він повинен відмітати їх без усякого жалю». Це становить прикметне зрушення, бо, ясна річ, немає іншого шляху бути жалісливим до помилок, ніж бути толерантним до людей, які до них надто схильні. Сійєс і його покоління накручували себе до стану тієї жорстокості, яка перетворила гільйотину у річ, за до­помогою якої знищувалися помилки. Соиіс! Ось іще один огріх! Одна з найпоширеніших метафор, що нею Сійєс зазвичай описував привілейо­ваний клас, стосувалася «якоїсь страшної хвороби, що поїдає живі м’язи в тілі знедоленого бідолахи». «Лихо нації, яка від неї страждає».

Отож привілей є хворобою, яку доктор Сійєс ладен лікувати. «Та­кою, що має привілей, я вважаю особу, яка посідає становище поза ме­жами загальних прав з тієї причини, що вона вимагає всебічної свободи

Анатомія націоналізму

від підпорядкування звичаєвому праву або ж домагається виняткових прав»¹⁰. Люди жадають привілеїв через «збуджувальну принаду» зверх­ності, але ж вони несумісні зі свободою й самоповагою. Привілейовані становлять «вибрану націю всередині нації», і їхні найперші думки спря­мовані на інтереси цієї вузької касти, а не самої нації. Привілейовані почали про себе думати як про різновид істот, що відрізняється від зви­чайних людей. Привілей несумісний із визнанням якоїсь спільної люд­ської природи. Сійєс перетворює концепцію «привілею» на головну ідею, за допомогою якої він поєднує в одне ціле безліч соціальних образ, що їх відчували французи у 1788 році. У цих двох памфлетах ми відчуваємо пекучий біль ображеної гордості, і тисячі довіку не забутих принижень мобілізують проникливий розум на всебічне бачення становища знаті. Привілейовані відрізані від французької нації родовою спадщиною, на яку вони претендують, лінощами, які вони культивують, ба навіть са­мою мовою, якою вони говорять. «Я не намагатимусь висловити, – пи­сав він, – геть усі нюанси, усю вишуканість узвичаєної серед привілейо­ваних мови. Для цієї мови нам би знадобився спеціальний словник, який надто вирізнявся б новизною; бо замість містити точне або метафоричне значення слів, він, навпаки, потребував би відлучення слів від їхнього правдивого змісту, не залишаючи нічого, окрім пустки, -,з раціоналі­стичної точки зору, – нічого, окрім захопливо глибокодумних означень для привілейованих»¹¹. Він продовжував глумитися над вихолощеним аристократичним вживанням слів, подібно до naissanse (бо ж тільки ба­гаті мають походження), grace, qualite, hommes d’hier тощо. Ясна річ, що нація говоритиме як завгодно, тільки не однією мовою, нехай навіть це будуть nuances.

Сійєс застосовує поняття нації як таран супроти цих ретельно укріп­лених лав привілейованих. Що ж таке нація? Це «об’єднання спільників, які живуть за звичаєвим правом і які представляє одна й та сама законо­давча асамблея»¹². У своїй основі ця нація складається із Третього Ста­ну; однак вона відкрита для всіх французів, і Сійєс писав, що нація «із вдячністю пам’ятатиме патріотичних письменників найвищого ґатунку, які були першими, хто відрікся від архаїчних помилок і надав перевагу принципам універсальної справедливості перед убивчими змовами кор­поративних інтересів, спрямованими проти інтересів нації». Усе, що є добрим і натхненним громадськими справами, підпадає під поняття «нації»; усе, що є злим та егоїстичним, припасовується до ідеї «привілею». Ідея нації розвивається потім на рівні абстракцій: «Нація первинна щодо всього. Вона є джерелом всього. її воля завжди законна; це ж бо сам закон. Первинним стосовно нації та над нею є тільки природний закон...

Кеннет Майноуг

Кожний атрибут нації походить від простого факту, що він існує»¹³. Оця остання фраза становить пародію на онтологічний аргумент існування Бога; коли Сійєс занурюється у зміст такого роду, то він, зазвичай, вдаєть­ся до низки метафізичних кліше. Більшість із них є переспівом Руссо, та їм бракує властивого Руссо болючого усвідомлення складності подій, і тому вони легко утворюються на кінчику пера.

