Ідеологічні розбіжності: лібералізм



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Ідеологічні розбіжності: лібералізм



Англійські ліберали вперше зіткнулися з націоналізмом, коли він виступив на захист принципу національної незалежності, принципу, який здався їм цілком природним. Англійські політики, які дотримувалися різних політичних переконань, у своїй більшості вважали, що поділ Польщі у XVIII сторіччі був актом сваволі монархів1. Згодом, коли по­чалася боротьба греків проти турецького володарювання, бельгійців проти голландського, італійців та угорців проти правління Габсбурґів, їхні симпатії до національно-визвольних змагань зміцнилися. Вони зо­середили всі свої симпатії на Мацціні, який прожив багато років у ви­гнанні в Англії, і були схильні погодитися з його думкою, що політична нестабільність є наслідком деспотичного правління спадкової династії монархів і що її можна було б усунути, якби політичні структури Європи


Кеннет Майноуґ

збігалися з національними. Джон Стюарт Мілль написав у 1861 році: «Коли почуття національності досягає певної сили, постає prima facie питання про об’єднання всіх членів даної національності під одним уря­дуванням й урядуванням окремим саме для людей даної націо­нальності»2. У наступному реченні він виправдовує це своє твердження: «Цим сказано тільки те, що питання врядування мають розв’язувати ті, хто підлягає врядуванню». Іншими словами, принцип національності Мілль вважає пунктом програми самого лібералізму. Англійці XIX сто­річчя ставилися різко негативно до багатонаціонального деспотизму кон­тинентальної Європи. Помічаючи пов’язаність багатонаціональних імперій з деспотіями, вони, природно, вважали, що устрій національних держав має бути ліберальний.

Цей простий логічний висновок виявляється дуже сумнівним, коли ми подивимося на сьогоднішню політичну дійсність. Націоналісти зав­жди оголошували себе оборонцями пригнічених, що страждають від сва­волі гнобителів, і відтак просили підтримки для захисту тих, хто знема­гає у нерівній боротьбі. Ліберали всього світу співчували пригніченим і надавали націоналістам таку підтримку аж до наших днів. У XX сторіччі ліберали віддали свої симпатії націоналістичним рухам, які поширилися на всьому обширі афро-азіатського світу. Консерватори постійно і по­слідовно надавали свободу колоніальним територіям, керуючись прин­ципом: коли хтось хоче виламати двері, то краще відчинити їх і впустити його; ліберали ж підтримували таку політику на тій підставі, що вона, з їхнього погляду, є справедливою. Намагання націоналістів представити «свободу» як політичну мету частково пояснюється прагненням викли­кати до себе симпатії у ліберально настроєних кіл тих країн, які трима­ють націю у колоніальній залежності. Доки націоналізм матиме репута­цію сили, яка бореться, хай і по-своєму, за свободу, ліберали, заворо­жені аргументами про потребу покінчити з експлуатацією і корумпова­ною владою, будуть ставитися до нього прихильно.

Проте через рік після того, як Мілль опублікував свої «Роздуми [про представницьке врядування]», ліберальний історик Актон написав своє відоме дослідження, присвячене національній проблемі. 1862 року такому тонкому спостерігачеві, як Актон, уже було ясно, що націо­нальний рух не є союзником лібералізму: навпаки – він його відвертий супротивник. Він визнав, що за своїм характером цей рух водночас і ре­волюційний, і деспотичний; він звернув увагу на його виняткову мінливість. Говорячи про Італію, він писав: «Один і той самий дух слу­жив різним господарям й, насамперед, він спричинився до руйнування старих держав, потім до вигнання французів і знову, за правління Карла


Тлумачення націоналізму

Альберта, до нової революції. До нього зверталися в ім’я найсупереч­ливіших принципів урядування, і він слугував усім партіям поспіль, бо був саме тим, що всіх могло об’єднати»3. Іншими словами, націоналізм не є ідеологією, що підтримує, як це робить лібералізм, якусь певну фор­му врядування – він щось зовсім інше, його можна визначити хіба що як своєрідний дух чи стиль політики. Актон вважав життя Мацціні втілен­ням принципу – «Вигнання – це колиска національності, подібно як при­гнічення – школа лібералізму».

