Національна ідея чи ідея нації?

Щоб показати наскільки великою є невизначеність цього висло­ву (коли його беруть поза конкретним авторським текстом), варто звернути увагу на те, що його використання у кожному із трьох зна­чень (названих на початку статті), в свою чергу, розпадається на набір різних значень. Почнемо з припущення, що вислів «національна ідея» є синонімом до вислову «ідея нації»⁵. Хто-небудь може сказати так: для кожного очевидно, що вислови «національна ідея» чи «українська ідея», навіть узяті поза конкретним авторським текстом, позначають ідею української нації та шляхи її утвердження. Принаймні цей ком­понент значення є безперечним: а якщо так, то твердження про ради­кальну невизначеність цього вислову є явним перебільшенням. На­справді ж вислів «національна (українська) ідея» сам по собі не виклю­чає і такого тлумачення, коли його аж ніяк не можна розглядати як синонім до вислову «ідея нації» (чи «ідея української нації»); в крайніх же випадках значення вислову «національна ідея» може бути взагалі не пов’язане з ідеєю нації.

Придивімося, отже, пильніше до того, що відбувається, коли вислів «ідея нації» ми замінюємо висловом «національна ідея» – замі­нюємо, припускаючи, що цей другий вислів є синонімом до першого. Заперечувати правомірність використання вислову «ідея нації» немає підстав – це загальноприйнята мовна практика в європейських мо­вах. Слово «ідея» належить до загальновживаних у повсякденній мові та у мові філософії. Якщо обмежитися тільки Новим часом, то спо-

ЩО ТАКЕ НАЦІОНАЛЬНА (УКРАЇНСЬКА) ІДЕЯ?

чатку ним позначали не тільки яке-небудь розумове утворення, а будь-яке уявлення, образ тощо. Сучасне застосування цього слова у мові філософії несе на собі слід передусім гегелівської філософії. Ідеєю сьо­годні називаємо деяке розумове утворення – деяку «форму» мислен­ня. Ідея від поняття відрізняється тільки тим, що в даному разі маємо справу з деякою основою поняття чи низкою взаємопов’язаних понять. Коли говорять про ідею науки, ідею права, ідею нації і т. д., то мають на увазі певний найважливіший зміст того поняття чи системи понять, в яких ця ідея знаходить (чи має знайти) своє конкретне втілення. Отож ідея – як деяке попереднє «поняття» – націлена на певну перспективу: ідеї перебувають на передньому плані пізнання, вони втілюють у собі активність мислення, рух думки. Вони означають перехід від схоплю­вання чогось у найважливіших моментах до змістовного наповнення і конкретизації у понятті чи системі понять.

Враховуючи цю традицію в застосуванні слова «ідея», можна б очікувати від автора, який використовує вислів «національна ідея» (як синонім до вислову «ідея нації»), що в даному разі він запропонує нам деяку нову чи оновлену ідею нації. І так само, якщо його концеп­ція враховує унікальність української нації, то стає виправданим ви­користання індивідуалізації з допомогою вислову «українська ідея». Які підстави можуть бути, щоб заперечувати такий спосіб викорис­тання цих висловів? Думаю, що для принципових заперечень немає підстав. Та варто звернути увагу на те, що в даному разі використан­ня прикметникової конструкції замість родового відмінка здатне серйо­зно змінити значення. Справді, у деяких випадках така заміна не веде до суттєвої зміни значення – не призводить до непорозумінь. Адже за­стосовують як синонімічні, наприклад, такі пари висловів: «філософія політики» – «політична філософія», «філософія права» – «правова філо­софія», «філософія суспільства» – «соціальна філософія» тощо. Але достатньо взяти інші пари висловів (наприклад, «філософія релігії» -«релігійна філософія», «філософія науки» – «наукова філософія», «ідея науки» – «наукова ідея», «ідея права» – «правова ідея» і т.п.) як відра­зу ми одержуємо принципово іншу ситуацію.

Вислів «ідея права» не синонімічний вислову «правова ідея»: обговорюючи ідею права, ми прагнемо дати відповідь на питання, що таке право, тим часом як вислів «правова ідея» позначає будь-яку ідею, що її створює правова думка для потреб правової діяльності. Коли ми говоримо «правова ідея», «політична ідея», «математична ідея» і т. д., то в кожному випадку розуміємо, що це ідея, яку застосо­вують (або яка призначена для того, щоб її застосовували) право-

Василь Лісовий

знавці, політики, математики тощо. Тобто прикметникова граматич­на форма серйозно змінила значення відповідної форми родового відмінка: вже йдеться не про саму ідею як таку, а про того, хто вико­ристовує ідею.

