Гердер і національна індивідуальність 





Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Гердер і національна індивідуальність



Йоган Ґотфрід фон Гердер, який помер 1803 року, був трохи мо­лодшим сучасником Едмунда Берка. Він не був сповна філософом, літе­ратурним критиком або ж представником творчого письменства; з дру­гого боку, він був чимось більшим, аніж belles-lettriste. Дж. Л. Телмон описує його як людину «епохальних прозрінь і передчуттів»20. Ніцше казав, що він не був ні творцем, ані критиком, радше «неспокійним гос­тем» на бенкеті німецької культури. Його особистість, яка трохи нагаду­вала особистість Руссо, утворювалася врівноваженим поєднанням конт-роверсійних пристрастей. <...>

Як сам Гердер, так і його послідовники віддавали значну перевагу обговоренню колективних здобутків громади як найкращих ілюстрацій дієвості Volksgeist (народного духу) – особливо мови, міфів, легенд, на­родних пісень і казок. Сама анонімність цієї продукції вже була чесно­тою, бо, як видавалося, вона забезпечувала їхню спонтанність та вивіль­нення від егоїзму людини, яка підписує свій твір. Одним із наслідків Гер-дерової діяльності було оприявнення напрочуд великої кількості фольк­лористичних і філологічних досліджень, які повсюдно супроводжували розвиток європейського націоналізму21.

Логічно, що новизна цих поглядів пролягає на рівні того, що вва­жається фундаментальним. Philosophes здебільшого мали справу з ідеєю людської природи, яку вважали засадничо незмінною. Відмінності у на­родних звичаях у різних регіонах вони пояснювали як наслідок випадко­вих і суто місцевих обставин. Поняття людської природи розроблялося у психологічних термінах розуму й почувань. Моральні й політичні ідеї виводилися із цієї гаданої людської природи, і тому, у принципі, вони


Анатомія націоналізму

були універсально прийнятними. Але Гердер розглядав притаманну усім людям загальну людську природу як тривіальну абстракцію. Людям зав­жди було властиво поділятися на групи, які розвивали мову й культуру відповідно до навколишнього середовища та формували свій власний національний характер. Упродовж багатьох поколінь народ цю культу­ру виробляє і розвиває; і кожен індивід є тим, чим він є, завдяки тому, що та чи та культура наклала на нього свій відбиток.

Крім того, поняття Volk є ще одним формулюванням у поняттях культури того усвідомлення реальності життя спільноти, яке, як ми вже зазначили, визрівало у надрах XVIII сторіччя. Далека від того, аби про­сто бути одиницею людства, кожна людська істота говорить особливою мовою, має певну релігію, носить одяг характерного стилю і є вправною у різновидах діяльності, які сукупно утворюють особливий спосіб жит­тя. Де ж витоки цих слів, вірувань, стилів і хистів? Певно ж, вони не ство­рені завдяки якомусь обдарованню на кшталт розуму. Вони становлять неусвідомлені й заздалегідь не сплановані продукти зіткнення якоїсь уні­кальної спільноти людей і мінливих обставин. Єдино реальний шлях збаг­нути людську істоту – це визнати її спадкоємицею таких засад.

Гердер порушив нову низку питань стосовно соціальної і політич­ної сфери. Раціоналісти доби Просвітництва ставили питання таким чи­ном: як можна класифікувати цю річ або це явище? Чи вони раціональні? Кращі чи гірші? Чи у змозі ми їм запобігти, а чи посприяти? Наслідком такого підходу став класифікаційний процес, згідно з яким, приміром, британська конституція займала місце «альфа», тоді як уся культура Середніх віків була розжалувана до рівня «гамма»-класу. Поширення Просвітництва перетворилося на процес, який мав облаштувати усю Європу альфа-інституціями та альфа-культурою. До цієї позиції Гердер відчував відразу і винайшов чимало обвинувачень, які ми ще й досі вису­ваємо проти раціоналізму: що він нетворчий, холодно критичний, меха­нічний, що він не спромігся зрозуміти соціальні явища як відповідь на конкретні ситуації. Питання, порушене Гердером, мало історичне спря­мування: як відбулося, що ця річ стала такою, якою вона є? <...>

Гердер не тільки вірив у те, що мова є суттєвою прикметою кожно­го Volk, а й схвалював як наслідок цього поділ людства. Розмаїття мов розмежовує людей поміж собою, спонукаючи їх до розвитку їхньої влас­ної унікальної культури та захищаючи їх від значної корупції, яка вини­кає, – у цьому Гердер був переконаний, – внаслідок сліпого наслідуван­ня чужоземців. За цими переконаннями він дійсно був новатором. Єди­на річ, на якій могли б зійтися при зіткненні на барикадах священик і philosophe, це їхнє спільне збентеження у зв’язку з тим, що людський рід