Твердження Актона таке багатозначне, що підтримати його могли б і англійські ліберали і консерватори. На прикладі Німеччини ми вже з’ясували, що націоналізм є силою, яка прагне здійснити радикальні зміни у політичному житті країни; він заперечує історично усталені інституції і зв’язки, а, отже, є прямим ворогом політичної системи консервативно­го штибу. Це варто запам’ятати, бо й сьогодні все ще багато політологів, за застарілою звичкою, ділять усю політичну сферу тільки на дві части­ни – ліву й праву. Помітивши, що у Європі XIX століття соціалізм зай­няв ліві позиції, вони зробили висновок, що націоналізм має розмісти­тися на правому краї політичного спектра і, отже, відповідно (внаслідок хитрої перетасовки ідей) набути консервативного забарвлення. Таке суд­ження підтверджувалося посиланням на той факт, що фашистський рух, який у Європі між 1919-1939 роками переживав свій розквіт, широко використовував націоналістичні гасла, а фашизм звикли вважати «пра­вим рухом». Але основним пунктом для розуміння націоналізму можна вважати слова Актона: «Один і той самий дух служив різним господа­рям», і коли ми збагнемо це, то облишимо спроби помістити націоналізм на політичній шкалі десь праворуч чи ліворуч.

Свою аргументацію Актон розвиває у міркуваннях про патріотизм, суть якого пов’язана з відмінністю між державою і нацією. Наша прив’я­заність до нації заснована на природних і матеріальних спонуках; на­томість патріотизм з’являється внаслідок перетворення інстинкту само­збереження у почуття морального обов’язку, який може вимагати від вас пожертвувати своїми особистими інтересами або навіть власним жит­тям. Це перетворення здійснює держава, яку не можна ототожнити з на­цією у природному значенні цього слова. Актон підкріпив свої аргумен­ти, навівши висловлювання Берка про різницю між духовною і природ­ною батьківщиною – різницю, на яку вказує таке зауваження Берка: «Франція вийшла поза власні межі, – духовна Франція відокремлена від географічної». Тих французів, які виступали проти революційної Франції, відтак можна, на думку Берка, вважати патріотами; як сучасний аналог можна навести приклад німців, які брали участь в опорі нацистському


Кеннет Майноуґ

режиму. Ґрунтуючись на таких міркуваннях, Актон оголошує національ­ний принцип злочинним і абсурдним.

Цей його аргумент можна тлумачити дуже розширено і тоді він буде стосуватися не тільки націоналізму: «Щоразу, коли якийсь один цілком визначений об’єкт перетворюється на найвищу мету держави, -нехай це буде привілей класу, безпека або міць країни, найбільше щастя для найбільшої кількості людей або підтримка якоїсь умоглядної ідеї, -то ця держава неминуче на цей час стає абсолютною». І, спираючись на цей засновок, він робить висновок, який збігається з одним із постулатів лібералізму: «Співіснування кількох націй під орудою однієї держави є випробуванням, як і найліпшою гарантією свободи. Воно також є од­ним із головних знарядь цивілізації і в такій ролі сприяє встановленню природного і передбачуваного ладу та вказує на вищий щабель поступу, ніж національна єдність, що є ідеалом новітнього лібералізму».