Подібно до Руссо Сійєс міркує, головним чином, у контексті гар­монійної спільноти. Жадання національної єдності, здавалося, було відчутним на всіх соціальних рівнях. Професор Карлтон Гейз цитує з листа призовника таке: «Нація є тим... до чого належить геть усе»¹⁴. Навряд чи це є якоюсь філософською ідеєю, і багато хто з людей, які все ж погоджувалися з таким твердженням, були, поза сумнівом, збиті на манівці й непослідовні. Втім, ця точка зору підбивала підсумок поведінці тисяч молодих французів, які упродовж тих кількох років добровільно відмовились від комфорту та своїх особистих мрій заради того, щоб у воєнних походах дати відсіч ворожим арміям, які навалою йшли на фран­цузьку землю, захищаючи справу короля. <...>

Наступна ознака націоналізму оприявнюється у ставленні Сійєса до англійської конституції: «Я не заперечую, що англійська конституція є для свого часу дивовижним витвором. Проте, хоч люди завжди ладні поглузувати з француза, який не простягається перед нею долічерева, я маю достатньо сміливості, щоб сказати, що не знаходжу в ній простоти доброго ладу, а радше кістяк застережень проти безладу».

Втім, ключ до розуміння неприхильності Сійєса до англійської конституції подано у наступному уривку: «Опісля всього, чому ми все ж так багато думаємо про цю екзотичну конституцію? Вочевидь тому, що вона впритул наближається до принципів доброго суспільства. Та коли ідеальні моделі прекрасного й доброго існують задля того, щоб нас ске­ровувати, ба більше, коли ми неспроможні сказати, що наразі ідеальна модель суспільства нам менш відома, ніж англійцям у 1688 році, то як же тоді ми можемо нехтувати справжнім добром і вдовольнятися імітуван­ням його копії?»¹⁵.

Це Раціоналізм, а не Націоналізм. Він шукає ідеальної моделі, при­датної для всього людства: тобто Сійєс не розмірковував про унікальність Франції й про конституцію, яка щонайбільше мала б відповідати її особ­ливому духу; він настійливо думав про людство. І в цьому він був типо­вою постаттю революційної доби. Звичайно, він часто користувався сло­вом «нація» і сам, далебі, становить частину історії націоналізму саме тому, що посприяв уведенню його в обіг. Він потребував слова «нація» почасти завдяки його місцю в історичній аргументації, що ми її розгля-

Анатомія націоналізму

дали в останньому параграфі, та почасти через те, що не хотів вживати слово «народ». Він був радикалом, але не був демократом: «Нема сумні­ву в тому, що набрід і потолоч не може користуватися політичною дові­рою націй. Хіба можливо дозволити з’явитися серед представників нації послугачеві чи якій іншій особі, над якою стоїть господар, або ж ненату-ралізованому іноземцеві?»¹⁶. У цьому контексті нація сприймається як політично активна спільнота; це моральна субстанція, стосовно якої дер­жава є просто тінню. Вона несе в собі багато вщтшків patrie, але без того, щоб в результаті тягнути за собою небажані радикальні потенції, прита­манні народові.

Французька революція розпочалася як внутрішня соціальна бо­ротьба, що була раціоналістично потрактована у вигляді конфлікту між принципом привілею та принципом національної рівності. Розгортаю­чись, вона також ставала боротьбою між Францією та іншими країнами Європи – можливо, боротьбою національною. Але ця революційна війна ніколи не була адекватно раціонально пояснена як боротьба національ­на, її завжди розуміли як боротьбу за визволення – соціальну боротьбу, що перехлюпувала через віковічні династичні кордони Європи. Вона завжди містила в собі сильний елемент універсальності. Націоналізм є реакцією осібного на універсальне; і якраз тому, що Французька рево­люція була універсалістською, націоналізм стосовно неї був адекватною відповіддю.