Кеннет Майноуґ

говорить незліченною кількістю мов і діалектів. Священик вірив, що ця обставина є наслідком прокляття, насланого Богом за людську зухвалість у зведенні Вавилонської вежі. Philosophe нарікав на спустошення, безлад і плутанину як наслідок труднощів у спілкуванні між народами; подібно до всіх раціоналістично мислячих людей, він тужив за світовою мовою -або широко розповсюдженою, як латина чи французька, або ж, якщо вона виявиться неприйнятною через націоналістичні почуття, то штуч­но створеною на кшталт есперанто. Гердер, ясна річ, взагалі не міг розг­лядати такого роду штучні конструкції, як мову. Мова відбиває націо­нальну душу або дух. Це органічний продукт, позначений досвідом по­колінь, різновид закодованої історії страждань та радощів нації. Навіть структура мови здавалася Гердерові дзеркалом морального характеру народу: активні народи, на його думку, віддають перевагу активним дієсловам. «Ми, німці, – писав він у 1787 році, – усе ще не розуміємо важливості національної мови. Основна маса нашого народу думає про неї як про щось таке, що у змозі зацікавити лише граматика. Розглядати її як орган соціальної активності й співпраці, як з’єднувальну ланку між соціальними класами та засіб їхнього поєднання, – це щось таке, про що більшість із нас не має бодай найменшого уявлення»22.

Вражає те, що Гердер тлумачить мову як сполучну ланку між со­ціальними класами. У цій ролі політичні філософи зазвичай розглядали певні економічні або політичні моменти – обмін професійним досвідом, підпорядкування монархові чи участь у ринкових стосунках. Та досить тільки було припустити, що суттєвим зв’язком є мова, як Гердерова Німеччина опинялася під загрозою розколу. Він був переконаний, що за його часів німецька культура потрапила в залежність від французької, чий вплив відіграв вирішальну роль у справі відмежування німецьких княжих дворів від німецького народу. Політичний підтекст Гердерового зацікавлення мовою є потенційно революційним. У нижчих верствах вбачають не простакуватих селян, а джерело національного творення; мова є чимось таким, що вони однаковою мірою поділяють із представ­никами аристократії, хоча за тогочасних обставин аристократія зраджу­вала довіру спільноти, імітуючи чужоземні моделі.

Тому за можливий висновок може слугувати те, що порятунок має прийти знизу. Саме нижчі верстви спроможні оборонити чистоту мови. Доконечність збереження цієї чистоти випливає з віри Гердера, що Volk, який відмовляється від своєї мови, руйнує власну «самість», тобто цей народ втрачає тісний контакт із дійсністю й перетворюється на просте знаряддя наслідування чужоземних моделей, позбавлений будь-якої життєздатності, спонтанності та ідентичності. <...> ,


Анатомія націоналізму

Гердера загальноприйнято вважати видатним діячем романтично­го руху, який за його життя розпочинав справляти вплив у багатьох ділян­ках людської активності. Одна із загальникових формул, яку ми можемо застосувати, описуючи романтизм, це та, що він зміщує увагу від зовнішніх правил до внутрішньої спонтанності. У царині релігії це означало більше перейматися містичним досвідом, ніж віровченнями й догматами. З точ­ки зору художньо-мистецької, романтизм означав скоріше захоплення спонтанністю, аніж тим, що підпадало під класичні правила належної поетичної або естетичної форми.

Існує паралель цьому процесові в етиці сучасника Гердера Імануї-ла Канта, якого ніхто не наважиться назвати романтичним мислителем. Поняття категоричного імперативу Канта становило раціоналістичне пояснення доброї поведінки, яка відкидала пристосування до зовні на­в’язуваних моральних правил, віддаючи перевагу раціональному внут­рішньому переконанню. Кант аргументував, що вільна людина є суттє­вим чином автономною або самокерованою. «Самість», яка цікавила Канта, була «самість» раціональної особистості, але це обмеження не було істотним для його теорії. Цілком припустимим було б вимагати подібної автономії і для інших «самостей» чи моральних сутностей, та­ких як нація або Volk. «Націоналізм, – доводив Елія Кедурі, – що сам собою ... переважно є доктриною національного самовизначення, знай­шов тут велике джерело своєї життєздатності»23. Форма, за Кантом, та зміст, за Гердером, можуть поєднатися у повною мірою розвинутому націоналізмі.