Актон визнає, що ліберали мають можливість вибору – схвалити або заперечити принцип національності; і, як свідчить вищенаведена цитата, він вважає, що більшість лібералів уже зробили свій вибір. Ми бачили, що вони слідували цьому принципу, коли розв’язували пробле­му деколонізації. І все ж протягом довгого часу важливим складником ліберальної думки був також інший погляд, до якого схиляється і сам Актон. Він все осмислює під кутом зору прогресу цивілізації, тобто підхо­дить до всього з тим критерієм, який ще більш некритично використову­вав Джон Стюарт Мілль. Мілль, як ми бачили, підтримував принцип національності, бо пов’язував його зі свободою. Але у тому ж самому розділі він зміг написати і таке:

«Ніхто не припускає, що для бретонців чи басків французької Навар­ри не є благодатнішим влитися в русло ідей та почуттів високоцивілізо-ваного та культурного народу – тобто стати членом французької націо­нальності, одержати на рівних умовах всі привілеї французького грома­дянства, мати користь від французького захисту, від шани та престижу французької влади, аніж нидіти серед своїх скель, як напівдикий зали­шок минулого, замкнутий у своїй власній обмеженій ментальності, без будь-якої участі та зацікавленості в загальному світовому русі»4.

Мілль вважає, що нам слід керуватися двома настановами: підтри­мувати рух за національність, там де він сприяє розпаду деспотичних імперій у відповідності з волею народу, і якомога більше дбати про за­гальний поступ цивілізації.

Ці дві настанови можуть суперечити одна одній логічно, вони всту­пили у взаємний конфлікт також в історії. Ситуація, завдяки якій цей конфлікт дійшов до свідомості англійських лібералів, виникла в Ірландії


Тлумачення націоналізму

і в Південній Африці. Частина лібералів виступила на захист прав малих національностей, які, по всій очевидності, боролися за своє визволення. Сумнів щодо справедливості визвольних претензій африканерів виник тільки через півстоліття. Але навіть у більш однозначному випадку Ірландії такий ліберально мислячий політичний діяч як Сідней Вебб не виявляє серйозних сумнівів: «Ми ні в якому разі, – заявляв він у сто восьмому фабіанському трактаті, – не збираємося визнавати чи допус­кати, щоб будь-яка «національність» – тільки тому що вона ставить пе­ред собою цілі, які не збігаються і конфліктують з загальними цілями Імперії – мала абстрактне право організовувати незалежне врядування і досягати тих своїх цілей, не рахуючись з тим, чого це буде коштувати її сусідам»5.

У XX сторіччі принцип національної державності стали називати принципом національного самовизначення. Він одержав таку широку підтримку лібералів, що став улюбленою панацеєю Вудро Вільсона і був сприйнятий (правда, з меншим ентузіазмом і не з такою одностайністю) його союзниками; тож разом вони 1919 року перекроїли карту Європи. Австро-Угорська імперія розпалася, на її місці виникли незалежні націо­нальні держави, такі як Австрія, Чехословаччина, Угорщина та Сербія, що територіально розширилась і стала Югославією. Населення кожної з цих держав значною мірою складалося з національних меншин – в се­редньому їх було приблизно 30% від загальної кількості. Парадок­сальність нової ситуації полягала в тому, що політичне рішення, яке мало б задовольнити сподівання менших національностей, насправді створи­ло нестерпні умови для мільйонів людей: для них виявилося куди важче жити як меншість у державі, керованій націоналістами, аніж бути одним із багатьох народів, якими правила багатонаціональна імперія – хай навіть ця імперія мала деспотичні нахили. Східна Європа залишилася епіцентром політичної нестабільності і продемонструвала reductio ad absurdum* принципу національності.

Теперішня позиція лібералів зумовлена тим, що явище агресивності стало в центрі уваги ліберальної думки. Загрозу миру у XX сторіччі ста­ли вбачати в агресивності, яку породив націоналізм. Отож ліберали очо­лили тих політологів, які проголошували, що тепер, коли у військових з’явилася потужна зброя, національний суверенітет став не просто ана­хронізмом, а небезпечним анахронізмом. Спочатку вони покладали свої надії на Лігу Націй, потім на Організацію Об’єднаних Націй, що, здава­лося, мали набути ваги як виразники всесвітньої громадської думки та

* Доведення до абсурду (латин.).