Показником того, що та чи інша ідея є правовою, служить ви­знання її правознавцями. За аналогією національною ідеєю має бути певна суспільно важлива ідея, яка одержує визнання більшості грома­дян (нації), або яку пропонують як таку, що гідна такого визнання. Це може бути суспільно важлива ідея будь-якого змісту. Багато суспіль­но важливих ідей мають всезагальну громадянську підтримку: ідея ефективної економіки, ідея політичної стабільності, ідея свободи (прав людини), ідея правової держави і т. д. Таким чином, одна національна ідея внаслідок названої вище заміни розпалась на цілу множину на­ціональних ідей. Так само як ідея науки, перетворена в наукову ідею, дає безліч наукових ідей. Ми сьогодні є свідками поширеного проду­кування говорильні на тему «національна ідея», коли автор чергової газетної публікації пропонує щоразу іншу й оригінальну формулу на­ціональної ідеї⁶. Хтось може спробувати (і такі спроби робляться!) якось поєднати всі суспільно важливі національні ідеї в одну «синтетичну» «національну ідею». Але таке поєднання багатьох національних ідей в одну надідею – це тільки словесна еквілібристика, гра зі словом «ідея». Бо поєднання суспільно важливих ідей може дати або деяку концепцію політичної філософії або деяку ідеологію (як сукупність взає­мопов’язаних, а то й ніяк не пов’язаних між собою ідей, символів та ритуалів, призначених об’єднувати людей заради спільних політич­них дій). У випадку, коли словом «ідея» позначають деяку сукупність ідей (а не концепцію), то це слово набуває ознак вислову-парасольки

- кошика, куди наскидали цілу купу різних понять та ідей і все це накрили словом «ідея». Але в такому разі слово «ідея» набуває вкрай вільного застосування. Звичайно, багатьом журналістам, політикам, публіцистам та навіть деяким науковцям дуже подобається це слово

- вони вживають його навіть там, де воно недоречне.

І це, власне, й є причиною того, що – принаймні в деяких авторів

- слово «ідея» набуває ознак метафори або вислову-парасольки. Зна­
чення такого вислову-парасольки не можна розуміти за аналогією з
поняттями, які науковці визначають через так звану сімейну схожість⁷.
Коли замість термінів «лібералізм», «консерватизм», «комунізм» і т.
п. застосовують вислови «ліберальна (відповідно, консервативна, ко­
муністична і т. п.) ідея», то далеко не завше усвідомлюють проблему,
пов’язану з правомірністю такої заміни. Бо кожну з названих політич-

ЩО ТАКЕ НАЦІОНАЛЬНА (УКРАЇНСЬКА) ІДЕЯ?

них ідеологій краще розглядати як сукупності певним чином взаємо­пов’язаних ідей, символів та метафор (дослідники ідеологій їх фактич­но так і розглядають). Вислови «ідея лібералізму», «ідея консерва­тизму» і т. д. в академічному мовленні мають оцінюватися скоріше як некоректні. У таких випадках заміна множини на однину (здійснюва­на заради стилістики чи публіцистики) часто здійснюється без усві­домлення її правомірності: така заміна «ідей» «ідеєю» здатна розми­вати поняття ідеї (повертаючи нас до початку Нового часу, коли будь-яке уявлення і метафору прийнято було називати «ідеєю»).

Отож мовна недбалість може породжувати псевдоідеї і псевдо-поняття; і ймовірність їхньої появи тим більша, чим з більшою легкі­стю переносять мовні засоби з публіцистики в академічне мовлення. (Або, інакше, чим більше застосовують деякі вислови з претензією на раціональність їхнього значення, хоча насправді це значення є скорі­ше образним чи емотивним – якщо не вдаватися до досконаліших спо­собів класифікації мовленнєвих дій).

Заміна вислову «ідея нації» «національною ідеєю» веде не лише до описаного щойно розмноження національних ідей, а вводить деякі нові смислові відтінки, здатні вести до плутанини. Один із таких від­тінків полягає в тому, що прикметникова конструкція переміщує на­голос на слово «національна»; це навіює думку, що ідея нації є суто національною. Тим часом ідея (поняття) нації стосується, звісно, будь-якої нації. Переміщення наголосу на національну унікальність дає поштовх до введення подальших смислових акцентів – наприклад, на­голосу на неповторних особливостях національної свідомості (в тім числі особливостях національного ідеалу тощо). Основна вада тако­го зміщення в значенні полягає в тому, що внаслідок цього стає неяс­ною (замаскованою) проблема співвідношення між універсальними та неповторними елементами у націях. З методологічного боку має­мо неусвідомлення різниці між поняттями, що претендують бути уні­версальними, і так званими одиничними поняттями, поняттями-індиві-дуалізаціями. А це, в свою чергу, призводить до очевидних методо­логічних наївностей: автор без особливих вагань може позначати ви­словом «національна ідея» тільки неповторні особливості української нації чи української національної самосвідомості або ж, навпаки, тільки універсальні (загальнолюдські) ідеї чи установи. З універсалізацією значення вислову «українська ідея» ми якраз і маємо справу тоді, коли говорять про економічно потужну, цивілізовану, «красиву» і т. д. Ук­раїну. Тут не йдуть по шляху поєднання деяких універсальних еле­ментів з неповторною культурною самобутністю; бо, мабуть, не ус-

Василь Лісовий

відомлюють самої проблеми співвідношення універсального та непов­торного ⁸.