Фіхте і німецька нація

Ідея нації Фіхте, хоч і пасувала до Гердерових думок, була цілко­вито політичною. Від французів він перейняв доктрину, згідно з якою світ географічно побудований так, щоб розташувати нації-держави: «Певні частини земної поверхні, разом із їхніми мешканцями, вочевидь, приречені від природи формувати політичні утворення»24. З тих пір це стало загальноприйнятою націоналістичною доктриною, незалежно від того, які міркування спонукали до її використання. Мацціні, наприклад, вважав, що Бог був особливо ретельним у своїх зусиллях представити Італію як націю. Французи вважали цю доктрину зручною з тієї причи­ни, що їхні наочно окреслені кордони – Піренеї, Альпи, Рейн – включали ширшу територію ніж та, що її насправді населяли французи. Природа, на позір, віддавала французам великий шмат Німеччини. На думку Фіхте,


Кеннет Майноуг

доктрина природних кордонів потребувала адаптування, бо німці насе­ляли відносно розпливчасту за обрисами рівнину у центрі Європи. Його наміром було розвинути культурний націоналізм Гердера у доктрину «внутрішніх кордонів». «Ті, що говорять однією мовою, – писав він, -вже від природи зв’язані разом безліччю невидимих ниток іще до втру­чання людського посередництва; вони розуміються поміж собою і здатні спілкуватися один з одним чим далі, то тісніше; вони взаємозалежні; вони становлять одне неподільне ціле з природою»25.

Це навряд чи стосувалося Німеччини, яка, попри метафізичну єдність «від природи» і незалежно від людського посередництва, полі­тично була дуже далекою від неподільності. Корисність цих метафізич­них зауваг у тому, що вони відіграли роль трампліна у політичних споді­ваннях. Фактично Фіхте захищав стан справ, який, на його твердження, вже існував від природи. У деяких політичних сферах є звичним застосо­вувати філософську мову, аби довести, що те, що є політично хибним, може бути істинним у певному «вищому» сенсі.

Фіхте поділяв оцінку Гердером ролі передсуду у збереженні чисто­ти нації, але йому бракувало віри у його ефективність. Він пропонував більш жорсткі засоби, щоб ізолювати націю від чужинців. У «Закритій торговельній державі» він окреслив у загальних рисах сувору утопію: «Тільки вчений або митець, – писав він, вклоняючись у бік просвітниць­ких доктрин, з якими був обізнаний, – мають резон пускатися у мандри поза межі закритої держави. Не слід дозволяти займатися зовнішньою торгівлею тим, хто відчуває лише пустопорожню цікавість і бажання розважитися та розсіяти свою нудьгу по всіх краях»26. На підставі цих настроїв може видатися, що Фіхте прагнув повернутися до всього світу спиною, щоб німці могли обробляти свій власний сад. Навпаки, цікавим моментом, що стосується «Промов до німецької нації», є їхня надмірна, а то й хвороблива, чутливість до думок чужоземців. Ці «Промови» нале­жать до перших маніфестів німецького націоналізму й були виголошені у вигляді лекцій в Берлінському університеті у 1807-1808 роках. Аудито­рія була невелика і частково складалася з французьких офіцерів; проте у писемній формі вони («Промови») досягнули класичного статусу. Фіхте зазвичай оповідає про «очі чужоземних націй», вдаючись до метафори, що викликала в уяві видиво ворожої присутності по той бік кордону.

Він вживає цю метафору, щоб підсилити своє гнівне картання німців за минулі помилки, дати поштовх процесу самокритики, що став стан­дартною характеристикою націоналістичного мислення. «Це ганьба, що ми, німці, опинилися у такому становищі з-посеред усіх інших європей­ських націй, яких в усіх інших аспектах спіткала схожа доля, бо ми є єди-


Анатомія націоналізму

ною нацією, яка під орудою ворожої руки чужинців сама ж почала обра­жати наші уряди, наших правителів, яким перед цим ми огидно лестили, та й геть усе, що належало нашій країні, – нібито просто вичікувала цьо­го моменту й наразі жадала щось таке вчинити, доки не проминув для цього час». І далі він пише: «Дехто з нас вже від початку зробився цілко­вито нікчемним, смішним та огидним, вдаючись із будь-якого приводу до ницих оцінок на адресу тих, хто нещодавно був у нашій країні при владі»27. Й проводячи паралель із збереженням гідного обличчя сім’ї пе­ред сусідами, він промовисто додає: «Чи ж не хочемо ми зараз зробити чужоземні нації свідками цієї непристойної хвороби, як і великого безче­стя, з яким ми розсипаємося у лестощах, щоб зрештою долучити до їхньо­го презирства до нашої підлоти ще й насмішкуватий погляд на наше без­честя?».