Кеннет Майноуґ

як впливовий арбітр у міжнаціональних суперечках, які призводили до воєнних конфліктів.

Проте, загалом дотримуючись цієї позиції, ліберали виокремили проблему колоній, вважаючи, що тут, у колоніях, народ має право задо­вольнити свої національні прагнення і відтак домагатися створення на­ціональної держави. Вельми поблажливо вони поставилися і до націо­налістичних рухів, які виникли після Другої світової війни, пояснюючи їх бажанням народу досягнути політичної зрілості – вони вважали, що, зрештою, цей народ стане повноправним членом міжнародної співдруж­ності, який усвідомлює свої обов’язки щодо неї і свою відповідальність.

Націоналізм і марксизм

1848 року, коли Карлові Марксу минуло тридцять років, вони з Енгельсом опублікували «Комуністичний маніфест». «Привид бродить по Європі» – проголошував «Маніфест». І справді, рік або два після 1848 року правителям Європи спалося неспокійно, проте їхній сон тривожив не Маркс. Так, це правда, що їх переслідував страх перед революцією. Але революції можуть викликатися багатьма різними причинами, а ре­волюції, які відбулися протягом 1848-1849 років – у Відні, Парижі, Франк­фурті, Будапешті і в Італії- майже всі були націоналістичними. Уявлен­ня, що робочий люд повстане і експропріює експропріаторів, могло справдитися, хоча це і дуже маловірогідно, хіба що тільки в Парижі, де 1848 року був здійснений – з короткочасним успіхом – задум Луї Блана організувати громадські робітничі комітети, перш ніж Луї Наполеон відновив у країні звичайний стан речей. «Маніфест», на час його напи­сання, був уміло скомпонованим засобом блефу. Тодішні революційні партійки сварилися між собою за першість, і одну з них осяяла блискуча ідея: привернути до себе увагу, горлаючи: «Справжня опозиція -це миі». Маркс з Енгельсом зрозуміли, що найпевніший спосіб набути для своєї партійки політичний капітал, – це зробити так, щоб проти неї ополчили-ся всі європейські можновладці і багатії.

І марксизм, і націоналізм являють собою революційні доктрини, і відтак вони можуть діяти узгоджено, підриваючи status quo. Обидва вони являють собою доктрини, що проповідують боротьбу, але вони катего­рично незгодні щодо того, з ким боротися. Марксизм поділив світ вер­тикально: на експлуататорів і експлуатованих; націоналізм поділив його горизонтально: на численні різні національності. У середині XIX сто­річчя апостоли цих двох віровчень і майже сучасники, Маркс і Мацціні,


Тлумачення націоналізму

жили обидва у вигнанні в Лондоні. Без сумніву, як теоретик Мацціні не може рівнятися з Марксом. Однак так само безперечно, що якби перед людством постала дилема вибору між соціалістичним майбутнім і вірністю своїй нації, більшість віддала б перевагу своїй нації. До 1914 року націоналізмові вдалося створити чимало нових держав, комунізм до 1917 року не спромігся ліквідувати жодної.

Розрив між соціалістичними сподіваннями і патріотичною реаль­ністю стався раптово 1914 року. 25 липня 1914 року, напередодні Першої світової війни, Виконавчий комітет німецької Соціал-демократичної партії проголосив: «Жодної краплі крові німецького солдата не може бути пролито, щоб задовольнити апетити кровожерного австрійського тирана. Ми закликаємо вас, товариші, відразу ж на масових мітингах підтвердити непорушне прагнення свідомого пролетаріату до миру»6. Через місяць фракція цієї партії у німецькому рейхстагу проголосувала за виділення воєнних кредитів. Ленін, який тоді жив у Кракові, спочатку не хотів цьому повірити, вважаючи, що соціал-демократи не можуть підтримати війну і що це вигадка буржуазної преси. Проте перед марк­систами постав факт, який їм було важко пояснити, – щиро пролетарські міркування можуть привести до патріотичних висновків: німецькі со­ціал-демократи доводили, що перемога царської Росії затримає здійснен­ня соціалістичної ідеї, а російські соціалісти вважали, що перемога Німеч­чини призведе до анексії частини російської території і Росія втратить багато земель, де вони були найвпливовішою силою. В обох випадках засновок був один і той самий: пролетарські партії ворожих країн не­спроможні припинити підготовку до війни – підготовку, яка ведеться у їхніх власних країнах.

Те, що більшовикам пощастило 1917 року захопити владу в Росії, з погляду марксистської теорії було аномальним явищем. Адже вони це зробили у відсталій країні, де капіталізм був малосилим – все це всупе­реч теорії, що революцію розпочне пролетаріат найрозвиненіших країн Західної Європи. Після 1920 року російські більшовики з тактичних мірку­вань прийняли програму будівництва соціалізму в одній країні та про­голосили, що Радянський Союз – це батьківщина всіх справжніх проле­тарів: тобто зробили спробу перетворити їх на патріотів, власне, Росії.

Коли 1941 року німецькі війська здійснили напад на Росію, Сталін відразу ж почав якомога більше грати на патріотичних почуттях росіян. Він наголошував – всупереч мало не всьому тому, що теоретики марк­сизму проповідували доти, – прямий зв’язок між нинішньою боротьбою російського народу і давніми битвами під проводом таких російських національних героїв, як Олександр Невський та Михайло Кутузов. А під


Кеннет Майноуґ

час битви за Москву Сталін, як свідчать, сказав: «Чи можна вважати гітлерівців націоналістами! Ні, не можна. По суті, гітлерівці тепер не націоналісти, а імперіалісти». Як зауважує Дойчер, це однаково, що ска­зати: «Справжні націоналісти не наші вороги, а ми»1.

Отож відбулася радикальна зміна позиції, принаймні стосовно «на­ціоналізму», який до тих пір марксисти не відносили до позитивних явищ. Однак Сталін, на відміну від інших комуністичних вождів, виявляв більшу увагу до проблем, пов’язаних зі становищем національностей, про що свідчить його праця «Марксизм і національне питання». Вона написа­на для вирішення конкретних політичних справ, хоча особливості її мови та структури мають ознаки філософського стилю і словника, які загалом характерні для марксистських трактатів. Автор її прагне прокоментува­ти Маркса, із творів якого дослідник націоналізму мало чого може по­черпнути для себе. Все ж Сталін схвально цитує кілька фраз із «Комуні­стичного маніфесту»: «Національна відособленість і протилежність інте­ресів різних народів уже тепер все більше й більше зникають» і «пану­вання пролетаріату ще більше прискорить їх зникнення». І побожно до­дає: «Дальший розвиток людства, з його гігантським ростом капіталі­стичного виробництва, з його перетасовкою національностей і об’єднан­ням людей на все більш обширних територіях, – рішуче підтверджує думку Маркса»8*. Але ця думка, певна річ, аж ніяк не підтвердилася: навіть у таких розвинених країнах, як Британія й Канада, націоналістичні праг­нення виявилися на диво тривкі. І прагнення, що їх ми можемо означити як суто націоналістичні, також спричинилися до розпаду економічної системи комуністичного світу. Східний економічний блок, який після 1945 року був створений за велінням Сталіна, розвалився під тиском націона­лістичних тенденцій, які мають вагу в Польщі, Румунії та інших країнах блоку. А Китай і Росія розсварилися через розбіжності, певна річ, суто націоналістичного характеру, хоча сварку цю пояснювали розходжен­нями у тлумаченні ортодоксальних марксистських догм.