Це жорстокі слова, і їх можна застосувати як узагальнення. На мою думку, можна зробити висновок про те, що Фіхте розмірковував над конкретними прикладами і тут без вагань вів ту внутрішню духовну гро­мадянську боротьбу, яка завжди присутня у націоналізмі як першоряд­ної ваги чинник. Фіхте мав піднесені уявлення про те, що означає бути німцем, отож його шалений гнів на німців, які не діяли відповідним чи­ном, був пропорційним цій піднесеності. Ми навіть можемо піти далі. Націоналіст домагається значних переваг для своєї нації, але його дома­гання неминуче нереалістичні. Тому націоналісти схильні до різкого чер­гування закоханого споглядання ідеальних чеснот своїх співвітчизників та ненависті, викликаної їхньою реальною поведінкою. Фіхте демонст­рує саме цей тип почергових змін.

Окремі вади, що їх Фіхте приписує німцям, обертаються їхніми чеснотами. Чи не тому «чужоземне лукавство легко поборювало німець­ку простакуватість і довірливість», бо німці «чесні, серйозні, розважливі» й говорять «мовою, створеною, щоб висловлювати правду?»28. Вони легко піддалися впливові й були зіпсовані галльським космополітизмом. Кри­тика тут досить слабка, бо простакуватість, на яку нападає Фіхте, в інших контекстах можна розглядати як чесноту. Драматична картина постає із «Промов». Чужинці «вважають німецьку звитяжність вигідною, щоб ве­сти свої війни, і німецькі руки вигідними, щоб захоплювати здобич у своїх суперників. Саме ці чужі країни першими скористалися розколом у думках, який виник у Німеччині через релігійні суперечності, аби штучно розчленувати цей представницький мікрокосм усієї Християнської Євро­пи на окремі незалежні частини й перешкодити йому бути внутрішнім органічним цілим...»29.

Фіхте підштовхує нас до висновку, що німці стали жертвами чужо-


Кеннет Майноуґ

земної підступності. Німецькі чесноти є природними, німецькі вади – це наслідок сприйняття чужоземних впливів. Це чимось нагадує казку про Попелюшку, яку експлуатували злі сестри до миті звільнення, коли тріум­фують її природна краса й доброта. Якщо потрібно пояснити сьогоден­ний пригноблений стан нації, то необхідним постулатом націоналістич­ної думки стає те, що головною характеристикою чужинців, окрім злоб­ливості, є надмірна підступність. Пом’якшену форму цієї версії подій віднаходимо у поширеному серед британців погляді, що в міжнародних стосунках агресор зазвичай виграє перший раунд і завжди програє ос­танній. У Фіхте та інших націоналістичних письменників проглядає уяв­лення цілковито загального характеру, рушійним чинником якого є втіха від думки про тріумф стражденного героя. Структура цього уявлення досконало загальна; Фіхте картає французів як злочинців, але, як на су­часний або пізніший смаки, то євреїв, аристократів, британців або іще там когось, хто підвернеться під руку, можна цілком підставити на місце гнобителів нації. Певно, однією із вражаючих рис німецького націона­лізму є те, наскільки тривалою була ця втіха. У 1895 році націоналістич­ний історик Трайчке писав, що «довгий час після поразки Наполеона ми (німці) були в очах іноземців лише комічними на вигляд, жвавими чле­нами співочих та мисливських клубів, і німецьке слово Vaterland в Англії вживалося просто на означення презирства»30. На ту пору Німеччину вже тривалий час визнавали за найсильнішу на континенті мілітарну потугу, і в словах Трайчке чітко прочитується: вони насміхалися з нас, але на­далі вони цього не робитимуть. Можна припустити, що однією з причин послідовної турботи німецького націоналізму про силу був страх мати смішний вигляд, адже люди не сміються з тих, кого бояться.

Примітки

1. Kedourie E. Nationalism in the Middle East. – У кн.: Since 1945. – London, 1966.

2. Грецька Національна Асамблея: Прокламація незалежності, 27 січня 1822. Цит. за: Kohn Н. (ред). Nationalism. – New York, 1955.

3. Патріс Лумумба про незалежність Конго, 1960. Цит. за: Kohn H. andSokolsky W. African Nationalism in the Twentieth Century. – New York, 1966.

4. Див.: Becker С The Heavenly City of the Eighteenth Century Philosophers. -Yale, 1959.

5. Encyclopedic, entry Francois ou Francais.

6. Tocqueville A. L’Ancien Regime et Revolution. – 1856. – Кн. III. – Част. I.

7. The Political Writings of Jean Jacques Rousseau/Ред. C. E. Vaughan: У 2-х т. -Cambridge, 1915.-Т. 1.-С.427.


Анатомія націоналізму

8. Ibid. – Т. 2. – С. 437.

9. Qu’est-ce que le tiers etat? par Emmanuel Sieyes, precede de l’essai sur les privileges. – Paris, 1888. Цит. What is the Third Estate? я використовую перекл. Jean Blondel, ред. S. E. Finer, перед. Jack Lively (London, 1963).