Для марксистського ідеолога головна трудність полягає у тому, щоб пояснити все, що потрапляє в його поле зору, з допомогою концеп­туальних засобів марксизму. Значною мірою він може полегшити собі цю справу, оцінюючи те чи те явище як добре або погане; якщо воно добре, його слід пов’язати з «пролетаріатом», якщо погане – з буржуа­зією. Позаяк політична лінія може змінюватися час від часу, то й оцінки можна змінювати на протилежні; та коли щось інше розміщують на місці доброго чи поганого, потрібне відповідне пояснення. Саме розміщення

* Тут і далі цит. за вид.: Сталін Й. Марксизм і національне питання. – К., 1952.


Тлумачення націоналізму

здійснюють на основі постійного змішування логіки та історії. У такий спосіб сталінська політика щодо «народних фронтів» у 1930-х роках зро­била кілька карколомних кульбітів, а ставлення до національних рухів у колоніальних країнах від 1945 року було дуже гнучке. Оскільки націо­налізм, прагнучи забезпечити собі всенародну підтримку, часто змагав­ся з комунізмом, з ним треба боротися, але оскільки національні рухи у багатьох випадках (особливо в колоніях) можуть служити комуністич­ним цілям, двері для можливих контактів треба про всяк випадок трима­ти відчиненими.

Отож Сталін бачить націоналізм у контексті капіталізму: «Нація є не просто історична категорія, а історична категорія певної епохи, епо­хи зростаючого капіталізму. Процес ліквідації феодалізму і розвитку капіталізму є в той же час процес складання людей у нації». Важливу роль у цьому процесі відіграє буржуазія. «Основне питання для молодої буржуазії – ринок. Збути свої товари й вийти переможцем у конкуренції з буржуазією іншої національності – така її мета. Звідси її бажання – за­безпечити собі «свій», «рідний» ринок. Ринок – перша школа, де буржу­азія вчиться націоналізму»9.

Чи це справді так? У цьому трактаті Сталін, здається, розглядає історичний процес; але нам важко зрозуміти, які економічні інтереси чи тим більше інтереси ринку рухали Гердером, Фіхте і Шлеєрмахером, коли вони формулювали націоналістичні погляди. Сталін пояснює суть цьо­го процесу з позицій марксизму, який твердить: економічні інтереси ви­значають хід історичних подій. Немає сумніву в тому, що більшість, хоча й не всі, з тих, які належать до буржуазії, внаслідок утворення захищено­го вітчизняного ринку можуть здобути певні економічні вигоди. Проте для того, щоб теорія стала вірогідною, потрібний доказ, – факт, що ко­ристь від цього має тільки буржуазія. Насправді ж виявляється, що робіт­ничі партії дотримуються таких самих націоналістичних поглядів, як і буржуазні, – вони теж виступають за розвиток вітчизняної промисло­вості шляхом введення тарифного мита.

Для того, щоб обминути це незручне питання, Сталін спробував довести, що «вищі» інтереси пролетаріату суперечать інтересам націо­налізму, який зростає на силі. Він твердить, що «хороший» пролетарі­ат не перейматиметься націоналістичними переконаннями. Він гово­рить про це так: «Чи стане пролетаріат під прапор буржуазного націо­налізму – це залежить від ступеня розвитку класових суперечностей, від свідомості й організованості пролетаріату. У свідомого пролетарі­ату є свій власний випробуваний прапор, і йому нема чого ставати під прапор буржуазії». Іншими словами, якщо марксистські партії сильні,


Кеннет Майноуґ

то націоналістичні партії будуть слабкі, і це, безперечно, правильний висновок.

Але нам слід пам’ятати, що Сталін був грузин, належав до при­гнобленої національності, а 1913 року національне питання було чутли­вим місцем у російській політиці. Його підхід до цього питання визна­чався гнучкістю: цілковите прийняття принципу національного самови­значення він поєднував з застереженнями, які повністю відміняли дію цього принципу. Спочатку він визнає:

«Але робітники зацікавлені в повному злитті всіх своїх товаришів в єдину інтернаціональну армію, в скорому і остаточному їх визволенні від духовної кабали буржуазії, у повному і вільному розвиткові духов­них сил своїх братів, хоч би до якої нації вони належали. <...>

Тому соціал-демократія всіх країн проголошує право націй на само­визначення.