 

10. What is the Third Estate? – С 164.

11. L’essai sur les privileges. – C. lh.

12. Third Estate. – С 58.

13. Ibid. -C. 126.

14. Hayes С The Historical Evolution of Modern Nationalism. – New York, 1948.

15. Third Estate. – С 117.

16. Ibid. -C. 74.

17. Arendt H. The Origins of Totalitarian Democracy. – New York, 2nd ed., 1958. -С. 183.

18. Hobsbawm E. J. The Age of Revolution, 1789-1848. – New York, 1963. – С 167.

19. MazziniJ. The Duties of Man. Див. також: Salvemini G. Mazzini. – London, 1956 (італ. вид. 1905). – С. 42.

20. Talmon J. L. The Unique and the Universal. – London 1965. – C. 97.

21. Див.: Barnard F. Herder’s Social and Political Thought. – Oxford, 1965.

22. Цит. за: Barnard F. Op. cit. – С 58.

23. Kedourie E. Nationalism. – London, 1960 – С 31.

24. Цит. за: Reiss H. S. The Political Thought of the German Romantics, 1793-1815.-Oxford, 1955.-С 94.

25. Ibid. -C. 17.

26. Ibid. – С 99.

27. Ibid. -C. 115-116.

28. Ibid. – C. 105.

29. Ibid.

30. Treitschke H. In Memory oX Great War. – 1895. Цит. за: Snyder L. The
Dynamics of Nationalism. – Princeton, 1964. – C. 163-164.


EHTOHI Д. СМІТ

НАЦІОНАЛІЗМ ТА ІСТОРИКИ

І

сторія націоналізму – це не тільки історія націоналістичної ідеології й націоналістичного руху, а й історія тих, хто вступав з ними у діа­лог. Саме тому націоналізм носить протеїстичний характер, нагадує ілюзію і проявляється в різноманітних формах або швидше в тих фор­мах, які надають йому його прибічники і критики. Ось чому прийнято вважати, що націоналізм – це «історичний рух» par excellence*. Націо­налізм не тільки властивий певній добі європейської історії, а й постійно проявляється в особливих історичних обставинах. Отже, націоналізму притаманний глибинний «історичний» характер: він розглядає світ як результат взаємодії різних спільнот. Характер й історія кожної спільно­ти унікальні, кожна з них має специфічні джерела походження й власні шляхи розвитку.

Одначе, крім цього, існує й інша, ще конкретніша причина, яка спо­нукає визначати націоналізм як глибинно «історичний» рух. Серед за­сновників і гарячих прихильників націоналізму історики займають по­чесне місце; одночасно вони найактивніше намагаються оцінити націо­налізм і зрозуміти феномен цього явища. Саме історики обґрунтували тезу про «історичність» націоналістичного руху, і тепер ця теза нас не дивує, саме вони виділили спільні елементи в ранньому європейському націоналізмі й створили історіографію епохи романтизму. Мішле, Берк, Мюллер, Карамзін, Палацький й багато інших заклали моральні й інте­лектуальні підвалини націоналізму, що виник у кожній зі спільнот, пред­ставлених даними істориками. Разом з філологами історики логічно по­яснюють й обґрунтовують честолюбні домагання своїх націй1.

Серед найгостріших критиків націоналізму і його опонентів було також чимало істориків, особливо після Другої світової війни. Звичайно, більшість з них скептично ставилися до ідеологічних цілей націоналізму,

* Здебільшого (фр.).


Націоналізм та історики

якщо взагалі не були його ворогами. Вони вважали, що націоналізм веде до різноманітних негативних наслідків, спектр яких коливається від аб­сурдної соціальної й культурної політики до тоталітарного терору й за­гальної дестабілізації. Таке ставлення до націоналізму зумовлювалося чис­ленними загальноприйнятими припущеннями про природу цього фено­мена. В основному історики розглядали націоналізм як доктрину, прин­цип чи доказ; за незначними винятками уяву майже всіх істориків більшою мірою збуджував саме націонал/з^, а не нація. Цю доктрину чи принцип часто розглядали як idee fixe, рушійну силу, яка, незважаючи на різні свої прояви, по суті завжди залишалася незмінною. Іноді націоналізм, навпа­ки, ототожнювався з «національним почуттям», почуттям приналежності до нації й самоідентифікації з нею. У такому випадку прийнято вважати, що нація задовольняє індивідуальні й колективні потреби тепла, сили й стабільності, національні зв’язки стають дедалі важливішими, тоді як ро­динні й добросусідські втрачаються. У цьому сенсі для суспільства у мо­дерну епоху націоналізм має функціональне значення2.