Право на самовизначення, тобто: тільки сама нація має право визна­чити свою долю, ніхто не має права насильно втручатися у життя нації, руйнувати її школи та інші заклади, ламати її побут і звичаї, утискувати її мову, урізувати її права».

Поки що все гаразд. Це кучеряве освідчення в симпатії допоможе партійним товаришам налагодити потрібну їм тактичну взаємодію з на­ціоналістами. Але:

«Це, звичайно, не означає, що соціал-демократія підтримуватиме всі та всілякі звичаї і установи нації. Борючись проти насильств над нацією, вона відстоюватиме лише право нації самій визначати свою долю, веду­чи в той же час агітацію проти шкідливих звичаїв і установ цієї нації з тим, щоб дати можливість трудящим верствам даної нації звільнитися від них. <...>

Це, звичайно, не означає, що соціал-демократія відстоюватиме всяку вимогу нації. Нація має право вернутися навіть до старих порядків, але це ще не означає, що соціал-демократія підпишеться під такою ухвалою тієї чи іншої установи даної нації. Обов’язки соціал-демократії, яка бо­ронить інтереси пролетаріату, і права нації, яка складається з різних класів, – дві різні речі»10.

Події останніх десятиліть примусили більшість людей з багатим політичним досвідом ставитися до заяв такого штибу з відвертою знева­гою. Те, що сталося потім з грузинами, українцями і особливо з такими народами, як, наприклад, чеченці, що співробітничали з німцями, коли ті здійснили напад на Росію 1941 року, засвідчує нездійсненність, якщо не лицемірність, більшості запевнень Сталіна та інших марксистів щодо проблем, породжених національним рухом. Проте, здається, можна до-


Тлумачення націоналізму

пустити, що тоді вони щиро вірили у те, що кажуть. На початку 1918 року більшовики вважали, що настав один з тих моментів в історії, який вістує «зорі прихід, зорі нового дня»; новий, більшовицький, уряд Росії надав державну незалежність фінам, і Сталін, народний комісар у спра­вах національностей, прибув у Гельсінкі оголосити, що настала нова доба і що загарбницькій політиці царизму покладено кінець. Він тоді заявив: «Повна свобода влаштовувати своє життя фінам, як і іншим народам Росії! Добровільний і доброчесний союз між народами фінським і ро­сійським! Такі керівні принципи політики Ради Народних Комісарів»11. Може, й справді ці принципи були керівними, але про них швидко забу­ли у політичному сум’ятті, породженому громадянською війною та інтер­венцією, які мордували Росію протягом наступних трьох років. Ця полі­тика більшовиків відразу ж стала об’єктом критики на тій підставі, що вони віддали владу у Фінляндії фінській буржуазії. Потім ця політика зазнала нових труднощів, коли Українська Рада, яку очолював Симон Петлюра, стала вимагати, щоб солдати-українці, які воювали в складі російської армії, повернулися додому, і відмовилася пропустити через українську територію червоні війська, що мали зупинити наступ білої армії генерала Каледіна на Донбас.

І принципи, і політика швидко змінилися. Раду, тобто Українські національні збори, радянські війська розігнали, а Всеросійський з’їзд Рад оголосив, що принцип самовизначення для малих націй «треба розуміти як право на самовизначення не буржуазії, а трудящих мас даної нації»‘2. Відтак стало ясно, що більшовики не допустять розвалу багатонаціо­нальної імперії, яку вони успадкували; залишилася надія, що різним на­ціональним республікам Радянського Союзу буде надана принаймні куль­турна автономія.



Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 97; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.80.173.217 (0.01 с.)