Одначе дорогою ціною. Для критично настроєних істориків немає таких причин, через які група людей не хотіла б жити, працювати й органі­зовуватися якщо не на підставі культурного зв’язку, то спільного істо­ричного досвіду; людьми краще керуватиме представник їхньої ж спільно­ти, ніж якоїсь іншої. Але цю ліберальну доктрину не слід плутати з кон­тинентальним або романтичним різновидами націоналізму, які тракту­ють індивідів як членів незмінних спільнот, що можуть бути вільними за умови самоврядування3. Подібні вчення призводять до загальних бід, особливо в етнічно змішаних регіонах, де вони лише підсилюють існу­ючі відмінності й історичний антагонізм.

Таким чином, в основних рисах історичне розуміння складного фе­номена націоналізму ґрунтується на досить вузькому визначенні його поля дії й на такій же специфічній формі його пояснення. Останнє наба­гато більше залежить від контексту, тісніше пов’язане з психологією й вимагає більше слів. Я вважаю, що націоналізм і поняття, які характери­зують цей рух, слід розглядати виключно в контексті європейської дум­ки й історії, принаймні доти, доки витоки націоналізму ще не до кінця з’ясовані; ці поняття й ідеї можна зрозуміти лише в таких історичних рамках. Оскільки стан сучасної Європи свідчить про розпад її органі­зації, економічного й політичного порядку, особливий наголос ставить­ся на фізичних перевагах й аспектах націоналізму; підвищена увага при­діляється тим його функціям, які особливо важливі для дезорієнтованих особистостей й переміщених спільнот. Нарешті, кілька слів про механізм, який найбільше підходить для пояснення того, чому націоналізм роз-


Ентоні Д. Сміт

повсюдився в Азії, Африці й Латинській Америці, – це результат змішу­вання наслідування й реакції: еліти, особливо інтелектуальні, прищеп­люють і адаптують західні ідеї нації й національного відродження. На­ціоналізм пишно розрісся у специфічних обставинах європейського імпе­ріалізму й колоніалізму; але розповсюджується він здебільшого завдяки самостимуляції й самозароджуваності, вкрай рідко тонкий прошарок інтелектуалів може викликати його появу в країні, якій вони хочуть при­щепити націоналізм4.

І ще одне: два інших аспекти історичного розуміння націоналізму були виділені вченими зі сфери суміжних з історією наук. Перший сто­сується проблеми самої структури нації та її природи. Вважається, що на­ціоналізм не тільки випадковий, його не можна також пояснити логічно: сама нація, сам об’єкт будь-якого націоналістичного прагнення штучні, концепція й модель соціальної й культурної організації – продукт зусиль позірної схильності націоналістів до влади й пожинання плодів політич­ної боротьби. Нація – вигадана категорія; вона не вкорінена ні в природі, ні в історії. Саме це й визначає наступну рису: сучасний характер націй і націоналізму. Минуле, якого домагається націоналізм, міфічне: воно існує виключно в умах націоналістів і їхніх послідовників, навіть якщо це мину­ле й не просто цинічно фабрикується для сучасних політичних цілей. Нації з’являються в момент перемоги націоналізму: це суто сучасна концепція і наслідок цілком сучасних суспільних процесів, таких як бюрократизація, секуляризація, революція і капіталізм. У цій точці те, як розуміють націо­налізм історики, збігається з розумінням політологів, соціологів й антро­пологів; крім цього, історики вважають, що перші прояви націоналістич­ної ідеології й націоналістичного руху абсолютно точно з’явилися в ос­танній чверті XVIII й першій декаді XIX століття, у період від польських повстань й Американської війни за незалежність до пруської й німецької реакції, Французької революції й наполеонівських воєн5.

) Три відповіді історії націоналізму

Було б дивно, якби історики, виявляючи історичну природу теми й власного професійного погляду на неї, не використовували певні загальні теоретичні схеми, які розкривають тісні зв’язки між тими способами, за допомогою яких вчені характеризують і пояснюють націоналізм, власне своєї Sitz im Leben * і своєї спільноти; відмінності, що випливають з того,

* Життєва позиція (нім.).


Націоналізм та історики

як кожне покоління й група істориків розуміють основні поняття, засто­совуючи їх до концепцій нації й націоналізму. Це відразу ж впадає в очі ще у типових ранніх відповідях істориків й інших вчених націоналістам XIX століття.

Перші історики, що займалися національною ідеєю, були схильні трактувати націю як основу індивідуальної свободи. Звичайно, про це писав Мішле у своєму «Історичному погляді на Французьку революцію»; пишучи свою працю в середині XIX століття, Мішле підтримує погляд Руссо щодо повернення до природи й глибшого людського порозумін­ня. «Спонтанна організація Франції» датується 1789 роком, цю концеп­цію було прикладено до сфери людського братерства, «братерства лю­дей в присутності Бога», як висловлюється Мішле. Коли настане епоха братерства, то «не буде ні багатого, ні бідного, не буде поділу на знат­них людей і плебеїв; буде лише один стіл, а харчі належатимуть рівною мірою всім; соціальні незгоди й сварки зникнуть; вороги примиряться; а опозиційні секти, представники різних віросповідань і філософи, проте­станти й католики побратаються...»6.

Така патріотична релігія є культом людини й рушійною силою су­часної французької і європейської історії. Бо «дитина перед вівтарем (на святі конфедерації) – це Франція, а довкола неї увесь світ. Саме ця дити­на, яка належить усім націям, й об’єднує їх...», і Мішле вибірково нази­ває Італію, Польщу й Ірландію, країни, в кожній з яких розвивався на­ціоналістичний рух. Загалом всі ці течії об’єднувалися в рух Мацціні, який називався «Молода Європа». Мішле виділяє саме ці країни, бо вони по-братерськи співчували Франції навіть під час революції, виявляючи цим силу ідеї в сучасній історії.

До 80-х років XIX століття націоналістичні принципи у французькій політиці здобули тверду позицію, цьому сприяла також втрата Ельзасу-Лотарінгіїу 1871 році. Ренан, протиставляючи принципу волюнтарист­ської історичної солідарності принцип органічної етнолінгвістичної єдності як основи нації, залишився вірним ліберальному духові. «Нації, -писав він, – не вічні. Вони мали початок, будуть мати й кінець. Можли­во, їх заступить конфедерація європейських країн. Але це не є законом теперішнього століття. Тепер існування націй добре, навіть потрібне. Існування їх – гарантія свободи, яка зникла б, коли б світ мав тільки один закон, тільки одного пана». Для Ренана дух свободи краще визна­чав націю, ніж соціально-психологічний принцип, який заперечував будь-які зміни у формі, або біологічний, лінгвістичний, економічний чи гео­графічний. «Не будемо забувати того основного принципу, що людина є розумною й моральною істотою, перш ніж вона прийме ту чи ту мову,


Ентоні Д. Сміт

стане членом тої чи іншої раси, зробиться прихильницею тої чи тої куль­тури». Отже:

«Нація – це душа, духовний принцип ... нація – це велика солідарність, утворювана почуттям жертв, які вже принесено й які є намір принести в майбутньому. Нація вимагає минулого, але в сучасності вона резюмується цілком конкретним фактором: це ясно висловлене бажання продовжува­ти спільне життя. Існування нації – це (якщо можна так висловитися) щоденний плебісцит, як існування особи – вічне стверджування життя»7.

Намагаючись залишатися вірним ліберальним принципам, проти­ставляючись мілітаризму фон Трайчке і расовому націоналізму, Ренан, можливо, перебільшував волюнтаристські аспекти нації. Він справді хотів утвердити першенство політики й спільної історії в генезі й характері націй. На відміну від Східної Європи, Західна після занепаду імперії Ка-ролінгів стала свідком піднесення різних націй, які виникли в результаті злиття різних народів. «В X сторіччі, – стверджує Ренан, – в перших на-’ родних піснях, цих досконалих дзеркалах духу часу, всі мешканці Франції – французи. Ідея різниці рас в людності Франції, яка так ясно виступає у Григорія Турського, зовсім непомітна у французьких письменників і поетів, які виступають після часів Гуґо Капета. Різниця між вельмож­ною і простою людиною теж виділяється дуже сильно, але вона зовсім не є етнографічною...». Для Ренана важливими є соціальні й психологічні моменти: спільний досвід й спільна пам’ять (а також непам’ять). Він не пояснює, чому на Заході нації еволюціонують до тієї форми нації, яку він вважає в історії новою, яка засновується на спільному досвіді й ви­бірковій пам’яті, тоді як Схід не зміг досягти цього й зберігає модель, що ґрунтується на етнічних відмінностях.

Консервативнішу відповідь зростаючому націоналізму знаходимо в есе лорда Актона, в якому критикується ідеал політичної нації Мацціні. Останню лорд Актон характеризує як вираз політичного ідеалізму. Якщо англійська лібертаристська концепція нації походить з 1688 року й спрямо­вана на «різноманітність, а не одноманітність, гармонію, а не єдність», то французький ідеал расової колективної нації сформований у 1789-му, він «верховодить правами й бажаннями мешканців, поглинаючи в уявній єдності їхні різнобіжні інтереси; жертвує їхніми індивідуальними схиль­ностями й обов’язками заради вищих вимог національності та нищить усі природні права й набуті свободи з метою самоствердження». Для Актона теорія національної єдності «перетворює націю на джерело дес­потизму й революції», а теорія свободи розглядає її як «твердиню само­врядування та найголовніше обмеження надмірної влади держави»8.

Із цього випливає, що для лорда Актона імперії вищі від націй,


Націоналізм та історики

Австрійська імперія підноситься над Францією. «Держава, яка нездатна облаштувати різні раси, сама виносить собі вирок; держава, яка докла­дає зусиль, аби їх нейтралізувати, поглинути, а то й силоміць виштовх­нути, підриває власну життєздатність; держава, яка їх не включає до сво­го складу, позбавлена чільної засади самоврядування. Тому теорія на­ціональності – це ретроградний крок в історії». Він робить висновок, що «національність не опікується ні свободою, ні процвітанням; їх обох вона приносить в жертву заради імперативної необхідності перетворення нації на матрицю й мірку держави. її поступ позначатиметься матеріальною, а також моральною руїною заради того, щоб новий винахід спромігся переважити діяння Бога й інтереси людства».

По суті, в цьому Актон трохи змінює напрям удару – він цілиться не у французький націоналізм, а в націю як таку. Одначе в даному разі нас цікавить той смисл, що його надає Актон штучній природі нації. Важливо, що він вважає національні вимоги менш вагомими, ніж вимо­ги традиційної влади й індивідуальної свободи; національні вимоги на­справді похідні, вони – наслідок того, що абсолютистська держава зрікається своїх корпоративних прав. Актон чинить спротив рухові іта­лійського об’єднання; відповідно його погляд на націоналізм і теорію єдності – це щось більше, ніж намагання відмежуватися від них. І його аргументи, і його історичний аналіз пов’язані зі змінами, які відбулися на континенті у XIX столітті; незважаючи на те, що він засуджував штучність й сучасність націй, його погляди заторкнули кілька африкан­ських й азіатських держав в сучасну епоху. Його основні припущення й донині продовжують надихати сучасних науковців.

Протиставлення консерваторів націоналізму не завжди було воро­жим. Макс Вебер, історик-соціолог і німецький націоналіст, розглядав націю як конфлікт між групами й носія унікальних культурних ціннос­тей. Услід за Ренаном Вебер заявляє, що «нація – це спільнота, об’єднана почуттям, адекватним виявом якого є держава; звідси випливає, що на­ція – це спільнота, яка має цілком умотивовану тенденцію до створення власної держави»9. Також нація – осередок культурних цінностей, які визначають її індивідуальність: «Важливість «нації» зазвичай виражаєть­ся у вищості або принаймні в незамінності культурних цінностей, які можуть бути збереженими й розвиватися за допомогою культивування індивідуальності (Eigenart) цієї спільноти»10.

Як і інші історики, які досі дотримувалися цієї ж думки, Вебер не враховує історичного зростання націоналізму, хоча, здається, має намір зробити це. Ми маємо лише розділи, присвячені етнічності, нації й на­ціоналізму в «Економіці й суспільстві», в яких чітко викладено його ос-


Ентоні Д. Сміт

новний «політичний» підхід до предмета. Вебер не тільки вважав, що нація й держава зумовлюють одна одну у сучасному світі, як вважають, наприклад, бюрократи й інтелектуали, носії відповідних концепцій; для нього політична дія більшою мірою, ніж будь-що інше, сприяла транс­формації етнічної спільноти в націю, як у випадку Ельзасу з його фран­цузькими спогадами, який для Вебера був у цьому плані показовим. Ось що він пише з цього приводу:

«Це зможе зрозуміти будь-який відвідувач, пройшовшись Колмар-ським музеєм, багатим на такі реліквії, як триколірні прапори Франції, пожежні драбини й військові шоломи, едикти Луї Філіпа, особливо ж багато пам’яток з часів Французької революції; для когось стороннього усе це виглядає тривіально, але для ельзасця всі ці експонати мають чут­тєву цінність. Це відчуття спільноти з’являється завдяки спільному полі­тичному й опосередковано соціальному досвіду, які високо цінуються масами як символи знищення феодалізму, а оповіді про ці події займа­ють місце героїчних легенд первісних народів»".

Ми не можемо мати певності в тому, наскільки глибоко Вебер трак­тував нації як витвори сучасності, не кажучи вже про їхню вигаданість чи штучність. У його працях, можливо, чи не вперше, ми зустрічаємося з про­блемою взаємозв’язків між етнічністю й націоналізмом, якою займалися деякі вчені вже в пізніші часи. Одначе цей підхід був дуже далеким від третьої типової відповіді націоналізму XIX століття, від соціалістичної й марксис­тської історичної оцінки. Маркс і Енгельс не приділяли систематичної ува­ги цьому феномену; щоб зрозуміти, як вони ставилися до націоналізму, тре­ба визбирувати окремі факти, спиратися на випадкові посилання у статтях на теми закордонної політики або в революційних памфлетах чи есе12. Але для марксистських істориків їхній спадок щодо цієї проблеми в основни<





Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 224; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.144.55.253 (0.016 с.)